Мій пророчий сон про цю війну - 4,5-річної давнини
Відучора Україна в шоці від свідоцтв звірячих злочинів рашистів в Бучі та інших звільнених містах Київщини.
Відсьогодні – у шоці весь світ (окрім росії, звісно). Але у мене цього дня, що закінчується, ще одна подія – особистісна. Рано вранці був нанесений ракетний удар по Одесі. Наші ППО багато ракет збили, та дещо долетіло.
І тепер, після заяви Одеської обласної військової адміністрації уже можна називати одну з локалізацій удару – Одеський нафтопереробний завод. Він же стоїть на Шкодовій горі. А це – моє дитинство, моя юність, моя зрілість. Не скажу, що Шкодова гора «моє все», але в ній дуже багато мене.
Російське міністерство агресії (безглуздо ж називати його як у людей – «міноборони») сьогодні ж радісно доповіло про «знищення ОНПЗ». Яка парадоксальна ситуація: вони й тут брешуть, хоча цього разу – ненавмисно. Справа в тому, що ОНПЗ, так би мовити, «самоліквідувався» ще років 5-7 тому. Раніше він належав чи то рашкостанському «Лукойлу», чи то посіпаці Курченку. Потім – з 2014 року почалися довгі судові позови. Завод не працював, але й на консервацію як слід не був поставлений. Тому за якийсь час прийшов у такий стан, що відновити його роботу простіше та дешевше за все можна, знісши занедбані установки та звівши нові.
Але ж ми знаємо що мінагресії рф користується застарілими даними, тому й ударили «для галочки». Після чого радісно звітували.
Й отак, думаючи про розбобмлене «місце сили» мого дитинства, згадав, що 4,5 роки тому мені ж наснилася оця повномасштабна війна росії проти України. Так – просто наснилася. Тоді – зранку я сам не вірив у цей сон, але він був. Запам’ятав його в найдрібніших деталях – і описав.
Уві сні агресор бомбив саме Шкодову гору (не зовсім так, як сталося зранку неділі, та все ж). В цьому тексті взагалі багато що виглядає пророчо точно. А його назва «08.08.08. Спогади про майбутнє?» пояснюється просто – це було в ніч проти дев’ятих роковин російсько-грузинської війни.
Той текст я писав російською мовою. Я й зараз іноді пишу нею та й говорю теж. З різних чинників. Бо багато працюю з російськомовним контентом. Бо моя дружина не говорить українською, а я не знаю латиської…
Та, попри все, на цей час звучання російської, писана її графіка викликає майже відразу, ледве не огиду. Банально, але ж правда – це як німецька мова в сорокові роки минулого століття.
А я ж стільки займався цим – російська класика, російська сучасна проза; літературознавство, літературна критика. Навіщо? Бо багато хто казав, ніби це те, що вдається мені найкраще. Та важливіше – для того, щоб краще розуміти ту «тайоженну» країни, коли писав аналітичні тексти про неї, її політику та пропаганду. Але чи сильно це допомогло? Чи міг очікувати їхньої нинішньої здичавілості та збожеволення? Ні.
Безнадійна, безглузда, жорстока країни. Одне слово – росія.
08.08.08. Воспоминание о будущем?
А мне приснилась война. В Одессе, на Шкодовой горе. Под утро приснилась. Но во сне был поздний-поздний вечер. Мы с родичами вернулись на машине после каких-то гулятельных мероприятий.
Умеренно хмарное небо. Мы веселые, шутим. И вдруг далекие огоньки. Пять пар движущихся огней. Как хоккеисты на раскатке они приближаются к нам, быстро. Это русские бомбардировщики. И на подлете к Шкодовой, они разделяется, довольно слаженно (благотворные последствия регулярных учений). А один, который идет прямо по курсу, сбрасывает две бомбы к подножию горы.
Грохот. Медленно вскипает один общий взрыв.
Смотрю на него. Лихорадочно вспоминаю бессмысленные, как нам тогда казалось, уроки ГО. Что это? Тактическое ядерное? Химическое? Обычное? Что делать?
Для начала, наверное, падать под забор. Под бетонный его подмурок. Но по сну в доме есть кто-то из наших. Но пока откроешь ворота, откроешь дверь, разбудишь, пока объяснишь что-то сонным...
В невозможности выдержать эту дилемму и что-то решить просыпаюсь. Интернет быстро напоминает, что сегодня 9-я годовщина войны 08.08.08. Если бы мир вообще и Европа в частности, оказались тогда немного умнее... "Ведать мы не ведали, знали мы едва ли. Вы меня не предали - разочаровали". Да, заход русских бомбардировщиков - пожалуй, оттуда - из клипа Вахтанга Кикабидзе (только там днем).
Вспоминаю грузинку Инэзу в Москве в нашей редакции, ее большие, больные в те дни глаза. И невозможность дальше работать в стране, превратившейся вдруг в страшного гоголевского оборотня. Я тогда сочувствовал ей, но не настолько, насколько она заслуживала. И по-настоящему понимаю ее только сейчас.
Но в целом Грузию после Бедзины Иванишвили понимаю плохо. Украину понимаю лучше. Два с лишним года назад писал текст о том, что грузинизации Украины невозможна.
Теперь, когда вижу платежки, когда общаюсь с одесским центром адмінпослуг (четвертый год кардинальных реформ: сайт лишь для узнавания номера телефона, и "ждите ответа, вы в очереди 12-й", прошло пять минут, я в очереди - 11-й, супер!), когда смотрю NewsOne, когда вижу героя анекдотов Рабиновича в герое шансонов Владимирском централе, обнимающего настоящего героя антикремлевского сопротивления Карпюка, понимаю - ГРУзинизация Украины, увы, возможна. И она может состоятся уже в 2019-м.
В граждански здоровом обществе дорого-белозубый популист был бы подвергнут общему остракизму, как путинофилы в США. Ведь понятно же, что в такое место с такой видеокамерой да на два часа Кремль пропускает только своих шавок. И у нас лишь легкое хи-хи по этому поводу...
Мы живем слишком мирно, мы слишком мало и нерешительно требуем своего у власти. Наше болото уже почти готово все простить и под сладкоголосую лезгинку Баскова впрячься в комфортное, старое ярмо.
Мы в большой Украине слишком редко вспоминаем об Авдеевке, Мариуполе и Станице Луганской. Мы слишком мирно сносим, когда апостол русского научного либерализма Евгения Альбац с восторгом рассказывает: "Одесса – это абсолютное чудо. Одесса счастлива от аннексии Крыма. Там толпы отдыхающих". (Ну что, чудо-одесситы, это правда - мы действительно счастливы от аннексии Крыма?).
Война 08.08.08. Помним. Готовимся. Поищите на чердаках старые учебники по ГО. Да и новые можно прикупить. Пока жало у гадины не вырвано, ничего еще не кончено.