Українські топоніми: альтернативи немає – треба повертати своє
Ми й досі на кожному кроці стикаємося в Україні з радянсько-російським маркуванням простору. Як цього позбутися?
100 років тому Україна пережила реальну ІПСО, негативний вплив якої не подолано досі. Нагадуємо - ІПСО - інформаційно-психологічна операція, сплановані дії з передачі інформації, щоб вплинути на почуття, мотиви, критичне мислення людей. Це й було зроблено більшовиками в небаченому досі масштабі. Вони перекраяли топоніміку наших міст і селищ - миттєво і безжалісно. І не просто перекраяли. Згадайте, центральні та найкращі вулиці завжди носили імена вождів пролетаріату, десь поряд були вулиці, названі на честь пролетарських «митців» і «російських геніїв» на кшталт Пушкіна та Толстого. Втім, імена останніх з’явилися на мапах наших міст ще до більшовиків, і Карл Маркс з Кларою Цеткін – то був уже завершальний акт цієї трагедії. Саме за допомогою такого повсякденного тиску було грубо спотворено свідомість цілих поколінь. Ми це гостро відчули уже на початку 90-х, коли почалися перші несміливі спроби, повернути нашим містам історичну топоніміку. Діапазон спротиву цьому руху справедливості й здорового глузду був надзвичайно широкий: від «какая разніца» - до «зачєм тратіть на ето такіє огромниє деньгі». І в тому, що в України пішли десятиліття на відновлення історичної правди – легко вбачаються наслідки тієї ж самої ІПСО. І долаються вони досі надзвичайно важко.
А доносити до свідомості тут треба дві прості істини.
По-перше, не існує таких грошей, про які можна було б сказати «це дорого», коли йдеться про порятунок національної історичної пам’яті. Тому що все це мало працювати на ствердження радянсько-російського домінування, а у людей - генерувати комплекс меншовартості з пелюшок.
По-друге, це не дорого. Це – реально копійки. Тож не треба поширювати ворожі міфи.
Наскільки затято росія тримається за цей свій «плацдарм» на українській землі – особливо виразно стало видно у ці дні. Що зараз насамперед роблять росіяни в наших окупованих містах? Правильно, повертають старі назви, намагаються відновити своїх ідолів.
Комусь ще здається, що дерусифікація та декомунізація наших вулиць – це не одна із першочергових задач?
Імперське маркування території – це задовго до більшовиків
– Не можна сказати, що це робили тільки більшовики, - розповідає Віталій Нахманович, історик і етнополітолог. - Коли приходить будь-яка нова влада, вона зазвичай починає міняти назви вулиць, тому що назви вулиць - це частина історичної пам’яті.
– Тобто задача – цю історичну пам'ять народу стерти та нав’язати свою…
– Так, подивіться хоча б на всі ці численні вулиці, названі на честь російських міст, - каже історик. - Ну з якого дива? А все це робилося свідомо, щоб закріпити оцю так звану дружбу «братніх» народів, щоб породити в людей відчуття, що все це наша загальна країна, одна спільна родина. А росіяни – це старші брати, адже в родині хтось має бути ж старшим.
– А ще пам’ятники, які абсолютно незрозуміло, що тут роблять - продовжує пан Віталій. - Можна зрозуміти, якщо пам’ятник Пушкіну стоїть в Одесі. Його біографія пов’язана з Одесою, він писав багато про Одесу – це частина історії міста. Але в Києві він не жив. Очевидно, що це маркування не пов’язане з місцевою історією чи з біографією Пушкіна. Це як раз типове ідеологічне імперське маркування - всюди мають стояти пам’ятники Пушкіну, бо це один із символів російської імперії. І люди, які ходять по місту і всюди бачать цього Пушкіна, думають: ну, так, це частина нашої спільної історії…
– Хоча, як на правду, історія дещо інша? – задаємо чергове запитання. - На «основному» пам’ятнику Пушкіну в однойменному парку в Києві ще недавно було написано: «Пушкіну – український народ». А за що українці мали б дякувати Пушкіну? За те що він оббрехав у поемі «Полтава» їхнього великого гетьмана-будівничого Івана Мазепу?
– Російська культура тільки тоді перестане бути отруйною, коли закінчиться імперія, - стверджує Олексій Панич філософ і громадський діяч. – А вона закінчиться тільки разом з державою - росія має перейти в іншу форму існування. А поки незалежний від москви Київ - це удар по засадничому міфу, на якому стоїть російська держава. Вічна біда росії – з’ясування наскільки вона Європа чи Азія. Від орди вона багато чого успадкували, але на рівні офіційної ідеології відхрещується від цього. А від Києва багато чого НЕ успадкувала, але ідеологічно заявляє, що все це їхнє. Тому існування незалежної, ще й прозахідної, не підпорядкованої росії України - це в принципі щось несумісне з існуванням російської імперії.
І саме про це їм конче треба весь час нагадувати, не дати забути, не дозволити вивільнитися з-під цього мороку брехні – всім і всюди – на вулицях і площах, в скверах, кінотеатрах, бібліотеках…
Стару ІПСО - новою не заміниш
Суть моменту: москва уже не має на нас впливу, вона втратила його безповоротно, але як самим українцям позбутися тяжких наслідків ІПСО, тієї, що поширилася далеко за межі одного століття?
Ми - інші. Коли ж це стане аксіомою для будь-якого українця?
– Все це так і буде, - запевняє Олексій Панич. - Дуже криваво, але дуже ефективно це робить сам путін, просто зараз, у 2022 році. Ніхто інший так не сприяв зміцненню української ідентичності, як окремої від російської. Дорогою ціною, але радикально. Скільки людей зараз активно переходить на українську мову спілкування. Це видно і по публічному простору, і просто по вулицях Києва - який відсоток людей на звернення до них відповідають не російською, а українською мовою.
Але чи є задовільним темп цих змін? Адже треба не забувати про ключову обставину часу – підлу війну, російське звірство…
– Розумієте, маркери ідентичності не є якимсь стабільним набором, - зауважує філософ. - Свого часу я порівнював це з борщем. Всі знають, що таке борщ, його не сплутаєш з жодною іншою стравою, але немає такого компонента, про який можна було б сказати, що без нього борщу не буде. Буває без м’яса, капусти, помідорів, без квасолі. От хіба що без буряка не буває. Так от, українська мова, якщо хочете, це той самий буряк, який обов’язково має бути.
Але чому ж процес національної самоідентифікації розтягнувся на ці довгі 30 років? Чому весь цей час ми не займалися до кінця послідовно тими ж перейменуваннями? Не розуміли, наскільки це важливо? У росіян же невипадково застрягло у мізках, що ми їх зустрінемо з хлібом-сіллю. Знову таки, вони відразу повертають свої назви в окупованих містах…
– Їхня окупаційна влада не зв’язана жодними демократичними процедурами, жодними законами та нормами, - пояснює Віталій Нахманович. - Будь-який «начальник» - привезений чи з місцевих колаборантів видає наказ поміняти назву і - привіт. Вони це роблять відповідно до своєї радянсько-імперської ідеології. А ми це можемо робити лише так, як вимагає наша процедура. Щоб перейменувати якусь вулицю, поставити чи знести пам’ятник, має бути рішення відповідно міської чи сільської ради. А владу у нас обирають люди, і якщо люди є носіями постімперської російської, радянської свідомості, вони обирають відповідних очільників свого міста чи села. І вони, ці очільники гальмують, гальмували процес, як могли.
– Я хочу сказати, що проблема не в тому, що ми від самого початку не поміняли назви вулиць, - підкреслює історик. - Проблема в тому, що насправді це є проблемою української історичної пам’яті, яку ми досі не сформували як пам'ять окремої нації, окремої країни, окремого народу. І щоб прийти до перейменування вулиць, треба від самого початку міняти шкільну освіту, освітню програму. Історична пам'ять починається зі школи.
– Але ж ми не можемо сказати, що в наших школах від 90-х років нічого не змінилося. Все-таки, там уже вивчають іншу історію України…
Віталій Нахманович м’яко заперечує: ми все ще вчимо дітей по підручниках історії, скажімо так, досить розмитого, змісту. Плюс багато вчителів, які або навчалися за радянських часів, або по тих підручниках...
– Вони – теж продукт ІПСО, хіба не так?
– Так. Але тому ми й втратили багато часу. Ці люди винесли зі школи й привносять до неї купу радянських стереотипів.
Як давно наші школи перейшли на українську мову? Не просто на рівні викладання, а на перерві, в шкільному коридорі? А людина з першої миті усвідомлення світу має знати – я українець, моя мова українська. Ну, просто тому, що я саме з цим народився. Пересічна людина живе на рівні «звик», а не на рівні осмислень, рефлексій. От я так звик – мені так зручно, комфортно, приємно.
– А з іншого боку, крім освіти є ще один пласт, який передує перейменуванням – це свята, - продовжує Віталій Нахманович. - Ми досі святкуємо 9 травня - день перемоги одного окупанта України над іншим окупантом України. А скількох свят ми лише нещодавно позбавилися? До 2014 року ми відзначали 23 лютого - день радянської армії. Ми й з тим 1 травня совєтським досі ніяк не розпрощаємося...
У нас немає свого власного календаря свят, а це дуже важливо, підсумовує історик. Тому що це - спільне згадування, спільна історична пам'ять.
Таблички поміняти на будинках? Ми за це вже заплатили
– Якби українці не усвідомлювали, що це важливо, не було б такого активного інтересу до перейменувань в Києві, не було б такого тиску на ту ж одеську міську раду з приводу пам’ятника Катерині, - вважає Олексій Панич. - Останню петицію, що я бачив: перейменувати площу Перемоги в Києві та прибрати ту стелу - фалічний символ на честь Червоної армії. Вона швидко набрала потрібну кількість голосів і буде розглянута - це означає, що достатньо багато пересічних киян активно розуміють, що це треба робити.
Те, що не всі згодні, щось конкретно перейменовувати - це інша справа, продовжує філософ. Як цих людей – що «за» і «проти» - примирити? А чи треба? Примирення полягає в тому, що й ті, й інші підтримують якісь засадничі речі, які спонукають бути разом членами одного суспільства.
– Але перейменування треба робити коректно, - наполягає пан Олексій. - Тут треба знаходити, якщо не консенсус, то принаймні такі позиції, з якими погоджується більшість. Якщо нам не подобається позиція більшості, нічого не лишається, як переконувати та переконувати далі. Якщо за нами історична правота - то рано чи пізно ми переконаємо.
Тут важко не погодитись. ІПСО не перемагають новою ІПСО. Це має бути природній поступ істини, яку нікому не дано спинити.
– І ось що ще мене непокоїть, - каже Віталій Нахманович. – Скажімо, на сесії міськради ухвалили рішення про зміну назв ста вулиць, а таблички на будинках не міняють. А треба, щоб людина бачила ці інші назви. І це не дорого (!) - на це закладаються гроші, і коли ми з вами платимо за утримання будинку, там закладено ремонт та заміна табличок на будинках.
Є такий основоположний принцип токсикології. Жертву отруєння треба в першу чергу ізолювати від джерела отрути, або ж ліквідувати його. Радянсько-російські топоніми один до одного і є таке джерело. Їх доля в майбутній Україні має бути вирішена однозначно.
До речі, для тих, хто досі переживає, що перейменування створить багато додаткових проблем. Роз'яснення, чи потрібно переоформлювати документи, якщо змінилась назва вулиці – за посиланням.
Спойлер: спеціально робити цього не треба.
Лариса Гаврилова, Київ
Матеріал підготовлено за підтримки International Media Support (IMS), Медіацентр "Схід" і ГС "Консорціум ветеранських організацій сходу".