Данило Зубко, командир десантно-штурмового взводу 95-ї бригади

Це було в перші дні після завершення Харківського наступу. Я разом із групою документалістів Генштабу зупинилася у щойно звільненому селі області, де розташувалася 95-та бригада. Колеги знімали позиції, на яких колись потрапили під обстріл, а я гуляла зруйнованими вуличками. Зайшла на обійстя, звідки, за словами хлопців, з російським обозом виїхали колаборанти і де у ті дні розташувалася одна з наших штурмових рот. Кізоньки обдирали там якісь цілком декоративні рослини біля вікна, кури ходили з видом господинь-довгожительок. Чиста тобі пастораль, якби не звуки вибухів (фронт був недалеко) і понівечені всюди будівлі.

На подвір'я заїхав старенький жигуль, звідки вийшов симпатичний худорлявий хлопець. Привітався, для певності подивився моє журналістське посвідчення.

- Данило, – простягнув він руку.

- Такий молодий, а вже воюєте, – в той момент мені було важко повірити, що в свої двадцять дев’ять він воює вже вісім років, командує ротою.

Я тоді відкрила для себе новий тип наших військових: до тридцяти або ледь за тридцять, відважні і дуже дорослі, яким підпорядковують роти та взводи.

Данила Зубка важко було не запам’ятати. Він родом зі Стаханова (зараз – Кремінна). І він у своїх соцмережах веде фантастичний військовий щоденник. Це не просто репортажі щоденного життя військових, це вже література, яка пишеться щотижня. І у тебе перехоплює подих від того, скільки душевних сил у хлопця, який після важкого штурму зі звільнення села, оплакавши побратимів, ще пише і для нас.

Ми того разу поспішали, і домовилися з Данилом зустрітися для розмови у Києві, під час його майбутньої відпустки. А я під час цієї поїздки, де ми рухалися від старлінка до старлінка, читала соцмережі Данила, дивуючись його образності. “Звільнені землі – це кров, піт і бруд... Весна з поцілунком смерті... Важко читати некрологи, втрачати побратимів...Іноді таке відчуття, що тобі вже 70 років. Поняття затишку звузилося, що хоча б дощ на голову не капає...”. За кілька тижнів Данило написав, що він на під’їзді до Києва, ми домовилися про зустріч, яку він планує між бесідами в учбових закладах, які він закінчував.

Данило сидить в студії Укрінформу, роздивляється книжки на стелажі нашого Арт-хабу і каже:

- Одне з моїх захоплень – роздивлятися книжкові полиці у тих містечках та селах, які ми звільняємо. Перед тобою як на долоні, як і чим жили люди. В Донецькій області на книжкових полицях з українського максимум - збірка віршів Шевченка і Гоголя. А все інше, там Лев Толстой, Лермонтов, Пушкін. До речі, біля Авдіївської промзони в одному будинку знайшов цю поезію, але нецензуровану, з матами – ото велика культура. І все забите пропагандою росії. Я одну книжку забрав в Долині, коли ми там стояли. Я сподіваюсь, що її власник (вона називається «Енциклопедія мудрості») зі мною колись зв’яжеться. Я йому віддам, і спитаю, чи він її читав, чи він зрозумів і чи він не шкодує ні про що. Ця людина очолювала силовий блок в області, я думаю, він вже на пенсії, у нього там поруч на полиці стояла книжка російською «Для управления Службой безопасности Украины в Донецкой области». Зараз він виїхав не в Україну. Мені цікаво, чи він як офіцер усвідомлює, що зробила росія з нашим краєм.

А от Харківщина мене потішила. Тут по селах чи не в кожній хаті можна знайти Василя Стуса. Там дуже багато українських книжок. І ще мені цікаво, що знаходиться в погребах.

- У погребах Харківщини?

- Як і що консервували, і як воно стоїть на полицях. Які господарі на Харківщині, Луганщині і на Донеччині. Для мене це цікаво: кого я захищаю.

- І що — харків’янки того варті?

- Варті. Наприклад, нас врятувало село Довгеньке, зараз його немає. Підвали там гарні, плюс нам тоді перебили логістику і ми виживали за рахунок погребів. Це село нас врятувало. Це гарне багате село. Було. (Замовкає на секунду, наче згадуючи). Там було два тракторних стани. На верхньому стояли трактори, скоріш за все, напередодні, восени, закупили. І туди залетіли винищувачі, і ці трактори, і все знищили. Будівель там теж немає. Ми звідти виходили, я цього ніколи не забуду, отак лежать і трупи свиней, корів. Далі вбиті люди. І це все на вулицях, це важко було. Мене тоді емоційно підламало.

- Що зруйновано життя великого села, так?

- Так. І плюс я дуже важко переношу втрати побратимів. Важко втрачати, тому що мої для мене найкращі.

Я зараз знаходжусь на території Луганщини. І ти заходиш в будинок і дивишся, магнітики висять: «Сочи», «Керчь». Вони відпочивають у Керчі, читають Пушкіна. А ще мільйони ікон. Я розумію, що релігійні особи… Але їм не допомагає релігійність відчувати любов до країни.

- Ми знаємо, що ви зі Стаханова, який зараз називається Кремінною. Війна прийшла в Україну і в місто вашого дитинства, коли вам був 21 рік. Як на такій питомо проросійській території виховали майбутнього штурмовика для ЗСУ?

- Людина формується років з чотирнадцяти. У моєму місті, де я жив до 16 років, усі вболівали за «Шахтар», це було круто, а я вболівав за «Динамо-Київ». У мене є декілька улюблених команд, одна з них «Динамо-Київ». А це там дуже не віталося. Коли у 2004-му році почалася Помаранчева революція, всі ходили на мітинг «регіоналів», ми з братом стояли біля сцени з екраном, де транслювали те, що відбувалося на Майдані. Я ще маленьким був. У мене батьки, коли всі голосували за «Партію регіонів», віддавали голоси за націонал-демократів.

22 роки - це вік, з якого росія нахабно почала красти мою молодість. Це вік, в якому ми починаємо будувати доросле життя. Це проміжок часу, коли хочеться гуляти, займатися особистим життям, будувати кар’єру. А для мене це війна.

Війну 14-го року я зустрів у Києві. Це, я так називаю, перша воєнна кампанія проти України.

- Як ви потрапили в армію? Ви ж студент?

- Я на той момент був студентом. Закінчив коледж Макаренка в Києві на відділенні "Правознавство". Потім вступаю в Національний авіаційний університет і йду воювати. Це для мене було як поклик. У 2014-му я не встиг піти в армію, тому що вступна кампанія до вишу, оця волокита і я потрапляю в армію у березні 15-го.

Мене спочатку не хотіли брати в армію. Я зараз більш-менш виглядаю доросло, а тоді виглядав як пацан шістнадцяти років. Прийшов: ось я хочу на війну. А мені кажуть: "Ні, не підеш. Це шлях дуже важкий". Я кажу: "Хочу на фронт", а мені кажуть: "Ні". Кажу: "Так". Ну і я, завдячуючи тоді військовому комісару, який повірив, роздивився мене, потрапив. (Пізніше один з друзів Данила розповів, що йому вдалося потрапити до армії, бо він дійшов до ректора вишу – ред.). І вже у жовтні йду у 58-му окрему мотопіхотну бригаду, 16-й батальйон, стаю на посаду "навідник кулемета ПКМ". Це кулемет Калашнікова модернізований.

Важкий етап, ми зайшли в зиму, холодно було.

Це було біля Авдіївки. І потім ухвалили рішення її взяти, 4 лютого 2016 року беруть Авдіївську промзону.

Після промзони вже мене у серпні, перед Днем Незалежності, поставили на командира кулеметного відділення протитанкового взводу. Потім, у 2017-му році, відправили вчитися на офіцера до Львова, в академію сухопутних військ на три місяці. Після навчання прибув у Кримське. Були виїзди в зони бойових завдань, останній виїзд був у Нью-Йорк.

25 лютого 2022 року я мав отримати диплом. А 24-го вночі я подивився звернення Президента і розумів, що війна от-от почнеться. Хоча про війну я знав ще раніше. Наприклад, згадую, як хрест на Софійському соборі впав.

- Ви вважаєте, що це було таке символічне попередження від неба...

- Все разом. У Харкові прапор на флагштоці порвався, і що з Харковом відбулося, на жаль. Посольства країн виїхали з Києва. Мені траплялися дані про розташування російських військ.

- У вас був зібраний рюкзак?

- Так, у мене все зібрано, я знав, що піду на війну. 24-го прокинувся, мене запитують, чого ти не спиш. Кажу: "Не спиться". Таке відчуття якесь дивне. Я спустився вниз, потім піднявся, ліг, і відразу почалися удари по Києву. Біля мого будинку будують міст Воскресенський, та думаю, це, мабуть, крани б’ють, щось таке дивне. Потім чую, що ні, летить. Мені повідомлення пишуть: "У нас війна". Я пишу у відповідь: "Знаю". Я провів кілька телефонних розмов.

Я зателефонував до частини, зідзвонився зі своїми товаришами, побратимами, поїхав у військомат забирати особову справу. Я знав, що треба воювати.

- Поїхали до Житомира у 95-ту бригаду?

- У мене контракт резерву. Контракт резерву полягає у тому, що ти через 24 години повинен прибути у військову частину. Хочеш не хочеш, треба виконувати, тим більше, що в державі халепа.

- Тоді перших кілька днів 95-та стояла в Донецькій області.

- У Нью-Йорку. Там я закінчував у 2017-му, сюди приїхав. Спочатку ми прибуваємо в 95-ту, нас комплектують. Частину людей відправляють під Київ. А нас закидають в Нью-Йорк, ми ще там стоїмо три дні, а потім перекинули на Харківщину.

- Там були важкі моменти, коли ми відступали. Яку ви для себе періодизацію війни зробили і що ви відчували, коли були погані моменти?

- У нас два періоди – до Харківського наступу і після того. Хоча, щоб нормально атакувати, слід стати в нормальну оборону. Тому підготовка до наступу – це теж частина операції. Але тут окремий епізод, що ми здали Сєверодонецьк. Ну, по Сєверодонецьку в мене є своє бачення. Це відбулося, бо у деяких просто не сталеві були яйки, і все.

- Данило, ви починали як кулеметник, а я вас зустріла вже після контрнаступу керівником десантної групи. Коли відбулася ця зміна?

- Коли я отримав офіцерське звання у 2017-му році. Я прибув на повномасштабне вторгнення вже в офіцерському званні. У мене ж контракт десантника. Десант – це еліта, чий статус здобувається кров’ю.

Одного разу почув: ми точно такі, як десантники, тільки – цитую – «не в малінових беретах і руки у нас теж не тремтять». Мене аж підірвало. Ну, по-перше, не маліновий, а маруновий, це артеріальна кров, багряного кольору. І за нього дуже багато лягає людей. Стояти на позиціях – важко. Важко на себе приймати удар. І треба мати дуже сталеві яйки, щоб йти на штурм. У нас є три роди елітних військ – це десантні війська, сили спеціальних операцій і морська піхота.

- Я люблю читати ваш фейсбук, там прекрасні думки і дуже важкий досвід. Хотіла б для читачів процитувати: «Коли смерть дихає тобі в потилицю, повернись до неї обличчям і скажи: "Не на часі!"». Були моменти, коли ви точно знали, що надсила допомогла вам.

- Я вже не рахую ті моменти. Зовсім. У мене понад двадцять бойових виходів.

- Скажіть, скільки триває штурм?

- Мінімальний може тривати дві-три години, великий – 24 години, 48 годин, це дивлячись, яка задача. Під час штурму хлопці можуть скинути до п’ятнадцяти кілограмів. Щоб змінити лінію фронту, деколи треба йти з десяток кілометрів пішим ходом, і це може бути чотирнадцять годин активного штурму. Понад пів сотні кілограмів на собі.

- Я коли була у вас, бачила, що у вас люди 40-45 років. Як вони такі навантаження витримують: двадцять годин штурму?

- Людина ще сама не знає, що вона може зробити. Вони всі витримують, все нормально, але після штурму, коли все зроблено, бувало таке, що втрачають свідомість. Але жити вони хочуть більше, ніж ця важкість. У нас були такі моменти, що нас накривали, скидали РПГ, ти йдеш, забираєш труби від них, тому що ти розумієш, що завтра зранку у тебе вихід і вони знадобляться.

- Скажіть, а коли ми з вами бачилися, трапився цікавий діалог. Я запитала вас, чому ви не ріжете тих кур, це ж сепарські кури, їх можна – свого роду репарація на користь українського війська. Ви казали: "Ні, це не прийнято".

- Не будемо забирати у цивільних, навіть якщо це колаборанти. Це курка, там худоба, це люди вирощували для себе, хоч які вони не є; є ще населення, яке постраждало. Можливо, хтось інший візьме. Ми купуємо у них. Дивимося по інтернету ціну на свиню і беремо за кілограм по ринковій. Самі колемо.

- Ви заходите в село на штурм, йдете першими. Ви знаєте, що в кожній хаті може бути росіянин. Що ви відчуваєте, як далі все відбувається?

- Штурм – це важкий шлях. Він не передбачає помилок або слабкості. Перші кроки бувають важкими, де ти повинен перебороти свій страх перед невідомістю. Руки тремтять перед штурмом – це нормально. Зіниці стають такими ж за розміром, як і райдужна оболонка. Я раніше дивився "Діскавері", там я цей погляд побачив, коли левиця нападала на косулю. Цей погляд хижака ніколи не забувається. Кожна людина, коли заходить, коли відбувається викид адреналіну, вона відчуває, де стоїть противник. І, окрім того, що воно, оце відчуття, у нас є, воно ще тренується. З кожним виходом воно тренується, тренується, загострюється.

Але я також хотів, щоб ми ніколи не забували про ціну. Я повертався після поранення зі шпиталю. Спочатку виїжджав на лікування до шпиталю, знаючи, що там відбувається, як під ногами земля горить, реально горить. Там дуже важко було. Заїжджали на позиції – було зелене поле, повністю зелене, тільки озимина зійшла. Через три дні повністю було чорне, повністю перепахане. А потім повертався вже з лікування. Коли заїжджаєш в Харківську область, там є борд: «Вас вітає Харківщина». У мене перед очима відразу все: чорне поле, важкі бої, побратими.

Питання ціни Перемоги і того, що ми будемо робити з тою частиною населення, яке отруєне пропагандою, ще постануть. На Донбас слід через грантову систему заселити людей з інших частин України. Створити максимально сприятливу систему, щоб вони переїхали. А інших місцевих позбавити виборчих прав. Треба ухвалювати закони, адекватні з нормальним, реальним баченням того, що відбувається на цих територіях.

- Але у вас є маркери, що росіяни здали, що вони бояться? Все-таки зараз прибули новомобілізовані.

- Мобілізовані – це м’ясо, яке стріляє, і все. Коли ти захищаєш всій дім, ти стоїш до останнього, ти вдвічі сильніший. А у них немає цієї мотивації, за що вони тут. І це програш.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Євгена Котенко