Юрій Кочевенко, офіцер 95-ї окремої десантно-штурмової бригади

“Я повірю, що українська армія існує, якщо побачу офіцера, який читає книжки, знає англійську і танцює вальс, - так колись казав один із співавторів нашої Конституції”, - ділюся я своїм спогадом із офіцером 95-ї бригади Юрієм Кочевенком.

Він  -  бойовий офіцер, а за сумісництвом юрист та психолог, у довоєнному житті - директор Міжнародного центру протидії російській пропаганді, який протягом двох днів супроводжував журналістів на звільнених територіях.

“Я могла б сказати цьому політику, що бачила такого офіцера, але не знаю, чи ви танцюєте вальс?”, - завершую я думку запитанням. “Танцюю, - сміється він, - дружина колись хотіла поїхати на Віденський бал і ми готувались. Але ви можете передати співавтору Конституції, що танцюють не лише мобілізовані люди цивільних професій, а й кадрові військові, які закінчували військові академії”. 

СТРАШНО ЗАВЖДИ, АЛЕ ВАЖЛИВО НЕ ДАТИ СТРАХУ ОПАНУВАТИ ТОБОЮ. І ПРОСТО РОБИТИ ТЕ, ЩО МАЄШ

- Як ви відчуваєте, армія це ваше?

- Я служити ніколи не планував, я йшов захищати Батьківщину стільки часу, скільки це буде потрібно. Все ж таки служба та війна це дещо різні речі, хоча в наших умовах, скажімо так, “від’ємно поєднані”.

Я став військовим після того, як росія напала на Україну, і службу свою розпочав у 95-й бригаді рядовим солдатом. Уже в 2015 році отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта, командував ротою у складі Другого десантно-штурмового батальйону, потім служив в Генеральному Штабі, потім звільнився.

Вісім років ми жили в такому стані «напіввійни», але мали бути готові до того, що відбулося. Тому навіть після того як я вже повернувся в цивільне життя, повністю відірваним від Збройних Сил себе не відчував, я служив у резерві, проходив збори резервістів.

До речі, коли в Україні була проведена загальна мобілізація, на прикладі нашої бригади можу сказати, що мобілізовані доволі гармонійно влилися в наші ряди, тому що, по-перше, багато хто з мобілізованих - це хлопці з оперативного резерву першої черги, які вже служили в бригаді, тобто вони знали командирів, знали куди повертаються, частина з них навіть мали контракти резервіста, тобто вони чітко знали свою посаду, і вийшов ефект синергії. Люди з цивільного життя, але ті, які вже мали підготовку, поєдналися з кадровими сержантами, офіцерами, солдатами, і боєздатність бригади від цього тільки зросла. Я не вважаю себе професійним військовим, але, очевидно, вже ним став. Проте військової кар’єри не планую. Після закінчення війни хотів би повернутися в цивільне життя, але, звісно, цей досвід, ці навички, мають залишитися зі мною назавжди. Я повинен, скільки вистачатиме здоров’я, їх підтримувати, продовжувати службу у військовому резерві і бути готовим до будь-яких викликів, що перед нашою Батьківщиною постануть у майбутньому.

- Як ви згадуєте свій перший бій, коли він був?

- Будь-яка ситуація викликає цілу емоційну палітру. Бій, обстріл, авіаудар (замислюється)... Мене за час служби, напевне, найбільше вразило перебування під авіаударом противника. Бо складно передбачити, що відбудеться і куди впаде бомба, сховатися від неї складно. Вони кружляють, ти чуєш гул над своєю головою, чуєш, як гул двигуна посилюється, розумієш, що це бойовий захід, пуск ракети, потім ти тільки чекаєш, де вона впаде, і молишся, щоб десь не дуже близько до тебе. Просто лежиш у канаві при дорозі, навіть не бачиш літака, тому що низько висять хмари, але знаєш, що він десь там, над тобою ходить. Страшно завжди: вперше, вдруге, втретє, вдесяте, це почуття, яке десь внизу живота піднімається до горла і намагається тебе за це горло ухопити, але важливо просто не дати йому опанувати тобою. І просто робити те, що маєш.

- Ви вже 24-го були на фронті?

- Раніше. Я вже місяць як був тут. В очікуванні цього повномасштабного вторгнення я вирішив не чекати на мобілізацію, просто повернувся до Збройних Сил, підписав короткий контракт.

Я ні в чому не був упевнений, але мій план був такий, що в разі, якщо я помиляюся і вторгнення не буде, то нічого страшного, я просто пів року відслужу в ЗСУ, поновлю свої навички, це ж моя бригада, вона знаходилася вже на виконанні бойового завдання в зоні Операції Об’єднаних Сил, а якщо моє передчуття виявиться правильним, то я буду на місці. Бо хоч би як намагалися ми це добре організувати, але хаос перших днів мобілізації є завжди, я хотів уникнути цього нервування, яке супроводжує розподілення, озброєння. Я подумав: якщо вторгнення станеться, я вже буду на місці, зустрічатиму мобілізованих побратимів і допомагатиму їм розподілитися, адаптуватися. І незважаючи на те, що було багато складних моментів, ми в бригаді відмобілізувалися швидко й організовано, у нас всі механізми все-таки були вже відпрацьовані, в тому числі на зборах резервістів: прийом мобілізованих, розподілення потоками. І вже через кілька днів у нас був сформований окремий батальйон в 95-й бригаді з мобілізованих, які прибули до Житомира. Багато хто спочатку пішов на оборону Києва, але більшу частину потім обхідними шляхами привезли сюди, на Донбас, і вони поповнили лави нашої бригади, яка вже тут, на Донбасі, зустрічала ворога.

- Згадайте перші дні війни, важко було відступати?

- У перші дні війни ми стояли на своїх добре укріплених позиціях в районі Торецька, Нью-Йорка, ба більше, першого ж дня ми пішли в наступ. Насправді, це маловідомий факт, але ми пішли, щоб саме скувати сили ворога, не дати йому почуватися достатньо розкуто, тому що він одразу почав наступ в районі Лисичанська, Сєвєродонецька, в Луганській області, Старобільська, а ми пішли наступати на Горлівку. Це я так гучно кажу «наступати», ми пощипали там ворога, захопили кілька його передових позицій в районі Горлівки, взяли полонених чимало, там же і з’ясувалося, що ці полонені - примусово мобілізовані жителі Горлівки. Про це є відео в Інтернеті. Перші полонені з “ДНР”:  вчителі, охоронці, слюсарі, тобто такі, але їх було багато, їх туди нагнали в ці окопи.  Фактично в результаті цього штурму ми вийшли на околиці Горлівки, тобто там, де вже давно не було українських військових, але потім, в рамках загальної оборонної операції, ми відступили, але ми тоді відтягли на себе… Противник змушений був, щоб не допустити просування, перекинути туди свої кадрові бойові частини, перекинути артилерію. Я так думаю, насправді не знаю, начебто послабили той тиск, який ворог чинив на іншій ділянці фронту. Буквально через кілька днів всю нашу бригаду з цієї ділянки фронту зняли, тому що відбувся вже прорив противника зі сторони Ізюма. І від початку березня ми зайняли оборону під Ізюмом, в районі, де фактично провели всі ці сім місяців війни в запеклих боях, з проявленим безпрецедентним героїзмом наших воїнів з першого десантно-штурмового батальйону, другого десантно-штурмового батальйону, з тринадцятого окремого десантно-штурмового батальйону, артилеристів, саперів, зенітників, розвідників.

Тоді, на початку, після взяття Ізюма, ворог прагнув швидким кидком по трасі Ізюм-Слов’янськ захопити Слов’янськ і Краматорськ, що створило би величезні проблеми для всього угруповання Збройних Сил України. А я нагадаю, що на той момент найбоєздатніші сили наші саме знаходилися тут, на Донбасі. У запеклих боях в районі Кам’янки, Довгенького, Долини та інших населених пунктів Силами оборони сковували та знекровлювали ворога, доки остаточно його не зупинили. Що, зокрема, створило умови для масштабного контрнаступу.

У БОЙОВОМУ ПРОСТОРІ ВСЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАВЖДИ І ВСЮДИ

- Ми бачимося з вами після Слобожанського контрнаступу, коли території Харківської області звільнені. Є відчуття якогось великого пройденого етапу?

- Це з Києва, зі Львова видається, що війна - це якісь окремі операції, те, що панує в інформаційному просторі на момент. Всі сьогодні говорять про Херсон і здається, що все відбувається в Херсоні, а завтра всі говорять про Харків і здається, що все в Харкові. Насправді це не так. Тобто фокус уваги і виставляється ось цими певними діями в інформаційному просторі. Але в бойовому просторі все відбувається завжди і всюди. І наша активність на одному напрямку може зумовити на наступний день нашу активність на іншому. Збройні Сили, всі Сили оборони країни, це єдиний організм, і війна завжди йде по всьому фронту одночасно. І відсутність, скажімо, активних дій наступального характеру не означає відсутність інших дій іншого типу. Якщо ми не наступаємо, працює розвідка, працюють диверсійно-розвідувальні групи і, можливо, йде накопичення сил, можливо, йде вогневе ураження… Це все різні етапи, які в фіналі ви побачите тільки в короткій довідці Генерального штабу – звільнено черговий населений пункт, але за цим коротким повідомленням величезна робота дуже-дуже багатьох людей і не лише Збройних Сил.

- Усім подобається маркування наступальної операції - білий хрест?

- Так. Хоча дехто каже, що ми одномоментно стали схожі на медиків.

Ми до моменту цього контрнаступу не мали ось цього свого спільного маркування. Ворога ми чітко ідентифікували по цих його Z-ках, хоча у нього крім Z ще є V і навіть ще є 0. От ми зараз багато техніки трофейної взяли саме з цими нулями, тому що це вже резервна пішла техніка, не знаю чи 0, чи буква О, не суттєво. Якщо говорити про нас, то на першому певному етапі були жовті квадрати, здається, під Києвом хтось мав маркування. А зараз хрест - певна річ, яка нас об’єднала. Якісне брендування завжди має значення, зокрема й психологічне, позитивне, я навіть почав звертати увагу на те, що деякі військові, роблячи це, малюючи чи з білого скотчу, хто як робить на машинах ці хрести, навіть вже певну креативність почали виявляти. Хто робить у вигляді козацького хреста, хтось мальтійський, але суть у тому, що хрест - так, класна річ. Я думаю, що це була вдала ідея запровадити саме таке маркування.

- Вчора я спостерігала спілкування ваших побратимів. Як формується така атмосфера тотального тепла?

- Зараз бригада на відновленні (на момент запису інтерв’ю - ред). Це від людей залежить, від усіх: командирів, сержантів, самих солдатів. Ми тут об’єднані спільною справою, служимо, воюємо, боронимо нашу землю, і над будь-якими побутовими, службовими труднощами є надмета, яка перекреслює всі якісь негаразди чи конфлікти. Ми розуміємо заради чого ми тут, тому все інше не має значення: десь важко, десь холодно, десь незручно, десь за комір крапає. Насправді наші люди, я не втомлююся дивуватися, унікальні. І наскільки наша поведінка контрастує з поведінкою окупантів, які зайдуть до нормальної хати і перетворять її на свинарник. А наші потім зайдуть у свинарник і перетворять його на хату, тому що не для когось, для себе, там одразу щось підлагодять, там підремонтують, пічку підмажуть. І це все відбувається миттєво, ми звільняємо село і є наказ в ньому розквартируватися, хлопці заходять в покинуту сільську хату, особливо часто прямо там, де жили росіяни, в порожніх хатах часто жили росіяни. Хоча вони там кілька місяців жили, у них пічка дірява, у них зі стелі крапає, у них там туалет прямо посеред хати. Але буквально протягом одного дня все це вичищається, буквально протягом одного дня і пічка замазується, і дах латається, хлопці вигрібають все сміття. Простіше скажу – робиться, власне, все необхідне для того, щоб свій же побут організувати, навіть якщо це на короткий період. Ми жартуємо, що якби заходили на тривалий період, то могли б і город посадити, і поросятко завести.

- Відчували історичність цього моменту?

- Я відчуваю історичність моменту з 24 лютого, тобто воно для мене все поєдналося в один. Коли ти отримуєш інформаційне повідомлення про звільнений Ізюм, то в тилу це трактується як віха. А для мене цього моменту, як окремого, і не було, тому що це все був процес. Наприклад, я чую, що наші сусіди зайшли на околицю Ізюма, ми в той же час зайшли з іншого боку, зачистили села, він не швидкий, цей процес, і ти звикаєшся з цією думкою, що якщо ми зачистили це, завтра вже просунемося далі, а значить післязавтра вже, можливо, і весь Ізюм буде звільнено. І потім, коли це відбувається, то сприймається як природний процес, який не зупиняється. Тобто звільнення якогось населеного пункту не дає такого якогось тригеру, що от - стоп, а тепер пішли покуримо. Триває безперервне продовження виконання бойового завдання, аж доки не отримаємо якогось іншого наказу. І так село за селом. Ми ж не зупинилися після Ізюма, з ходу був форсований Оскіл, був розширений плацдарм на лівому березі оперативними діями і 95-ї бригади, 80-ї та інших підрозділів десантно-штурмових військ, усіх Збройних Сил України. Все це йшло в комплексі. І операція, яка тут же вилилася в операцію зі звільнення Лимана. І той результат, який ми зараз бачимо, от він іде цей безперервний процес. І для Збройних Сил він справді безперервний. Якийсь підрозділ може вийти на відновлення, але його місце одразу займе інший. І процес триває. Навіть зупинення наступу - це теж продовження процесу, тобто в одному місці закінчуємо, в іншому - починаємо. Не завжди все може йти успішно, ми можемо бути змушені десь перейти до оборони чи відступити з якихось раніше зайнятих позицій. Але так це працює, це війна.

- Втомилися хлопці? Як вони відпочивають під час відновлення?

- Ми не служимо за обов’язком, ми захищаємо за покликанням, тому це ключова мотивація, ключова мета, яка дозволяє, зокрема, переживати такі речі, як психологічна втома. Вона значно важча за будь-які фізичні навантаження. Зараз  легше, зараз не так, як було в березні чи в квітні. Є можливість, передусім для штурмових рот, які найбільший тягар на собі несуть, дати хлопцям відпочити, відіспатися, випрати речі. Але от побути з рідними, побути вдома - це найбільше, чого вони потребують, а цього, на жаль, немає.

Щодо деталей відновлення. У нас немає розпорядку дня як такого, який він є в місці постійної дислокації, о 6-й підйом, о 6.15 – фізична підготовка, о 6.45 – гігієнічні процедури, о 7-й шикування, о 7.30 – сніданок і там далі поїхало. Тут розпорядок життя визначає командир і ті завдання, які стоять перед підрозділом. Якщо підрозділ виходить, наприклад, на відновлення боєздатності, його завдання відновити боєздатність. А як це роблять - визначає командир, командир батальйону визначає загальну рамку, визначає порядок проведення занять з бойової підготовки, що є обов’язковим, а командир, скажімо, роти визначає, хто і коли в нього ремонтує техніку, хто приводить до ладу колективну зброю, хто в цей час, наприклад, може просто відпочити, випрати речі. А потім вони поміняються - ті підуть щось робити, ті підуть відпочивати.

- А можуть побайдикувати?

- Напевно, можуть, але тут немає великої можливості нічого не робити, людина відіспалася, відпочила день, а потім сама хоче щось робити. Мене це навіть іноді дивує, хлопцям не потрібно щось казати, тут всі дорослі, свідомі люди, навіть якщо здається, що немає конкретної роботи, техніка відремонтована, зброя почищена, то вони щось в хаті робитимуть, можуть почати стелю білити чи ту ж пічку перемазувати, щоб вона менше диміла, чи якимось ще речами займатися, щоб просто банально свій побут покращити. Командири ж будь-яку вільну хвилину завжди прагнуть використати для того, щоб підвищити боєздатність підрозділу, провести зайве заняття, воно ніколи не буде зайвим, відпрацювати штурм будівлі чи дії підрозділу в обороні, чи евакуацію пораненого, заняття з саперної справи чи радіотренування, якісь інші речі, що можуть допомогти і врятувати життя та покращити виконання бойового завдання. Це ключове, це найперше - виконати бойове завдання.

- Від керівника групи документалістів ЗСУ я почула таку фразу: «Залужний провів прекрасну реформу - децентралізацію армії». І це найбільш вдала реформа, коли даються певні свободи.

- Я не можу розповісти яким чином здійснюється організація системи управління, але, як на мене, головний психологічний зсув, який кардинально відрізняє нас і від старої радянської армії, нащадком якої до 2014 року була й армія українська, і зараз від наших ворогів, те, що у Збройних Силах України ініціатива заохочується, не карається, як колись було, а справді заохочується розумна ініціатива. І кожен командир на своєму рівні знає: якщо він запропонує якесь більш вдале рішення виконання бойового завдання, то його приймуть. Він розуміє та усвідомлює суть наказу, а не впирається в його букву. Наприклад, якщо стоїть наказ зайняти лісосмугу і утримувати ворога, то ключове утримувати ворога, а не зайняти лісосмугу. І командир може побачити, що якщо йому зручніше виконати це завдання, зайнявши не цю лісосмугу, а позиції в 500 метрах з іншої сторони, якусь висоту чи інакше організувати цей процес, він може прийняти це рішення і його ще нагородять, якщо воно буде правильним. А навіть якщо він помилиться, то сильно не покарають, тому що його мета була якнайкраще виконати завдання.

От у зміні цієї психологічної атмосфери я вбачаю одне з надзвичайно важливих досягнень і особисту заслугу Залужного. В армії все починається з голови, і те, як Головнокомандувач вибудовує власну комунікацію з підлеглими, як проєкція лягає на всі Збройні Сили і, зрештою, досягає кожного командира взводу. Це дуже важливий чинник, що прямо впливає на нашу боєздатність. Сподіваюся, ці зміни невідворотні.

- Хотіла почути ще щось обнадійливе... Але ви обережні у почуттях та прогнозах.

- Тріумф буде, коли ми переможемо у війні, я закликаю тут тримати холодну голову, тому що війна далека від завершення. Ми маємо бути готові не тільки до хороших новин і перемоги сприймати без такої занадто ажіотації. Якщо заслужили, ми маємо право трішки порадіти. Але пораділи, посміхнулися, привітали одне одного і далі продовжуємо роботу кожен на своєму місці, щоб наблизити нашу перемогу. Війну не витягують тільки Збройні Сили чи тільки Сили оборони, це завдання всієї нації. І кожен на своєму місці, чим би не займався, має працювати і діяти так, ніби перемога залежить від нього особисто.

Лана Самохвалова, Київ

Фото Сергія Лисенка