Врятувати не можна залишити

Війна - це не те, чого чекаєш. Агресію від сусіда не очікуєш. ЇЇ не можна передбачити чи спланувати.

 І не важливо чи ти військовий, чи цивільний, чи держслужбовець, чи просто мама чи тато, чи посадовець, чи вчитель. Під час війни всі ми щодня потрапляємо в ситуації, в яких ніколи не бували раніше.

Зараз дуже важко чути від визволених з облоги евакуйованих мешканців Маріуполя, Чернігова, Бучі, Ірпеня, Гостомеля, інших міст, містечок та сіл Київщини, Сумщини, Чернігівщини слова про те, що «влада їх кинула на призволяще… про них забули… ніхто про них не думав і ними не опікувався…». Та все ж можна зрозуміти емоції людей, що пережили жахи облоги та окупації.  У всіх у нас один спільний зовнішній ворог і саме він є причиною всіх поневірянь, що випали зараз на долю українців. Тому надзвичайно важливо не допускати розбрату, розколу та взаємних звинувачень. Лише спільними зусиллями, об’єднавшись ми зможемо перемогти!

Всі міністерства та відомства працюють для того, щоб врятувати та зберегти життя дітей, гарантувати їх безпеку та права. Кожен з тих, хто в ці надважкі та незрозумілі, з точки зору звичних «нормальних» правил та процедур, часи на сьогодні продовжує працювати, виконує величезну кількість завдань, подекуди не маючи часу на звітування. Тому, що вирішення конкретних завдань в умовах війни, буденне виконання своїх професійних завдань, ускладнених викликами військового часу є набагато важливішим, ніж дописи про них. Я хочу щиро подякувати тим, хто працює та продовжу допомагати дітям України.

Одним з надважливіших завдань зараз є порятунок дітей. Евакуація дітей з інституційних закладів – це зона особливого контролю та відповідальності владних структур. Але й евакуація родин з дітьми, в тому числі з дітьми з інвалідністю, це окрема історія. А точніше історії. І, на превеликий жаль, не завжди зі щасливим кінцем. Десь батьки не наважилися відразу на евакуацію, а коли були готові стало вже запізно і зробити це було неможливо. Десь евакуація була неможливою з огляду на стан дитини, і це призвело до трагічного кінця. Десь родина разом з іншими містянами опинилася в облозі. Десь не встигли ми і не змогли вчасно організувати евакуацію, попередити виникнення складнощів, загрозу здоров’ю та життю дітей та їх родин.

Сьогодні буде не одна історія про одну дитину, яка потерпає від війни, а кілька історій з багатьох невигаданих, що сталися з українськими дітьми на початку цієї весни. Але я буду розповідати саме персоналізовані історії конкретних дітей. Я робитиму це для того, щоб загальні цифри не були просто цифрами, бо за кожною з них смерть окремої дитини.

Вже 2 тижні в лікарні Запорізької області перебуває 11-річна Оленка, яка, рятуючись із мамою, сестрою та бабусею з блокадного Маріуполя 16 березня, отримала від окупанта… постріл в обличчя! У дівчинки пошкоджено щелепу та частину язика, але лікарі мають надію відновити її здоров’я, хоча шрам від катувань назавжди залишиться і на її обличчі, і в душі… Дитина потребує довгої психологічної реабілітації, чим ми і будемо займатися в мирний час з усіма нашими дітьми.

А ось дівчинка Маша вже померла… Дитина з інвалідністю, яка жила в, більш безпечному аніж Маріуполь, Києві не встигла отримати допомогу, бо разом з мамою загинула під час бомбардувань.

Далі пряма мова організації «Бачити серцем», Школу соціалізації якої вона відвідувала:

«Війна забирає багато. Мрії, надії, плани та сподівання.

Та найстрашніше, коли війна забирає людські життя. Життя дітей.

Це Маша. Вона більше двох років відвідувала нашу Школу Соціалізації для підлітків з комплексними порушеннями розвитку.

Маша та її мама загинули, коли в їх дім потрапила ракета.

Багато чудових моментів ми прожили разом з Машою на заняттях. Веселилися на крутих вечірках, ловили дзен на сеансах йоги, кружляли в першому танці і грали роль в  імпровізаційний виставі. А ще відвідували виставки та читали вірші.

Після страшної аварії вона навчилася тримати голову самостійно, хоч і не довго, реагувала рухами ніг і рук, якщо чула, що про неї говорять.

Маша раділа заняттям в школі.

Ми вчили Машу тому, що світ навколо дуже різний - веселий, гучний, тихий, пахне шоколадом, галасливий, гладкий, теплий,  пахне осіннім листям, запеченими яблуками з корицею, з голосними і тихими голосами, з барабанами та теплою свічкою.

Маша вчилася розслаблятися і потроху довіряти нам. Ми ж бачили ті маленькі зміни, які відбувалися  і планували наступний крок у роботі, щоб Маша бачила і помічала, що ми її розуміємо. І щоб з часом вона навчилася розуміти себе сама. І завжди відчувала, що ми поряд, можемо допомогти та підтримати.

У неї був справжній випускний та красива сукня, свій перший літній самостійний табір та костюмовані вечірки.

Маша, дякуємо за посмішки, за світло, за радість, за тепло,  за довіру і за дива.

Ти назавжди в нашому серці»

Не зміг дістатися живим з Чернігова до нашого тилу й 15-річний Максим, який разом із старшим братом, його дівчиною та їх мамою був просто розстріляний із танку біля села Количівка 9 березня, а маму його нелюди ще й добили…

17 березня у Бучі на очах 14-річного Юри було розстріляно – саме розстріляно, окупантом, після того, як він пересвідчився, що чоловік без зброї! – його рідного батька. Самого хлопчика, на щастя, нелюдові вбити не вдалося. Дитину було поранено, хлопець впав, а «контрольний постріл» в голову пройшовся тільки через капюшон… Дитина ще 2 дні, з пораненням, чекала можливості дістатися безпечного місця через «зелений коридор», зараз проходить лікування в Охматдиті…

В Інтернеті вже багато писали про ці та інші випадки і хтось скаже напевне, що «немає сенсу переповідати їх наново, бо воно наново болить», але я мушу і буду це робити. Ми не маємо «звикати» до подібної інформації та сприймати її, як якусь побутову річ. Тим більше, що кожного дня свідчень звірств до наших дітей стає, нажаль, все більше…  Нам, живим, берегти пам'ять, продовжувати справу - але і пам'ятати, що ми тепер усі відповідаємо за дітей, що постраждали або й навіть осиротіли на цій війні.

Війна може розлучати батьків і дітей, ставити сім’ї у кризові ситуації, але ми, дорослі маємо зробити все, щоб допомогти. Тож хочу вам ще раз нагадати, що:

✔️Якщо дитина загубилася

✔️Якщо ви бачите самотню дитину

✔️Якщо ви бажаєте тимчасово прихистити дитину в своїй сім'ї

✔️Якщо вам відомі міжнародні організації, що готові прихистити українських дітей

✔️Якщо ви маєте інші питання стосовно дітей,

то скористайтеся Телеграм-ботом "Дитина не сама» @dytyna_ne_sama_bot за посиланням https://t.me/dytyna_ne_sama_bot.

Всі українці переживають важкі часи і я не виключення. Я ненавиджу ту мить, коли отримую кожного ранку інформацію про кількість вбитих та понівечених дітей. Та кожного разу, коли вже нібито зовсім немає сил сприймати факти злочинних дій окупантів, я надихаюся словами та діями Президента, яким пишаюся, заряджаюся енергією від акцій протесту в окупованих містах і тоді знову набираюся сил на подальшу боротьбу.

Ми маємо усім суспільством згуртуватись для порятунку кожної української дитини, надання кожному необхідної підтримки та допомоги, а по закінченню війни - психологічної реабілітації. Бо разом ми – сила!

Дар'я Герасимчук, Радник-уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації