Хроніки воєнного волонтера

Моя війна почалася багато років тому, у теплі травневі дні 2014-го. Мені було дванадцять.

Тоді я був вимушений оминати барикади та озброєних людей з дивними символами, прямуючи на річну контрольну з математики. Я закінчував сьомий клас.  Над школою в той день зник державний прапор, як і на центральній площі. Це викликало таке здивування, що згадка засіла дитячою травмою на все життя. 

Вже за місяць я поїхав в евакуацію з рідного краю до нового дому. Батьки дісталися до мене наприкінці липня, поїхали останнім потягом з Луганська. Всі інші родичі залишилися в окупації. З’явилися перші загиблі серед знайомих. Вже тоді я поринув у інформаційний вихор війни, - майже так, як нині живе уся країна. Звісно, каналів отримання інформації тоді було менше, але ранкові та вечірні зведення Генштабу, пости в соцмережах від солдатів та очевидців, фейки та викриття – усе це вже було. 

Так ми жили до кінця серпня, на валізах, готові повертатися. 

Успіхи нашої армії йшли один за одним, але перелом відбувся не на нашу користь. Відступ, завмирання лінії фронту, героїзм військових, кіборги в Донецькому аеропорту. Останній раз у житті я дивився телевізор, збираючись до школи морозним ранком 21 січня 2015 року - у той день завершилася оборона ДАПу. З’явилося відчуття, що нічого важливого більше не покажуть. 

А далі було життя. За вісім років спокою Київ став рідним містом: навчання, знайомства, екзамени, університет, робота – звичайне людське життя. Війна залишилася десь далеко - столичне оточення мало що чуло про неї, у нього свої турботи. Попрацювавши в піарі та бізнесі, я, нарешті, знайшов роботу за журналістською спеціальністю. 23 лютого 2022 року закінчував організацію заходу за участі міжнародних гостей, наступні два дні мали бути дуже насиченими. Прокинувся, як зазвичай, від гамору у квартирі, почув фразу: «Синку, ти війну проспав». Сприйняв за звичайний у нашій сім’ї жарт, але рука потягнулася до телефону. Неможлива війна почалася. 

Не гаючи часу, поїхав на заправку, Київ вже вкрився “корками евакуації». Я ж нікуди не збирався їхати - втратити дві домівки, то забагато для короткого життя.

Незабаром отримав дзвінок від колишніх колег, які мали досвід волонтерства за часів АТО - запросили мене приєднатися на машині. Недовго думаючи, погодився,  не маючи навіть гадки, скільки місяців і кілометрів мені доведеться проїхати. 

Життя стало простішим: просто виконуєш свої задачі, намагаючись допомогти якомога більшій кількості людей. Що може бути легше? 

Голод

Київщина, початок березня 2022 року.  

Цей маршрут знайшов мене наприкінці першого тижня війни. З-поміж десятків дзвінків з потребами вихопив його. 

- Ми з села Хотянівка, що за Вишгородом. Міст підірвали кілька днів тому, навколо - ще три села, а до міста дістатися не можемо. Потрібні продукти, медикаменти, що можна для дітей. 

…На складі швидко завантажив машину усім що було: мішки з овочами, борошно, підгузки, консерви, якісь солодощі – аби завантажити якнайбільше, кладемо навіть на переднє пасажирське місце. Поки вантажимо, починає волати сирена, мене просять почекати у сховищі, але ввічливо відмовляюся. Звук тривоги вже став звичним, через нього не зупиняємося, адже часу між комендантськими годинами мало, а доставити треба багато. 

Порожніми вулицями Києва рухаюсь на північ, інші машини зустрічаю лише у чергах перед блокпостами. Перші два – на Оболоні. З першого погляду видно, що машина забита “гуманітаркою”, але хлопців завжди дуже цікавлять мої номери та місце народження. У столиці спостерігається сплеск «шпигуноманії», - виправданий чи ні, побачимо після війни. А зараз, підозрюючи у кожнім диверсанта, тим більше з моїми номерами, нацгвардійці уважно мене роздивляються, один питає:

- Сам з Луганська? 

- Так.

- А де жив?

- Навпроти парку «Дружба».

- А я на «Полтиннике» (район у Луганську, повна назва «квартал 50-річча Жовтня» - авт), удачи земляк. Пропускайте його, хлопці!

Березневе київське небо так низько, що майже відчувається його тиск. Сіре та непривітне, справді – небо війни. Попри все, набираю швидкість і згодом повертаю на Вишгород. Тут пост охороняють місцеві. До вікна нахиляється дядько у білому маскувальному костюмі. Зовсім не по погоді, але іншого, мабуть, не було. 

- Куди прямуєте? 

- Хотянівка, на переправу.

- Ага, то ж, мабуть, на мою човнову станцію. Це як переїхати дамбу і одразу різко направо?

Дуже вправний хід, ніби у старих шпіонських фільмах, але ж і я не з простих.

- Звісно ні, там і повороту направо нема. Переправа по дорозі прямо, де міст підірваний. 

Чоловік посміхається, тест на диверсанта я пройшов.

- Мабуть, до Артура їдеш, давай, удачі!

Наступного разу цей тероборонівець одразу впізнає мене, а я побачу його ще здалеку. Більше він не питатиме документів, лише вітатиметься і пропускатиме далі. Найскладніший пост прямо перед в’їздом на Київську ГЕС. Воїни-нацгвардійці тут завжди прискіпливі та суворі. Воно і не дивно, адже дорога за дамбою веде прямо на Чернігів. Десь там, у лісах і болотах, повзають вороги, і хто знає, що у них на умі, може, хтось захоче у цивільному пробратися. Проте, навіть тут, на третій раз мене почали впізнавати, а один молодший офіцер завжди, побачивши мою машину, привітно махав - «проїжджай». Чув навіть, як його питали товариші: «Чому пропустив без догляду?». «Це свої», - відповідав мій знайомець.

За останнім кордоном набираю хлопців з Хотянівки, коли під’їжджаю до розтрощеного мосту - вони вже перетинають затоку. Стою на кручі, дивлюся довкола: підірваний міст, близько п’яти тисяч людей на тій стороні не мають доступу до цивілізації, до банальної їжі, люди човнами переправляють собі продукти. Звісно, не блокадний Ленінград, але аналогії у підсвідомості спливають самі собою. І все це – за п'ятнадцять хвилин від центру європейської столиці. Спокійно сприймати це важко, тому краще навіть не думати. Ситуація така, як є, а ми лише маємо зробити все, що можемо. 

Хлопці швартуються та один за одним піднімаються до дороги. 

- Слава Україні!

- Героям Слава! Вітаю, як справи?

А справи у них завжди добрі, так вони кажуть. Тримаються. Нарікають на свою сільську владу, кажуть - нічого не робить для людей, тільки роздає «цінні» вказівки. Ще й забирає собі частину добутого моїми знайомцями. А вони за власної ініціативи зорганізували переправу і годують три села. 

Пізніше, супроводжуючи швейцарського журналіста, я побував у них знову. Перевезене вантажать на власні машини та везуть у сільський будинок культури. Там усе акуратно заносять у списки, а потім видають людям за запитами. Немає ні паніки, ні сварок. Відволікся на хвилину, аж знаходжу мого журналіста вже в компанії якоїсь родини - спілкуються чистою німецькою мовою. Таке от воно, українське село, навіть європейцям є з ким поговорити. 

Іншим разом замотався у місті, доїхав на переправу за годину до комендантської. У цілковитій пітьмі, десь над головами літають снаряди, чутно «прильоти». З темряви з’являються хлопці:

- Щось ви сьогодні пізно.

- Як міг, друзі.

Хвилин за двадцять розвантажуємо, одразу мчу назад. За сорок хвилин маю дістатися дому, в принципі можливо, але ж пости. На дамбі жодного вогника, лечу крізь ніч з увімкненою аварійкою та світлом у салоні, так просив робити знайомий нацгвардієць, аби не нервувати вояків зайвий раз. На виїзді з Вишгорода підкочуюсь до бетонних блоків. Чоловік з емблемою старої відомої патріотичної організації махає рукою, отже, повільно проїжджаю. Раптом чую звуки затворів та оклики «СТІЙ! КУДИ!». Миттєво зупиняюсь. З-за дула автомату чую голос:

- Жити набридло? Куди лізеш без зупинки, ще й на таких номерах? Ану паркуйся і виходь. 

Спокійно виконую всі команди, мозок та органи відчуття вимикаються у такі моменти, лишаються самі інстинкти. Машину обшукують самі, звісно, нічого забороненого не знаходять. Боєць підходить до мене, кладе руку на плече:

- Злякався? Видихай хлопче. Але ж чого ти їхав без зупинки? А якби розстріляли, з твоїми-то номерами. Ніколи так не роби. 

Виправдовуватися немає часу, хлопців ніхто не вчить чітким командам для регулювання руху, а я вже звик, що змахи рукою означають дозвіл. 

- Нічого, я нормально. Можу їхати?

- Щасливої дороги. 

Відкриваю двері, аж раптом чую голос діда-вояка, що увесь час мене роздивлявся:

- То ти з Луганська?

- Так. 

- От бачиш, ви здали свої міста, повтікали сюди, а через це і до нас біда прийшла. 

Хвильку вагаюся, що відповісти, аби не втручатися у дискусію. 

- За всієї поваги, мені було дванадцять років. 

- Та їдь вже, але надалі ти тут так просто не покатаєшся!

Далі прямую дуже обережно, аварійки і світла не вимикаю. Довкола непроглядні ліси: хто в них може трапитися – один Господь знає. Лише на освітленій кільцевій дорозі наздоганяють емоції. «Могли застрелити, і були б абсолютно праві», - тяжким дзвоном лунає у голові. 

Додому дістаюся втомлений. Так, наша робота буває небезпечною, але часу сумувати немає. Завтра - нові завдання. 

Смерть

Київщина, перші дні квітня 2022 року. 

Не вперше нам було відвідувати північ Київської області, але вперше з моменту повного виведення російських військ. Ранок на столичному вокзалі. Колеги - волонтери поять чимось схожим на каву, нині сприймаємо це як розкіш. Небо знов затягнуло, з тяжких хмар зривається ріденький дощ. 

Наша задача – пройти по деокупованих містечках, показати справжню картину війни декільком іноземним та українським журналістам. Але їхати з порожніми руками не дозволяє совість, тому вантажимо машини продуктами та медикаментами - роздавати усім охочим. 

Наш командир з Національної поліції проводить короткий інструктаж, постійно поглядаючи на мене. Воно і не дивно, молодий хлопець, зовсім не бойового вигляду – не такого очікуєш від військового волонтера…

У кожну машину сідає офіцер поліції. На задньому сидінні у мене ще троє журналістів, тому тіснувато, але ніхто не скаржиться. Рушаємо колоною, мені випала роль замикаючого, найскладніша, аже остання машина має йти мало не вдвічі швидше, ніж перша, аби тільки не відстати. Ми з поліцейським та українським оператором щось обговорюємо, намагаємось жартувати. Іноземці напружені - вони вперше приїхали на війну. 

Залишаємо Київ через Пущу-Водицю. Дороги тут і в мирний час були не надто добрі, а нині ще гірші. Оминаючи ями, на швидкості пролітаємо тихе містечко. На вулицях здебільшого правоохоронці та рятувальники, цивільних бачимо лише в одному місці - там роздають продукти. 

Бучу проїжджаємо не зупиняючись, лише знижуємо швидкість, аби журналісти могли знімати. Обгорілі, завалені торговельні комплекси, побиті будинки, хвости ракет стирчать посеред дороги. Мало хто з киян не бував тут, всі пам’ятають спокій та заможність цих вулиць. Тут жили звичайні люди, молоді програмісти чи піарники, заробляли гроші у столиці, а у місцевих новобудовах купували квартири в «скандинавському стилі». Тепер будинки стоять порожні, з ранами від ракет, снарядів, мін. Нутрощі квартир виглядають з пробитих стін. На жаль, водій не має можливості роздивлятися все підряд, дороги тут небезпечні. 

Прямуємо порожньою трасою на Бородянку. То тут, то там - спалена російська техніка, її потрохи розбирають і вивозять вантажівками. Назустріч рухаються «КамАЗи» набиті горілим брухтом, з кузовів виглядають танкові гармати, звисають гусениці бронетранспортерів. 

Бородянка понівечена. Журналістам дають 10 хвилин на зйомку, вони розбігаються в усі сторони. Раптом прямо за нами зупиняється великий кортеж чорних машин, виходить багато людей з охороною. Виявляється - це президенти Польщі та країн Балтії, розглядають обвалену багатоповерхівку. Стоїмо з поліцейськими, говорити про щось складно, обмінюємося цигарками та повільно роздивляємося по сторонах. Повсюди рятувальники та добровольці розбирають завали, техніка розчищає вулиці – скоро тут знову буде життя. Але в пам’яті завжди залишиться ця руїна. Нарешті рушаємо у зворотню путь. 

Дорогою немає жодного вцілілого мосту. Десь їхати доводиться по небезпечно нахиленій ділянці, споглядаючи збоку повалені в річку частини залізобетонної конструкції. В одному місці міст склався гострим кутом. Внизу накидали піску, аби хоч трохи вирівняти перепад. Подивившись з-за керма вниз, я трохи занервував. Моя машина низька, може повідбивати собі «внутрішні органи». Проте, згадав, що вона свого часу багато разів перетнула Кримські гори і Кавказ, заспокоївся. Тихо кажу: "Давай рідненька, на тебе вся надія, ми зможемо". 

Дивлюсь на поліцейського поряд – він спокійний. Рушаючи вниз, набираю швидкість і видираюсь вгору, пролітаємо метр і нарешті відчуваємо землю. Закордонні журналісти позаду трохи налякані, кажуть: я небезпечно кермую. Трохи далі на мосту командир зупиняє та дає репортерам три хвилини. На сусідній смузі стоїть колона техніки, розбита ще у перші дні війни, згадую, як бачив відео в інтернеті, намагався згадати, що це за міст. Обабіч купою звалено обгорілу форму та інші речі. Все, що залишилося від «визволителів». Кажуть, то були кадирівці, але яка, власне, різниця? Ніхто не потребував їхньої допомоги тут, ніхто не просив приходити. Їм не буде ні посмертної шани, ні військового почту… 

Рушаємо далі.

Буча потрощена та порожня, дорогою їдуть авто здебільшого журналістів, волонтерів чи правоохоронців. Місцевих бачимо перед Центром надання адмінпослуг та у декількох дворах. Зупиняємося біля красивої нової церкви: вся біла, сині куполи, навколо не видно слідів війни, все стоїть цілим. Не розуміємо, навіщо сюди приїхали, але прямуємо за командиром вглиб церковної території. За будівлею стоять медичні карети та кран, люди у костюмах біологічного захисту, чорні мішки, все це за червоно-білою стрічкою, яка буває на місцях злочину. Біля неї зупиняємося, пропускають групами. 

Нарешті підходимо ближче. Довкола з десяток людей з камерами, в котрих одразу вгадуються іноземці. Вони носяться кругами, вдивляються в свої об’єктиви, ловлять ракурси. Наші поліцейські не звертають на них жодної уваги, у них - своя робота. 

У центрі поля - розкопана прямокутна ділянка, у ній двоє чоловіків з лопатами – викопують тіла. Потім їх кладуть на платформу і кран підіймає. Інші роблять поверхневий огляд та застібають на тілах мішки. Кладуть рядами на землі. На наших очах оглядають одне тіло: звичайний чоловік у спортивному костюмі, вбитий з абсолютно незрозумілих причин. Запах мертвих тіл стоїть у вологому повітрі. Тягнемо цигарку за цигаркою, аби хоч трохи його перебити. Всі дивляться один на одного якось розгублено, спілкуватися тут не виходить. Хтось намагається ще лаяти окупантів, ледь видавлюючи з себе звуки. 

Наш вантаж роздаємо на сусідньому подвір’ї. Тут місцеві пенсіонери влаштували польову кухню: над багаттями киплять казани, все шкварчить і смачно пахне. Нам пропонують обідати, дехто погоджується, мабуть, з ввічливості. Бабусі й дідусі, котрі заслужили спокійно відпочивати у тихому містечку, натомість бачили пекло: вбивства невинних людей, значно молодших, у котрих усе життя мало бути попереду. Незважаючи на весь пережитий жах, ці старенькі ще можуть посміхатися.

Запах смерті переслідує ще довго: його відлуння чути у машині, у повітрі - де б ти не був… 

Тиша

Траса Київ-Житомир, перші дні квітня 2022 року. 

Колись Житомирська траса була одним з найкомфортніших маршрутів України. Останні три тижні російська армія намагалася закріпитися там та увійти до Києва. Завдяки нашим хлопцям – не вдалося. Вчора росіяни пішли з північної Київщини, як і все вороже угруповання на Сіверщині. Зараз їхні незграбні колони сунуть у бік Білорусі. А наш шлях лежить на Житомир - там маємо налагодити контакт з колегами, які допомагають аеромобільній бригаді, назва та подвиги якої ще 2014 року увійшли в історію. 

Цей квітень у Києві - дуже холодний, але за кермом краще без куртки. Тому, очікуючи на командира, гріюся кавою у задубілих руках. Нарешті він з’являється - вперше за війну бачу його у цивільному. Командир тихий і зосереджений, постійно пише або дзвонить комусь, коротко каже мені: «Поїхали». 

Залишаємо Київ через Борщагівку – нескінченний лабіринт вузеньких вуличок з однаковими на вигляд будинками. З «чарівними словами» та перепустками просуваємося швидко. Маємо зробити гак у 50 кілометрів, аби виїхати десь на 30-му кілометрі траси від межі міста, адже та ділянка – закрита.

  Ближче до виїзду на трасу навкруги з’являються наслідки боїв. Кожне село тут – поранене. Тут міна влетіла у дах, десь осколками посікло асфальт та паркан, перебило дроти, що тепер лежать прямо на дорозі. І таких - десятки лише на одній вулиці, яка за чорною іронією позначена табличками «ул. Ленина». Очевидно, зливою снарядів росіяни проводили тут декомунізацію. 

  Нарешті, дерева попереду розходяться – ми дісталися траси. Жоден автодром зі смугою перешкод не можна порівняти з дорогою попереду. Половина просто заставлена підбитою технікою. Тут можна розрізнити танки як мінімум двох модифікацій, самохідні артилерійські системи, бензовози, протиповітряні «Шилки» - усі у різному стані. На усіх поверхнях намальовані знаки російської армії, ненависні літери «V». Наша половина траси більш-менш вільна. Але уся поверхня дороги вкрита шматками побитого асфальту, згорілими частинами техніки та іржавими залізяками, походження яких стане зрозумілим пізніше. Доводиться постійно нахилятися вперед, дивлячись собі під колеса. Напоротися на щось ніяк не можна, адже допомоги чекати немає звідки. 

  В одному місці проїжджаємо лабіринт із понівеченої техніки: тут цивільна вантажівка, підбитий танк, спалений «Урал» та легкові автомобілі сплелись один з одним у візерунку понівеченої сталі, що можливий тільки на війні. За ними відкривається зовсім апокаліптична картина. Впритул стоїть дюжина «Уралів», різного ступеня обвугленості.  Нарешті розумію, що за шматки металу вкривають дорогу: виявляється «Урал» згорає майже до пилу. Спочатку не віриш, як може величезна вантажівка перегоріти на порох, але коли бачиш екземпляри, які згоріли на 80%, розкидаючи повсюди свої перегорілі частинки, доводиться вірити. Довкола стоїть ще декілька вантажівок і броньованих машин, а поряд з кожною – яскраво-червоні мінітрактори. Завороженим голосом питаю:  - Нащо вони похапали трактори?

Командир мовчить, а потім відкриває просту таємницю:  Вони їх як акумулятори використовували. 

Таке воно, оснащення «другої армії світу», аби завести власну техніку, мають красти трактори з найближчого салону. Місце походження тракторів знаходимо трохи далі, салон потрощений, а техніка розкидана довкола – успішного завершення мародерства не вийшло, дякуючи нашим захисникам. 

  Увесь подальший шлях до кордону Житомирської області спостерігаємо подібну картину. На дорозі та обабіч – гори обпаленого металобрухту, а заправки, кафе та будинки довкола – понівечені вибухами, осколками, вогнем та кулями. І вся ця картина супроводжується абсолютною тишею. Довкола ні військових, ні цивільних. За увесь час декілька машин на зустріч, усі – державних служб. 

  Проте, найгірше що вихоплює погляд у цій апокаліптичній картині – десятки цивільних автівок. У більшості випадків - з кількома кульовими отворами у лобовому склі навпроти водія. Не врятували написи «Діти», чи навіть російською - «Дети». Можна лише уявити, якою «денацифікацією» ворожі солдати виправдовували ці три кулі у водія, коли в машині сидять жінки та діти. Дорогою зустрічаємо з десяток цивільних автівок з намальованими чи скотчем наклеєними «V». Сподіваємося, лише, що зі справжніми власниками, у яких ці авто відібрали, все добре. 

На кордоні областей зупиняємося на пості під побитим мостом. Тут наші «чарівні слова» вже не працюють, тому показуємо посвідчення. Юнак з мисливською рушницею махає рукою та бажає щасливої дороги. Ввічливість взагалі є відмінною рисою наших захисників. 

Наше завдання завершується успішно, колеги завантажили нас амуніцією на будь-які потреби. Тепер, маємо доставити все це до Харкова, де досі ідуть важкі бої. 

Небо

Слобожанщина, середина квітня 2022 року. 

Безкрайні поля Полтавщини рясно поливає дощем. Накрапувати почало ще в Києві, але тут погода розігралася не на жарт. Ми мчимо двома машинами в бік Харкова. В нашій – спорядження та медикаменти для захисників, позаду - двоє закордонних журналістів та волонтерка зі Львова. Ми обіцяли познайомити їх з харківськими спецпризначенцями. 

Через обмежені можливості задньої машини, наша швидкість мала, а дорога попереду ще далеченька. Багато уваги не треба, машини зустрічаються зрідка, траса добра. Мій командир, як завжди, щось організовує телефоном, лише зрідка викурює сигаретку. 

Київ убезпечили близько десяти днів тому. Тепер вже доводиться згадувати порожні вулиці та повсякчасну канонаду. Під її гуркіт ми пили ранкову каву і заводили авто, вона супроводжувала нас в усіх поїздках.

Після того, як ворог відійшов від Києва, мене турбувала тиша. Я зрозумів: мені не вистачає звуків війни. 

Чим довше Київ жив тишею, тим напруженішим ставав я. Запрацювали світлофори, на дорогах раптово з’явилася безліч машин. Цигарки та пальне більше не треба вишукувати повсюди, а світлих вікон вночі ставало дедалі більше. Складно було повірити у цей мирний гомін. Ще вчора стрілянина була під вікнами, а на сусідню вулицю долітали реактивні снаряди, сьогодні ж навіть повітряна тривога викликає подив…

З такими думками я почув слова командира про Харків. Сам він звідти родом, але мешкає у столиці половину життя. Він пояснив задачу, а я чомусь відчув полегшення. Харків бореться, а ми йому потрібні. 

Заїжджаємо у Пісочин, що на захід від Харкова. Тут небо чисте і високе, сонце змушує вдягати окуляри. Містечко стоїть на пагорбах, згори видно вже саму «студентську столицю». А ближче до нас бачимо стовп чорного диму. Настрій з розслаблено-дорожнього змінюється на сконцентрований та уважний. Ми знову на війні. 

Тут одразу огортає знайоме відчуття. Періодично лунають залпи і вибухи, асфальт гуде коліями від траків техніки, тут і там рознесені будинки, школи, лікарні. Машин мало, світлофори майже не працюють, все, як у нас було донедавна. А головне – напруга, необхідність постійної уваги та обережності. Тут пропадають усі екзистенційні роздуми, що травлять душу спокійної хвилини, саме виживання залежить від випадку і твоїх вправних дій. Така собі підкинута монетка, ціна якій – життя. 

Біля розтрощеної школи зустрічаємося з місцевим підрозділом спецпризначення. Хлопці раді бачити нас і «подарунки». Командири спілкуються осторонь, а журналісти засипають питаннями бійців. Комендантська година тут стартує значно раніше столичної, тому, погодивши плани на завтрашній день, рушаємо на нічліг. 

Наш тимчасовий прихисток у самому центрі. Журналістів направляємо до місцевих волонтерів, а самі заселяємося на квартиру знайомих. Машину ставлю вглибині двору, аби будинок закривав з тих сторін, звідки може прилетіти. 

Такого спокійного сну в мене давно не було. Під звуки вибухів я виспався як ніколи. Снідаємо тушонкою у волонтерському штабі, а далі рушаємо оглядати місто. Дуже багато прильотів по центру, у будинки 19-го століття, що бачили ще Другу світову війну. Але на вулицях дуже чисто, прибрано все до піщинки. Руйнування хаотичні, безцільні, ніби просто для терору та залякування. Проте, місто тримається. Воїни захищають, а волонтери допомагають.

Наші друзі спецпризначенці продумали для нас дивовижний маршрут. Вдягаємо «броню» та з усіма можливими заходами безпеки, про які розповідати не маю права, рушаємо на північні околиці міста. 

Дорога звично гуде коліями від траків, а людей стає все менше. Такої картини в Києві не було навіть у найтяжчі дні облоги. Справді район за районом вулиці пустіють, аж доки ми заїжджаємо на Північну Салтівку. Тут людей на вулиці не стрінеш: виїхали або живуть у підвалах. Від будинків мало що залишилося, до того ж завжди є ймовірність нових «прильотів». А прилітало сюди майже все, що існує: міни, снаряди, ракети, авіабомби. Сліди від них вчишся розрізняти швидко. 

Сьогодні я лише споглядач, кермо тримає наш захисник, це заспокоює. Дорога тут – суміш битого скла, каміння, заліза та інших уламків, чорними нитками звисають перебиті дроти. Провести бус тут – вершина майстерності, наш водій робить це з легкістю, якій тільки позаздрити. 

Хлопці позаду перекидаються жартами, приховуючи емоції. Мене посадили попереду, з волонтеркою-львів'янкою, як "найкомпактніших". Для неї це перша війна, тому моїх цинічних жартів про Донбас вона не розуміє. Доводиться проводити «лікбез» про малу батьківщину та східну Україну в цілому. Дівчина щиро дивується моїй критиці. Але ж тільки місцеві справді розуміють всі вади своїх країв. Звісно, через вік я не міг сповна розуміти проблем рідного міста, але усі роки після переїзду уважно слухав батька, який на них добре розумівся. 

За розмовами не помічаємо останній блокпост на межі міста. Зупиняємося на найближчому перехресті, звідси починається дорога на Бєлгород. У полі зору села, в яких досі переховується окупант. Десь там стирчать дула їхніх танків, а позаду нас окопаними стоять наші. Перехрестя порожнє, з величезними воронками від ракет. Журналісти розбігаються навсібіч, полюючи за найкращими кадрами. А мені залишається лише насолоджуватися тим високим і чистим небом, яке буває тільки на Слобожанщині. Десь у Києві зараз хмарно і дощить…

Саме тут нарешті здобуваю цілковитий спокій, поряд з захисниками України, дивлячись майже в очі ворогу, стоячи на рідній землі, під нашим спільним небом. За кілька годин, покидаючи Харків через той таки Пісочин, я вже сумував за ним, знаючи, що обов’язково повернусь знову... 

Станіслав Чарнецький 

Фото - автора, Укрінформу, Оксани Климончук