Віра Литвиненко, мама бійця «Вектора»

Історія війни з Росією — це історія неймовірних хлопців. Історія їхньої жертовності, зрілості та патріотизму. І водночас це історія страждань матерів, для яких, здається, відкрився ще один вид земних тортур, запроваджений біснуватим сусідом.

Кожна розмова з матерями бійців Азова - це відкриття, це заперечення російських міфів, це своєрідний катарсис. За Маріуполь воювали і російськомовні місцеві мешканці, і кияни у третьому поколінні. Азов - уся Україна насправді. Кажуть, раніше стиль епохи відтворювали видатні романи сучасників. Сьогодні ж такі розмови дозволять по крупицях відтворити характери, життя, вишколи найкращих синів України...

Мами хлопців, загиблих і  тих, яких вважають загиблими, не прагнуть публічності. Абсолютно. І кожна з них каже, що ця розмова для них — шанс зберегти пам’ять про власну дитину, розповісти про нього тим, заради кого він віддав життя.

ЦЕЙ РІК МАВ БИ БУТИ ЩАСЛИВИМ

Ми зустрілися з нею на Троєщині. Віра Литвиненко, мама бійця Владислава з позивним «Вектор» - тендітна жінка, яка спершу наче ховається за чорними окулярами.  Наша розмова - це часом картинки щасливих буднів красивої родини, а часом сльози, які несподівано з’являються з океану материнського болю.

- Це тут підростав ваш і наш азовець? - я розглядаю парк і дитячі майданчики, де бавляться малюки.

- Вони дитинство провели в Маріуполі. Це місто вони вважають рідним. Ми і російською в родині говорили, вже зараз, після війни, я перейшла на українську. Потім, майже перед війною, переїхали до столиці, старший син вже тут був. Вони і Київ полюбили. Училище та інститут Владислав уже тут закінчував. Я завжди була щаслива своєю родиною. А цей рік мав би бути прекрасним. Владислав мав звільнитися з армії. Як він сам сказав, хотів пожити дорослим мирним життям. Мріяв подорожувати Україною.

Я не знаю, чи доля веде дитину, чи дитина сама обирає долю. Син був спортсменом з дитинства. Східні єдиноборства, тайський бокс, плавання. Потім шахи, в які самотужки навчився грати. І при цьому з усіх видів дитячих книжок, які я їм купувала, обрав за найулюбленішу енциклопедію зброї. І при цьому у ньому був завжди якийсь духовний пошук. Коли йому було шість років, він прийшов і запитує: “Мам, а у чому сенс життя? Ну. чому ми живемо?..”.

2010 року він казав: «Мам, буде війна». Можливо, так далася взнаки суспільна напруга, тоді ж держава якось зовсім була не для людей, Янукович все порушив, що можна. У 15 років він вирішив вступати у Суворовське військове училище (зараз Богуна). Він не пройшов. Недобрав балів і задоволено сказав: «Як добре, що не пройшов». Він навчався у будівельному училищі, щоб і середню освіту мати, і фах у руках. 2013 року розпочався Майдан, у якому він брав участь. А там - війна. В січні 2015 року він сказав: «Мам, ми їдемо на змагання, під Харків, зв’язку не буде, будемо в полях». Я не знаю, як я повірила, що це змагання. Він приїхав і нарешті сказав: «Мам, я був у Пісках, на війні». У мене аж волосся на голові заворушилося. Йому ж тільки двадцять років виповнилося! З того року моє спокійне життя скінчилося. Вдень і вночі я думала про нього. Він був членом добробату, його не оформлювали, але він з друзями хотів спробувати воювати. Волонтери дали берці. В батальйоні - зброю. У Пісках було гаряче в той період. Хлопці поміж себе казали: мабуть, ми тут всі полишимося. Потім щоразу, коли він зникав з дому, я говорила чоловікові: «Невже знову на війну. Невже на війні?».

Потім при Порошенку був указ не брати на фронт без військового квитка, а квиток студентам не давали. Він тикався-тикався за моєю спиною. І знайшов Азов. Пішов, пройшов курс молодого бійця на АТЕК. Вишкіл на Азові був важкий - і фізично, і психологічно. Там були серії вправ: пробіжка з екіпіруванням, у бронежилетах, з розгрузками, біг з перешкодами, потім з мішками (імітувати пораненого товариша). Одне слово, він все склав і для Азова. І для училища склав іспити, де достатньо лояльно ставилися до бійців. Я весь час перепитувала його: «Сина, ти переконаний, що армія і служба - то твоє?». А він каже: «Мам, якби я не пішов, то все б життя шкодував. А коли війна, то хто як не я?». Це гасло Азова.

Азов взагалі унікальний підрозділ. Приїжджають на бойові, в селі дають будиночок для бійців, а вони в сарайчику одразу перекладину, щоб підтягуватися. Я йому на передову гантелі висилала. Окрім загальних тренувань, власні тренування… Але і читав весь час. Знаходив щось на горищі і читав. Місцеві продавчині Донеччини завжди дивувалися: азовці замість горілки завжди молоко купують. Так сім років і було. Гурзуф, Юр’ївка, полігони, стрільби бойові. А вдома - тільки у відпустку, двічі на рік. Були весь час на Світлодарській дузі, з січня по вересень, мали там будиночки, побут облаштовували. 2015 року він потрапив на звільнення Широкиного. Там у хлопців були нагороди, йому не дали…

- Генерал Залужний в одному з інтерв’ю сказав, що йому болить кожен боєць, якому недодали нагороду… І що він виправлятиме ситуацію.

- Я вважаю, що йому недодали. Бо сім років прослужити, втратити життя… Вони без зброї билися із супротивником, якого було втричі більше. Як жартував син вже в Азовсталі: «Мам, підемо з палками проти танків».

- Ще все буде...

- 2016 року я скинула йому інформацію про те, що атовці мають пільги при вступі до вишів. Він промовчав. А потім приїхав у відпустку, і, серед іншого, каже: я вступив до вишу заочно, домовився, що сесії складатиму, коли даватимуть відпустку. Вступив на дизайнера інтер’єру, це було продовження його спеціальної освіти, та й у Маріуполі він навчився малювати, закінчив курси вечірні. Він коли додому приїжджав, то сесії складав. Азовці весь час розвивалися. Друзі подарували йому полотна.

При тому, щоб ви розуміли, для азовців війна тривала вже вісім років. І він вже мав контузії. Шум у вухах, голова боліла. Коли вперше в Маріуполі прийшов до лікарки, та запитала: «Може, ти симулюєш, щоб додому поїхати?». На що син каже: «Та я б і поїхав, якби ваш чоловік чи син мене замінили».

Потім у Києві ці всі діагнози вже підтвердили. Перед війною він перевівся в інший підрозділ, де його дуже серйозно готували. Останні роки - у розвідці. Хлопці, які вийшли з полону, кажуть, що це еліта Азова. 

25 лютого він зателефонував. Я кажу: «Сина, ну чому ти там?». А він: «Мам, нас сім років вчили воювати. Ми маємо завершити цю війну». Він відбував на позицію. І сказав мені по телефону: «Мамо, надсилаю посилки». У тих посилках був його сейф з документами, були його малюнки. «Нова пошта» загубила ці посилки, хоча вони вже дійшли до Києва.

Віра гортає сторінки смартфона і показує фото свого сина із закритого профіля інстаграму, із приватного архіву. Ось тут він займається боксом, ось тут - у спортзалі зі штангою, а ось тут грає на гітарі і в звичайній майці, на руках та ногах помітні цікаві татуювання. Розкішний кактус на нозі, воїн на руці...

Якось під час приїзду я запитую його: «Сина, я не постаріла?». «Та ні, мам», - відказав він, схопив мене на руки і почав кружляти...

Вона посміхається, наче переноситься в життя до вторгнення, і потім, ретельно добираючи слова, продовжує:

- Я хотіла, щоб ви розуміли. Вони були на війні не лише тому, що вони природжені бійці і не вміють жити по-іншому. Він думав, що здобувши військові навички, спробує й інші шляхи. Вони пішли, бо треба захищати країну. У перші дні він казав: «Не хвилюйся, ми тримаємо наше місто... Навіть для азовців, які приїхали з різних куточків України, Маріуполь - це вже було своє. Вони не лише захистили його в 2015-му, вони там жили весь цей час, він вже став їхнім містом.

Я пам’ятаю останню розмову. 18 березня в Азовсталі. Їх поливали з усього, що можна. Кидали три-п’ятитонні бомби, била артилерія, танки. Я ж йому розказую, як ми облаштуємося після війни, а він, мій маленький і вже дуже  дорослий син, каже: «Мамо, у мене великі плани на майбутнє, але може бути по-різному. І я хочу, щоб ти знала, що я ні про що не шкодую...»

7 квітня мені подзвонили і сказали, що він загинув 23 березня, за два дні до дня народження. Нещодавно надіслали з Нацгвардії довідку, щось на кшталт сповіщення.

Вона замовкає, наче знову уявляє танковий бій неподалік драмтеатру, де загинув її син, і один з найкращих синів України.

- Син запитав: «Мам, а як тобі громадська робота, ти б нею займалася?». Я тоді кажу, що коли буде така необхідність, то, звісно, я не проти. Він нібито передбачив: зараз це стало частиною мого життя. Пригадуєте акцію «Життя за Україну»? Коли ми на Майдані прапорці встановлювали, робили серце Азова і писали позивні дітей. Це я була головним ініціатором. Ми з мамами зниклих безвісти зустрічаємося. А зараз я готую виставку про азовців. Збираю інформацію.  Мені пишуть про них мами, сестри, дружини. І я наче бачу дуже різних за віком, наймолодшому було вісімнадцять, найстаршому - за 50, але дуже подібних людей. Вихованих. Добрих. Патріотів. Таких, як мій Владислав.

Лана Самохвалова, Київ

Фото Геннадія Мінченка