Сто днів
Сотий день війни, той, в який літо уже починається – а все іще лютий.
Сотий день війни, той, в який літо уже починається - а все іще лютий. За ці сто днів ти встиг сто разів померти і стільки ж відродитися. Стало більше сивини - і менше кілограмів, а іще - слів та емоцій.
Виробилася нова стійка звичка: жити одним днем. Були моменти, коли жилося навіть не днем - однією годиною, хвилиною. Коли пробуджувалась після куцої смс зі слова "Все ок. Живий" - після якої можна було зніматися зі ступору, пити чай і починати робити свою роботу.
Це сто днів, які навчили радіти речам, які до у нормальних людей викликають розпач. Наприклад, телефонує чоловік і каже про поранення та госпіталь, а ти плачеш, бо ти цьому рада, бо тепер точно знаєш, що це менш смертельна небезпека, ніж була досі.
Це сто днів, в які матюкалася більше, ніж будь-коли досі.
І це також сто днів, в які молилася у стократ більше, ніж будь-коли до цього в житті. Бо це сто днів, які переконали, що Бог є, Він чує і завжди поруч.
Це також сто днів, які навчили: нема в світі нічого над свою землю. Ще ніколи так гостро ми це не відчували, правда? Мені зараз про це говорить кожна квітка і дерево в моєму саду, і кожна хмара, що сходить над горою напроти.
Це - сто днів, які проклали прірву між життям "до" і тепер. І дають силу рахувати дні далі. Ніхто не знає, скільки їх буде іще. Знаємо єдине - що мусимо їх рахувати далі
Тетяна Когутич