Недооцінка та переоцінка ворога – два способи програти війну

Після блискучої операції ЗСУ на сході, частина українців увійшла в стан “харківської ейфорії”. Цього робити не варто. Як і впадати в песимізм

В українському суспільстві нині помітне певне розслаблення та заспокоєність, зокрема щодо оцінки ворога, який усе ще достатньо сильний і здаватися не збирається. Звісно, жарти про “оголошення часткової утилізації-могилізації”, “оргію на Щекавиці” і так далі — точно потрібні у кризові часи. Потрібні щонайперше цивільним. Але, як каже польське прислів’я: “Що занадто, то не здрово!” Ні, Україна в жодному разі не програє, але наша Перемога не буде швидкою. Чимало експертів наголошують, що слід готуватися до важчих і складніших часів.

Наприклад, учасниця бойових дій Марія Берлінська у своєму блозі “Як послідовно і швидко програти війну”, який за ці кілька днів набув широкого розголосу, попереджає у семи пунктах про недоречність ейфорії й закликає якомога швидше виходити з цього стану. Основний посил пані Берлінської — програє той, хто недооцінює ворога. Коротко процитуємо: “В рф планують мобілізувати понад мільйон осіб. І навіть якщо боєздатним виявиться лише кожен п'ятий, то з одного мільйону — це +200 тисяч до тих 250, що вже задіяні в Україні. На великих числах створюється ефект, коли кількість переходить в якість. Навіть коли мова йде про російську армію. (...) Як правильно програти війну? Вірити в заспокійливу аналітику безкінечних експертів, дивитись приємні смішні меми про недоумкувате гарматне м'ясо ворога. Вірити, що рф слабка і скоро рухне. Вірити, що 1,5 мільйона армія нічого не вирішить, а ядерних ударів не буде. Жити як і раніше, пасивно чекаючи, що скоро все налагодиться”.

Втім, ветеран російсько-української війни, науковець, публіцист Євген Дикий не зовсім з цим погоджується. В коментарі Укрінформу він розповів, що, з одного боку, впадати в ейфорію справді небезпечно, проте з іншого боку — переоцінювати ворога також не варто.

Далі — його пряма мова.

Так, існує два способи програти війну

Перший спосіб – недооцінити ворога та збиратись “закидати його шапками”. Другий, навпаки, – переоцінити та з переляку скласти лапки.

Сумний досвід наших ворогів вже показав, що трапляється при тотальній недооцінці: “взяття Києва за 3 дні” посунуло у рейтингу грандіозних провалів їхній же попередній рекорд, коли вони “за 2 години 2 батальйонами” брали Грозний. Тож, звісно, нам не варто повторювати їхні помилки і впадати у ейфорію від “дива під Харковом”. Адже як і будь-яке диво, воно, швидше за все, більше не повториться. Тим більше, що ворог на помилках вчиться і навряд чи ще раз так “розслабиться”, як він дозволив собі на Слобожанщині.

Ми бачили два наших наступи наприкінці серпня та на початку вересня: херсонський та харківський. І обидва вони пішли не зовсім так, як було заплановано. На війні так завжди – кожна сторона має свої плани, намагається їх реалізувати, а у підсумку ми бачимо результат, сильно відмінний від планів обох ворогуючих штабів.

Херсонський наступ... Вороги чекали на нього і добре підготувались. Ми прорвали першу лінією їхньої оборони, але за нею ж було ще дві. Та й взагалі 25 тисяч орків на правому березі Дніпра – це дуже багато, а на війні кількість має значення. Розбиті мости ускладнили ворогам логістику, але ж не створили повного оточення: ночами баржі із снарядами таки переповзають річку, із втратами, зовсім не таким потоком, як було місяць тому, але все ж достатньо, щоб їхня арта продовжувала огризатись і дошкуляти наступаючим частинам ЗСУ.

Так, наступ там триває, але триває приблизно в тому темпі, як влітку вороги наступали на Донбасі – повільно і з тяжкими боями за кожну вулицю кожного села. Це зовсім не те свято, яке очікували тилові “вболівальники”, коли постили кавунчики на аватарках, це вкрай тяжка праця, яку щодня роблять бійці ЗСУ на півдні, і дуже дорога ціна, яку ми змушені платити там за кожний метр просування вперед.

На Харківщині ворог виявився слабшим, ніж від нього чекали, бо забагато боєздатних частин перекинув під Херсон, оголивши тили на Слобожанщині. А те, що лишилось — виявилось, м’яко кажучи, не мотивованим на героїзм та самопожертву. Тож там наступ ЗСУ несподівано для всіх перетворився на такий собі “бліцкриг”, переможний марш одразу на величезній території.

Навряд чи вороже командування вдруге допустить подібного масштабу провал. Але так само сумнівно, що по всьому фронту їм вдасться розбудувати ешелоновану оборону подібну до херсонської. Швидше за все, на інших ділянках фронту відбуватиметься щось середнє між херсонським та харківським варіантами.

В будь-якому разі, ворогів ще багато, фронт величезний. І навіть при найкращому для нас “розкладі” витіснення його з усіх зайнятих територій – робота важка та надовго. Попри законну радість після “харківського дива”, підстав для ейфорії та “закидання орків шапками” нема. Навпаки – слід налаштовуватись на важку довгу зиму як на фронті, так і в тилу.

Втім, це жодним чином не применшує ваги та значення харківської перемоги. “Диво під Харковом” принципово переламало хід війни. Не меншою мірою, аніж весняне “диво під Києвом”. Світ, і навіть сама росія, нарешті повірили в можливість військової перемоги України, в яку до того вірили лише ми самі.

За мірками Другої світової ми перейшли в умовний 1944-й, коли всім очевидний кінцевий підсумок війни, але Рейх ще пручається, мобілізовує останні ресурси, і ще цілком здатний огризатись та навіть інколи контратакувати. До умовної весни 1945-го та «прапору над Рейхстагом» ще дуже довгий та складний шлях. Але вже очевидно, що шлях веде саме до цього і що шансів перемогти у рашистського рейху не лишилось.

До кінця зими ядерного злочину не передбачається

Це жест відчаю, якого кремль всіляко намагався уникнути, поки обриси повного краху контингенту в Україні не стали близькими та виразними.

Заперечувати, що мільйон “мобіків” створять нам додаткову проблему – не серйозно. Навіть при вкрай низькій якості цього людського матеріалу сама по собі його кількість по-любому ускладнює задачу утилізації окупаційного контингенту, і може на кілька місяців розтягнути агонію. Сумніватись, що попри “вєлікій русскій ісход” воєнкоми таки наловлять заявлений мільйон нових орків також не випадає.

Натомість слідом за путіним ставити знак рівняння між мільйоном мобілізованих та мільйонною армією – це бути таким само відірваним від реалій, як путін, і так само як він “адекватно” оцінювати ситуацію.

Росія наразі опинилась у ситуації, схожій на наше становище у 2014-му, коли для нічому не навченої мобілізованої маси на складах немає нічого, крім іржавих “калашів”, а заявлені на папері тисячі танків — давно розкрадені на запчастини та не їдуть тощо.

Помножте цей пекельний бардак, який ми пройшли 8 років тому, на масштаби “расєї-матушкі”, відмінусуйте мотивацію мобілізованих, додайте закритий кордон та санкційний режим – і самі оцініть перспективу швидкого перетворення мільйонної біомаси на боєздатну мільйонну армію, яка “вже завтра” має брати Харків, Одесу та Київ.

Мовчу вже про те, що якщо рядовим солдатом “мобік”, який не воював ніколи, а у армії служив років двадцять тому, ще сяк-так бути може, то де на всю цю ораву напастись нормальних сержантів та молодших офіцерів? А без них за будь якої чисельності — це все одно не більше ніж стадо.

Здається, російське командування саме це розуміє. І навіть не намагається організувати свіжоналовлену біомасу в якусь нову орду. Натомість без жодного дня підготовки новобранців вже надсилають до України латати дірки у вже воюючих частинах. Це головне, що кремль реально може отримати від мобілізації – ресурс гарматного м’яса для оперативного поповнення втрат окупаційного контингенту. І так, це для нас неприємно й може подовжити агонію контингенту щонайменше до весни. Але це – їхній максимум можливостей.

А як же “ядрьоная бомба”? Наразі ще точно не її час. Застосування ядерної зброї кремль розглядатиме серйозно лише тоді, коли визнає що ні “мобілізець”, ні холодна зима не дали потрібного ефекту — фронт все одно валиться, а контингент загинається.

В іншому випадку не було жодної потреби в мобілізації, негативні наслідки якої для росії цілком очевидні кремлю (інакше б її не відтягували аж до самої крайності). Якби кремль вже зараз був готовий натиснути “червону кнопку”, без всякої мобілізації можна було “провести референдуми” та оголосити про ядерний захист “ісконно русской землі”. Але кремль не готовий. І точно так само, як відкладали “мобілізець”, тепер відкладатимуть ядерний удар. Тобто щонайменше до кінця зими можемо не видивлятись грибоподібну хмару за вікном.

Надалі я б не вважав ядерний сценарій зовсім неможливим, тож ближче до справи до нього також доведеться приготуватись.

Методично та вперто, рухаємось до ще не близької, але неминучої Перемоги

Слід утриматися від недооцінки ворога. Зима буде довгою та важкою, як на фронті так і у тилу. Водночас зовсім не варто занурюватись у протилежну крайність та верещати “на нас повзе мільйонна армія орків, ми всі помремо!”

І “мільйонна армія” (замість мільйонної біомаси), і “ядерний апокаліпсис тут і зараз”, і “росія, яка геть не страждає від санкцій та має запаси нафтобаксів на нескінченно довгу війну” – це все стереотипи, розроблені російськими пропагандистами спеціально для того, щоб засмітити ними наші голови та знизити готовність до опору. Всі ці стереотипи мають із реальністю не більше спільного, аніж уявлення про “непереможну другу армію світу”.

Ми всі пам’ятаємо, як якихось сім місяців тому навіть наші союзники давали нам не більше трьох тижнів на організований опір, а далі — очікували побачити нас партизанами в окупованих лісах. Наразі я знову інколи чую пораду “готуватись до партизанської війни”.

Півроку тому це ще мало бодай якусь дотичність до реальності. Подібний сценарій дійсно не був до кінця виключеним. Але ж ми не повірили “доброзичливцям” та “експертам”, не погодились визнати його єдиним можливим. І тому зараз я можу про все це говорити у своїй київській квартирі, а не у партизанській криївці.

Те саме із закликами до “тотальної мобілізації”. В ній не те, що немає потреби, вона наразі тільки нашкодила б. Ми вже відмобілізували сімсот тисяч людей, і наразі зовсім не кількість бійців обмежує наші успіхи на фронті, а нестача важкого озброєння, бронетехніки та транспортних засобів для вже наявного особового складу.

Цілком можливо, що впродовж зими нам доведеться поповнювати понесені втрати, і що черга дійде до тих резервістів, які належать до четвертої, п’ятої та шостої черг мобілізації. Але, по-перше, це буде поступово, а по-друге, це зовсім не те саме, що масова чи ледь не тотальна мобілізація. Ті, хто чекає своєї черги до війська, знають про це і готуються, а решті — варто зайнятись більш корисними справами.

Заперечувати, що оголошення мобілізації фактично є визнанням поразки російської “професійної армії” та жестом відчаю кремля – такий само шкідливий ідіотизм, як ейфорійне очікування, що “харківське диво” повториться по всьому фронту й орки буквально завтра зникнуть “як роса на сонці”.

Заперечувати, що економіка рашки тріщить під санкціями, що мобілізація значно прискорить її падіння, і що запас міцності в імперії виявився дуже далеким від заявленого – так само неадекватно, як і наївно очікувати вже завтра “російського майдану” або “палацового заколота проти пу”.

І головне, що як ейфорійний, так і апокаліптичний сценарії однаково відволікають від того, що наразі реально потрібно – від підготовки тилу до важкої холодної та темної зими із розбитою інфраструктурою, та від щоденної волонтерської допомоги ЗСУ.

Сидіти із попкорном біля “ящика”, повторювати як мантру “вірю у ЗСУ” та вимагати щодня нових переможних реляцій – шкідливо. Так само шкідливо при кожній тривозі видивлятися “гриб” за вікном і нервово збирати манатки, поки жахливий мільйон бурятів не встиг доїхати до Києва через Мінськ.

Загалом емоційні “гойдалки” ще ніколи і нікому не допомагали виграти війну. Байдуже, несуться ці “гойдалки” в бік безпідставного оптимізму, чи у протилежну песимістичну безодню. Здоровий глузд, спокій, тверезий аналіз ситуації та міцні нерви – от запорука перемоги.

Спокійно, без паніки готуємось жити за умови перебоїв з опаленням, світлом та водою. Закуповуємо необхідне приладдя та робимо запаси, а головне — психологічно налаштовуємось на тимчасові незручності, незрівнянно легші аніж ті, які щодня переносять наші захисники на фронті. Зима по-любому не довша за три місяці. Тож якось переживемо. Натомість буде чим пишатись перед онуками.

А поки - щодня донатимо гроші, дістаємо все потрібне для фронту, плетемо маскувальні сітки, здаємо кров для поранених тощо-тощо-тощо. І саме так, методично та вперто, рухаємось до ще не близької, але неминучої Перемоги.

Поговорив Мирослав Ліскович. Київ