Тетяна Коннорова, мама азовця, якого вважають загиблим

Він зовсім не був радикалом. У нього не було татуювань. Його фото було на бордах реклами «Азова». Станіслав - боєць, представник сучасної професії, соціолог з університету Шевченка. Він міг би без проблем вступити у будь-який західний виш або у Французький іноземний легіон з подальшим набуттям французького громадянства. Але патріотизм - це теж духовний пошук, потужний, драматичний та невідступний, який скерував шляхи найкращих чоловіків України. Найкращих її синів. А деколи - єдиних синів у родині.

Ми домовляємося з мамою Станіслава зустрітися в районі Театральної, і коли вона вказує місце, “біля центрального гастронома”, я відзначаю про себе: тільки третє покоління киян пам’ятає, що біля перепічки був гастроном.   

Зрештою, ми передомовляємося зустрітися в Укрінформі, і вона перепитує: “Укрінформ — це те місце, де висів плакат: “Свободу Роману Сущенку?” Це справді те саме місце, ба більше, ми ведемо розмову у тому самому кабінеті, на балконі якого висів портрет Романа, коли він був у Лефортово.

Тетяна з ходу пізнає портрети та репродукції, які висять на стінах, і на моє запитання, чи вона цікавиться церквою та мистецтвом, відповідає: ні, це просто загальна ерудиція.

МИ НА ВЕЛОСИПЕДАХ ПОДОРОЖУВАЛИ МІСЦЯМИ ГЕТЬМАНЩИНИ

-  Я зовсім не медійна людина, але погодилась на це інтерв’ю, тому що дуже боюся, що згодом забудуть подвиг полеглих героїв. Мені здавалося, що у нас одна душа на двох, - я ж попереджала, що зараз заплачу (вона плаче і за хвилину продовжує). - Втратити дитину, твою рідну душу - це найстрашніше, що в принципі може статися з людиною. Знаєте, яким веселим та змістовним було наше життя раніше? Ми всією родиною обожнювали туризм, походи і подорожі: Крим, Карпати та інші цікаві місця України та світу, і більшість з них зі Станіславом. Вперше у турпохід з наплічником Станіслав пішов у чотири з половиною роки. Пізніше він казав, що маленьким йшов з нами, бо у нього не було вибору, бо він дитина, а потім вже з нетерпінням чекав на наступну подорож.

На мій погляд, саме турмандрівки вплинули на риси його характеру – відчуття дружби, взаємодопомоги, щирості, вміння працювати в команді. Тренування, школи виживання, лижі, велосипеди, байдарки — це все було частиною його захоплень. Як, власне, і книжки.

Я люблю історію з дитинства. Історія - це цілий всесвіт, який ми останні десятиліття пізнавали дедалі більше. І Стас захопився також. А надто коли родинна історія - частина історії країни. У 30-х роках мої бабця з дідом в голод приїхали з Київщини до Києва, моя родина вижила тому, що мій дід у 1933 році працював на хлібзаводі на Червоноармійській. Одна дівчинка у них померла від голоду. Тому знання про Голодомор були частиною історії родини.

Ми багато мандрували всією родиною. У нас була чудова компанія: я з чоловіком і Стас зі своєю дівчиною. У нас було цікаво, весело та душевно.

Ми подорожували на велосипедах усіма містами та містечками, пов’язаними з Гетьманщиною. Колись доїхали до Шостки електричкою, велосипеди мали з собою, там розчехлилися. Перша стоянка та ночівля була у Новгороді-Сіверському, потім доїхали до Коропа, там стояла артилерія Ніжинського полку часів Гетьманщини. Ми мали доїхати до Батурина, відвідати музеї, далі - до Бахмача, і електричкою повернутися. У нас була чудова компанія, найвищі моменти радості, де всі разом, ніхто нікого не залишить. Потім окремо були в Чигирині. Якось історія України завжди дуже глибоко нас цікавила. Повстанські пісні ми знали раніше.

Щоразу після подорожей по світу він повертався упевнений, що він нікуди не поїде з України, тому що ще більше оцінити свою країну можна, коли ти бачиш інші. Він бачив її потенціал та красу - Кінбурн, Холодний Яр, Сіверщина, Закарпаття, Полісся. Всюди, де б ми не були, він справді бачив це. Пам'ятаю, пливемо на байдарках Чернігівщиною, а він каже: «А Десна справді зачарована, сосни, пташки, кольори, як гарно». Він справді любив Україну і хотів її захищати.

Декілька років тому ми подорожували по місцях визвольних змагань, я вже тоді побачила у синові мотивованого патріота.

ЧОМУ ВІН ОБРАВ «АЗОВ»

Мене деколи запитують, як захоплення історією перетворило його на воїна. І чому він обрав саме «Азов». 

У 2014-2015 роках частина його знайомих хлопців вже пішла до «Азову». Він (тоді ще студент) був постійно на зв’язку з ними. І він тоді вже це сповідував. Якщо ти громадянин цієї держави, ти маєш щось для неї зробити. І у моєму синові, і у хлопцях «Азова» ніколи не було анітрохи імітації. Все було справжнє. Мій син щиро вірив у те, що він робить. 

Він почав шукати, де саме йому служити, і коли потрапив до «Азову», зрозумів  - це воно. «Азов» на той час – найбільш підготовлений, професійний та вмотивований підрозділ.

У цивільному житті він готувався до служби, тренувався, бігав, ходив на великі відстані. У Стаса були окремі підготовчі фізичні комплекси. 

Перед підписанням контракту тривалий час проходив медкомісію: у нього були деякі проблеми зі здоров’ям, на які він вирішив не зважати. В «Азові» він пройшов КМБ, під час нічного марш-кидка пошкодив ногу, але здолав дистанцію, і списуватися не став, бо розумів, що наступний курс може бути не одразу.

Восени він телефонує мені і каже: мам, ми з дівчиною хочемо заручитися. Я кажу: ой, як цікаво, як у 19 столітті, ну давайте, заручайтесь. Він замовив у ювелірній майстерні каблучку особливої форми спеціально для заручин, заплатив аванс, а потім війна, не встигли заручитися.   

У перші дні війни, розмовляючи телефоном, на мої хвилювання, як там буде далі, він тільки розсміявся:

- Мамо, а для чого я це все робив? Я тут, щоб захищати країну, захищати вас. Навіть азовці, які в іншому місті на навчанні, повертаються до Маріуполя, щоб захищати Україну. На питання, що тебе можуть вбити, відповідав:

- Мене будь-де можуть вбити, мам, - м’яко казав він, - ми переможемо.

- Я знаю, що ми переможемо, сину. Але якою є ціна?

- Цю гідру слід нарешті подолати. Ціна для такого неважлива.

Вона знову замовкає. І плаче.  

І після мовчання продовжує. 

- Коли я читала «Холодний Яр» Горліса-Горського, я думала, що таких відданих, цілеспрямованих та свідомих українців вже не існує. Але потім я зрозуміла, що вони є, і це азовці. Українські гени вбивали під час радянської окупації України. А вони взяли і відродилися. І в моїй дитині також. 

Усі бійці «Азова», окрім воювати, володіють комплексом додаткових навичок війни. Стас був парамедиком підрозділу, рятував хлопців при пораненнях.

Я зараз спілкуюся з його побратимами, які вийшли з полону, вони розповідають, як син спокійно та професійно виконував свої бойові та медичні обов’язки.  

Намагаюся якомога більше дізнатися про те, яким воїном був Стас, весь час у пошуку, намагаюся відтворити останні дні. Начебто на переправі біля річки після серйозного обстрілу Стас загинув. Мені відоме ймовірне місце, де він перебував до зникнення чи загибелі.

Можливо, хтось побачить у цьому моєму пошуку нездатність приймати реальність, але це не так. Я просто хочу розшукати його живого або мертвого, бо на даному етапі неспростовних доказів, що він загинув, немає. Власне, тіла немає. 

Я вже маю деяку інформацію про події того дня. І продовжую шукати. Хіба це багато: бажання нормально поховати сина? А паралельно виникає багато інших проблем. Ми, родичі загиблих, не можемо безперешкодно оформити документи на наших загиблих рідних і поки не завжди бачимо бажання державних інституцій іти нам на зустріч. А там же є вдови з маленькими дітьми, які без домівок залишилися. 

ХХХ 

Нещодавно сорок днів було, прийшла дівчина сина, у неї на руці була та сама каблучка, яку Стас замовив їй на заручини, вони надіслали їй вже без грошей.

Це так страшно, їхати машиною, бачити свою дитину на бордах, і знати, що його нема. Сам факт існування сина, мого найкращого друга та близької душі, завжди був для мене стимулом та натхненням для життя. Але він завжди знав, що робить і бачив у цьому сенс. 

Постскриптум

Абсолютна більшість наших читачів з початку війни слухали та читали перехоплення розмов ворога, які публікували українські військові відомства. І одним з найбільших відкриттів була аморальність російських матерів. Дехто з них повчав синів, які хотіли чимшвидше повернутися з України, що це священна війна і, мовляв, воюй. Дехто відверто натякав, що там кращі зарплати. Дехто здобрював діалоги таким матом, про існування якого тут і не знали. Ми на свої очі бачили, як руйнується міф про російських матерів. І на фоні стійкого почуття огиди до орківських родин на наших очах народжується та збільшується наш символічний капітал. Українські мами - щось неймовірно прекрасне. І у тому, як ростять своїх хлопців, і у тому, як дають своїм дітям крила, і у тому, як, долаючи великий страх, відпускають на війну, і у тому, як, долаючи великий біль, шукають їх на полях боїв. Час буде безсилим поряд із нашою пам’яттю про це. І ми цих синів побачимо не лише там, за обрієм після завершення земного життя. Вони будуть з нами ще тут: усміхатимуться нам зі сторінок підручників історії, будуть героями наших книг, фільмів, житимуть у розповідях побратимів та назвах вулиць. Кожного із них ми знатимемо і кожного пам'ятатимемо: завдяки їм тримається весь наш український світ.

Лана Самохвалова, Київ