Страх як передумова завоювання: російський сценарій

Явна незаконність дій російського режиму виявляється не лише в зовнішній, а й у внутрішній політиці. 

Розрізненість завойованих народів, постійна спрямованість на експансію на шкоду внутрішній політиці, страх втратити владу – ці та інші фактори зумовлюють неможливість реальних проявів демократії на російських теренах. У зв’язку з цим кремлівські керманичі панічно бояться появи будь-яких натяків на неї в середовищі свого суспільства. Це свого часу стало одним із приводів для планомірної ліквідації самостійної польської держави.

Хоча політичні взаємини росії та Польщі повсякчас були побудовані на конкурентних і навіть конфліктних засадах, остання також являла собою для самодержавства інтерес як важливий природно-географічний об’єкт. Слід відзначити, що цей факт старанно приховувався російським урядом і окремо не виділявся у наукових працях. Відомий український мислитель імперських часів М. Драгоманов писав, що географічне положення Речі Посполитої було доволі несприятливим, оскільки вона лише з одного боку була закрита за рахунок Карпатських гір, а вся інша її територія, будучи складовою великої Східноєвропейської рівнини, виявлялася дуже вразливою перед ворожими нападами. У той же час, його сучасник М. Бобржинський стверджував про важливість кількох факторів, якими опосередковувалося важливе стратегічне значення Польщі: природні кордони, співвідношення території держави та її заселеності, географічна єдність територіального простору і адміністративно-територіальний устрій. Більшість територій середньовічної Польщі, маючи доволі сприятливі умови для господарського освоєння, не були захищеними від зовнішніх зазіхань. У зв’язку з цим ці землі були цікавими для царату як додатковий ресурс для розселення колоністів – відставних військових. Також приваблювали росіян і численні польські ліси як цінний сировинний ресурс, більше половини яких було знищено за часів подальшої окупації.

Доволі поширеною у російських джерелах до сьогодні залишається критика феномену «шляхетської демократії» в Речі Посполитій. Польський історик проросійської орієнтації І. Кулжинський з цього приводу писав так: «Польща ніби йшла наперекір цивілізації і побуту цілої Європи. У сучасній Англії, Франції, Іспанії, Португалії, у московсько-Російському царстві, і навіть у штучно організованій Німецькій імперії – усюди монархічна влада набуває тепер належної сили на уламках феодальної і удільної системи; а в Польщі, з кожним новим царюванням, влада короля більш і більш була обмеженою і нарешті ослаблена була до того, що поляки самі назвали своє королівство республікою». Цей текст був написаний у 1864 р. – за рік після чергового польського повстання, жорстоко придушеного урядом. Сама Росія на той час довела свою цілковиту відсталість у розвитку від Західної Європи в ході Кримської війни 1853–1856 рр., коли довелося протистояти не тільки ослабленій Османській імперії, а й чудово оснащеній англійській армії. Тому для утримання в покорі бунтівного населення царат мав лише один дієвий засіб – посилення централізації влади. Загалом російські піддані перебували не в найкращому соціально-економічному стані також і в часи до окупації Польщі, а тому влада цілком обґрунтовано могла боятися, що вони можуть вимагати запровадження розширення їхньої участі в управлінні державою на зразок поляків. Більше того, московське купецтво ще з часів перших князів регулярно відвідувало польські міста з ярмарковою торгівлею і чудово було обізнане з традиціями місцевого укладу. Тому стає очевидним, що Москва була зацікавленою в ліквідації такого зразка відносної демократії неподалік від своїх кордонів.

Сутність згаданої «шляхетської демократії» полягає в тому, що після об’єднання Великого князівства Литовського та Королівства Польського в єдину державу на підставі Люблінської унії 1569 р. главою її ставав виборний король. Сама назва «Річ Посполита» – це дослівний переклад латинського слова «республіка» («res publica» – «справа народу»). Тому росіяни доволі часто називали цю державу республікою. «Герніхові артикули» 1572 р. затверджували процедуру виборів короля на вальному сеймі, до участі в якому допускалися представники литовської та польської католицької шляхти (вислужена знать). З точки зору державної ідеології Москви, це вважалося проявом слабкості монаршої влади і падінням авторитету короля в очах міжнародної спільноти. Саме тому практично одночасно з проголошенням унії Іван Грозний почав Лівонську війну за встановлення панування над сучасною Прибалтикою, що на той час була під польським володінням. Окрім цього, Іван IV, скориставшись політичною невизначеністю в натепер єдиній польсько-литовській державі, організував проголошення «Божою милістю короля Лівонії, держави естів і летів» без відома польського короля. Корону з таким титулом із рук московського царя здобув такий собі ерцгерцог Магнус – очевидно, завербований московітами представник місцевої знаті. У такий спосіб самодержавство намагалося хоч якось замаскувати свою присутність у регіоні.

Відомо, що західна цивілізація загалом розвивалася в умовах протистояння з «високими культурами Сходу», а тому переймала ряд їхніх досягнень і доводила до вищого рівня. Зокрема, ота «слабкість» виборного монарха в Польщі, яку так критикували московіти, свого часу призвела до роздробленості в Німеччині. У 900 р. до влади в тоді ще Німецькому королівстві, утвореному на уламках Франкської імперії, прийшов малолітній Людовик Дитина. Інституту регентства тогочасні німці не знали, а семирічний король не міг бути авторитетом для місцевих князів. У зв’язку з цим вони по черзі почали проголошувати самостійність своїх володінь від центральної влади. Цей період «племінних князівств» у 911 р. завершився шляхом компромісу про запровадження спільного виборного імператора. На той час монарх справді проявив слабкість, допустивши такі вольності своїх намісників. З утворенням же Речі Посполитої виборний характер спільної польсько-литовської монархії обумовлювався необхідністю врахування при цьому інтересів обох частин країни, оскільки за суттю це був воєнний союз. Подібно до того, як у Священній Римській імперії Німецької нації в 1356 р. за допомогою «Золотої булли» було встановлено чітку процедуру обрання імператора із зазначенням ступеня феодальних зв’язків між ним та кожним курфюрстом (місцевим князем), так і в Речі Посполитій це питання було в 1572 р. визначено в уже згаданих «Генріхових артикулах». Окрім виборного статусу короля, було також визначено і принципи формування війська зі складу шляхти та магнатів на умовах отримання платні від монарха. Ці та ряд інших положень відтворювали як англійську «Велику Хартію вольностей» 1215 р., чинну навіть до сьогодні, так і французький «Великий березневий ордонанс» 1357 р., іспанські «Сім партид» і ще численні подібні європейські зразки ідеї обмеженого правління. Московський цар керувався викривленою візантійською концепцією про те, що всі піддані є рабами монарха.

Національна академія СБУ