Про ці жахіття має знати весь світ
Замітки головного редактора Іванківської районної газети про окупаційні звірства рашистів
В останні дні до мене звертаються колеги-редактори з різних областей України з проханням поділитися з їхніми виданнями своїми статтями про життя цивільного населення в тимчасовій окупації нашого краю рашистами. Таких заміток у мене є лише півтора десятка за ті 35 чорних днів -- не завжди було до їх написання… Тепер пишу ще і друкуватиму написане тоді й тепер у нашій газеті, у Фейсбуці та нагромаджуватиму матеріал для своєї документально-публіцистичної книги про цей період в історії України.
Про таке має знати весь світ!
Отож, публікація перша.
Люди пізнаються в біді
І ця велика біда – війна, з якою росфаші (російські фашисти) прийшли в Україну – швидко висвітлила глибинну суть кожного з нас. Абревіатуру держави РФ з 24 лютого 2022 року не лише я розшифровую так, як і належить насправді – російські фашисти. Й сьогодні пишу під гул їхніх штурмовиків, що проносяться з величезною швидкістю прямо над нашими будинками і головами, та бомбардувальників, що летять ген високо. Вони вже з п’ятої ранку, як тільки почало сіріти небо, несуть під своїми крилами смерть і розруху з недалекої звідси білорусі в напрямку столиці. А з боку Києва доносяться далекі й ближчі потужні вибухи, часом -- стрілянина з наземної зброї. Хочеться вірити, що то наші бійці так же безжалісно знищують у небі й на землі жорстоко-звірячого російського агресора. Котрий вже багато днів планово-методично знищує мирне населення України, в тому числі маленьких дітей, а також цілі міста й села.
У перші дні повномасштабної, вже не приховуваної рф війни проти України я активно писав дещо сам, а також поширював різну інформацію – перевірену, офіційну -- на своїй сторінці в Фейсбук: поки працював інтернет і вдавалося підзаряджати мобільник та батарею ноутбука. Таким чином намагався підтримувати оптимізм усіх, хто читав мої пости. Та через тиждень в Іванкові ( як виявилось, надовго - аж до відходу окупантів) не стало електропостачання й довелося писати ці замітки з окупованої території «про запас», на майбутнє, з надією, що оприлюдню пізніше -- як з'явиться можливість.
Ця можливість з’явилася не так швидко, як хотілося, але й за неї треба дякувати Богу, воїнам-захисникам України, фахівцям, які стали оперативно відновлювати зруйновану ворогом інфраструктуру різного призначення.
Ці замітки публікуватиму поступово, в кожному номері нашої районної газети «Трибуна праці» і на моїй сторінці у Фейсбуці. Пропонуватиму їх також для розділу «Блоги» Укрінформу. Майже не правлю текстів, хоч у той період не все знав: окупанти швидко позбавили нас можливості спілкуватися й обмінюватися інформацією через мобільний зв’язок та інтернет. Та й електропостачання в нас тривало недовго…
Перші трагедії односельців
…В Іванкові у перші дні війни найбільше постраждали більше десятка жител мешканців вулиці 8 Березня: прямо посеред проїжджої частини вибухнула скинута з літака потужна бомба. Це північно-західна сторона селища. Згоріли також кілька будинків – від потрапляння в них снарядів ворога – на вулицях Розважівській, Зої Космодем’янської, на новому житловому масиві Молодіжний. Усіх адрес трагедій односельців поки що не знаю: пересуватися окупованим ворогом селищем небезпечно, бо розстрілюють без попередження.
…Поряд з Іванковом, на житловому масиві села Сукачі -- Нових Ладижичах, проживають евакуйовані в 1986 році жителі колишнього Чорнобильського району. Чому ворожий пілот скинув зі свого літака 25 лютого, на другий день війни, саме на них потужну 500-кілограмову авіабомбу -- залишається лише гадати. Вирва там посеред вулиці І. Франка сягає близько п’яти метрів у глибину. Отож навколо у великому радіусі – жодного вцілілого будинку…
Фото звідти, зроблені місцевими людьми, побачив у Фейсбук, коли ще працював у нас інтернет. І саме тоді вирішив занотовувати такі факти. Не знаю, коли і чи взагалі дійдуть ці замітки до читачів, але про всяк випадок копіюю свої тексти з ноутбука на дві флешки. Як уже поталанить… Бо оперативно публікувати їх у соцмережах немає можливості: уже давно - з 4 березня - немає в нас мобільного зв’язку й інтернету.
Сьогодні - 9 березня, вже 13 днів, як наше селище перебуває в окупованій агресором зоні. Доходить інформація, що в деяких населених пунктах Іванківщини за ці два тижні спалено і зруйновано сотні житлових будинків. Скільки точно – не знаю: достовірної інформації немає через практично повну ізольованість від зовнішнього світу і між людьми.
Окупанти по-звірячому – прямо на вулицях - застрелили уже в нашому селищі кількох земляків. Кажуть, що це теж справа рук кадирівців, яких вводили на Київщину через білорусь.
Мертвий священник пролежав обабіч дороги понад три доби
Скільки цивільних людей загинули на Іванківщині під час ворожих артилерійсько-ракетних обстрілів та авіаційних бомбардувань – неможливо поки-що порахувати. Розповім лише про дві жахливі історії, котрі висвітлили оту глибинну гуманну суть деяких наших земляків, про що згадував на самому початку цієї розповіді.
Історія перша – про смерть священника ПЦУ Максима Козачини з Розважева. Він, військовий капелан часів АТО, у перші роки бойових дій на Донбасі бачив там смерть в лице. Але не думав, що знайде її на Київському Поліссі. В рясі, з хрестом на грудях і нерозлучною Біблією, після відправлення служби Божої в Іванкові 26 лютого він поїхав на своїх стареньких Жигулях четвертої моделі у Розважів до сім’ї. Сподіваючись, що священника російські вояки не чіпатимуть. Але на блок-посту на перехресті вул. Розважівської з окружною дорогою вороги зупинили його кулеметними чергами...
Там, на обочині, мертвий священнослужитель пролежав понад три доби: орки цинічно не давали можливості забрати його тіло.
А потім події розвивалися так. Спочатку мені подзвонив житель Іванкова, вірянин іванківської релігійної громади ПЦУ І. Я. Мертель. Повідомив про свою рішучість поїхати в Розважів ( а це 18 км від Іванкова по дорозі, якою постійно рухалися колони ворожої техніки), аби привезти в Іванків дружину й дочок загиблого. Якого тим часом мали якось забрати не менш сміливі іванківці. Але добре, що в той день чоловік дослухався до поради не робити цього. Адже під загрозу неминучої смерті на зворотному шляху потрапили б усі, якби навіть якимось дивом Івану Ярославовичу вдалося добратися до Розважева.
Потім дзвонив я. Зокрема, відомому місцевому підприємцю Миколі Івановичу Руденку. Який на той час уже приготував труну і хрест з табличкою й готовий був спробувати забрати рештки тіла. Треба було не поспішати, а вибрати дійсно слушний момент, спостерігаючи за ситуацією.
І такого моменту сміливці таки дочекалися. А потім за участю голови Іванківської ОТГ Тетяни Свириденко, кількох депутатів селищної ради та вірян настоятеля іванківської релігійної громади ПЦУ протоієрея Максима Козачину 1 березня неглибоко поховали біля каплички на західній околиці селища. Там, де він з допомогою патріотично настроєних людей розпочав кілька років тому будівництво Божого Храму справді української церкви.
Що значить така поведінка наших земляків, які, перебуваючи в постійному оточенні жорстоких нелюдей, наважились на такий крок, у повній мірі зрозуміє тільки той, хто відчув на собі усі ризики постійного жаху присутності поряд з безжальним ворогом.
Саме з цієї причини – неможливості поховати людину по-людськи – стоїть десь на обочині дороги посеред лісу між Іванковом і Ставрівкою спалений легковик із рештками тіла поки що невідомого мені цивільного водія.
…Пишу про все це, не маючи змоги уточнити деякі деталі ні описаної вище справді героїчної «спецоперації» по вивезенню з-під носа ворога загиблого священника, ні інших фактів: мобільник став просто пласкою «коробочкою»… Добре, хоч батарея ноутбука тримає певний час заряд. Бо електропостачання на частині нашої вулиці припинилося 9 днів назад.
Але пізніше ми знатимемо всі деталі. На них виховуватимуться, куватимуть свою силу, мужність і патріотичну українську відвагу наші діти, внуки і правнуки!
На знімках: так виглядають на Великдень деякі вулиці Іванкова і Нових Ладижич. Фото автора.
Павло Смовж