Ольга Свист, лікар-педіатр, яка разом із чоловіком-нейрохірургом стала лауреатом державної нагороди «Національна легенда України»

Я розраховувала на інший лук, а на мене по той бік екрану дивилася тендітна дівчина з котом на колінах. Я не змогла стримати здивування.

- Мартіна — наша кішка, вона вижила в Бучі, коли її при евакуації забули наші сусіди, вона півтора місяці пила воду, яка підтікала в ванні, їла борошно та пластівці, а тепер боїться лишатися сама і весь час просить їсти, - представила Ольга мені кішку. А я жартую, що кішка з такої системної медичної родини, яка рятувала людей на самому нулі Київщини, має особливі гени.

Національна премія “Легенда України” цього року поставила дуже високу планку. Легенди -2022 — люди із такою кількість врятованих життів, за таких страшних обставин, що наступним “легендам” треба бути дуже постаратися, щоб дотягнутися до нинішніх лауреатів. Укрінформ вже почав розповідати їхні історії, першу з них ви можете почитати тут.

А ми слухаємо історію прекрасного подружжя, завдяки якому, діти, які пройшли через пекло та ампутації, мріють повернутися до України. Бо Україна для них це очі, руки та захист двох лікарів, які не покинули їх, поки не передали у руки інших колег у безпечному місці і вже на контрольованій нами території.

ДВА ПЕРШІ ТИЖНІ В БУЧІ - ОКРЕМО ПРОЖИТЕ ЖИТТЯ НАШОГО ПОДРУЖЖЯ 

24-го вночі я майже не спала, тому що у мене хворіла дочка. Коли о третій ночі контролювала її температуру, над нашим будинком пронеслося щось яскраве та гучне.

Я подумала, мабуть, це не літак, у нас поряд аеропорт Гостомель, і ми знаємо, як літають військові літаки або наша «Мрія», яку, я впевнена, обов’язково відбудують. О четвертій ранку вже отримала повідомлення від колег, що почалася війна. Розбудила чоловіка. Вранці прийшла няня наших дітей, а ми поїхали на роботу - ми стояли в графіку чергувань, як і щодня до того, там на нас чекали колеги, які працювали вночі і яких ми мали замінити.

Цього дня ми ухвалили рішення, що 25 лютого вранці відвеземо дітей у безпечніше місце - до моїх батьків на Хмельниччину.

Ми лікарі, і розуміли, що будуть поранення, що всі медики будуть потрібні на своїх робочих місцях. Ми пам'ятаємо 2014-й. І в перший же день я повернулася з роботи в Ірпінь трошки раніше, ніж зазвичай.

Щоб їхати з дітьми до батьків, потрібні були паливо, яке одразу стало дефіцитним, та готівка, мати яку під рукою ми вже відвикли. Найменша черга була десь під Гостомелем. Я простояла в ній 2 години - хаотично читаєш новини, за вікном авто - клуби диму, ворожий десант, чути було активні бої. Але ціль - одна: добути паливо, щоб врятувати дітей. Я не пам'ятаю, щоб мені було страшно, пам'ятаю лише, що я дуже хотіла до дітей - пересвідчитись, що з ними все добре. На заправці я випросила 25 літрів і була щаслива, наче мамонта знайшла. Повернулася додому і тут почався обстріл. І ми вперше бігли в підземний паркінг будинку з п’ятирічним сином та дворічною донькою. Не знаючи, як пояснювати дітям війну, я вирішила казати їм, що це така гра - хто перший спуститься в укриття. Ми побули там кілька годин, потім приїхав чоловік і ми ризикнули повернутись додому, вклали дітей спати. Син запитував “Мамо, що це постійно бахкає?”. Я довго тихенько плакала. Ми кілька годин поспали, а тоді знову прокинулись. Знову почали читати новини, дивитись, як можна виїхати. Потім пролунав страшний вибух - аж будинок здригнувся…

25 лютого ми все-таки відвезли діток до бабусі та дідуся. Дорога була довгою, тривожною та важкою, але нарешті вони були у відносній безпеці. А вже 26 лютого ми повертались назад до Києва разом з моїми братами. Кожен з нас відчував, що маємо боронити своє місто, свій дім, свою свободу. Перед від'їздом від батьків я залишила документи дітей друзям та проговорила з ними, що раптом ми не повернемось, аби вони усиновили наших малих - щоб вони росли щасливими, у молодій сім'ї, якій ми довіряємо. Обіймались та плакали, прощались,як назавжди, з неймовірним бажанням повернутись живими.

Коли поверталися, було так дивно. Скажені затори з Києва, а в бік столиці їхав лише одиничний транспорт. Повернулися ми в суботу, а на роботу нам було аж у понеділок. В одному з чатів «Добробуту» (я працюю в медичній мережі Добробут) ірпінської групи я прочитала, що в Ірпінську міську лікарню, яка знаходиться в Бучі, потрібні лікарі-хірурги, анестезіологи. Поговорили з чоловіком, він каже: поїхали, звичайно, але ти розумієш, що ми поїдемо в саме пекло. Кажу, я розумію, але якщо ми там потрібні, то їдемо. 

- Він вам дозволив повернутися в Київ, а ви його спонукали їхати в Бучу, в саме пекло.

- Ми були на одній хвилі. І я йому дуже вдячна за те, що він не змусив сидіти мене вдома. Ми додзвонилися до головного лікаря і нам повідомили, що хірургів вистачає, втім, коли Андрій сказав, що він нейрохірург, то лікар одразу сказав:  “О, нам потрібна консультація нейрохірурга терміново. У нас є двадцятирічний хлопець  - кульове поранення в хребет, в грудну клітку, ми зараз за вами відправимо машину”. Було десь уже 16.30, а комендантська година починалася з 17-ї.

Ми дивилися одне на одного і вирішили, що назад повертатися небезпечно, там переночуємо і зранку назад. Взяли з собою хірургічні костюми, змінне взуття, зубні щітки і все.

Через десять хвилин приїхала машина. Сіли, а водій каже: якщо будуть стріляти, то ви лягайте на сидіння, хоча це нікого не рятує. Ми дісталися до першого блокпоста, водій зупинився і спитав, чи попередній пост наш чи вже захоплений. Ми не знали. Водій нам каже: тримайтеся, їхатимемо швидко. Таке відчуття було, що просто летіли. Добралися до лікарні. Проконсультували того хлопчика, підібрали антибіотикотерапію, Андрій визначив, що на цьому етапі не потрібно оперувати, бо вкрай важка травма легенів. До речі, він вижив, ми його вивезли. Один з найтяжчих був. Він зараз в Італії, але хоче додому і  ми вже формуємо його маршрут до України.

Ми планували, що наступного дня ще раз оглянемо хлопця разом з місцевими лікарями та поїдемо додому, бо в понеділок на нас чекали добові чергування.

ІЗ ПЕРШИХ ДНІВ БОЇВ ВІЙСЬКОВИХ У ЛІКАРНЮ БУЧІ МИ ОФОРМЛЮВАЛИ ЯК ЦИВІЛЬНИХ

Але наступного дня почалися артобстріли та авіанальоти і почали надходити діти і дорослі з тяжкими пораненнями.

І вже ніхто нікуди не повертався. Ми залишилися в Бучі. Першу поранену дитину привезли 27-го зранку з проникаючим пораненням в голову, це була семирічна Катя. У неї загинули брат і мама, батько і ще один брат залишились неушкодженими. В лікарні наші колеги реанімували дівчинку. Андрій її прооперував. Вона зараз в Італії проходить реабілітацію, ми говорили з нею нещодавно - тепер вона усміхається, любить малювати, тато робить для неї все можливе й неможливе.

Ми з усіма дітками та батьками, кого вивезли, на зв’язку. Наші долі так тісно переплелися, тому що тих два тижні в Бучі це було ніби нове життя для всіх.

І щодня надходили поранені.

МЕДИКИ, ВОЛОНТЕРИ, ТРО І ЛЮДИ В БУЧАНСЬКИХ ПІДВАЛАХ СТАЛИ РІДНИМИ НЕЗНАЙОМЦЯМИ

Я  працювала спочатку в приймальному відділенні. Допомагала ставити крапельниці, ми перев’язували, роздягали, знімали взуття, коли приїжджали поранені. Консультувала дітей, що звертались із хворобами в лікарню. І це було щастя, що ті дітки живі та неушкоджені, хоча постраждалі назавжди. Це забути неможливо. Розуміла, що від стресу рятує “рутина” - справи, які ти повторюєш щодня. Тож кожен ранок я всіх “водила” на роботу, о пів на восьму всім кажу: “Вставайте, час на роботу!”. Хоча ми жили на тій роботі. Я знайшла гантелю, яку тягала, робила різні фізичні вправи.  

Ще сформувала графік прибирань в палаті - ми там по черзі мили все.  Зробила “графік істерики” - щоб ставити собі обмеження на негативні емоції: сьогодні сумуємо, завтра-післязавтра - ні. Наші колеги малювали в тому графіку плюсики, мінусики, були в нас рекордсмени зі спокою та істерик.

Наші колеги, подружжя нейрохірургів, які приїхали з Києва допомагати нам, привезли інструменти для операційної. Вони теж потрапили у пастку та були з нами до кінця.  

Андрій оперував. Були й поранення, коли не треба було оперувати, а потрібна була лише первинна хірургічна обробка ран. Я, крім медичної роботи, займалася сортуванням ліків.

Пам’ятаю працівника ДСНС з аеропорту… Його підстрелили, а потім добивали в голову. Андрій побачив його 27 лютого у відділенні інтенсивної терапії і вирішив спробувати прооперувати, хлопець був вкрай тяжкий. І так - витягли кулю… Невдовзі хлопець розплющив очі, реагував на своє ім'я. Потім разом з іншими пацієнтами на підлозі автобусу він доїхав до столиці, де його прийняли в госпіталі “Добробут”, а далі доправили до Німеччини. Знаю, що він одужує.

Ми виїжджали з теробороною в аптеки, в присутності представників міської ради і з дозволу власників відкривали аптеки, діставали ліки і зробили в міській раді склад з медикаментами та всім іншим, що могли дістати, намагались створити запаси води, ліків, підгузків, дитячого харчування. 

Тож ми мали і антибіотики, і знеболювальне, і все, що треба для лікування застуди. Ми всі розуміли, що в якийсь момент у нас вимкнуть світло, воду, то ми зможемо місяць жити на дитячому харчуванні, просто будемо розводити суміші і нагодуємо всю лікарню.

Бучу серйозно обстрілювали. Люди проводили багато часу у підвалах. І багато містян з тих, хто переховувався в підвальних приміщеннях, передавали нам списки ліків, яких вони потребували. Ми видавали їм антибіотики, знеболювальне, якщо треба - підгузки, дитяче харчування. Запити людей з підвалів оброблялися на видачу першочергово. А їздили туди передавати необхідне  відчайдушні та хоробрі волонтери, тероборона. Це було дуже небезпечно.

Коли хтось довго не виходив на зв’язок, ми страшенно хвилювались. Ми всі в один момент стали рідними незнайомцями.

Попри жах ситуації, ми жили і працювали організовано. Всі постійно були задіяні. Якщо ми не виконували медичну роботу, то мили підлогу, складали та прали речі, добували їжу, медикаменти.

Приходили до нас з дітками і вночі. Оскільки в цій лікарні не було  педіатричного відділення ніколи, то я лікувала всіх дітей.

А також в лікарні народжувались діти. Неймовірно, але це викликало сльози радості та посмішку щастя й надії у всіх.

На наших очах розгорталися неймовірні драми і люди мали робити надскладний вибір. Одного дня до нас прийшли тато, мама і дитина. У дитини була задишка і низька сатурація, потрібна було госпіталізація. Ми залишили їх у себе, дали кисень,  дитині стало краще. І тут цей чоловік каже: “Я буду їхати”. А вже була дванадцята година ночі. Я кажу: “Це небезпечно, кулі літають…” Він: “Я мушу, там ще одна дитина і моя мама…” А це лісовий район Бучі, там були вже активні бойові дії. І ти розумієш, що не можеш його змусити залишитися, вони всі хочуть бути разом, жінка просить відпустити з чоловіком і дитиною. Я їм пояснюю, що вони не готові, через дві години знову буде потрібен кисень. Вони приймають рішення, що мама залишається з дитиною, а чоловік поїде в Бучу. І він таки добрався неушкоджений, а вранці забрав дитину і дружину з лікарні. Ще через п’ять днів віддзвонилися, що у них все добре, живі, вони вибралися з підвалу та виїхали.

Я ВЗЯЛА З ДОМУ ФОТО ДІТЕЙ, ЩО ДУЖЕ НАМ ДОПОМОГЛО

У нас виникла необхідність поїхати в Ірпінь, ми ж були без речей, нічого не взяли. Крім того, вдома залишився папуга, у нього закінчувалася їжа. В перших числах березня приїхала тероборона з Ірпеня і каже: “Олю, останній раз, коли ти можеш виїхати, це зараз, далі вже доїзду до Ірпеня не буде”. Андрій був в операційній, я розуміла, що не можу його смикати під час операції. Підійшла в операційну і попросила медсестру, щоб вона передала Андрію по закінченню операції, що я поїхала в Ірпінь за речами з теробороною. У мене була одна година - з другої до третьої дня. Я прийняла душ - це вже було розкішшю на той момент. Для чогось взяла фен з собою, дві дитячі фотографії, два теплих набори одягу - для себе і чоловіка.  

Та найціннішими були дві фотографії дітей, які потім стояли у нас в лікарні в палаті, і всі, хто заходили, дивилися і казали: нам є заради чого жити.

А тим часом ворог був усе ближче.

Одного разу, коли ми були у школі, де я у підвалі оглядала хворих дітей, прибігає працівник тероборони і каже, що по вулиці іде колона танків. Всі швидко сховалися, було пів на п’яту. Я розумію: якщо ми не вийдемо зараз зі школи, залишимося до ранку. Кажу: “Біжимо швидко, дуже швидко!”. Ми добігли до машини, вскочили, доїхали до лікарні. Тільки вскочили в лікарню - побачили, що пройшла колона танків. Ми їх порахували і передали інформацію кому потрібно. 

- Тобто ви в окупації працювали фактично?

- Днем “офіційної окупації” Бучі можна вважати 7 березня. Того дня вони зняли наш прапор. Я працювала  в кабінеті біля приймального відділення. Сортую антибіотики і чую звук трактора, потім думаю: стоп, який трактор. Ми вікна всі зачиняли, не виглядали, тому що стріляли по вікнах без попередження. Я присіла, привідкрила жалюзі: стоїть якась бойова машина, з неї вистрибують орки з автоматами та біжать до лікарні. Я побігла по коридорах, кричу: “У нас орки, всі ховайтеся!”. У нас було правило, що всі максимально ховаються: що менше вони побачать людей, то менше буде провокацій та можливих загиблих - зрозуміло було, що можуть стріляти. До них вийшов начмед. Ми ж швидко вимкнули світло в себе у відділенні, де були поранені діти. На той момент ми всіх їх розташували в одному місці, їм було легше разом. Росіяни пройшлися по всіх відділеннях, були в реанімації, хірургії, травматології, приймальному відділенні, дивилися журнал, шукали своїх, шукали наших військовослужбовців. Але в лікарні все робили розумно - з перших днів війни записували наших військових під чужими іменами, переодягали в цивільне. Зброю та одяг ховала одна людина, ніхто більше не знав, де це все. Тих, кого можна було вивезти якнайшвидше по евакуації, стабілізували і вивозили, тому що якби у нас знайшли військових, було б вкрай небезпечно для всіх.

Нас попередили, що ворог близько, що мають захопити міську раду, а у нас там були складені всі медикаменти, медичні засоби. Ми перевезли це в лікарню, щоб все це було доступне мирним жителям. З 10.00 ми перевозили це все, вони зняли наш прапор о 16.30. Це було так боляче, але у нас не було ані хвилинки сумніву що це так, тимчасово. 

Стало важче, коли повністю зникли світло та вода - перебили водогін.  Почалися безкінечні обстріли, це було 24/7. Ми розділились на дві групи з колегами-лікарями, зібрали в дві сумки кровоспинне та знеболювальне. Тоді частенько перебували в коридорі, сидячи на підлозі. Хтось спав, хтось говорив про все на світі, обговорювали новини, які хтось десь почув, хтось намагався знайти зв'язок (часто підіймались на горище ловити зв'язок). Снайпери обстрілювали навколо лікарні, виходити на вулицю було небезпечно, особливо після того, як привезли чоловіка з простреленою шиєю - стояв у себе на балконі вранці, палив (вижив, був доставлений у столицю). Також познаходили вогнегасники, відкрили аварійний вихід - готувались на випадок, якщо “прилетить” і станеться пожежа, щоб у нас були хоч якісь шанси. 

- Це був персонал лікарні і хворі?

- Так, ми жили в одній палаті, поряд в іншій жили пацієнти. Якось прийшла молода сім'я з дитинкою, ми пустили їх у лікарню. Коли з’явилися діти, які бігали, сміялися, мені стало важко, бо я сумувала за своїми дітьми. Але ми їх всі розважали, давали іграшки, солодощі. Діти, коли сміються, піднімають настрій. Але в той же час, боляче було дивитися, коли катаються в колясках діти з ампутованими руками, і тут же бігають здорові малюки. Просто на це дивитися неможливо було без розпачу та сліз.

- Це вже тепер ампутували їм руки, в цей період?

- Так. Хтось отримав травматичну ампутацію під час прильоту снаряду, комусь ампутували по важкості травми. Наприклад, була у нас пацієнтка Саша. Американський дім нещодавно розповідав про неї на своїй сторінці - вона отримала  найкращий із можливих на сьогодні протез. Їхню машину розстріляли, Саші поранило руку осколками. Вони з мамою і  старшою сестричкою вижили, а чоловік мами загинув. Вони прибігли в найближчий підвал, пробули там три дні. Я коли зайшла у приймальне відділення, побачила Сашу - неймовірно красиву білявку з величезними очима жовто-зеленого кольору і її руку - повністю чорну. Хапаю за здорову руку, намагаюсь поставити крапельницю в вену - немає куди ставити, вени пусті. Анестезіологи поставили в шию центральний доступ,  а вона каже: “Я на восьме березня повернуся додому”. А це було четверте. Ми її почали піднімати в операційну. А перед цим у нас ліфт працював з перебоями через перенавантаження. Лікарня працювала вже на генераторі. Я  кажу: ризиковано піднімати ліфтом, він може зупинитися, для неї це буде критично, давайте в простирадла і пішки.  Ми  обережненько, хтось з-під низу, хтось за інші кінці простирадла взяли, підняли її.  Всі зрозуміли, що руку доведеться ампутувати. Пам’ятаю, як підійшла до Юлі, мами Саші, кажу: “Сашу забрали в операційну, але найімовірніше, їй ампутують ручку”. Вона: “Я знаю, але врятуйте мені дочку”. Саша вижила. Це неймовірно сильна дівчинка. Вона себе прийняла майже одразу, сказала: “З мене не будуть сміятися дітки, і  у мене буде найкращий протез”. І ще маму свою так підтримувала. Найшвидше піднялася з ліжка, мужньо приймала біль…  Вона завжди маму підтримувала, щоб мама не плакала. І після того, як переїхала в Європу, потім у Штати, спокійно собі ходила у футболках з коротким рукавом. Вона робить сальто на одній руці, плаває, абсолютно себе не соромиться і навіть дозволяє публікувати у соцмережах свої фото. 

Ще згадую момент… Зникла вода, а прооперованим дівчатам потрібно було помити волосся. Ми цілу процедуру придумали, поставили стільчик у ванній кімнаті. Нагріли воду, поклали рушники і  втрьох миємо. Мама чи тато дівчинку тримає, хтось пов’язки накриває, хтось зливає воду. І  от зливаєш воду, а з волосся стікає кров, пінка та бруд. І ти не розумієш, за що це дітям? За що воно їм? Але в той же самий момент ти наче змиваєш той самий біль. Коли їм заплітали коси, гарні зачіски робили, то вони розквітали і хоча б трішки усміхались.

ЕВАКУАЦІЯ: МИ З АНДРІЄМ ВИРІШИЛИ, ЩО БЕЗ ДІТЕЙ НЕ ПОЇДЕМО

Коли стало зрозуміло, що Бучу окуповують, ми чітко усвідомили, що слід виїжджати та вивозити дітей. Ми могли ризикнути і виїхати самі, але вирішили, що без дітей не поїдемо.

А їх перевозити в сидячому положенні неможливо. І ось 9 березня після тривалих перемовин з окупантами була оголошена евакуація. Біля міської ради мали бути автобуси, вийшли тисячі людей. Я всім оголосила, що ми сьогодні не рухаємось. От не знаю чому, якесь у мене було інстинктивне розуміння, що нічого не вийде. І ми не вийшли на евакуацію. Автобуси не приїхали, евакуації не було.

10 березня вранці я вже кажу батькам: збирайтеся. Ми вже дістали одяг для них: куртки, взуття, шапки. Медсестри зібрали медичні засоби, батьки зібрались. Дітям нічого не казали, щоб без марних надій, бо це все може зірватися в будь-який момент.  Перша година дня, автобусів немає. Чекаємо. Я у нашій палаті задрімала. Раптом мене Андрій смикає за ногу - каже, збирайся, їдемо, я спіймав один автобус.

Я побігла і бігала…  речі, пакети з ліками в дорогу на кожного пацієнта, пацієнти лежачі, сидячі. Все було дуже швидко. Всі, хто могли ходити, почали виходити. Богдана, хлопця, про якого я на початку згадувала, треба було тільки на твердому нести - ми зняли двері, поклали його на них і так він у нас і їхав. Завантажили всіх дітей. І тут ще один автобус під’їхав. Не пам’ятаю вже, хто його нам допоміг роздобути. З нами ще їхала лікарка, анестезіолог. І ми з Андрієм були в одному автобусі, а вона - в другому, також з реанімації винесли людей, і пожежника, в проході автобуса номер 2 - у нас там було двадцять поранених загалом, а п’ятдесят людей в автобусах. Ще виїжджали працівники лікарні. Я подивилася на  автобуси, на людей, які лежали там роздягнуті, повернулася в лікарню і стягнула з лікарняних ліжок ковдри.

КОЛИ МИ ДОЇХАЛИ ДО НАШИХ, ТО ОБІЙМАЛИСЯ З ПОЛІЦЕЙСЬКИМИ І ЦІЛУВАЛИ НАШУ ЗЕМЛЮ

Розуміла, що шлях може бути непростий, а люди в автобусах просто на підлозі лежали: і двадцятирічний Богдан, і двометровий гарний 37-річний пожежник, якого в голову “дострілювали” орки в Гостомелі. Андрій його прооперував, він вижив, зараз перебуває в Німеччині. Ми поскладали в дорогу ковдри, взяли воду, їжу, печиво, антибіотики.

Виїжджали ми десь о пів на третю, щоб встигнути до комендантської години. При повороті на ворзельське перехрестя починається щось подібне на автоматну чергу: ту-ту-ту… Діти верещать.  Я їм перед виїздом казала: “Приготуйтеся сидіти так, щоб будь-якої миті могли всі попадати на підлогу!”. Виявилося, що це військовий автомобіль горів, і просто скло лопало і летіло по автобусу.  Всі встигли злякатися, але їдемо далі. Дякувати Богові і тому водію, що нас вивіз, чоловіку років 60, він обережно їхав та все об’їжджав. Ми мали виїхати на Житомирську трасу, перетнути її і  звернути на Білогородку.

Але на Житомирській трасі зупинилася вся колона -  ліворуч, куди мали їхати, все було розбито, розгромлено, машини, люди, дим. Дороги туди немає. І ми стоїмо там  і  розуміємо, що нас можуть розстріляти, знищити впритул чи з далекобійної зброї.

Сиджу і про всяк випадок пишу список, хто в нас в автобусі - прізвище, ім’я, звідки, телефон. Адреналін такий був чи холод, що пальці ледь по кнопках влучали, трусило. Думала про дітей, що хочу їх обійняти, хоча б на хвильку. Сформувала список, з’явився зв’язок, я бігом відправляю в Київ колегам, аби знали, хто був в автобусі, якщо щось трапиться. Потім ці списки були важливі, коли люди шукали рідних та друзів, то я чітко знала, хто був з нами і де вони. 

Відправила цей список, але через сорок хвилин почали рухатися. Нам змінили маршрут і ми поїхали іншими селами. Приїхали, зрештою, в Білогородку.

Там був пункт пересадки: хто на київський вокзал, хто ще десь, але там вже були наші хлопці та дівчата, там була безпека, хоча і доволі відносна. Там була їжа, поліція, медики тощо. Там був український прапор, ми обіймалися з поліцейськими і військовослужбовцями, і раділи, і плакали і мали рухатись далі. З автобусів вийшли ті, хто пересідав на Київ, одна з них лікар-інтерн, стоматолог з Добробуту, місцева жителька Бучі, прийшла в міську раду і потім в лікарню, відчайдушно бігала додому за салом та теплим одягом для нас та для дівчаток поранених. Була нашим єдиним стоматологом. З нами було ще два десятки людей, яких слід було відправити в лікарню. Вони були  тяжкі, потребували лікування в стаціонарі. Тут зайшли панянки з їжею, кожному окремо було запаковано гарячу страву, чай, йогурт, всіх нагодували. Думала тоді - яке щастя, ці люди хоч поїдять, бо на той момент ми їхали вже шість годин. Я підбігаю до швидкої допомоги і кажу: “У нас двадцять поранених,  давайте  їх перевозити в Київ”. Я доки їхала, домовилася з «Добробутом», де я працюю, що вони забирають сімох найтяжчих.

Кажу керівництву: в мене семеро поранених, п’ятеро дітей і двоє дорослих нейрохірургічних, давайте полікуємо. У відповідь чую: “Звичайно, привозьте! Тільки напишіть мені список, хто в якому стані, підготуємо всі бригади,  скажіть, куди швидкі вислати!” Ці слова були безцінними, квитком на життя.

Це семеро, але залишалося ще тринадцять - швидкі на блокпосту не мали права виїжджати, вони там чергували. Ми звернулися до поліцейського з проханням відвезти нас до Києва у супроводі, до медичного закладу, де ми пацієнтів зможемо передати на подальше лікування. Вони все узгодили і нас по Києву супроводжувала поліцейська машина. Ми заїхали в Київ зі сторони Житомирської траси, проїхали всі блокпости з поліцейськими швидко, добралися до 17-ої лікарні. Пам’ятаю, що їдемо і пригинаємося від куль за звичкою, але дивуємося, що всі світлофори працюють.

Там у нас забрали трьох пацієнтів, семеро поїхало на «Добробут», решту лікарка-анестезіолог супроводила з поліцейським в обласну лікарню.

Поліціянти плакали, коли побачили дітей з Бучі. 

Біля 17-ої лікарні на нас вже чекали бригади швидкої допомоги «Добробут». Це неймовірне відчуття - що я вдома, побачила своїх колег, рівень медицини належний. У мене на очах були сльози радості, коли я дивилася, як вони кожну дитинку обігріли, заспокоїли. 

Коли ми заїхали в «Добробут», це була ніби червона доріжка, хоч і кривава від війни і ран тих людей, яких ми привезли, але шлях до медичних палат був сповнений поваги та любові до наших пацієнтів. Як в американських  фільмах, коли кожна бригада чекає свого пацієнта. Цієї ночі я довго не могла заснути від пережитої напруги та голої тиші. 

Далі ми вже домовилися через ВБО “Мати і немовля”, що дітей прийме Італія, бо в нашому регіоні все було дуже нестабільно. Їх стабілізували  в «Добробуті», виділили швидкі, медикаменти, документи і ми з ними разом виїхали до кордону. В Хмельницькому ми зійшли, щоб продовжити шлях до своїх дітей. Але перед тим мій однокласник, стоматолог, привіз для подорожувальників-пацієнтів та лікарів гарячу їжу. Українці такі згуртовані та чуйні. Всі були вражені та усміхались.

Вже на кордоні на них чекали інші бригади, і так наші бучанські пацієнти за добу добралися до клінік Італії. Я створила групу “Буча-Рим”,  ми  підтримуємо зв'язок. 

Ми ж з Андрієм побули тиждень вдома, потім повернулися до роботи уже поряд з дітьми. Київщина ще була в окупації. А через два дні мене викликали до військкомату на мобілізацію. І я подумала, слава Богу, є рішення. 

Ми зараз служимо разом, але через два дні чоловік їде працювати в шпиталь.

В один із  днів нам подзвонили і сказали, що ми номіновані на нагороду “Національна легенда України”. Для нас це було дуже неочікувано, я, чесно кажучи, думала, що це розіграш до останнього моменту і просила, щоб мені надіслали офіційний лист. Тобто я не вважаю себе легендою, я виконувала свою роботу. Але головна нагорода для мене — те, що всі діти, яких ми врятували, хочуть повернутися в Україну.  

Під час урочистостей, коли нас нагороджували, я поговорила з першою леді. Коли вона виступала у Конгресі в Штатах, то сказала фразу, яку я гостро відчула в Бучі: “Дайте мені зброю, щоб я могла захищати свій дім і мати право прокидатися живою”. 

Ми з чоловіком з гордістю приймаємо цю нагороду і хочемо передати її  нашим дітям, як і любов до нашої України, бажання захищати її та наше вільне майбутнє і бути справжнім патріотом.

- От кажуть, що після війни ми станемо Україною інвалідів та жінок.

- Я категорично проти песимістичних прогнозів. Так, ми будемо мати людей з інвалідністю, але ми маємо забезпечити адекватне лікування, протезування і реабілітацію. 

На війні перебувають наші найсильніші, наймотивованіші і найпатріотичніші люди. Ушкоджені чи ні — вони повернуться. Це найцінніше. Тому, крім обов’язку зробити їхнє життя повноцінним, маємо їх поважати і пам'ятати ціну, яку вони сплатили за  нашу свободу.

До вторгнення, рік тому, ми гуляли зоопарком, і мій син помітив чоловіка, який ішов з протезованою ногою. І  каже: “Мамо, дивись, дядько-робот, у нього нога, як у робота!”.  Чоловік цей почув, повернувся, каже: “Так, у мене класна нога (у нього був якісний сучасний протез), як у робота”.

Чи буде у нас країна лише людей з інвалідністю і матерів? Не буде. Всі ж повернуться. Ми чекаємо.

У нас немає мобілізації хлопців до двадцяти семи років, за винятком добровольців і фахових військових. Наша країна береже нашу молодь. Я вважаю це потужним рішенням, воюють ті, хто вже має певний життєвий і бойовий досвід.

Якими ми будемо після війни? Біль, який зайшов у наші серця, - частина коду нації, який переходитиме нашим дітям.

Пам'ятати. Завжди. 

Запах крові і горя  я відчуваю щоразу, коли заїжджаю в рідний Ірпінь. Я ніколи не забуду розстріляний автомобіль з дитячим візочком, померлих у машинах та на вулицях. 

І ми будемо дуже зрілою нацією. Два тижні в Бучі, попри весь жах та напругу, подарували нам із чоловіком найкращі моменти нашого сімейного життя, хоч би як дивно це звучало. Ми без слів все розуміли, ми кожен вечір обіймалися і усвідомлювали, що ранку може не бути.

А що стосується, чи будемо ми країною жінок, матерів... Так. Ми нею і є. Ми народжуємо найсміливіших і найкрасивіших. Ми чекаємо відважних та незламних, ми можемо все, що завгодно, де завгодно, за будь-які гроші і без грошей теж.

Тому ми будемо усвідомленою, вільною і незламною нацією. 

Я пишаюся тим, що ми українці.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Офіс Президента та з власного архіву Ольги Свист