Дмитро Козацький: Очі «Азовсталі»

Фото керівника пресслужби полку «Азов» Дмитра Козацького із заводу «Азовсталь» облетіли весь світ і вже увійшли в історію героїчного опору України у війні, яку розпочала росія.

26-річний Дмитро з позивним «Орест» родом із міста Малин на Житомирщині. Зі школи захоплювався фотографією і мріяв стати військовим журналістом. Паралельно зі службою в полку «Азов» він навчається на політолога в Національному університеті «Острозька академія». Романтик і філософ за своєю натурою продемонстрував сталеву стійкість, перебуваючи в обороні Маріуполя на меткомбінаті «Азовсталь». Попри надскладні умови він запевняв рідних та друзів, що у нього все добре і навіть жартував.

Завдяки світлинам Дмитра Козацького світ побачив обличчя мужніх захисників Маріуполя. Це він автор вже легендарної фотографії «Світло переможе». Військовий також відомий виконанням під звуки обстрілів пісні-переможниці Євробачення «Стефанія» і своїм відео «Фортеця Маріуполь. Останній день на Азовсталі».

Дмитра Козацького разом із побратимами евакуювали із «Азовсталі» і нині вони в російському полоні. На своїй сторінці в соцмережах він попросив відправити його світлини на фотоконкурси. Попереду у Дмитра багато планів, але зараз найважливіше, аби він разом із побратимами повернувся додому.

Кореспондентка Укрінформу поспілкувалася з мамою Героя та його знайомими, які розповіли про Дмитра Козацького.

ЯК РОМАНТИК У РОЖЕВИХ ОКУЛЯРАХ СТАВ ВІЙСЬКОВИМ

Історія Дмитра Козацького, його сім’ї та рідного міста тісно переплетена з повномасштабною війною, що вже понад три місяці триває в Україні. У той час як військовий перебував на «Азовсталі», його мама була провідницею в евакуаційному потязі «Київ-Ужгород», де попри особистий біль розділяла страждання людей, які рятувалися від війни. Натомість їхній рідний Малин зухвало обстрілюють росіяни, безжально руйнуючи це давнє древлянське місто.

Із мамою Дмитра Іриною Юрченко ми розмовляли по телефону. Перед спілкуванням із нею я трохи хвилювалася, щоб не завдати їй ще більшого болю. Утім його мама мужньо тримається і багатьом людям, які нарікають на життя в тилу, ще треба в неї повчитися стійкості. Пані Ірина вже 30 років працює провідницею в «Укрзалізниці». Окрім Дмитра в неї ще є 18-річна донька.

«Я завжди з Дмитром говорила, співала йому колискові, коли він ще був у мене в животі. Просила його і доньку завжди залишатися людьми, в яких би ситуаціях вони не опинилися. Із дитинства всі бабусі з двору нашої п’ятиповерхівки дуже любили сина, бо як тільки він бачив котрусь із них із сумкою, біг допомагати. Дмитро навчався у школі №4 міста Малина. Школу, учителів та учнів любив», - розказує Ірина.

За словами мами, син не був відмінником, але навчався на досить високому рівні. Дмитро багато читав, любив історію, брав участь в олімпіадах із фізики, інформатики.

«У школі він був різнобічним і творчим. Чоловік хотів, щоб син займався спортом, боротьбою, а він фотографував квіточки та метелики… Він завжди робив незвичайні знімки. Дмитро був романтиком, і я ніколи не думала, що він стане військовим. У нього завжди були рожеві окуляри та рожеві мрії. Навіть коли я з ним спілкувалася із «Азовсталі», він казав, що все добре. Але, коли ми іноді виходили на відеозв’язок, я бачила його очі, і вони мені про все говорили. Я старалася триматися, нап’юся заспокійливих пігулок і кажу: "Діма, все добре". А він без пігулок брав себе в руки і спілкувався зі мною і зі своєю сестричкою, аби ми не почули жодного хвилювання від нього», - розповідає мама.

Після школи Дмитро вивчав інформатику в Університеті інформаційних технологій та менеджменту в польському Жешуві. Коли в 2013 році українські студенти вийшли на Євромайдан, хлопець вирішив повернутися в Україну. Приїхав на різдвяні канікули і вирішив, що потрібен вдома.  Далі була Революція Гідності, в 2015 році Козацький вступив до лав Національної гвардії України в Маріуполі, а через два роки перейшов до полку «Азов».

«Він у мене запитав: "Мамо, як ти на це дивишся?", а я відповіла, що це його рішення, а я приймаю його, – пригадує пані Ірина. –  Я навіть була задоволена, бо він завжди розповідав із натхненням про полк «Азов». "Мамо, тут усе так зібрано, налагоджено, ми чуємо один одного, тут всі рівні!" - він був у захваті від «Азову» і довго готувався, щоб туди потрапити», - згадує Ірина.

Військовослужбовець традиційно приїздив додому у відпустку на Новий рік та Великдень, а ще робив зустрічі-сюрпризи для мами в день її народження. Також у Маріуполь до Дмитра кілька разів у рік їздила його сім’я.

Паралельно із військовою службою азовець розпочав навчання в Національному університеті «Острозька академія» на спеціальності «політологія».

«ДЯКУВАЛА ФОРТЕЦІ «АЗОВСТАЛЬ», ЩО ВБЕРЕГЛА ЖИТТЯ МОГО СИНА»

Ірина Юрченко пригадує, що за  два дні до війни син зателефонував їй і попросив, аби вона зібрала тривожну валізку. 24 лютого о 5:45 мама дізналася від Дмитра, що війна вже почалася. Тоді ж він попросив обдзвонити всіх рідних і знайомих, аби вони мали при собі найнеобхідніші речі. Мама виконала завдання сина і вже 25 лютого поїхала в Київ, де упродовж 10 днів поспіль евакуювала потягом пасажирів.  

«Я знала, що вони перебувають в Маріуполі, а з 1 березня, як Дмитро казав, захисники міста вже були на «Азовсталі». Із квартири Дмитра було видно цей завод, я бачила викиди з нього і завжди обурювалася, бо мені не подобалася та атмосфера. А коли син сказав, що він на «Азовсталі», я потім дуже часто дякувала тому заводу, його стінам і цій фортеці, яка зберегла багато життів – мого сина, його побратимів, цивільних і діток. Я читала всі новини і особливо вишукувала про «Азовсталь». У мене серце кров’ю обливалося і розривалося на шматочки, я тихенько плакала, щоб ніхто не бачив, а тоді брала себе в руки і трималася. Навіть раділа, що я на роботі, бо не маю там права розкисати, перед пасажирами не можна плакати, там я маю бути впевненою і довести їм, що вони вже в безпеці, а їм тоді було дуже важко», - ділиться пані Ірина.

Під час перебування Дмитра на «Азовсталі» мама з ним здебільшого переписувалася в соцмережі. Писала йому повідомлення щоранку. Кожне з них кілька разів перечитувала і переписувала, аби жодне слово не засмутило й не схвилювало сина. А потім щохвилини з нетерпінням чекала на відповідь. Дмитро зазвичай відписував коротко, що в нього все добре і цікавився, як справи в рідних. Лише в останні дні перебування захисників Маріуполя на «Азовсталі» рідним Дмитра Козацького вдалося вийти з ним на відеозв’язок.

«Про евакуацію з «Азовсталі» я дізналася з новин. Син зібрав нашу сім’ю, хотів показати, що він впевнений і в нього все добре. Він мене попередив, що може бути не на зв’язку кілька днів, але не треба хвилюватися, бо це так потрібно.  Вчинки і рішення полку «Азов» і його керівництва здорові та обдумані. Я знаю, що так потрібно, бо азовці не здаються. Я вважаю, що це не полон, бо полон – це коли здаються боягузи, а це просто евакуація. Син тоді попросив мене: "Мама, будь ласка, купи собі такі заспокійливі, щоб вони тобі допомогли, я дуже хочу тебе бачити спокійною і гарною, коли ми з тобою зустрінемося". І я їх купила, приймаю, поки вони мені допомагають. Згодом він зателефонував мені з іншого номеру і сказав: «Все добре, ми живі, до зв’язку», - говорить Ірина Юрченко.

Дмитро Козацький мріяв стати військовим журналістом і ця його мрія здійснилася на «Азовсталі», адже фото, які він там робив, облетіли весь світ. Його мама каже, що його світлини – це очі «Азовсталі», які передають жахіття війни, пережиті мужніми захисниками Маріуполя.

Запитую в пані Ірини, що б вона побажала синові та Героям Маріуполя, на повернення яких чекає вся Україна, і вона відповідає:

«Бажаю нашій Україні, владі та всьому світові зробити все можливе і неможливе для якомога швидшого повернення наших Героїв додому. Я дуже хочу, щоб вони не стали історією в книжках, а щоб далі творили тут нашу історію. Я знаю, що це дуже розважливі, розумні і терплячі люди, які мають повернутися найближчим часом до своїх родин і далі здобувати перемогу України».

САМООРГАНІЗОВАНИЙ, АКТИВНИЙ ТА ВИКЛЮЧНО ПОЗИТИВНИЙ СТУДЕНТ

В Острозькій академії, де навчається другокурсник Дмитро Козацький, його називають гордістю університету.

Викладачі розповідають, що за місяць до війни він їм телефонував, щоб уточнити завдання.

«Із Дмитром Козацьким я познайомилася восени 2020 року. Він тоді вступив на перший курс спеціальності «політологія». Навчання розпочав дистанційно, за індивідуальним планом. Я викладала в нього курс «Соціологія». Мене одразу вразило те, наскільки ретельно він виконував завдання, готувався до підсумкового модуля. Відчувалася добра освітня підготовка і високий рівень самопідготовки, самоорганізації», - розповідає доцент кафедри політології та національної безпеки Інна Шостак.

Студентка Острозької академії Карина Захарова, яка за сумісництвом і студентський куратор групи Дмитра Козацького,  ділиться, що, як і всі його одногрупники, знайома із ним лише віртуально.

«Ми запросили Дмитра на посвяту в студенти, але він не зміг, тому приєднався до нас онлайн. Дмитро миттєво відповідав на всі повідомлення, реагував на всі події, які відбувалися онлайн, намагався бути активним, наскільки це вдавалося. Коли він перебував на «Азовсталі», ми не вели з ним активної переписки. Мені було важливо бачити, що він є у мережі, після цього видихала із полегшенням. Бували моменти, коли дуже хотілося щось написати, аби підтримати Дмитра, але не була впевнена, наскільки це доцільно, чи не завдасть це йому болю, як він це сприйматиме. Тому кожне повідомлення, яких було небагато, я довго виписувала, бо мені вважливо, аби вони були коректними, тактовними, могли максимально його підтримати. Він коли відписував, завжди дякував за підтримку, запевняв, що все буде добре. Взагалі від моменту, коли ми познайомилися, жодного негативу від Дмитра не чула. Згадала його твіт, що він готовий до літа, тому що тепер на азовстальській дієті він важить 59 кг. Це ж жахливий факт, але він передав це з посмішкою і позитивом», - розповідає Карина.

Студентка додає, що тепер в університеті чекають на повернення Дмитра, аби познайомитися з ним, і щоб він здобув вищу освіту, до чого прагнув.

Сам Дмитро Козацький перед евакуацією виклав у вільний доступ свої фото із «Азовсталі» і просив відправляти їх на фотоконкурси.

У соцмережах під дописами Дмитра Козацького режисери коментують, що  готові знімати фільми на основі кадрів Козацького. Зараз найважливіше, аби він повернувся додому.

Ірина Чириця, Житомир

Фото Дмитра Козацького