Підручник історії у війні за майбутнє

Минулого літа російський президент опублікував на офіційному сайті Кремля  статтю "Про історичну єдність росіян та українців". Її суть зрозуміла із самої назви

Вона була далеко не першим, хоч цього разу дуже розлогим, обґрунтуванням ключової тези російської пропаганди про «адін народ». Чергове звернення до такого бачення минулого Владімір Путін озвучив у промові 21 лютого — за три дні до початку повномасштабного вторгнення. 

Чому в промовах і статтях очільника РФ так багато історії? Не лише для того, щоб покликанням на минуле виправдати свою агресію. Путін певен, що правильно переписана історія — важливий інструмент для перемоги над Україною. Вона здатна переформувати українців потрібним для нього чином. Він керується афоризмом, який приписують Бісмарку: «Війну виграють не генерали, а шкільні вчителі та парафіяльні священики». Тому ворогові однакові потрібні  в Україні попи російської православної церкви та вчителі із правильними підручниками історії. 

Книги, в яких Сталін описаний як ефективний менеджер, в Росії поширюють уже двадцять років. Вони допомогли сформувати нинішнє російське суспільство, яке підтримує Путіна як продовжувача політики Сталіна. Це суспільство готове заплющувати очі на злочини влади проти власних та чужих громадян. Росіян сповнює почуття величі від того, що світ боїться їхньої держави. На цих підручниках виховали покоління тих, хто вбивав в Ірпені та Бучі, вбиває у Херсоні та Маріуполі. 

Заміна підручників історії на окупованих росіянами теренах України — один із перших кроків нової влади. Так було в Криму. А в так званих ДНР та ЛНР одразу розпочали розробку курсів «Історія Вітчизни». А вже в 2021-му стотисячним накладом видали «Историю Донбаса: от древности до современности» та 9-тисячним "Историю Великой Отечественной Войны. Часть 1.  

І навіть на теренах, де росіяни лише кілька місяців утримували окупацію (Чернігівська, Сумська, Херсонська області) і не встигли ще підготувати власних книг, вони почали вилучати з бібліотек та нищити українську історичну літературу. Для цього залучили російські підрозділи «воєнної поліції», які окрім репресивних функцій виконують ідеологічні.  

Росіяни поспішають, бо розуміють, що спізнилися з історичним вихованням українців, яке останніх тридцять років відбувалося майже без їхньої участі. 

Вивчення справжньої історії України було неможливим в радянські часи. Я був серед тих українських школярів, які на додаток до «Історії СССР» вивчали «Історію УССР». Обидва підручники, звісно, були про визначальну роль російського народу. В другому головним акцентом було прагнення українців воз’єднатися з росіянами. 

З проголошенням незалежності всі ці підручники морально застаріли і потребували негайної заміни. Вчителі почали використовувати на уроках книги досовєтських авторів — Лотоцького, Аркаса, Грушевського, Крип’якевича.

Роль нового підручника найкраще підійшла книзі «Україна. Історія» канадського вченого Ореста Субтельного, яка вийшла 1988-го в Торонто. Український переклад книги з’явився через три роки. Автор згадував, що вже почав готувати українську публікацію у Києві, коли в СРСР стався путч ГКЧП. Видавці порадили Субтельному тікати зі своєю книгою назад до Канади. Але він вирішив залишитись. А через три дні видавці повернулися з пропозицією публікації книги. 

За кілька років після проголошення незалежності історики та педагоги в Україні разом з Міністерством освіти встигли створити повний комплект підручників з історії України від найдавніших часів до наших днів, від 5-го і до 11-го класу. Наша держава стала першою серед постсовєтських республік, яка спромоглася надати навчальним закладам власні підручники з історії. 

Таким чином Україна почала утверджувати свою незалежність в історії, своє право на власний погляд на минуле. Адже більшість людей не читає історичних праць, мемуарів чи, тим паче, збірників документів. Їхні уявлення про минуле формуються в шкільні роки, коли, хочеш-не хочеш, мусиш вивчати історію як окремий обов'язковий предмет. Тож в будь-якому суспільстві головним інструментом формування уявлень про минуле є шкільний підручник історії. Недарма його іноді відносять до атрибутів державності поруч із гімном, прапором, гербом.

Керівництво Росії, оговтавшись після колапсу СССР, прагнуло відновити вплив на уявлення українців про минуле. Щоб у сьогоденні повернути нас під свій контроль. Це робилося через кіно, літературу, поп-культуру. 

А ще Росія активно просувала ідею спільного підручника історії, який нібито мав сприяти кращому взаєморозумінню між народами. У росіян спільний погляд, звісно, означав — російський. Нав’язати його українцям виявилося складно, адже різниця в розумінні минулого лише поглиблювалася. Особливо важко стало про це говорити після Помаранчевої революції, яка пришвидшила формування національної ідентичності в Україні. 

Ми почали відкривати раніше таємні архіви КГБ, поширювати правду про злочини комуністів та про героїчну боротьбу учасників визвольного руху. Поєднати цю історію з російським наративом возвеличення всього совєтського, очевидно, було неможливо. В 2009-му шкільна програма в Україні зазнала ще більших змін - з курсу зникла свята для росіян тема, «Велику Вітчизняну війну» замінили на «Другу світову». 

Та Кремль зумів політичними способами - через перемогу свого кандидата Віктора Януковича на президентських виборах 2010-го — утвердитися в українській владі. І одразу поставлений новообраним президентом міністр освіти Дмитро Табачник взявся за переписування українських підручників. За його особистою вказівкою за «рамками» програми історії опинилися Українські січові стрільці, бій під Крутами, Великий терор та репресії 1930-х, визвольний рух та діяльність ОУН і УПА, дисиденти, національно-демократичний рух в Україні кінця 1980-х - початку 1990-х років та Помаранчева революція 2004 року. Міністр освіти України також заявив, що “вимарає з підручників бредятину про Голодомор». 

«Вичищення» української історії проводилося не для того, щоб українські школярі отримали підручники з чистими сторінками. Порожнечу мав заповнити новий контент, потрібний «стратегічному союзникові» Януковича. Тому за сприяння Табачника відновила роботу російсько-українська комісія істориків із підготовки спільного підручника. Напрацювати щось суттєве чи тим паче реалізувати головний проєкт, заради якого створювалася, комісія не встигла. 

Українці повстали проти проросійської політики Януковича і змусили його втекти з країни. Путін втратив політичні інструменти впливу, тому взявся до військових.  

Але, попри колосальну чисельну та технічну перевагу, не може перемогти у війні з Україною. Тому що війни виграють не генерали, а вчителі історії. А українські вчителі встигли виховати ціле покоління громадян та патріотів своє держави. 

Ті, хто на початку 1990-х читали Субтельного, разом із тими, хто навчалися за підручниками вже незалежної України, нині із зброєю в руках спільно захищають нашу свободу. І вони обов’язково переможуть, вписавши свою славну сторінку у новий підручник історії. 

На цьому нині все. До наступних зустрічей у вирі історії.

Слава Україні!

***

History Textbook in the War for the Future

Last summer, the Russian president published an article “On the Historical Unity of Russians and Ukrainians” on the Kremlin’s official website. Its essence was clear, as the name suggests. It was far from the first, although this time very extensive, justification of the key thesis of Russian propaganda about a “one people.” Another appeal to such a vision of the past was voiced by Vladimir Putin in his speech on 21 February, three days before the start of a full-scale invasion.

Why is there so much history in the speeches and articles of the head of the Russian Federation? Appealing to the past is not just about justifying their aggression. Putin is positive that if he correctly rewrites history, this will become an important tool in his victory over Ukraine. It can reshape Ukrainians to his needs. He is guided by the aphorism attributed to Bismarck: “War is won, not by generals but by school teachers and parish priests.” Therefore, the enemy equally needs priests of the Russian Orthodox Church and teachers with correct history textbooks in Ukraine.

Books in which Stalin is described as an effective manager have been distributed in Russia for twenty years. They helped shape current Russian society, which supports Putin as a continuation of Stalin’s policies. This society is ready to turn a blind eye to the government’s crimes against its own and other citizens. Russians are filled with a sense of greatness because they believe the world is afraid of their state. Generations of those who committed murder in Irpin and Bucha, and are killing in Kherson and Mariupol, were educated on these textbooks.

Replacing history textbooks in the Russian-occupied territories of Ukraine is one of the first steps of a new government. That was the case in Crimea. And in the so-called DNR and LNR – they immediately started to develop “History of the Fatherland” courses. And already in 2021, the “History of the Donbass: from Antiquity to Modernity” and the “History of the Great Patriotic War. Part 1” were published with 100,000 copies.

And even in areas that the Russians have occupied for only a few months (Chernihiv, Sumy, Kherson) and did not have to prepare their own books, they began to remove Ukrainian historical literature from libraries and destroyed them. To do this, Russian units of the “military police” were brought in, which, in addition to repressive functions, performed ideological ones.

The Russians are in a hurry, because they understand that they are late with their historical education of the Ukrainians, who for the past thirty years have learned about their history without Russian participation.

Studying the true history of Ukraine was impossible in Soviet times. I was among those Ukrainian schoolchildren who studied the “History of the Ukrainian SSR” in addition to the “History of the USSR”. Both textbooks, of course, were about the defining role of the Russian people. In the second, the main emphasis was on the desire of Ukrainians to unite with Russians.

With the declaration of independence, all these textbooks became obsolete and needed immediate replacement. Teachers began to use books written by pre-Soviet authors – Lototsky, Arkas, Hrushevsky, Krypiakevych.

The book “Ukraine. History” by the Canadian political scientist Orest Subtelny, which was published in 1988 in Toronto, was the best suited for the role of a new textbook. The Ukrainian translation of the book appeared three years later. The author mentioned that he had already started preparing a Ukrainian publication in Kyiv when the Soviet coup de’etat attempt took place in the USSR. The publishers advised Subtelny to flee with his book back to Canada. But he decided to stay. And three days later, the publishers returned with an offer to publish the book.

A few years after the declaration of independence, historians and teachers in Ukraine, together with the Ministry of Education, managed to create a complete set of textbooks on the history of Ukraine from ancient times to the present day, for the 5th to 11th grades. Our state became the first among the post-Soviet republics to provide educational institutions with their own history textbooks.

In this way, Ukraine began to assert its independence in history, its right to its own view of the past. After all, most people do not read historical works, memoirs or even more so, collections of documents. Their ideas about the past are formed during school years, when, like it or not, you have to study history as a separate compulsory subject. Therefore, in any society, the main tool for forming ideas about the past is through a school history textbook. It is not for nothing that it is sometimes considered one of the attributes of statehood, along with the anthem, flag and coat of arms.

The leadership of Russia, having recovered from the collapse of the USSR, sought to restore influence on Ukrainians’ perception of the past. To bring us back under their control. This was done through cinema, literature and pop culture.

And Russia actively promoted the idea of a joint history textbook, which was supposed to promote better mutual understanding between peoples. For the Russians, a common view meant to be Russian. It turned out to be difficult to impose this on Ukrainians, because the difference in the understanding of the past only deepened. It became especially difficult to talk about this after the Orange Revolution, which accelerated the formation of a national identity in Ukraine.

We began to open the previously secret KGB archives, to spread the truth about the crimes of the communists and the heroic struggle of the members of the liberation movement. It was obviously impossible to combine this story with the Russian narrative of the glorification of everything Soviet. In 2009, the school curriculum in Ukraine underwent even greater changes – the topic, which is so sacred to Russians, disappeared from textbooks: the “Great Patriotic War” was replaced by the “Second World War.”

But the Kremlin managed to establish itself among the Ukrainian political powers – through the victory of its candidate Viktor Yanukovych in the 2010 presidential elections. And the Minister of Education, Dmytro Tabachnyk, appointed by the newly elected president, immediately began rewriting Ukrainian textbooks. According to his personal instructions, the “framework” of the history program included the Ukrainian Sich Riflemen, the Battle near Kruty, the Great Terror and repressions of the 1930s, the liberation movement of the OUN and UPA, the dissidents, the national democratic movement in Ukraine in the late 1980s-1990s and the 2004 Orange Revolution. The Minister of Education of Ukraine also stated that he was “erasing this nonsense about the Holodomor from the textbooks.”

The ”cleansing” of Ukrainian history was not carried out so that Ukrainian schoolchildren would receive textbooks with blank pages. The void was to be filled with new content needed by Yanukovych’s “strategic ally”. Therefore, with the assistance of Tabachnyk, the Russian-Ukrainian commission of historians resumed their work on the preparation of a joint textbook. The commission did not have time to work on anything significant, or even more so, to implement the main project for which it was created.

Ukrainians rebelled against Yanukovych’s pro-Russian policies and forced him to flee the country. Putin lost his political tools of influence, so he turned to the military.

But despite the colossal numerical and technical advantage, it cannot win the war with Ukraine. Because wars are not won by generals, but by history teachers. And Ukrainian teachers have managed to raise a whole generation of Ukrainian citizens and patriots.

Those who read Subtelny in the early 1990s, together with those who studied from the textbooks of the already independent Ukraine, are now defending our freedom together with weapons in their hands. And they will definitely win, writing our glorious page in the new history textbooks.

Володимир В'ятрович

Карикатура Сергія Єлкіна