Юлія Овсяннікова, фотограф Укрінформу, член ДФТГ Буча

Вона найбільш граціозний фотограф столичного фотокола. Коли (ще до вторгнення) на якійсь спільній фотозйомці з’являлася Юлія, то вона мимоволі перемикала на себе увагу професійної спільноти. Рівно, як і найнепередбачуваніший фотограф. І якщо життєвий професійний шлях від моделі, яку фотографують, до фотографа, яка сама робить мейкап та знімає, здається звичним для дівчат з фешн-індустрії, то шлях модель — фоторепортер державного агентства — воїн, солдат Добровольчого формування територіальної громади “Буча”, де служить Юлія, виглядає екзотично. Хоча наші ЗСУ, куди не подивися, повне зібрання неймовірних доль та життєвих поворотів.

Укрінформ продовжує публікації про своїх співробітників, які мобілізувалися у перші дні війни до підрозділів Збройних Сил України. Ми вже писали про бойового парамедика Мауглі, а сьогодні наша розповідь ще про одного фотографа — Юлію Овсяннікову.  

Ми зустрічаємося із Юлією у моєму помешканні (ми живемо в одному районі), коли її на два дні відпустили “на гражданку”. І я подумала, що це також був би класний кадр: домашня обстановка, задумлива Юля в кріслі, бульбашки просеко та її розповідь, яку можна продовжити, просто підкинувши коротку фразу (якщо ви багато разом працювали, то питання не слід доуточнювати, фотограф завжди розуміє, що цікавить журналіста). 

Я ПРИЇХАЛА СЮДИ З МЕЛІТОПОЛЯ І З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ ТА ЗВУКУ ЗАКОХАЛАСЯ І В КИЇВ, І В УКРАЇНСЬКУ МОВУ

Я потрапила у Київ у сімнадцять років з подругою, з якою познайомилась на вечірці. І я закохалася в це місто і в українську мову з першого погляду та звуку. Я почула, як нею в тролейбусі говорять мама та дитина, і вона здалася мені неймовірно милозвучною. Можливо, вона ще здалася мені мовою успіху. Мабуть, спрацювало таке: якщо хочеш бути частиною цього світу — говори українською. І я читала і вслуховувалася в українську завжди, і одразу намагалася говорити нею. У мене був рівно місяць на пошуки роботи, бо подруга, в якої я жила, їхала з Києва і віддавала орендоване помешкання. Мені дали телефони фірм, які потребували офіс-менеджерів, адміністраторів. І я ходила, шукала, отримувала відмови, потім отримувала згоди, працювала на випробувальному терміні, потім на постійній основі. А паралельно мене запрошували на зйомки, як модель. Деколи за це мені платили, якщо зйомка була для магазинів, деколи я знімалася просто так, бо це був досвід. І так, перебуваючи частково у цій індустрії, я зацікавилася фотографією. Я купила фотоапарат, косметику, багато читала і на непоганому рівні це опанувала. Ти ж бачила мої зйомки вагітних дівчат (вона піднімає на мене очі), я досі пишаюся тими роботами. Але потім трапилася пауза у роботі, і мені сказали, що є вакансія фотографа в Укрінформі, дали контакти і не дали надії, що візьмуть. Тут мені доручили кілька зйомок — теж випробувальних, таких, що не страшно, якщо зіпсуєш. Я не зіпсувала. І мене взяли. І я жодного разу не пошкодувала про цей досвід, бо репортаж, який супроводжує фотожурналістику, — це інший світ. Це і є життя. Я теж знімала жінок, але з Африки (сміється), мої моделі вже були інші: діти та люди з бідних сіл. Ти ж пам’ятаєш мою дещо авантюрну поїздку? Африка має чари для фотографа, як і африканські діти. 

ЯК ВИРІШИЛА ВОЮВАТИ...

Ще в 2014-му році я постійно задавала собі запитання: “Юлько, чому ти не служиш?” І розуміла, що не вмію підпорядковуватися. Зараз вже якось вивчила це: так, сер; є, сер; звісно, сер (сміється, цитуючи фільм про американських морпіхів). Але тоді життя за наказом та розкладом здалися мені неможливими.

24 лютого зранку мене розбудив мій чоловік і сказав: “Юлю, війна почалася”. Чоловік... (вона задумується). Я найбільше вдячна своєму чоловіку. Бо дружина у творчому пошуку, яка може мотнутися сьогодні з фотоапаратом в Африку, а завтра мобілізуватися в ЗСУ, — це непросто. Я точно знаю, що у мене все виходило завдяки його терпінню та підтримці.

Тож війна, чути вибухи, і тут з мене поперла вперта мелітопольська натура: “А це нащо ви прийшли?”. Тепер бажання захищатися та навчитися воювати і вбивати було значно сильнішим за небажання підкорятися наказам.

Я сказала, що хочу воювати, ми з чоловіком пішли в тероборону і мене не взяли, віддавали перевагу чоловікам з досвідом війни. Чоловік зайнятий в інших оборонних проєктах, а я шукала себе у цій війні. Спочатку носила в тероборону якісь речі, пледи. Потім думала, де, з ким і що можна знімати, з якими волонтерами можна їздити. Так потрапила у Бучу, в цей батальйон територіальної оборони. Там якраз були стрільби, я почала розпитувати, як можна повчитися. Мені сказали: приїжджай — постріляєш. Через пару днів приїхала, а ще за пару підписала контракт.

Мене хотіли спочатку в штаб відправити, я знайшла спосіб відмовитися. Бо сидіти в штабі і обдзвонювати блокпости — нецікаво. Я не хотіла пропускати тренування, хотіла готуватися до серйозної війни. 

ПРО ЖІНКУ НА ВІЙНІ

З одного боку, коли йдеться про недосвідчених бійців, то дівчина на перший час сама потребує безпеки. І їй слід багато наздоганяти. Хоча я намагаюся встигати і вчитися. Ми бігаємо щодня з шостої до сьомої ранку, годину часу. Для мене це неважко. Потім сніданок, потім знову тренування, розтяжки, бойові навички у близькому контакті зі зброєю. Перш ніж вчитися стріляти, слід навчитися в цілому поводитися із зброєю. Збирати-розбирати, чистити, ходити з нею, стояти. Це вимагає зосередження. До нас приїздив американський інструктор, і була така вправа: тобі на кінець ствола кладуть монетку, і ти маєш вистрілити так, щоб вона жодного разу не впала. І у мене жодного разу монетка не впала, м’яко стріляю. Зараз оформлюю дозвіл на власну зброю. Я також вчилася стріляти у тренувальному таборі на Луб'янці, ви про це писали. Після тебе, до речі, я їду до подруги. Я маю допомогти їй розібратися зі зброєю, вона має від чоловіка, який воює. Подруга вирішила не покидати Київ, вчиться самотужки. Бо за крайньої потреби було б неправильно, щоб ту зброю забрав ворог і нею ж тебе прибив.

Довго думала, яку зброю собі купуватиму, радилася. Я усвідомлюю, що ще не першокласний воїн, що я початківець. Нарешті зупинилася на помповій рушниці. Думаю, що з близької відстані я нею зможу "затрьохсотити", а якщо з приміщення, то можу “заколотити” всю групу, віджати все, ще і добити. Це перша зброя, потім буду апгрейдитися. У нас були тренування, коли ти на блокпості і на тебе наставляють автомат.  Знаю, як діяти і як користуватися ножем так, щоб порізати. Хоча по правді кажучи, в ідеалі наша робота не передбачає таких “контактів”, ми маємо тихо заходити в тил.

Як фотокор у цивільному житті, я завжди готова була робити найнеприємнішу та шокуючу зйомку.  Зараз, до речі, я також знімаю. Якщо треба фото на документи або подію. Часом чую: “Обліна (це мій позивний, персонаж з мультфільмів про монстрів), тебе викликають, але з камерою". Але я не заперечую. Я — єдина, хто це робить на професійному рівні, тож фотографую. Нам всім потрібна інформпідтримка, щоб нагадувати про війну. Люди не повинні розслаблятися, бо війна — справа нас усіх. Тому фотозйомка — ще частина мого функціонала.

ЧИ МОЖУ Я ВБИТИ?

Кажуть, що між людиною, яка не вбивала, і тою, яка вже стріляла у ворога, — колосальна відстань. Переконана, що я цю відстань пройшла 24 лютого. Це було дивовижна і несподівана для самої себе переміна. Але я завжди аналізую свій стан, непогано себе знаю і розумію, що я готова. Я уявляла і проживала цю ситуацію — вбивство ворога на блокпосту. Хоча це не самоціль. Ти маєш виконати завдання, уникнути зіткнення, якщо потрібно, або ж вижити, бо чим довше житимеш, тим більше вбиватимеш. Ми всі прискорено готуємося до ймовірної навали. Мені особливо цікаво спостерігати тренінги різних інструкторів, часом європейських, часом американських, вони звертають увагу на різні деталі. Зараз нам серйозно допомагає інструктор однієї з балканських країн, він щодня займається. З того, що я встигла побачити, мені подобається американський підхід у тренуваннях. Там командир — друг, який допоможе і в бою, і коли треба ящики розвантажити. Він вміє скласти підрозділ, пазл до пазлу, без неврозу та крику. Є ті, хто вимагає абсолютного підкорення. Зрештою, ми видобуваємо знання та скіли з рук будь-кого, хто готовий вчити.

ЩО Я ВВАЖАЮ НАДБАННЯМ ЦИХ МІСЯЦІВ

Добровольче формування територіальних громад — це тероборона, і це відповідно ЗСУ, але, як кажуть самі про себе, йо...ті.  Місцева тероборона має специфіку, це добровольці, переважно майбутні партизани, яких готують для серйозних завдань, місцеві жителі, які з різних причин не в лавах ЗСУ, бо їх не мобілізують. І тут боєздатність залежить від настроїв, мотивованості. Підрозділ — це родина. Це стовідсотково працюючий механізм. Він підпорядковується статуту, виконує накази, але у ньому не лише технічна взаємодія, у ньому є душа. Дивно, як боєздатність забезпечується довірою. Я відчувала це багато разів, коли побратими мене перепитували, чи я встигла поїсти, або пропонували іншу допомогу. Я теж можу зробити чай, проявити турботу, часом згенерувати настрій. Вони мене називають або мама Юля, або муза підрозділу. 

Злагоджений підрозділ існуватиме і воюватиме, навіть якщо інші розбіжаться. Наша група злагоджена. І не лише наша. Коли я бачу, як на шикування прибігають наші бійці, зі зброєю, задоволені, я відчуваю цей дух братства. Тут часом зустрічаються неймовірно талановиті люди. У нас є чувак з досвідом бойових дій із позивним "Торнадо", який з балкона будинку в Бучі розх...ярив вертоліт русні. Правда, йому потім теж прилетіло в квартиру.

Він був великий бізнесмен, я кажу: “Не викупаю, що ти тут робиш”. Він сміється і каже: “Я і сам не знаю. Спостерігаю”. 

Є один боєць, який займався кінним спортом, у нього своя зброя, він під час окупації Київщини проходив надзвичайно важкі маршрути, щоб нагодувати родину та всю вулицю. Він — профі. Він, як і я, займався лучним спортом. Ми стріляли за нагоди з луків, я принесла в частину свій, а він свій. Є доктор-психіатр. Є капелан. Є близнюки-розвідники, є ще одна дівчина, талановита розвідниця.

Щодо забезпечення... Ми маємо їжу, де жити. Але ми маємо не все обладнання. Дуже потрібний тепловізор. Без тепловізора вночі наша група — солодка та доступна мета.

Можливо, відчуття хибне, але деколи здається, що ставлення до військових вже не те. Деколи здається, що нібито піднесення та натхнення зменшилися. З іншого боку, ми з командиром сиділи біля кабінету стоматології, і відвідувачі приносили нам хто персик, хто цукерку, хто просто дякував. 

Взагалі очікування битви та наступу досить непросте.

Ми щодня чекаємо повторного наступу. Ми знаємо, що в Києві є диверсанти. І з одного боку, коли нам бажають гарного вечора та спокійної ночі, то видихаєш. А з іншого боку, мимоволі думаєш: коли вже. У нас є певні плани та сценарії, ми розуміємо, де будемо перебувати. І всі ці місяці я живу з відчуттям причетності до чогось великого. Ти бачиш, як кожен житель свого містечка, хворий чи здоровий, стає бійцем. Моє життя набуває неабиякого змісту.

Воюють задля того, щоб зберегти життя цивільних та порядок. Нормально — поїхати в безпечне місце чи за кордон, долучитися до волонтерів. Якщо армія — не ваше, долучайтеся до війни по-іншому. Провина того, хто вижив, — абсолютно контрпродуктивне почуття. Будьте ефективні та творчі у тому, що можете. До речі, Лано, чому нема скотчу на вікнах? (вона піднімає очі) Скотч рятує від уламків. Вибухова хвиля сече уламками, виправте це. І ви ж знаєте, що коли летить, треба не бігти, а падати там, де нижче?

Я би сказала цивільним: ви самі робите вибір, будь-який правильний, але якщо поїхали, то не картайте себе. Ви там представники страждального народу і багато можете зробити. Зрештою, ви повинні повернутися і розказати про цю війну, передати пам’ять, живити цими спогадами все, зберігати історію. Будь-хто, хто вижив, — частина нації, заради якої ми готові ризикувати собою. 

Постскриптум

Коли розпочалося вторгнення, то Буча була окупована наступного дня. Хоча 24-го під військкоматом стояло кілька хлопців тероборони, які були готові її захищати. Але сьогодні, після всього пережитого, здається, що підступи Києва захищені, що у помешканні кожного містечка є захисник. І серед них — дівчина, яка колись приїхала з Мелітополя, неймовірно швидко подорослішала і багато чого навчилася, щоб захищати наше місто. Вона знає, де буде і що робитиме, якщо відбудеться другий наступ. І її підрозділу потрібний тепловізор. Нижче ми надаємо номер її карти.

4441114466703863

Записала Лана Самохвалова