Бучанська тероборона: за що би нас похвалив Маннергейм

Журналістка Укрінформу побувала у великому тренувальному таборі Бучанської самооборони біля селя Луб’янка, де місцеві добровольці відпрацьовують тактики бою 

ПАТРУЛЬ, РОСІЙСЬКИЙ ПОЛКОВНИК ТА ПСИХІАТР, ЯКИЙ ЛАМАЄ РЕБРА

- О, це вони пакують вашого “колегу” російського полковника? - перепитую під час розмови одного із тренерів бучанських тероборонців полковника Андрія Дзюбу, коли добровольці відпрацьовували захоплення взводного опорного пункту. 

- Так, йому це, по ходу, подобається, - жартує Андрій, який пройшов АТО, уважно стежить за тим, як “нейтралізовують” полковника.

- А де охорона? Щось він легко дістався і якось безпечно сидить?

- Охорону зняли. Ну що значить безпечно сидить? Ну чим займається офіцер насправді? Сидить у бліндажі, малює карту. 

А я паралельно роздивляюся Бучанський ліс, один з розкішних лісів Київщини під Луб’янкою, де під час окупації був великий укріпрайон ворога і де зараз обладнаний полігон та тренувальний табір добровольців Бучанської територіальної громади.

Коли ти дивишся на оці ями (капоніри) для заїзду БТРів, коли оглядаєш якісно зроблену цілу систему траншей, добротних підземних укриттів (зараз військові журналісти їх називають старим словом “шанці”), розкинутих по всьому лісі (тут гніздилося 16 тисяч орків), ще раз усвідомлюєш, як добротно вони окопувалися і як довго вони планували тут бути. Точніше, не зовсім тут, тут вони готувалися йти в саму столицю: на твою вулицю, на Хрещатик, урядовий квартал, набережну. Перед очима наче зіткнулися дві реальності: було і стало. 

Було: брудна орда в лісі (після відходу росіян місця проживань у лісі були дуже засмічені, військова культура росіян не поширюється на гігієну, де вони цілком перепльовують образи з анекдотів). І стало: охайний ліс, де щодня місцеве бойове братство вчиться захищати свою країну, своє містечко, село, дім (а Бучанська громада - це чотирнадцять населених пунктів на 260 квадратних кілометрах), куратори в яких - досвідчені інструктори, першу вправу патрулювання робили під керівництвом рейнджера однієї з балканських країн, який не знімав балаклаву, не представлявся. А на запитання, чому він так любить Україну, коротко відповідав, що він завжди там, де справедливість.

- Проблема будь-якого Добровольчого формування територіальних громад — навчання. І ми це забезпечуємо, наші люди постійно зайняті. Ми вночі їх виводимо на тренування. У п’ятницю буде навчати інструктор з мінної безпеки. Зараз ми їх вже компонуємо на випадок другого наступу, щоб було просто: завезли групу, висадили і вони пішли, - продовжує Андрій Дзюба, - і головне: ми беремо всіх, хто хоче. Прості люди перетворюються за місяць на бійців. Подивіться на нашого добровольця (біля сусіднього дерева стояв підтягнутий, але немолодий чоловік), він — лікар, його позивний Док. І хоча у нього інший функціонал, але він настільки непоганий у рукопашному бою, що на тренуванні зламав мені ребро.

- Я майже тридцять років завідував психіатричним відділенням у великій лікарні Київщині, - розповів Док, якого ми запросили приєднатися до розмови, - а сюди прийшов три місяці тому. Під час окупації був у Бородянці. Коли вони розбили Бородянку і почали зачищати приватні будинки, я вирішив не чекати, поїхав через Пісковку та Тетерів. Коли росіяни почали відходити, то я почав їздити з гуманітаркою. Клавдієве, Бородянка, Іванків — скрізь розвозив. До початку квітня. Потім я приєднався до тероборони. Тут я працюю як лікар. Постійно перебуваю на заняттях тактичної медицини, вона дотична до загальної медицини. Тактмеддопомога на полі бою - і собі, і бійцю поряд. 

Але й інші тренування проходжу. І знаєте, що я вам скажу, як психіатр? Вік — психічна категорія. Людина — настільки боєздатна, наскільки вона вважає себе боєздатною. Тут колишні військові, комісовані за станом здоров’я, і поранення були важкі, і контузії. У людей багато хронічних хвороб, загострення, дообстеження — я з усіма працюю, бо нам потрібні здорові бійці. 

І ще я зрозумів таке. Люди, які були далекі від військової справи, бояться невідомості. А тут, маючи одне, але сильне бажання — захистити домівку, вони дуже розкриваються. Коли вони бачать, що таке служба, що таке зброя, то відчуття невідомості відходить на другий план. І вони значно упевненіші. Страхи переступають, бар’єри ломають. Я тут бачу, як вони перетворюються на нових людей.

ХХХ

А у мене, коли я слухала Дока, виникла ще одна вже історична, але точна аналогія. Маннергейм (історичний улюбленчик українських медіа) формував Шюцкор (фінський національний спротив) протягом двадцяти років. І історія національного спротиву Фінляндії стала хітом. Бо це історія, коли кожен фінський селянин перетворився на запеклого і дуже вправного бійця, який протистояв Союзу і якого росіяни страшенно боялися. 

Знаменитий фінський воєначальник формував Шюцкорт десятиліття, у нас місяць за рік... Фактично останні кілька тижнів тренувань стали дуже серйозним інтенсивом для тих, хто став частиною національного спротиву. Добровольчі формування - це не Альфа, але все ж це нова складова армії. Це зародження тої самої нової традиції, коли зброя і навички є у кожного члена української родини.

У Фінляндії, за наполяганням Сталіна (після війни Маннергейм йшов на компроміси), Шюцкор розпустили, але сили національного спротиву стали основою Збройних сил держави, яку за п’ять хвилин беруть в НАТО. Не знаю, праобразом армії якої країни стануть наші добровольчі формування...

Але вже сьогодні проглядаються спільні риси учасників нашого добровольчого опору: готовність ураз змінити життя, бездоганна репутація та патріотизм.

ДВА ПОЛЯКИ ТА БРОНЕТРАНСПОРТЕР “РИБКА”

Тим часом вишкіл продовжувався. Добровольці відпрацьовували захоплення БТРа, який мав назву “рибка” і мав виїжджати з капоніра.

- Журналісти, БТР не дуже маневрений, ви всі в зоні ризику, відійдіть на два кроки назад, - оголошували співробітники пресслужби тероборони (біля позиції юрмилося з пів сотні журналістів, включно із іноземцями).

- Нічо, як щось сі стане, то дадуть ордена посмертно, а потім редакція нових пришле, - філософськи зауважив журналіст з воєнного видання Армія-Інформ.

Взагалі, війна породжує не лише багато пісень, поезій, мемів, а й таких от жартів.

Спостерігаю, як бучанські партизани вправно залазять на цю велику машину та відганяють її. На рідній Оболоні на другий день війни така махіна прорвалася на проспект, але у нас там теж була тероборона, яка так само вправно віджала машину. Віджим БТРа - останній етап сьогоднішніх тренувань і, судячи з усього, новий національний спорт українських партизан.

І після завершення вишколу керівник Бучанського штабу Андрій Верлатий підбиває для репортерів підсумки: 

- Те, що ви побачили сьогодні, - це навчання нашого Добровольчого формування в умовах, наближених до бойових. Це не лобове стримування агресора, це унеможливлення агресора йти вглиб наших територій. Його знищення на всіх можливих напрямках, перерізання логістики та винищення тих сил ворога, які підходять на підкріплення до передових позицій. Ми вже знаємо, як ворог заходить, розуміємо його тактику, можливості. І виходячи з цього, навчаємо. Ще місяць тому люди, яких ви бачили, були простими громадянами, але вони чітко знали, що хочуть знищувати загарбника та захищати свої землі, домівку, сім’ї. Вони зроблять все, аби унеможливити другу Бучу. 

Неможливість повторення Бучі, Ірпеня, Бородянки - насправді тема повторного наступу на Київ з боку Білорусі, була у повітрі. Власне, в той чи інший спосіб про це журналісти кілька разів питали і Андрія Верлатого, і командира Тараса Шаправського.

- Повторення 24 лютого неможливе. Ми підготовлені. Готові і добровольчі формування, і підрозділи ЗСУ, які стоять на нашому периметрі. У росіян не вистачить клепки. Не знаю, чи вони захочуть повторити Чорнобаївку з результатом: 25.0, - переконував Андрій Велес.

- Керівництво держави, Генеральний штаб дуже серйозно підійшли до укріплення рубежів Київської області саме з білоруського напрямку. Ми не можемо розголошувати деталі, але і наше ДФТГ долучається до цієї роботи, долучаються громади, - погоджується командир Тарас Шаправський. - Такого, як було 24 лютого, не буде, вони отримають дуже серйозну відсіч. У нас велика команда резервістів... Багато чоловіків, хто пройшов підготовку, вже пішли працювати, бо ж добровольці не отримують зарплату. Але ці люди знають, куди потрібно йти, щоб отримати зброю. І якщо відбудеться посилення воєнних дій, резервісти мають алгоритм дій, щоб стати на захист нашої громади. Нашої країни.

Поруч зі мною стояли чоловік та підліток у камуфляжі, дуже схожі один на одного.

- Ви місцеві? - питаю.

- Ні, ми із сином приїхали з Польщі.

- Як? - дивуюся я.

- Ваші жінки, переміщені, з дітьми перебувають у моєму домі, а я з сином Самюелем приїхав до ваших чоловіків, - каже поляк Ян (як виявилося, лідер козацького руху у Польщі).

- Самюелю, тобі не страшно? - питаю хлопця.

- Страх - то тільки емоція, - відповідає підліток, - ми не маємо впливу на те, чи буде другий наступ. Але можемо обирати, ким бути. (На подив зрілі слова як для дитини, але зрозумілі, враховуючи виховання тата, який захоплюється історією).

- Ми сусіди з вами, я з Подкарпатського воєводства. Як не приїхати? Хочу, щоб син Дніпро побачив, - ділиться Ян. 

Польща, як завжди, більш ніж просто друг. 

До поляків підійшли польські журналісти.

Командир добровольців Тарас Шпарковський продовжував розповідати журналістам про структуру ДФТГ. Вона жорстко не прив’язана до Збройних сил, втім затверджується, погоджується силами ТРО. Тут теж є розвідка, сапери, вогньова підтримка, до десятка різноманітних родів військ.  

Формування добровольчого батальйону - це теж творчість. І у тому, як формуєш програму вишколів, і як задаєш рамку існування батальйону. А під творчість і натхнення ресурс знаходиться. (Нормальна міська влада це завжди підтримає, і волонтери смаколики привезуть). Втім, украй важливо це все не розгубити після війни. Навіть розвинути. Щоб були тири для підлітків, клуби для людей старших, безкоштовні вишколи, щоб відвідування лісу із розповідями були нормою для всіх трьох поколінь. Чи вдасться?  

Далі я пішла погуляти по російських бліндажах разом із добровольцем Вадимом, якого мені начштаба дав у супровід.

- Нас троє братів, я — середущий, і ми всі були в окупації, - розповідає Вадим. - Росіяни нас не чіпали, переконували, що ми з ними браття. Ми їх теж не чіпали, знали, що за одного вбитого потім покладуть десять цивільних.

Вадим каже, що зараз всі оці укриття вже підчищені, прибрані, і починає мені зі свого смартфону показувати фото оцих бліндажів, які він застав у перші дні після відходу. Детальний опис залишеного росіянами “товару” я, можливо, відкладу до наступної публікації (хоча ці фото швидше годяться для інстаграму журналу «для дорослих»), ніж для суспільно-політичного видання.  

- Слухайте, ви молоді симпатичні хлопці. Як вдалося уникнути репресій? - ми вже спустилися у російський бліндаж і я підібрала на пам’ять пакет від російського сухпаю.

- Ми поводилися спокійно, навіть ввічливо. Але коли вони знайшли у нашої бабці церковний орден, вона віруюча, то хотіли вивезти в ліс. Не знаю, як передумали. А чого боятися? Мій дід казав, що від долі не втечеш. Отакі пайки, як ви пакет взяли, нам приносили типу в подарунок. Там якісь галети, консерви. Я не їв, жоден з братів не їв, противно було. Що ми собі картоплі не посмажимо? А коли вони виїхали, то ми зразу пішли в тероборону, правда, молодший сказав, що він хоче більшого двіжу: через знайомого, щоб не бути у черзі у військоматі, мобілізувався, спочатку повчився зо два місяці у якомусь навчальному центрі, а зараз на Донбасі. Подобається йому воювати. Раніше був трохи непутьовий, а зараз герой.

До речі, із Бучанської ДФТГ на фронт забрали вже п’ятдесят шість осіб. Вадим мимоволі дав мені картинку мотивації і ментальності трьох братів. Росіяни начебто не зробили їм особисто нічого поганого, але всі три хлопці на другий день після окупації взяли зброю і почали готуватися до наступної зустрічі.  

- Я не маю до них прям такої ненависті, як ото в книжках пишуть, просто їх треба вбивати, щоб вони вже пішли, - спокійно міркує парубок, - треба це все закінчити.

До речі, захід вже теж добігав кінця. Він був багатий на відеоряд, враження і... надію. Відчуття, що все під контролем. 

Післямова

Ми, журналісти з тих, кому вже за сорок, бачили злам кількох епох. Падіння Союзу, здобуття незалежності та три революції (з тою, що на граніті)... Ми вже вісім років живемо, точно знаючи, що нас хочуть знищити. І п’ятий місяць, як нас знищують. Ми, здається, вже забули, що таке стабільність. Але водночас маємо неймовірний привілей бути свідками великих історичних процесів. Наприклад, творення національного спротиву з числа тих, хто, можливо, ніколи не воював або по всіх стандартах не може воювати. Хоча, що таке стандарт медкомісії? Для простої людини немає нічого неможливого, якщо вона готова захищати те, що для неї є дорогим. Я сама це побачила.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Павло Багмут