"Просто ми закінчилися": що кажуть бійці-захисники Маріуполя після полону

Репортаж із лікарняної палати

29 червня на території Запорізької області між Україною та росією відбувся один із наймасштабніших обмінів полоненими. На підконтрольну Україні територію повернулися 144 українських військовослужбовців. Наразі бійці перебувають на лікуванні у різних медичних закладах Запорізької області.

Хлопці вже трохи прийшли до тями, до багатьох із них приїжджали рідні та близькі. З журналістами вони спілкувалися вперше.

СИН НЕ ВПІЗНАВ І ПЛАКАВ

Морський піхотинець Сергій родом із Запорізької області, його місто зараз перебуває у тимчасовій окупації. Він обороняв Маріуполь, був на заводі ім. Ілліча.

“Ситуацію ви всі бачили, її не передати словами. Постійно був шалений темп війни, блокада. Нам треба було розтягувати все: боєприпаси, харчування, провізію. Не було можливості навіть поповнювати запаси”, – каже Сергій.

4 березня у Маріуполі зник мобільний зв'язок. Боєць каже, що не особливо тоді розуміли, що відбувається.

“Штаби все знали та контролювали, а ми лише знали, що відбувається у нас на ділянці. Знали, що нам треба стояти. Ми розуміли, що перебуваємо у блокаді. І якщо здаємо свої позиції, то підставляємо усіх. Ну, просто ми закінчилися, так би мовити…”, - каже Сергій.

Він отримав осколкові травми голови, руки, ноги та черевної порожнини. Його тіло буквально посічене і в ньому ще залишається багато уламків, які доведеться діставати.

“Треба діставати. Навіщо мені така пам'ять? росіяни сказали, що не займатимуться цим. Дістали те, що могло нашкодити. У бункері на заводі Ілліча були маріупольські медики та дніпропетровські. Навіть у таких спартанських умовах вони виконували свій обов'язок, свою роботу – оперували, ампутації проводили”, – каже боєць.

Сергій розповідає, що спочатку його разом із рештою бійців евакуювали до “днр”. У тамтешньому шпиталі, як каже сам Сергій, "трохи підремонтували та відправили до Донецька".

“Багато чого на камеру не можна говорити, там дуже багато ще залишається наших хлопців. Ми хочемо, щоб вони якнайшвидше повернулися, боїмося їм нашкодити. Були спроби обміну неодноразово, але вони зривалися з невідомих причин. Щоразу ми поверталися назад. Коли за списками перевіряли, біля стінки стояли, нам казали, що Україна від нас відмовляється, Україна не хоче забирати нас. Ми розуміли, що це провокація. Ми розуміли, що Україна щосили намагається забрати нас. Коли обмін таки відбувся і нас посадили до автобуса, я до останнього не вірив, що ми доїдемо. Здавалося, що зараз розвернеться автобус і назад поїдемо”, - розповідає Сергій.

Розуміння того, що хлопці на підконтрольній Україні території та у відносній безпеці, до Сергія прийшло дні за три, після того, як його відвідали дружина із сином та товаришами.

“Моя дитина ще маленька, півтора роки. Ми приїхали у такому вигляді, що він мене не впізнав, розплакався. Потім уже, коли 2-3 рази бачилися, зрозумів, що тато повернувся... Були моменти, коли сил не залишалося, коли на ношах несли. Закриваєш очі і бачиш свою дитину”, - згадує боєць.

Він каже, що їм, пораненим, пощастило, їх не так психологічно намагалися задавити, як хлопців, які були “цілі”, або їхній стан уже був задовільним.

“Про що я мрію? Все, про що я мріяв, і все, що я мав, зруйновано. Треба повернути своє рідне місто – це найголовніша мрія”, - додає він.

ПІСЛЯ ПРОТЕЗУВАННЯ ХОТІВ БИ ПОВЕРНУТИСЯ В СТРІЙ

Сусіднє ліжко в одній палаті із Сергієм займає 22-річний Петро з Енергодара. Він боєць НГУ, знаходився на "Азовсталі".

“6 квітня отримав кульове поранення у ногу. Госпіталізувати не було можливості – і ногу втратив. Операцію з ампутації провели 16 квітня. Пролежав на "залізяці", це так званий госпіталь, а потім, 17 травня, нас у полон взяли. Наші хірурги – молодці. Це найкращі хірурги. У такій ситуації робити операції по 30 годин - вони герої. Вони працювали практично без відпочинку”, – розповідає Петро.

На запитання, а чи знали вони, що на заводі були сотні цивільних людей, каже:

“Ми знали, що є цивільні, ми одразу їх попереджали, що треба йти, бо за будівлі тривають бої. На заводі були бункери, і багато жителів залишалися в них. Вони завжди до нас доброзичливо ставилися, підгодовували нас, молоко приносили. Знаю, що всі цілі вийшли”.

Попри важку травму, Петро не падає духом. Каже, що російські солдати намагалися тиснути, запевняли, що Запоріжжя вже захопили. Але хлопці до останнього вірили, що місто стоїть.

Про те, що по атомній станції, яка знаходиться в його рідному Енергодарі, російська армія стріляла з танків, дізнався від знайомих. Каже, що сильно хвилювався і радий, що всі живі.

Найближчим часом на Петра чекає протезування і після проходження реабілітації він би хотів повернутися в стрій. Але мама та дружина проти.

ТРИВАЛА РЕАБІЛІТАЦІЯ

Днями бійців відвідало керівництво Запорізької області. За словами голови ОДА Олександра Старуха, хлопці – герої. Всі вони отримують допомогу у повному обсязі, але для покращення немає меж.

“Нам треба створити єдиний хаб для бійців та їхніх сімей, щоб там надавати всю необхідну допомогу: психологічну, медичну, інформаційну”, - розповідає Старух про плани.

Лікарі, які опікуються військовослужбовцями, наголошують, що хлопці приїхали у дуже важкому психологічному стані. Тому з ними працюють психологи. Якщо говорити про травми, то вони різні: вогнепальні, мінно-вибухові.

“Якусь первинну медичну допомогу їм надали, але це не те, що потрібно. Їм надали (росіяни) медичну допомогу далеко не у повному обсязі”, - кажуть лікарі.

Військові проходитимуть тривалу реабілітацію, а на багатьох чекають повторні операції.

Для довідки:

Під час масштабного обміну з полону було звільнено 144 захисників України: 59 бійців Національної гвардії; 30 - Військово-морських сил; 28 - Збройних сил; 17 – Державної прикордонної служби; 9 – Територіальної оборони; 1 – Національної поліції. З них 23 офіцери та 69 військовослужбовців сержантського та старшинського складу. Найстаршому виповнилося 65 років, наймолодшому – 19 років.

Ольга Кудря

Фото Дмитра Смольєнка