Федір Шандор, професор з окопу

Укрінформ поспілкувався з відомим професором з окопів Федором Шандором на Закарпатті під час короткої відпустки військового. Зустрічаємося біля Ужгородського нацуніверситету, де довго вже викладає Шандор (і продовжує робити це через Zoom навіть з окопів на Донеччині, власне, тому він і став знаменитим на цілий світ). Шандору не дають проходу друзі, знайомі та колеги. Жінки обіймають і дякують за захист, чоловіки тиснуть руку, плескають по плечу та кличуть “на кавіль”. Так виглядає народна любов. Федір Шандор каже, що його місія на цій війні — впливати на події медійно. Адже за весь час служби ти можеш ніколи так і не поцілити у ворога зі зброї, а тут одразу бачиш реакцію і ворогів, і друзів на свої слова — навіть якщо ці реакції спалахують десь у Нігерії чи Зімбабве.

Тож як працює мем професора з окопів на благо України на фронті й поза ним — в інтерв'ю Укрінформу з Федором Шандором, депутатом Закарпатської обласної ради та президентом Закарпатської туристичної організації, нині — військовим, солдатом 68 батальйону Закарпатської ТрО.

- Федоре Федоровичу, ви вдома кілька днів — чому найбільше тішитеся?

- Найбільше радію своєму ліжку. Ммм, ліжко!.. Просто ліжко. Це кайф! Ми останні два тижні спали в лісі на землі. Часом у наметах антимоскітних, але все одно на землі. Доти жили в будинках у селі, але потім командування заборонило.

- Ви і свій фірмовий машлик (закарпатці так називають метелик, він — частина стилю Шандора, завжди одягає його, Федір Шандор свого часу працював діджеєм на радіо і мав нік “Ферко Машлик”, - авт.) одягли навіть.

- От у костюмі й метелику мені трохи незручно, через те що знаю: наші хлопці там зараз носять форму. Ну, але нічого, я свою через 10 днів також одягну.

- Машлик той же, сорочка, костюм чи ваше ядучо-зелене худі — майже нічого на позір у професорі Шандорові не змінилося. Чи це лише на перший погляд? Як змінили вас пів року війни?

- Самодисципліна. Звичка надіятися на себе. Заслати ліжко, зварити їсти, контроль за речами — вони пропали? То твої проблеми. Це перше. А друге — це зменшення потреб у речах. Ми коли потрапили в армію, звідусіль знайомі, друзі й волонтери пропонували тактичні різні військові речі і питали, мовляв, треба вам? Треба! Ми брали все. А вже потім зрозуміли, що тепловізори, коліматори, химери потрібні не піхоті, а снайперам чи штурмовим ротам — ми то все повіддавали хлопцям, які реально користуються.

- О, ці тепловізори стали вже приказкою!

- Мені тепловізор підігнали друзі за 1800 доларів. У нас в підрозділі на 8 чоловік було 8 тепловізорів, і ми прийняли рішення на спільному засіданні відділення, що віддамо їх, кому треба. Передали колегам в одну роту зі 128-бригади, хай користуються.

Це не війна стрілецької зброї, це війна артилерії і високих технологій. Звідси правило: не випендрюйся. Якщо ти снайпер — друге діло. А якщо простий піхотинець, не треба бути якимось Рембо з купою військових прибамбасів. Просто виконуй накази. Але разом з тим, зручна РПС-ка — це діло! Розвантажує спину.

- А що, навпаки, необхідно?

- Зараз? Маскувальні сітки. Причому вже варто готувати білі на зиму. Їх ніколи не буває достатньо. Насправді треба в 3-4 рази більше, ніж дають. Чому? Бо ти міняєш локацію постійно: викопав окоп, замаскував — а тебе перекинули. І знову потрібна маскувальна сітка.

А ще зараз необхідні підкладки у взуття — зараз восени це надактуально. Ну, і теплі спальники.

МОЯ МЕТА ВДОМА — НАТІШИТИСЯ КОМФОРТОМ І ЗАКУПИТИ ВСЕ НЕОБХІДНЕ ДЛЯ ПІДРОЗДІЛУ

- Ви зараз, так розумію, займаєтесь пошуком цих речей для себе й хлопців?

- Я вже на третій день відпустки відправив посилку на батальйон.

- Тобто ви тут постачальник?

- Щось таке. Нам треба було багато речей, серед них і компресори, радіостанції, рації, навіть лобове скло, бо наше було посічене і могло просто десь випасти в дорозі на ямі.

- Є відчуття тут, вдома, що — от вона, відпустка, чи війна не відпускає? 

- Я отримую задоволення від комфорту. Моє завдання зараз — накопичити ці позитивні відчуття, бо їх скоро знову не буде. Тепле ліжко, келих вина, смачна кава, торт “Ужгород”... До Валіка в кондитерську (Валентин Штефаньо, відомий закарпатський кондитер, друг Шандора, — авт.) ми зайшли одразу ж у перший день.

- І бограч?

- Ні, от бограч ми багато разів варили на фронті. До речі, я у війську навчився варити борщ: із нами служив шеф-кухар одного модного ресторану Женя, він варив такий борщ, що за вуха не відтягнеш! Я вдома ніколи його не варив, є дружина, теща — це їхня справа.

- Ну, то тепер уже ви теж можете їм показати майстер-клас?

- Ні, я приїхав сюди їсти їхній (сміється, — авт.) І зробити свої туристичні та університетські справи. Я ще в окопах у записник позанотовував собі, що і де би треба зробити. От спершу садимо екзоти в парку Плотені, потім проводимо традиційний забіг на винограднику Wine Run на Шато Паук. В університеті на другий же день відпустки прийшов на вчену раду. У нас цьогоріч на порядок більше аспірантів, ніж торік.

НАСТУПНИЙ РІК ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ВИШІВ БУДЕ КРИТИЧНИМ: СТУДЕНТІВ НЕ БУДЕ ФІЗИЧНО

- Хлопці в армію не хочуть і тому всі вступають вчитися?

- І це теж одна з причин. Друга: багато хто боїться вертатися у великі міста, і вступає до вишу тут. Можливо, з часом вони заберуть документи чи переведуться, але поки що вони тут. І це добре. Бо наступного року в нас буде величезна криза у вишах. У нас не буде студентів.

- Бо діти з батьками виїхали за кордон?

- Так, усі ті діти, які в еміграції зараз, вони провчаться там рік-два і, звісно, будуть вступати в університети та коледжі за кордоном. Переважна більшість так зробить. Тому нас чекає демографічно провальний рік, у нас фізично не буде абітурієнтів.

- Чи бачите ви якийсь вихід: як, якими способами їх можна повернути назад?

- Якраз говорили про це і на Форумі ветеранів та Саміті перших леді. От уявіть: закінчилась війна, ветеран повертається з неї, але їде не додому, а за кордон — до однієї з країн ЄС, де зараз його дружина й діти. Дружина вже влаштувалася на роботу, діти ходять до школи. Де він залишиться? Так, там, де добре його сім'ї. А це ж найкращі наші люди, бо ті хто зараз на фронті, це цвіт нації.

Як зарадити цьому? Дія номер один (ми, тобто, науковці в різних сферах, які співпрацюють із державними органами, зараз над цим працюємо) — створити в суспільстві розуміння того, що після закінчення війни в Україні кожен крок — це 100% успіх. Бо рахуватимемо від нуля, а від нуля кожен крок - це плюс. Перше: це буде країна, де буде маса роботи, умовно, закарпатським штукатурам і будівельникам буде чим зайнятися, бо масово йтиме будівництво. Друге: менше людей стало, значить, підніметься ціна робочої сили. Третє: країна модернізуватиметься і перетворюватиметься на очах. Отой весь наш радянський спадок, який ми ніяк не могли залишити в минулому (хрущівки, стара каналізація, енергозатратні споруди, — багато цього знищено). Зараз на тому місці будуть зводитися нові міста за новими технологіями. У нас відбуватиметься квантовий ривок. Те, що Україна буде серед країн-молодих європейських тигрів, — безсумнівно.

Але поки це станеться, треба, щоб у країні залишалися люди. Не можемо собі дозволити, аби кращі з українців виїхали за кордон.

Разом із тим, у нас проходить самоочищення і єднання нації. Ті люди, які раніше не хотіли їздити на захід — вимушено поїхали, вони вимушено соціалізуються і проходять цей шлях. Вони змінюють свої культурні маркери. 

Третій момент: у нас 25% сільського населення. Це проблема для сучасних націй, бо в сучасному світі це не потрібно. Бо у селі немає роботи. Якщо раніше фермерам потрібно було 200 людей, то тепер - один трактор “Джон дір”, за яким він сам же і сидить.

Ми були на таких полях, що мені було страшно дивитися: як такі площі взагалі можна засадити?! Але нічого, садять і збирають, бо це гроші. Він має можливість заробити їх у селі, а витрачати їх їздити на вихідні у місто, бо він годує це місто. Ця війна не лише зменшить кількість сільського населення в Україні, але й переорієнтує його. От у Буковелі у нас теж сільське населення, але вони живуть в іншому форматі. Ми прогресуємо в цьому напрямку. Хоча й дуже болісно через війну.

ПРО МЕНЕ ПИСАЛИ В НІГЕРІЇ ТА ЗІМБАБВЕ, А В ЯПОНІЇ СКЛАЛИ ТАНКУ

- Ота відома фотографія професора з окопів була зроблена одразу ж по приїзді на Донеччину?

- Наша рота спочатку перебувала на Закарпатті, два тижні були в Перечині, потім місяць жили на перевалі, повзводно забезпечували охорону блок-поста, я тоді стільки ходив горами по коліна в снігу, як ніколи! Тоді була загроза проникнення ДРГ на Закарпаття. А в Донецькій області в окоп пішли через три дні після приїзду. Потім через два тижні почали стріляти фугасами, і комбат сказав рити бліндажі. Ота фотографія професора з окопу була зроблена у перших числах травня, ми приїхали туди у квітні. Я лекції читав завжди, й у Волосянці на Закарпатті, і на Донеччині. Біля нас стояла Нацгвардія, вони мали роутер, і я собі знайшов місце в нашому окопі, де від них найкраще брав інтернет, то було якраз біля місця, де спав Вітя (Віктор Щадей, закарпатський громадський активіст, політик, балотувався в мери Ужгорода, автор того самого фото з професором з окопів, що облетіло весь світ, — авт.). От він якось вранці прокинувся і мене сфотографував. То не було постановочне фото.

- Поділіться, як це — бути мемом війни?

- Я це розглядаю як свій особистий внесок у війну. Тут така штука, що ти за весь час у війську можеш ніколи так і не вистрілити у ворога, ти часто його навіть не бачиш, бо це війна артилерії й технологій, повторюся, а не стрілецької зброї. 80% солдатів на цій війні можуть ніколи не вистрілити у ворога! А от воювати на інформаційному фронті — це інакше, ти бачиш, куди влучають твої постріли, відстежуєш реакції друзів, ворогів. Я це вам як науковець кажу: якби не робота зі світовою аудиторією журналістів, ми б не мали ленд-лізу, постачання зброї і не змогли би втриматися проти ворога. Російську армію чомусь не висвітлюють. Вона не цікава. Не те що злочинна, вона просто нікому не цікава.

- Крім їхніх соловйових і скабєєвих...

- От власне. У них навіть нема героїв на цій війні. А в нас їх он скільки! 

Оскільки професор з окопів став мемом насамперед для західних мас-медіа, я вважаю це своїм внеском у війну. Коли тобі пишуть індійські, бразильські, аргентинські ЗМІ, коли дзвонять з Болгарії (де це Болгарія колись цікавилася Україною?), з Австрії, яка не допомагає, Швейцарії. Коли журналіст СNN тобі пише в приватні, коли про тебе робить статтю The New York Times, коли це все закручено на тобі, значить, твоя робота потрібна Україні. Я собі чисто для колекції роблю географічну підбірку країн, де про мене написали. Нарахував 102 країни, але фішка навіть не в тому, що це були такі флагмани медіа як CNN, BBС (англійське), La Repubblica, мадярські видання, які взагалі не згадують про нашу війну. А от коли про тебе пише англомовне видання Нігерії, наприклад, і за ним передруковують усі інші (Зімбабве, ПАР) — це для мене досягнення, адже потрапити в Африку дуже важко, вона вся “оброблена” росіянами, там вагнерівці контролюють 3-4 держави, а Нігерія — це найбагатша країна, 100 мільйонів населення, корисні копалини, діаманти... І ти потрапляєш у їхній інформпростір. Вразило також, що про професора з окопів писали видання маленьких країн Океанії. Або що в Японії про мене склали танку.

- У реалі ви, напевно, менше країн відвідали? 

- Так, менше. Всього 73.

- Це можна цілу книжку видавати. Плануєте?

- Так. Та й зараз веду у своєму Фейсбуці щоденник професора з окопу. Я ділюся там футурологічними роздумами: що буде далі з нами та зі світом? Прокручую в голові можливі варіанти.

До речі, інший наш мем, який ми запустили в мережу, про те, що ЗСУ використовують на фронті угорську мову для шифрування переговорів, теж добре спрацював.

Про це також написали всі, а зокрема й росіяни, які нам зробили піар. 

- Ви справді маєте таку практику — розмовляти по-угорськи в радіоефірі?

- Ну, я тобі скажу, що це за практика: це коли тобі в облом іти з точки на точку із запитанням чи посланням пішки, бо це ж треба робити під обстрілами, і ти просто береш рацію, просиш покликати Жолта і кажеш йому: “Но, серус, Жолт!”

- Чи робили ви спроби якось достукатися до угорців, спробувати переконати змінити свою думку щодо війни? Знаю, що маєте угорське коріння...

- Ти бачила, скільки переглядів цього ролика? 4,2 млн. Думаю, ті, хто проти війни в Угорщині чи не підтримують Україну, почули мене, і це посилило їхні почуття солідарності з українцями. Угорці воюють на фронті, і в складі закарпатської 128-ї бригади, й у нашому підрозділі використовують угорську мову — значить, угорці не осторонь.

Я БАЧИВ, ЯК НА ВІЙНІ ПРАЦЮЄ ТЕОРІЯ ВИПАДКОВОСТІ НАСІМА ТАЛЕБА

- Які моменти з пережитого за пів року були для вас найважчі?

- Були у нас такі три дні, коли крили вогнем так, що не можна було вийти в туалет, вибачте. Були моменти, коли втрачали друзів. У нашому підрозділі дуже по-дурному загинули двоє бійців. Прилетіло, коли один виходив з туалету на позиції, а інший заходив. Це важко осягнути, бо ні сенсу, ні логіки тут нема...

Є такий Насім Талеб, у нього є теорія випадковості. Я бачив докази цієї теорії на фронті. Якось був випадок: нам треба було жити у бліндажі замість шістьох чоловік дванадцятьом. Спати незручно, неможливо, то я пішов спати в машину. То заборонено. Ранком прокинувся, і ми поїхали розвозити солдатську пошту у роти. Через дві години вернулися, а там, де я спав, — три ями по 2,5 метра. Ми від'їхали - і прилетіло.

- Що думаєте в такі моменти?

- Ну що думаю... Прикольно... Така зупинка. Прокручуєш усе в голові — знову і знову. Дивуєшся. Знаєш, ми коли перейшли у бліндаж, спочатку лінувалися й не хотіли рити “лисячу нору”. Коли вчергове прилетіло і осколок прошив бліндаж, рили аж бігом.

- Маєте систему забобонів у війську?

- Є правило, яке не порушую: завжди бути в броніку, касці й постійно чистити автомат. То тяжке, не хочеться, багато хто каже, а, вчора нічого не було, і сьогодні пронесе. Але то має бути. Є одна штука, за якою можна легко відрізнити тих, хто сидів у окопі, і тих, хто ні. У перших на дуло автомата завжди натягнутий палець із рукавиці, щоб туди не насипалася глина, бо не хочеться щоразу після чергування чистити автомат.

Я ПРЯМО НАЗИВАЮ, ХТО БУВ БИ КОЛАБОРАНТАМИ НА ЗАКАРПАТТІ, ЯКБИ СЮДИ ПРИЙШЛИ РОСІЯНИ 

- Ви передали частину снарядів, які прилетіли до вас в окопи, до музею в Ужгороді. Для чого це потрібно?

- Це те ж саме, що зняти пам'ятники російським письменникам чи радянським солдатам і не знищувати їх, а виставити в музеї тоталітаризму. Це епізод історії, і його потрібно показувати — інакше люди забудуть. Для цього й існують музеї. Це мовчазні свідки історії. Ці речі там мають бути.

- До речі, про радянські пам'ятники: як там справи з солдатом на кордоні? Щось справа знову затихла, а я знаю, що ви були одним з ініціаторів демонтажу цього пам'ятника.

- Все затихло, бо ті, хто мають прийняти про це рішення...

- ...“морозяться” - як кажуть молоді люди?

- Ні, навіть не це. Ті, хто мали б демонтувати цей пам'ятник, досі залишаються прибічниками ідеї, що він там має стояти. Ба більше, якби сюди прийшов ворог, вони були б колаборантами. Це антиукраїнці.

- От прочитає мер Ужгорода ваше інтерв'ю і скаже, мовляв, приїхав Шандор у відпустку в Ужгород і обізвав мене колаборантом.

- А я це прямо й кажу. І в очі б йому сказав. Щодо пам'ятника — на його демонтаж з кордону є “добро” обласної влади і центральної у Києві. А він чогось боїться. І не демонтує. Якщо навіть у Харкові, Полтаві познімали на реконструкцію, а в Ужгороді мер боїться.

А це треба зняти. Їх не треба трощити, ламати, знищувати. Зняти — і в музей. 

ВЕСЬ СВІТ УЖЕ ЗНАЄ, ЩО БУТИ РОСІЯНИНОМ — ГАНЬБА. І РОСІЯНИ ЦЕ ВІДЧУВАЮТЬ

- Ви зараз приїхали додому, триває контрнаступ, чи є відчуття, що все цікаве там відбувається без вас?

- Та як нема! У те село, куди ми мали заходити і готувалися до цього, зайшов інший батальйон. А ми 4 місяці там стояли. Ми й прапор вже були купили під це діло.

- Чи приємно, коли на вулицях усі люди біжать обійматися: я бачила, як до вас підходять жінки зі сльозами, як чоловіки плескають по плечах.

- Звісно. Я буду обійматися, скільки буде треба.

- Не дратує, коли майже кожен запитує у вас як у військового, який був “там”, мовляв, скажи, скільки це ще триватиме?

- Так, майже всі питають. У кожній війні є дві сторони. Війна - це погано, це біль, жах, смерті. Але кожна війна веде до еволюції. Це шлях до змін. От як хворобу можна лікувати, а можна зробити операцію. Війна — це операція для народу. Інакше не доходило, що треба українську мову вивчити, ленінів, пушкінів познімати. Це мусило закінчитися війною. Тому всім, хто питає, я кажу: війна закінчиться тоді, коли вона закінчиться отут (показує на лоба, — авт.). На фронті може зафіксуватися лінія розмежування. І ЗСУ її зафіксують. А що буде далі? Залежить від того, що відбуватиметься в головах у людей. Може бути реванш, сатисфакція, помста. Від цього залежатиме, чи нам жити у страху ще 5, 10 років, чи 2 - доти, доки це триватиме в головах у людей.

- Як можна вплинути, щоб цей процес відбувся швидше?

- От я це зараз і роблю: даю інтерв'ю. Тобто, впливаю медійно на те, щоб війна швидше закінчилася. Так працює інформаційне суспільство. У результаті росіянин приїжджає на курорт у Туреччину, а йому соромно, що він росіянин. І цю ганьбу він собі створив сам, разом зі своєю країною. І йому просто соромно сказати незнайомцям, що він із москви, що він росіянин. Отак як німцям було соромно три покоління після того, що робили нацисти. І той росіянин сидить у номері на курорті, виходить на пляж, плечі втягнув: я лише поплаваю в морі, все, не чіпайте мене. Я нізвідки.

Росіянином бути уже ганьба, і про це відомо на весь світ. Росіяни це вже відчувають — навіть у Гондурасі соромно бути росіянином, навіть там знають, хто вони такі. 

Ну а далі їхня справа - різними способами довести світу, що вони “не такі”. Репараціями, поверненнями земель, вибаченнями, створенням культурних центрів, відбудовою. І їм потрібно буде це доводити два-три покоління.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Сергія Гудака