Кубанська державність: (не)нова сторінка історії

На тлі російського вторгнення в Україну в самій росії все частіше помітні тенденції до несприйняття в регіонах центральної влади та її рішень

Зокрема, усе частіше в інформаційному просторі звучать повідомлення щодо проголошення державної самостійності на Кубані місцевим козацтвом або намірів подальшого приєднання до України як етнічного українського історико-культурного регіону. Після ліквідації Російської імперії в 1917 р. на Кубані існував Крайовий уряд, визнаний, до того ж, київськими державними утвореннями. Загалом крайовий уряд як форма організації національної державності в різні періоди історії був характерним для українців, і не лише для кубанських. У сучасних умовах такий досвід виглядає особливо цікавим для противників путінського режиму.

Інститут крайової влади на теренах України зародився за часів Литовсько-руської держави. На думку окремих науковців, селам на етнічних український землях великими князями було надано можливість об’єднання у країни (крайни) для більш ефективної реалізації національних прав. На чолі країн стояли крайники, які по суті перебували у ролі очільників адміністративно-територіальних одиниць. Крайни були розташовані біля кордонів Великого князівства Литовського (цим, власне, і обумовлена специфічна назва) і мали ширші права порівняно з іншими адміністративно-територіальними одиницями держави. Згодом у Речі Посполитій було дозволено утворювати крайові уряди у межах Белзького, Руського і Подільського воєводств. Населенню таких об’єднань надавалося право власного уряду і колегіального суду. Заборонялося судити представників краю судом іншого воєводства. Було забезпечено можливість притягнення мешканців краю до відповідальності лише судом, причому надавалася можливість застосування у суді власного місцевого права. На чолі краю стояли духовні та світські достойники, яким законом було надано право засідати у державних та провінційних сеймах.

Пізніше у межах Австро-Угорської імперії статус коронних країв мали Буковина та Галичина. Після революції 1848 – 1849 рр. в Австрії була проведена адміністративно-територіальна реформа, і серед нових адміністративно-територіальних одиниць цісарською конституцією 1849 р. був запроваджений коронний край. У цісарському патенті від 29 вересня 1850 р. закріплювалося, що Буковина є окремою коронною землею імперії. Водночас, надавалося право представництва краю у рейхсраті (нижній палаті парламенту). Буковина визнавалась як повноправний суб’єкт політико-правових відносин в імперії. Усі народи краю визнавалися рівними у правах і здобували можливість юридичного забезпечення «необмеженого розвитку власної національності». Тогочасне австрійське законодавство не давало чіткої відповіді про суть поняття краю як адміністративно-територіальної одиниці. Однак аналіз законодавства свідчить про те, що на Буковину був поширений загальнодержавний адміністративно-територіальний устрій і ні про які автономні права не йшлося. Можна констатувати, що статус коронного краю передбачав фактично надання буковинським землям статусу національно-територіальної автономії.

Для порівняння слід зазначити, що у 1917 р. у Росії Тимчасовий уряд видав Декларацію прав народів Росії, якою надав національним меншинам право на самовизначення, але перелік автономних утворень Декларацією закріплений не був. Тому склалася ситуація, коли в окремих регіонах (Крим, Кубань) виникало дво-, а то і тривладдя. Так, наприклад, на Кубані одночасно функціонували органи влади Тимчасового уряду, радянська влада, а згодом зусиллями козацького війська було утворено Кубанський крайовий уряд як орган козацького самоврядування та самостійний законодавчий орган – Кубанську законодавчу раду. В умовах двовладдя населення опинилися в безконтрольному стані. Тому представники козацьких сил проголосили створення власного уряду для врегулювання соціально-економічної кризи в регіоні. У даному випадку крайова влада була самопроголошеною. 9–18 квітня 1917 р. відбувся обласний з’їзд представників населених пунктів Кубанської області, який підтвердив повноваження громадських комітетів як органів нової влади на всій території, окрім територій з козацькою системою управління. Були виявлені протиріччя між козаками та невійськовим населенням щодо системи управління областю. Натомість учасники з’їзду, які представляли козацтво, оголосили себе Військовою радою. 17 квітня 1917 р. на козацькому з’їзді було підтверджено повноваження Кубанської військової Ради і створено самопроголошений Тимчасовий Кубанський військовий уряд. 7 жовтня 1917 р. козацька Друга крайова Рада прийняла «Тимчасові основні положення про вищі органи влади в Кубанському краї», які фактично мали конституційний характер. Згідно з положенням, управління передавалось Крайовій Раді, яка відтоді мала обиратися не лише козацьким населенням. Некозацьке населення було значно обмежене у правах, особливо політичних. Варто зазначити, що козацьке населення у Кубанському краї становило меншість, проте змогло здійснити державний переворот і протистояти тій владі, яка позиціонувала себе легітимною.

Схожа ситуація мала місце і в Криму. Так, Крайовий уряд С. Сулькевича був проголошений в умовах окупації півострова німецькими військами. 18 червня 1918 р. було проголошено декларацію «До населення Криму», яку більшість дослідників оцінюють як перший конституційний акт Криму. Аналіз зазначеного документу свідчить, що більшість його положень мали декларативний політичний характер і більше стосувалися питань узгодження позицій з «окупаційною» владою. С. Сулькевич самостійно проголосив себе главою уряду і фактично узурпував більшу частину виконавчої влади. Із тексту декларації можна встановити перелік органів виконавчої влади (міністерств) на підставі списку осіб, які цю декларацію підписали. Водночас, власного представницького органу не було створено, а формування уряду відбулося шляхом призначення наближених осіб. Комплексний аналіз Декларації «До населення Криму» дає підстави для висновку, що С. Сулькевич самовільно проголосив створення власного уряду, встановивши на свій розсуд його взаємовідносини з іншими адміністративно-політичними утвореннями на території Криму. А крайовим уряд був названий тому, що нібито самопроголошена влада С. Сулькевича виражала волю кримських татар. Законодавчими органами були визнані чинні на той час органи Таврійської губернії. Хоча формально Крайовим урядом визнавався лише склад колегіального органу виконавчої влади, контрольованої С. Сулькевичем та його оточенням.

У Києві на 1917 р. діяла Центральна Рада. Після проголошення другого Універсалу до Петрограда на затвердження був направлений статут Генерального Секретаріату (уряду). Натомість Тимчасовий уряд розробив «Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні», де визначив Генеральний Секретаріат як вищий крайовий орган влади та окреслив територію, на яку поширювалася влада цього органу.

На окрему увагу заслуговує і доба Карпатської України А. Волошина 1938 р., за якої було сформовано крайовий уряд. Особливість держави А. Волошина полягає в тому, що спочатку вона була утворена як самопроголошене адміністративно-політичне утворення, а згодом була визнана парламентом Чехословаччини як Підкарпатська Русь. Уряд А. Волошина, як і всі описані вище, був утворений у прикордонному регіоні держави (у даному випадку Чехословаччини), на території якого компактно проживали представники українського народу.

УКРАЇНСЬКІ ТРАДИЦІЇ КРАЙОВОГО УРЯДУ НАБАГАТО МІЦНІШІ Й САМОСТІЙНІШІ, НІЖ МОСКОВСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ, ШЛЯХ ЯКОЇ – ЛИШЕ ВСЛІД ЗА ЇХНІМ ЖЕ ВІЙСЬКОВИМ КОРАБЛЕМ.

Національна академія СБУ