Євген Шаматалюк, командир батальйону 95 ОДШб, Герой України

Шаман швидко виринає з темряви, вітається, сідає напроти. Мружиться від різкого світла лампи, схиляє голову. За мить підіймає погляд і починає розмову. Очі Шамана дивляться на тебе, але бачать не співрозмовника. Перед легендарним комбатом, Героєм України – численні бої, пошматовані росіянами міста й села, страждання цивільних, побратими, які надлюдськими зусиллями, самовіддано та героїчно стримують і нищать ворога.  

«Я вже не пам’ятаю, коли востаннє по-справжньому сміявся», – розгублено говорить Шаман у відповідь на запитання, чи трапляються кумедні випадки, які здатні хоч трохи зняти щохвилинну напругу. Втім, все ж є те, що може викликати щиру посмішку командира і його бійців. Це можливість зателефонувати рідним, почути їх голоси, сказати «люблю» тим, заради кого вони захищають Україну і виборюють її майбутнє.  

Євген Шаматалюк, командир батальйону 95 ОДШб, Герой України. З 2014 року, від початку збройної агресії російської федерації, брав участь у бойових діях. Приймав бої у ДАПі, Волновасі, Слов’янську, Дмитрівці та інших гарячих точках Донбасу. З початку березня 2022 р. захищає країну на Ізюмському напрямку.

– Євгене, ваша ділянка фронту не стихає, здається, ані на хвилину. Яке озброєння використовує ворог?

– Ворог працює з усього наявного озброєння, яке в нього є. Це піхота, бойові машини, танки, артилерія, вогнеметні системи, такі як ТОС «Буратино», «Солнцепек», а також активно застосовує БПЛА. Раніше активно застосовував авіацію, зараз її вже набагато менше.

– З чим це пов’язано?

– Із застосуванням наших засобів ППО. Мої бійці збили один літак, але багато літальних апаратів збивали наші засоби ППО. Я згадую початок березня, коли ми захищали населений пункт Кам’янка, там авіація працювала дуже часто і активно. Після того як почали ефективніше збивати, то кількість авіації противника зменшилась в рази.

– Ми бачимо, що населені пункти поблизу фронту знищені вщент – і літаками, і артилерією. До якого моменту там були цивільні?

– Ми завжди намагаємося здійснювати евакуацію цивільних. Вивозимо всіх, хто бажає. Деколи наполягаємо, проводимо роз’яснювальну роботу серед цивільних про необхідність евакуації. На жаль, залишаються ті, хто все одно відмовляється.

– Це, мабуть, люди вже старшого віку?

– В основному, старшого віку, але є і середнього також. Частіше люди погоджуються на евакуацію, коли бачать як внаслідок обстрілів росії гинуть їхні сусіди чи руйнується їхнє житло. Коли вже впритул, так би мовити. Буває, що вже під час активної фази бойових дій люди приходять і просять про евакуацію. Хоча за тиждень-два до цього вони відмовлялися.

Цивільні, з якими ми тут спілкуємось, стали свідками жахливих подій. Та й ми на власні очі бачили ставлення росіян до цивільного населення.

Я пам’ятаю, коли на одному боці села були наші підрозділи, а на іншому – підрозділи противника. Праворуч від нас – дорога, по якій люди евакуювались із Ізюму. Тоді ще проходила евакуація, люди їздили автобусами, цивільними машинами. Противник постійно обстрілював шлях. Ми стали свідками того, як танк розстріляв автобус із цивільними людьми, прямо біля нас.

Не передати словами відчуття, коли бачиш жінок, дітей, літніх людей, які просто хочуть врятуватись від війни, а їх вбивають… Ким треба бути, щоб просто розстрілювати мирних людей?! Ми намагались надавати допомогу, прикривати людей, здійснювали евакуацію з того автобуса, забирали людей під обстрілами, надавали свою техніку, вивозили їх у безпечне місце.

Було б набагато легше воювати, якби цивільні люди відразу залишали населені пункти, коли ми їх просимо. Тоді було б набагато менше жертв і серед цивільного населення, і серед військових. Але, на жаль, це не всі ще розуміють.

От зараз ми вже майже два місяці боронимо один населений пункт, там уже цивільних немає і нормальних будинків майже не залишилось. Люди вгризаються в землю і воюють. Кількість підрозділів, які штурмують наші позиції, я вже навіть не можу перерахувати, тому що вони постійно змінюються. Пішли в атаку, відбили наступ, відповідно противник відійшов, здійснив ротацію… Далі наступний, наступний…Після їхніх невдалих спроб вони вже або дезертирують, відмовляються виконувати накази, або їх відводять десь в тили для перекомплектації і таке інше.

– А ви знаєте, які саме ворожі підрозділи тут були?

– Їх було вже дуже багато… Знаю, що були десантні підрозділи, піхота, морська піхота, навіть намагалися атакувати підрозділи з російських «учєбок», з навчальних закладів. Є дуже багато документів, які ми надавали до вищого штабу, де є номери військових частин, прізвища, списки, позивні й таке інше. Також є полонені, які розповідали, з яких вони підрозділів.

– Що взагалі говорять полонені?

– Розповідають, що їхні командири ставлять завдання, мовляв, якщо ви візьмете цей населений пункт, то вас завтра міняють і ви повертаєтеся до росії. Їхні солдати наскільки деморалізовані, що підняти їх до бою можна лише таким чином. Вони дуже бояться артилерії. Зараз кількість нашої артилерії збільшилась, постійно наносимо вогневе ураження. Кажуть, що в них великі втрати. Але противник проводить активну ротацію, підтягує резерви. Зараз атаки все одно продовжуються.

– Якщо говорити про озброєння, яке зараз надходить від союзників, що вже зарекомендувало себе як найбільш ефективне проти ворога?

– В нашому підрозділі дуже добре застосовуються «Javelin», «NLAW», різні протитанкові засоби. Те, що ми помітили зараз після надходження артилерії 155 мм – вона дає нормальне вогневе ураження противника. Якщо б побільше її було… Тому що піт артилериста економить кров піхоти. Які я зробив спостереження по противнику? Раніше була краща техніка. Її було більше і вона була новіша. З початку війни ми регулярно захоплюємо техніку противника. Якщо раніше їхні танки були оснащені тепловізорами, у відносно хорошому стані, то зараз ту техніку, яку ми захоплюємо у противника, потрібно віддавати в ремонт, аби на ній можна було вести бойові дії.

– Чи можемо ми озвучувати кількість захопленої техніки?

– За свій батальйон можу сказати, що ми захопили 3 танки і 3 БМП противника.

– Розкажіть, будь ласка, про бойове зіткнення, яке особливо закарбувалося в пам’яті.

– Від початку березня було дуже багато боїв. Наприклад, ми захищали один населений пункт, де противник намагався «щупати» нас, пробивати артилерією, танками, авіацією… Ми відбивали всі атаки. Потім він спробував піти на прорив, обійти наше село, вийти нам в тил, але оскільки ми там вже кілька днів там займали оборону, то уже всі проходи, які міг би використовувати противник, були заміновані. Вони цього не знали. Вони силами танкового батальйону і зведеної БТГр у складі мотопіхотного полка, який було посилено якимось військовим навчальним закладом рф, намагались обійти нас через дамбу і по центральній дорозі. Вперед вони не могли просунутись, а позаду йшла велика кількість їхньої техніки. Вони стояли і не знали, що їм робити. Почали працювати наші протитанкові засоби, артилерія дуже добре спрацювала. Це була десь середина березня. Тоді було знищено дуже багато техніки, живої сили окупантів і вони відступили. Тобто буквально за один день вони з чотирьох напрямків намагалися зайти в село і з чотирьох напрямків були відбиті. Наскільки мені відомо, та БТГр вже більше не брала участь у бойових діях.

Після цього, вже десь на початку травня, ми захопили військовополонених, які розповідали, що в тому бою загинув командир їхнього батальйону і ще один батальйон був повністю виведений зі строю. Також нещодавно був дуже запеклий бій, коли противник стягнув посилену роту – піхотну і танкову – і намагався зайняти наш населений пункт. російським бійцям сказали: «Займіть тільки першу вулицю, а далі всі підтягнуться, вас замінять і ви поїдете до росії». Ми їх запустили на першу вулицю і далі майже всіх знищили. Звідти вийшло десь 20% техніки та близько 30-40% живої сили противника – це перша партія 300-х, яку вони забрали. Ті, хто залишився, вже звідти не вийшли. З того напрямку противник більше атак не здійснював, тільки обстрілював здалеку.  

– У чому Ваше основне завдання як командира?

– Моя робота полягає в тому, щоб керувати особовим складом, згуртовувати бійців, планувати спосіб дій, відповідно, всі заходи, які будуть виконуватися. Тому що обстановка дуже різко змінюється. Ми не маємо часу постійно запитувати у старшого командування, що і як робити. Доводиться дуже швидко приймати рішення, доносити їх командирам підрозділів, стежити за їх виконанням. Тому що якщо ти десь щось не встигнеш, це може призвести до дуже тяжких наслідків.

Була така ситуація… Ми воювали з противником через річку, нам за одну ніч вдалося нанести йому потужне вогневе ураження і під ранок він почав відступати. Було прийняте рішення відкинути противника і зачистити ту частину села. Вони відійшли, ми зачистили ділянку і виставили міни на усіх шляхах можливого просування ворога. Буквально ввечері противник намагався повернутися, але всі проходи були вже заміновані, і вони просто підривалися на мінах. В моїй роботі немає нічого героїчного. Герої – це мої люди. Вони кожен день роблять неймовірні вчинки, віддають найдорожче, що в них є. Але ніхто не сумнівається в правильності своїх дій. У доцільності оборони України.

– Справді, за кожним командиром стоять люди. Розкажіть про ваших побратимів...

– Я захоплююсь своїми людьми, тому що вони реально герої. Ті завдання, які вони виконують, інколи за межею можливого, але люди дають відсіч, воюють з ворогом, навіть коли на якомусь напрямку противник переважає. Основний фактор – бойовий дух. Мої люди воюють до останнього. Противник йде великими силами і потім відступає. Наші не відступають. Був випадок, коли на позиції залишався сержант без руки і ноги, просто давав координати свої – викликав артилерію. Коли він вже не міг евакуйовуватись, сказав: «Я тут залишаюся». Частина групи відійшла, коли вони були повністю оточені. Тоді було знищено дуже багато сил противника з окремого розвідувального батальйону 106 повітрянодесантної дивізії.

Дуже багато героїчних випадків… Коли ворожа колона проривалася у Кам’янці, виїхав розрахунок БТРа і почав палити російську техніку. Я навіть не знаю скільки вони спалили одиниць… Наш БТР також був знищений, люди загинули, але вони проявили велику мужність

Я раніше знав про своїх людей багато, але зараз, на цій війні відкрились нові грані в кожної людини. Це сміливість, героїзм, готовність до самопожертви.

– Що особисто Вам дає сили кожного дня?

– Усвідомлення великої відповідальності за свій підрозділ, за своїх людей і в цілому за нашу країну. Я розумію, що на нас дивляться інші… На мене дивляться мої підлеглі, на мій батальйон – інші підрозділи і потрібно виконувати завдання, потрібно максимально наносити втрати ворогу. Всі віримо в перемогу і намагаємося її максимально наближувати.

– Ви уявляєте собі Україну, яку хочете побачити після Перемоги?

– Так, звичайно. У нас є країна мрій, країна майбутнього. Хочемо вільну, незалежну Україну, де кожен громадянин знає ким він є, ким він хоче бути, усвідомлює, що він українець. Де діти будуть виховуватися патріотами, з розумінням і знанням своєї історії і того,  що їх чекає в майбутньому.

Ми можемо дуже багато говорити про російську агресію, але цього б ніколи не сталося, якби наша країна була об’єднаною, коли б у нас не було «п’ятої колони», яка допомагає агресору. Не було тих, хто здає наші підрозділи, здають цивільних людей (які допомагають Збройним Силам). Тих, хто допомагає військам окупантів, показує їм шляхи і проходи.

– Війна – це важке випробування… Чи трапляються, скажімо так, кумедні ситуації, які трохи розряджають обстановку, або історії, про які ви згадуєте з посмішкою?

– Я вже не пам’ятаю, коли востаннє по-справжньому сміявся. Зараз люди вчаться цінувати маленькі радощі, на які раніше ніколи не звертали увагу. Кожне спілкування з рідними, близькими – це посмішка на наших обличчях людей… Радіємо, коли вдається вийти на зв'язок зі своїми, повідомити, що живі-здорові.

Підтримка рідних найбільше надихає і стимулює до подальшої боротьби. Своїм близьким людям я теж хотів би подякувати... Майбутній дружині Яні, яка завжди підтримує, надає впевненості, сил у боротьбі. 

Чого хотів би побажати? Зустріти наступний рік на мирній українській землі після нашої Перемоги. Це одне бажання, яке зараз є найголовнішим для всіх.

Автори: Аліна Логвиненко, Сергій Лисенко

Фото: Арсен Федосенко