Колаборанти: що робити з тими, хто співпрацював з окупантами?

Відповідне законодавство ухвалено ще у березні. І навіть є перші вироки. Не такі, як би хотілося, але все обіцяють виправити

Що об’єднує ексмера Куп'янська (Харківська обл.) Володимира Демченка, голову Кирилівської селищної адміністрації (Запорізька обл.) Катерину Уманець, директора Херсонського водоканалу Віктора Скоблікова, одного із керівників Балаклійської поліції (Харківська обл.) Олега Калайду, колишнього співробітника Ізюмської поліції Владислава Соколова, заступницю головного лікаря «Білозерського центру первинної медико-санітарної допомоги» Білозерської сільради (Херсонська обл.) Оксану Міняйло та завідувачку Микільського дитячого садка «Джерельце» (Херсонська обл.) Ларису Лаврову? Скажемо так, їх об’єднують не лише населені пункти, які знаходилися або знаходяться (поки що) під російською окупацією, але й те, що над кожним із них висить чорна мітка ганьби — “колаборант”.

Що про них відомо?

Уродженець Куп’янська Володимир Демченко, який був мером цього міста з 2010 по 2015 рік, наприкінці травня ц.р. погодився обійняти посаду так званого «голови» окупованої Петропавлівської об’єднаної територіальної громади Куп‘янського району, сформованої росіянами.

Відомо, що раніше Демченко очолював Куп’янську міську організацію «Партії регіонів», протистояв Євромайдану. За даними ЗМІ, влаштовував масові заходи та організовував тітушок для виїздів до Києва і Харкова.

Проти Катерини Уманець ще у 2017 було порушено кримінальну справу за держзраду. З 2014 року вона переховувалась у Москві, її внесено до бази «Миротворця». На початку травня жінка повернулася до Мелітополя, місцеві її знають як відому прихильницю «рузького міра». Нині Уманець «очолює адміністрацію» Кирилівської громади.

В середині липня Telegram-канал «РІА-Мелітополь» опублікував лист одного з підприємців тимчасово окупованої Кирилівки, в якому він описує протиправні дії Уманець та її заступників. Зацитуємо частину листа: «Населений пункт Кирилівка опинився під повною владою мелітопольської злочинної групи на чолі з Катериною Уманець та іншими співробітниками «нової» селищної адміністрації. Ці злочинці відкрито зламують ворота, двері баз відпочинку, дитячих таборів, приватних будинків, вторгаються в чужу власність та привласнюють собі землю, нерухомість та майно людей, яких немає у цей час у селищі. Уманець і Ко скоюють злочини навіть не побоюючись, що потрапляють під камери спостереження й осудливі погляди мешканців Кирилівки. Щовечора вони, впевнені у своїй вседозволеності та безкарності, не соромлячись нікого, голосно відзначають і обговорюють свої протизаконні дії в місцевому закладі «Пелікан». Ці бандити з влади Балицького змушують керівників таборів, санаторіїв, баз відпочинку відновити роботу і віддавати їм 50% прибутку. Рейдери змушують в обмежені терміни всіх власників землі та нерухомості пройти перереєстрацію. А тих, хто цього не встигне зробити, позбавлять майна, житла або бізнесу».

Владислав Соколов раніше працював у правоохоронних органах, був кандидатом на посаду міського голови Ізюма у 2020 році від партії «Наш край», однак програв чинному меру Валерію Марченку. Після звільнення з міліції Соколов працював завідувачем сектору безпеки в «Ощадбанку». З приходом загарбників передав їм майно банківської установи, зокрема, зброю.

За словами справжнього мера Ізюма Марченка, у березні Соколов свідомо дезінформував ізюмчан про те, що, начебто державна і міська влада здала Київ, Харків та Ізюм, та закликав усіх, хто перебував в блокадному місті, співпрацювати з російськими окупантами. У квітні його призначили «головним» в Ізюмі від окупаційної влади. Зрадник особисто підняв російський прапор над будинком міської районної державної адміністрації.

Олег Калайда раніше був одним із керівників Балаклійської поліції, а коли прийшли окупанти – добровільно зголосився з ними співпрацювати. За це він отримав посаду «начальника окупаційного відділку».

Після того, як Збройні сили України вибили з Балаклії загарбників, зрадник вирішив втекти до так званої «ЛНР». Однак його затримали в Куп’янську – наступному великому місті Харківщини, яке звільнили сили оборони України. Як поінформував журналіст Юрій Бутусов, Олег Калайда – уродженець Балаклії. Його захопив у полон батальйон «Донбас» 15-го полку Нацгвардії України. Разом із Калайдою були схоплені два кадрові російські військові та четверо «мобілізованих» з ОРДЛО.

До приходу окупантів Оксана Міняйло обіймала посаду заступника головного лікаря з медичного обслуговування населення «Білозерського центру первинної медико-санітарної допомоги». Після – отримала кар’єрне підвищення: стала «виконувачкою обов’язків» згаданого медцентру.

У відкритих джерелах повідомляється, що жінка запевнила загарбників, що готова працевлаштовувати лікарів з рф і окупованого Криму. Крім того, вона обіцяла «старанно» працювати над створенням «позитивного іміджу» окупаційної влади, зокрема, вирішити проблеми з медичним забезпеченням у регіоні.

Про Скоблікова та Лаврову – менше відомостей. Але навіть того, що відомо – більш ніж достатньо.

З початку широкомасштабного вторгнення рф директор Херсонського водоканалу Віктор Скобліков активно співпрацює з окупантами.

Зокрема, він розпорядився відправити спецтехніку на підмогу російській армії. Завдяки цьому загарбники змогли облаштувати оборонні позиції навколо окупованого обласного центру. Більше того, зрадник змушував своїх підлеглих брати участь у масовках, публічно виступаючи на підтримку окупаційного режиму.

А завідувачка Микільського дошкільного закладу «Джерельце» Лариса Лаврова, як пише Центр журналістських розслідувань, в інтерв’ю росЗМІ розповідала, що дитячий садок і саме село – російські. А також скаржилася на вимогу української влади викладати державною мовою.

Вона погодилась співпрацювати з ворогом та перевести функціонування дитячого садочка на російську програму освіти. Повідомляється, що Лаврова за освітою викладачка історії – у 1995 році закінчила Сімферопольський державний університет. Також вона закінчила Новобузьке педучилище.

Звичайно, вищезгадана сімка — крапля в морі. Зрештою, ми спеціально не згадали “голову” окупаційної адміністрації Херсонської області Володимира Сальдо, “голову” окупаційної адміністрації Маріуполя Костянтина Іващенка і так далі. Про цих мерзотників уже достатньо сказано. 

Але скільки таких узагалі?

Пресслужба МВС України ще 21 серпня повідомила, що від початку широкомасштабної війни Нацполіція почала майже 1200 (!) кримінальних проваджень за фактами колабораціонізму. Більше того, у середньому за місяць реєструється 160 таких проваджень.

Масштаб проблеми зрозумілий. Інше питання — що з цим всім робити, як покарати зрадників, чи достатньо існуючого законодавства?

За пособництво державі-агресору: яка відповідальність передбачена?

Навесні ц.р. Верховна Рада внесла до Кримінального кодексу нову статтю 111-1: «Колабораційна діяльність»

Коротко вона зводиться до таких позицій:

• публічне заперечення збройної агресії проти України;
• ідеологічна, фізична та матеріальна підтримка держави-агресора, її збройних формувань чи окупаційних адміністрацій;
• добровільне співробітництво з агресором;
• невизнання державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях

Оскільки йдеться про кримінальну відповідальність, за кожним окремим фактом колабораціонізму має відкриватися кримінальне провадження, проводитись слідство, а ступінь провини та відповідальності визначає суд. Передбачено кілька видів покарань. 

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від 10 до 15 років:

• за громадське заперечення збройної агресії, громадську підтримку дій держави-агресора;
• за підтримку рішень військових формувань та окупаційних адміністрацій;
• за співробітництво з агресором та його адміністраціями;
• за невизнання державного суверенітету України.

Позбавлення права на посади строком від 10 до 15 років із можливою конфіскацією майна:

• за добровільне входження на посаду, запропоновану окупантом, яка пов'язана з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій.

Від виправних робіт до позбавлення волі на три роки:

• за пропаганду та виправдання дій агресора у навчальних закладах незалежно від форм власності;
• за впровадження освітніх стандартів держави-агресора.

Від штрафу в 170 000 грн до позбавлення волі на строк від 3 до 5 років із конфіскацією майна:

• за передачу матеріальних ресурсів воєнізованим формуванням на тимчасово окупованій території;
• за ведення господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором та незаконними органами влади.

Позбавлення волі на строк від 5 до 10 років із конфіскацією:

• за добровільний вступ на посаду, пов'язану з виконанням організаційних чи адміністративних функцій у незаконних органах влади;
• за добровільне обрання до таких органів;
• за участь в організації та проведенні незаконних виборів, референдумів чи заклики до їх проведення.

Позбавлення волі терміном від 10 до 12 років із можливою конфіскацією майна:

• за організацію та проведення політичних заходів на користь держави-агресора.

Від 15 років до довічного ув'язнення:

• за добровільне входження на посаду в незаконних судових чи правоохоронних органах на тимчасово окупованих територіях;
• за добровільну участь у незаконних збройних формуваннях;
• за надання допомоги у веденні бойових дій проти ЗСУ та інших формувань, створених за законами України.

Також зазначається, що кримінальні провадження проти колабораціоністів закон дозволяє проводити за спецпроцедурою — тобто можливе заочне розслідування та заочне засудження у разі втечі з України.

Більш детально можна прочитати в тексті закону за посиланням.

Закон важливий, але не досконалий: можуть постраждати невинні

Експерти кажуть, що закон про колаборантів — важливий. І що насамперед він спрямований проти політиків, чиновників і юридичних осіб, які закликають до підтримки росії та готові йти на співпрацю з окупантами. Але не обійшлося без “але”: враховуючи обставину, що депутати приймали документ в експрес-режимі, деякі формулювання в ньому є недостатньо точними, а тому можуть торкнутися широкого кола осіб. Простіше кажучи, покарання за колабораціонізм рівноцінно “світить” не лише чиновнику-зраднику, але й звичайному двірнику, який не виїхав і продовжив працювати на тимчасово окупованій території.

“Колабораціонізм — це невід'ємна складова реалій окупації. Звичайно, з ним зручніше боротись в умовах мирного часу, коли не зашкалюють емоції від втрат і насилля, що коїли окупанти. Але війна — це домінанта емоцій в громадській думці. Це час, коли світ ділиться на біле і чорне, без будь-яких інших фарб. Хоча сама співпраця з окупантами може бути викликана двома основними чинниками. Перший — це можливість дуже швидкого зростання, високі посади. Такий соціальний ліфт, в який люди стрибають за власним бажанням. А другий — це спроба вижити”, - коментує Укрінформу конфліктолог, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму Богдан Петренко.

І в таких реаліях складно провести вододіл між першим і другим. Але проводити межу треба.

“Бо притягування до відповідальності усіх підряд перетворюється у полювання на відьом, де будуть страждати невинні. А відсутність покарань взагалі тягне самосуди. І відчуття безкарності у тих, хто замислюється про співпрацю, - каже експерт. - І, як на мене, ще одна проблема в притягненні до відповідальності в тому, що можуть бути покарані насамперед нижчі прошарки — вчителі, медики, соціальні працівники тощо, в той час, як колаборанти вищого рівня часто уникають відповідальності”.

Пан Петренко наголошує: “Добре, що закон існує. Однак дуже багато аналітиків сходяться на тому, що за ним можна притягнути кожного, хто був в окупації. Він не дає відповіді на низку питань”.

Приміром, запитує він, чи є колаборацією співпраця з ворогом з метою самоорганізації на місцях? Або — якщо якийсь голова тергромади співпрацював лише заради того, щоб підтримувати життєдіяльність громади? Ну і, чи є добровільною передачею майна окупантам випадки, коли до заляканих навіть не зброєю, а самим фактом війни людей приходять російські військові й вимагають надати якесь майно?

“Кожен випадок індивідуальний і він вимагає ретельного розслідування. Але суспільство налаштоване на швидкі рішення. Особливо ті, що стосуються покарання зрадників. Чи зможе державний механізм протистояти цьому бажанню заради об'єктивності розслідування? Чи він піде на поводу в цього бажання, щоб задовольнити це бажання помсти? Ось це питання сьогодні найважливіше — доведення вини, а не сам факт якоїсь взаємодії з ворогом”, - вважає Богдан Петренко.

Політичний експерт Олег Постернак доповнює: “Українське суспільство зараз, у 2022 році, повністю готове для розмови щодо колаборантів. І вимагатиме ясної, не забалаканої й реальної сатисфакції за воєнне лихоліття”. 

Після 2014 року суспільство дещо недооцінило наявність в самому собі явної й прихованої “п'ятої колони” як фактору ризику для державності, толерантно розраховуючи, що з часом, мовляв, усе “перемелеться” чи розмиється.

“На жаль, незроблена робота над помилками 2014-2015 рр. мало того, що стала фактором, який підштовхнув ворога до більш масштабного рецидиву, а й стала маркером нашої слабкості у своїх же очах. Тому не може бути й розмови для того, що було -  м'якого ставлення до проросійських настроїв, антиукраїнських висловлювань і співробітництва з державою-агресором. Воєнний час фактично прибрав всі ці правові умовності, за якими можна було зрадникам і політичним злочинцям сховатися, аргументуючи це нападками на свободу слова, права мати свою позицію, демократію тощо. Зараз розмова йде за “законами” війни. Тому випадки підриву авто колаборантів, партизанські акції — це лише “квіточки”, - каже пан Пастернак. І додає, що політизована та активна частина суспільства — заряджена на запит помсти ініціаторам війни: “А колаборанти так само повинні розділити відповідальність за те, що вони її (цю війну, - Ред.) сюди принесли. Тому випадків публічного і непублічного покарання тих, хто співпрацював із ворогом буде багато”.

Що стосується законодавство про колабораціонізм, то воно, акцентує експерт, клепалось “на марші”. Тому при правозастосуванні можуть вилазити суперечливі моменти.

“Справедливим буде передбачити обов'язковість ретельного дослідження мотивів діяльності в умовах окупації, передбачити випадки примусу. Особливо — це важливо для вчителів, медиків, працівників соціальної сфери”, - підкреслив Олег Постернак.  

Є ризики перегинів, і краще їх заздалегідь виключити.

“За чинним законодавством можна переслідувати всіх колаборантів і навіть більше — багатьох колаборував лише за формальними ознаками. І це можуть бути десятки тисяч осіб. Бо якщо ви здійснювали якусь діяльність під час окупації, значить мали певний рівень контактів з окупаційною адміністрацією, що означає визнання їх за владу. На мою думку, потрібно карати керівників, особливо тих, хто перейшов на бік ворога, а також представників судової влади та правоохоронних органів”, - переконує правозахисник, експерт Центру громадянських свобод Володимир Яворський.

Схоже, у владних кабінетах таки почули застереження з боку експертної спільноти. За словами міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірини Верещук, уряд готує окремий законопроєкт, який надасть чітке пояснення, кого можна вважати колаборантами.

“ В другому законі чітко прописали, що, наприклад, доставлення пенсії, або надання медичних послуг, надання житлово-комунальних послуг, робота банків, до прикладу, не є колабораційною діяльністю. В будь-якому випадку, ми хочемо, щоб люди на ТОТ знали, що ми не вважаємо їх злочинцями за визначенням тільки тому, що вони зараз на ТОТ і змушені виживати. Ми хочемо, щоб все було справедливо, бо ми – держава, яка дотримується міжнародного гуманітарного права. Ми зробили новий законопроєкт. Я сподіваюся, що депутати його підтримають і проголосують уже невдовзі”, – заявила пані Верещук.

А поки...

Перші комічні вироки: як і кого суд карає за колабораціонізм

Володимир Яворський, проаналізувавши незасекречені судові рішення, звернув увагу на те, що наразі по ст. 111-1 є “тільки комічні вироки, а не реальні”.

“У чому комічність? А в тому, що майже усі стосуються пункту 1 статті — Тобто “публічного заперечення громадянином здійснення збройної агресії, яке карається позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на термін від 10 до 15 років”. По-перше, це дуже дивне покарання, а по-друге — за ним покарані люди, які насправді не займають ніяких посад”. 

Один із прикладів — за згаданою статтею (невизнання агресії) засуджений чоловік, який сидів у харківському СІЗО, і який в камері звернувся до своїх співкамерників, і висловився, що росія правильно зробила, що напала на Україну. І от його засудили і позбавили права займати певні посади.

Або — слюсаря з Харківщини, за те, що він з вікна власної квартири викрикував, що підтримує напад росії на Україну, позбавили права протягом 12 років обіймати посади у владі.

Нарешті, пенсіонер з Харківщини вів активні «бойові дії» на просторах «Однокласників». Протягом березня-квітня розміщував ілюстрації з промовистими підписами (далі мовою оригіналу зі збереженням авторської орфографії та пунктуації): «Россию не остановить… Бандеровщина будет уничтожена» (на світлині майоріла літера Z);  «Только так или ад… Никогда не воюйте с русскими»; «На Донбассе пленных уже более трех тысяч, и это только начало, ждем новых поступлений, работы тяжелой очень много, да и денацификация пройдет быстрей, тем самым и мир полный, придет скорей». Коли до пенсіонера завітали правоохоронці, він одразу визнав, що був не правий, проте до суду не прийшов, що не завадило Феміді винести йому покарання – заборона наступні 11 років обіймати посади у владі. 

“Тобто майже усі рішення стосуються не суб'єктів владних повноважень, а простих людей, які просто десь комусь щось ляпнули або невідомо, чи вони взагалі щось говорили, чи не говорили. У більшості рішень є угода зі слідством. Тобто люди визнають свою провину, їм дають ці 10 років заборони займання посад і вони собі далі живуть своїм життям”, - каже пан Яворський.

Так, якусь відповідальність треба нести й за вищезгадану «свободу слова», її не можна подарувати людині, якщо у неї немає «довідки» від психіатра. Але чи насправді все так погано, чи є шанс, що відповідальність, врешті-решт, понесуть злочинці іншого рангу.

“Звісно, шанси є, але... На сьогодні в Харкові, приміром, слідчий має сотні справ для розслідування і фізично просто нормально розслідувати буде складно. Тому, думаю, що підуть одразу справи, де буде визнання вини або угода зі слідством. Для показників потрібно пару таких справ, - вважає експерт. - Тобто проблема не стільки в кодексі чи визначенні злочинів, хоча й ці питання потрібно довести до ладу, а скільки в тому, що нема слідчих груп та прокурорів, готових розслідувати та подавати до суду тисячі кримінальних справ. Тому вони обиратимуть пріоритети”.

Також, за його словами, багато чого залежатиме і від суспільства.

“Бо на резонансні випадки, думаю, реагувати будуть” - підкреслив Володимир Яворський.

«Судова практика за цією категорією справ лише почала формуватися. Тож суто юридичні питання (прикладом, розмежування цих злочинів та державної зради, пособництві тероризму, злочинам проти життя та воєнним злочинам), звісно, виникатимуть. І це цілком природно, тут «м’яч» за апеляційною інстанцією та Верховним Судом. Також головним викликом вбачається відносно значний масив відповідних проваджень, які, очевидно, наразі будуть мати судову перспективу за умов звільнення українською армією трьох районів Харківської області, частина яких була окупована ще з кінця лютого цього року», - доповнює юрист-міжнародник Борис Бабін.

За його словами, очевидною є потреба в значній кількості слідчих та прокурорських працівників, а також й у системній роботі безкоштовної правової допомоги.

«Бо захист у цих справах часто буде обов’язковим, адже злочини ці часто тяжкі та особливо тяжкі, а ми – правова держава», - додав юрист.

Також, продовжує пан Бабін, варто усвідомити важливість виявлення міжнародних злочинів які охоплюються Римським статутом та юрисдикцією Міжнародного кримінального суду й приділяти відповідним аспектам максимальну увагу.

«А ще – за умов наявності жертв серед мирного населення з боку колаборантів слід брати до уваги питання міжнародного розшуку, якій часто простіше проводити, якщо підозрювані або звинувачувані вчинили в межах протиправної співпраці з ворогом саме загально кримінальні злочини – вбивства, розбій, гвалтування тощо, - каже Борис Бабін. - Основним болючим аспектом для мене наразі є захист жертв злочинів, адже досі не запрацювали два відповідних запроваджених у 2022 році Верховною Радою єдиних реєстри – без вісті зниклих за особливих обставин (закон № 2191-IX), а також полонених та заручників (закон № 2010-IX). Сподіваюся МВС, Мінреінтеграції, можливо, спільно із Мінцифрою, наразі невідкладно активізують свою працю за відповідним напрямом».

Тим часом голова парламентського комітету з питань правоохоронної діяльності Сергій Іонушас в коментарі “Главкому” повідомив, що знає про проблему з неадекватністю покарань за публічне заперечення агресії, і що уже є готовий законопроєкт, який покликаний її розв’язати.

“Наразі документ схвалив профільний парламентський комітет. Далі він повинен потрапити на розгляд сесії Ради”, - заявив нардеп.

Сподіваємося, що всі спірні питання та недоліки надважливого закону будуть вирішені якомога швидше. ЗСУ кілометр за кілометром звільняють окуповані території, а колаборантів там — вистачає. І кожен повинен отримати по заслузі.

Мирослав Ліскович. Київ