Фашисти і нацисти: хто ж вони насправді?

Одним із приводів для віроломного вторгнення в Україну путінський режим назвав її «денацифікацію». 

Мовляв, треба звільняти нашу країну від «неофашистів і нацистів». Поняття фашизму і нацизму учні середньої школи вивчають на уроках історії в 9–10 класі. Виникає питання, як люди з вищою освітою, а подекуди й науковими ступенями можуть цього не знати. Тим не менш, у матеріалі нижче – історія виникнення і основні риси італійського фашизму й німецького нацизму.

ФАШИЗМ

Участь Італії у Першій світовій війні 1914–1918 рр. принесла їй важкі втрати і невдачі. Перебуваючи спочатку в Троїстому союзі, а потім з 1915 р., перейшовши на бік Антанти, Італія опинилася в таборі переможців. Її прем’єр-міністр В. Е. Орландо входив до Ради чотирьох країн на Паризькій мирній конференції. Італія отримала невелику час­тину обіцяних їй територій. Величезні витрати на війну (майже 65 млрд лір золотом) привели країну до боргової кабали, вона по­збулася третини національного багатства, потрапивши в залежність від англійського та американського капіталу. За час війни в резуль­таті прискореного розвитку важкої промисловості Італія перетво­рилася з аграрної на аграрно-індустріальну країну. Але це ще біль­ше посилило властиві італійській економіці диспропорції. Швидко розвивалися в роки війни важка, військова та хімічна галузі про­мисловості, однак не маючи після війни військових замовлень підприємства згорнули свою діяльність, а демобілізація армії і спад виробництва породили безробіття. Війна та її наслідки сприяли назріванню в країні глибокої політичної кризи. Особливістю політичного життя довоєнної Італії була відсутність у буржуазії власних партій з чітко виписаними програмами і чіткою організа­ційною структурою. Лише у 1919 р. була утворена перша буржуаз­на Народна партія. Вона виникла на базі масового католицького руху і вела за собою значну частину селянства. Утворення Народ­ної партії означало, що Ватикан зняв заборону на участь католиків у політичному житті. Економічна та політична залежність Італії від країн-союзниць, зовнішньополітичні невдачі мали наслідком поча­ток шовіністичної пропаганди, яка зацікавила колишніх фронто­виків з дрібнобуржуазного середовища. Виникали різні організації та рухи, що піднімали на щит ідею «національної величі». Одним з них був малопомітний на початку фашистський рух. Націоналіс­тична захопленість дрібнобуржуазних елементів вилилася в їхню спробу прямої дії без дозволу держави. У відповідь на відмову країн Антанти задовольнити вимогу Італії про анексію порту Фіуме це місто у вересні 1919 р. було захоплене озброєними загонами і звільнено лише після того, як у 1920 р. Італія визнала його пере­дачу Югославії. Бунтівні настрої охоплювали й армію. Так, влітку 1920 р. почалися заворушення у військових частинах, підтягнутих до портів на Адріатичному узбережжі для відправки в Албанію. Солдатські виступи показали, що армія ставала все менш надійною збройною опорою чинного порядку. У зв’язку з цим була збільшена чисельність поліції і жандармерії, були створені нові збройні фор­мування під назвою «Королівська гвардія».

Перший уряд Муссоліні, який складався з лібералів, отримав вотум довіри широкого парламентського фронту, який складався здебільшого з представників ліберальної Народної партії (306 голо­сів на користь і проти 116). Використовуючи конституційні повно­важення прем’єр-міністра та діючи виключно в межах основного закону, у період між 1922 і 1925 рр. Муссоліні запускає системний процес формування фашистської держави та її головних органів.

У 1922 р. Муссоліні заснував Велику фашистську раду, а на­ступного року – загони міліції національної безпеки. Метою цих реформ було ведення боротьби проти політичних супротивників

і здійснення прямого контролю над збройним крилом своєї партії. У 1923 році був затверджений новий виборчий закон – закон Арце­бо, який практично виключав пропорційну систему, встановивши отримання 2/3 місць у парламенті представниками партії, яка отри­мує більше 25 % голосів на виборах. Вибори за цією системою були проведені у 1924 р. та викликали хвилю суспільних протестів.

З ухваленням 24 грудня 1925 р. так званого «Закону № 2263» у країні був встановлений однопартійний режим, а голова партії – вождь (дуче) – одночасно був главою всієї виконавчої влади в кра­їні. Інститут монархії при фашизмі зберігся. Такий стан корони полегшив ліквідацію фашистського режиму в 1943 році після по­разки Італії в другій світовій війні, в якій вона брала участь на боці Німеччини і Японії.

У 1925 р. почали прийматися «фашистські закони». За одним із таких законів глава уряду тепер призначався королем і парламент більше не міг висловити йому вотуму недовіри. До компетенції глави уряду були віднесені спеціальні повноваження, у тому числі щодо призначення міністрів на свій розсуд і прийняття власних рішень щодо обговорюваних питань у парламенті. На початку 1926 р. були скасовані вибори місцевих посадових осіб. Замість мерів запроваджуються посади намісників, які призначались урядом.

За законом від 3 квітня 1926 р., який умовно вважається початком фашистського корпоративізму, синдикати визначалися в якості єдиного представника працівників для укладення колек­тивних трудових угод. Закон був прийнятий для того, щоб вироб­ники під впливом і контролем «фашистської революції» сформу­вали «Цитадель держави» і стали головними суб’єктами економіч­ного життя країни.

НАЦИЗМ

Встановлення нацистської диктатури у Німеччині, як прави­ло, асоціюється з 30 січня 1933 р., коли Гітлер був призначений рейхсканцлером. 28 лютого 1933 р. президент Гінденбург, посилаючись на «за­хист Батьківщини та держави», надав уряду повноваження конт­ролювати політичну діяльність інших партій. Після смерті Гінденбурга 1 квітня 1934 р. уряд прийняв закон про об’єднання посад канцлера та президента. Незважаючи на наз­ву, закон передбачав фактичну ліквідацію посади президента та передачу його повноважень канцлеру. У серпні 1934 р. до повноважень рейхсканцлера додалися такі, як командування армією, право введення надзвичайного ста­ну, право здійснювати помилування, право призначати міністрів, інших вищих посадових осіб та вищі військові чини. Усі ці повно­важення були довічними. Також рейхсканцлеру було надано право призначення свого наступника (Гесс, Геринг, Гебельс). Спеціаль­ною постановою рейхстагу від 26 квітня 1942 р. Гітлер був проголошений вождем нації та верховним суддею.

Кабінет міністрів припинив своє існування. Останнє засідан­ня відбулося 5 лютого 1938 р. Він був реорганізований у раду при фюрері з дорадчими повноваженнями. Вищі посади на державній службі заборонялося займати не арійцям. Вищі чиновники підпорядковувалися безпосередньо фюреру. Він же здійснював їх призначення та звільнення. 1 грудня 1933 р. був прийнятий закон про забезпечення єдності партії та держави. Відповідно до нього єдиною партією залишалася Націонал-соціалістична партія. Партійний апарат став державною структурою.

У 1933 р. була сформована таємна державна поліція – гестапо. Відповідно до закону від 10 лютого 1936 р. гестапо отримала виключне право на попереднє слідство по державних злочинах. Нормативні акти гестапо, а також дії їх співробітників не підлягали судовому контролю. Служба у гестапо була довічною та давала надзвичайні привілеї. У серпні 1939 р. були введені посади комі­сарів рейха із захисту держави з надзвичайними повноваженнями. У вересні 1939 р. з низки органів та служб, відповідальних за пи­тання державної безпеки, було створено імперське головне управ­ління безпеки (РСХА). На 1940 р. РСХА складалося з 7 управлінь. 1-ше – займалося юридичними, кадровими та адміністративними питаннями. 2-ге – господарським забезпеченням та фінансування. 3-тє – контролем за внутрішнім життям суспільства. Воно у свою чергу поділялося на 4 відділи – відділ культури, відділ населення, відділ суспільного життя та відділ економіки. 4-те управління РСХА або гестапо (таємна поліція), поділя­лося на 5 відділів. Відділ «А» – боротьба з політичними супротив­никами нацизму, здійснення заходів проти саботажу та забезпечення загальної безпеки. Відділ «В» – нагляд за діяльністю церков, релігійних сект, євреїв, масонів, молодіжних рухів. Відділ «С» – складання досьє, проведення стеження та превентивних арештів. Відділ «D» – боротьба з партизанами та підпільниками на окупованих територіях. Відділ «Е» – контррозвідка та боротьба зі шпи­гунством. Відділ «F» – паспортна служба та прикордонна поліція. 5-те управління РСХА – кримінальна поліція рейху (КРІПО), складалося з 4-х відділів. 1-й відділ – кримінальна поліція з превентивних заходів, 2-й – репресивна кримінальна поліція, 3-й – відділ дізнання та розшуку, 4-й – інститут криміналістики. 6-те управління РСХА здійснювало функції політичної роз­відки (СД). 7-е управління займалось цензурою.

15 вересня 1935 р. був прийнятий закон про громадянство. Згідно з ним мешканці держави ділилися на громадян та підданих. Громадянами визнавалися виключно особи німецької національності. Підданими були всі інші. Вони були позбавлені політичних прав та деяких цивільних прав. У 1936 р. було заборонено укладання шлюбів з євреями. Позашлюбні відносини з євреями тягли кримінальну відповідальність. Заборонялось також надання замовлень єврейським підприємствам. Встановлювалися обмеження на проживання та пересування євреїв (гетто). Починаючи з 6 років, євреї повинні були носити на одязі знак своєї національності. У 1938 р. на євреїв Німеччини була накладена «расова контрибуція» – 1 млрд марок. Невиплата цієї контрибуції стала приводом для конфіскації всього майна євреїв.

СКІЛЬКИ ОЗНАК ПОДІБНОСТІ ФАШИЗМУ І НАЦИЗМУ ІЗ УКРАЇНСЬКИМИ РЕАЛІЯМИ НАРАХУВАВ ВДУМЛИВИЙ ЧИТАЧ?

Національна академія СБУ