Бійці без зброї. Як працюють в умовах війни рятувальники

«Якщо матимемо хоча б маленьку зачіпку, щоби знайти під завалами живу людину, то ми вхопимось за неї»

Працівники ДСНС не мають зброї, проте вони першими приїжджають на місця ракетних ударів. Прибирають уламки снарядів, гасять пожежі, розбирають завали зруйнованих будівель, рятують живих і шукають тіла загиблих.

Під час повномасштабного військового вторгнення росії в Україну в структурі ДСНС з'явився новий підрозділ - Аварійно-рятувальна частина з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. Таких частин лише п'ять у країні. За кожною закріплено по кілька областей.

Кореспонденти Укрінформу зустрілися з начальником рятувального відділення групи рятувальних робіт, який працює у Запоріжжі, - Олегом Круліковським.

Ми бачили Олега, коли він разом з іншими бійцями-рятувальниками розбирав завали житлових багатоповерхівок у центрі міста. Це було на початку жовтня, коли ворог кілька ночей поспіль бив ракетами по будинках, у яких спали мирні люди.

ДЕВ'ЯТИПОВЕРХОВИЙ БУДИНОК, ЩО СКЛАВСЯ, ЯК КОНСТРУКТОР

"Коли приїжджаєш на місця влучання ракети, головне - чітко та правильно поставити завдання для себе, щоби не робити зайвого, і правильно провести розвідку. По-перше, ми маємо врятувати постраждалих, і вже далі – ліквідовувати наслідки атаки, розбирати завали", - говорить рятувальник.

З ним ми зустрілись на місці одного з жовтневих "прильотів", біля панельного 9-поверхового будинку. Ракета (вночі 9 жовтня, - ред.) знищила під’їзд, "відрізавши" як ножем, ще один. Тоді під завалами знайшли тіла 13 людей, зокрема і тих, хто виїхав із тимчасово окупованого Мелітополя.

“Це був у нас третій об’єкт після будинку на Сталеварів та Соборному, коли по них влучили ракети (6 жовтня - ред.). І це був найбільш об’ємний і складний об’єкт. Бо до цього були цегляні і 5-поверхові. А цей - 9-поверховий конструктор, плити буквально складалися. Будинок був найбільш аварійний", - згадує Олег.

Після влучання ракети дев'ятиповерхівка загорілася, і тому першими сюди виїхали пожежні частини. Підрозділ Олега приїхав на місце о 7-й годині ранку. Рятувальники вирішили працювати одночасно по обидва боки будинку, де розмістили крани.

Рятувальники знали, що там можуть бути люди... аж раптом стався обвал -  впав так званий "капюшон" - це частина плит верхніх поверхів, нижні було зруйновано внаслідок влучання ракети. Об’єм завалів збільшився вдвічі.

««Капюшон» обвалився за лічені секунди. Я був у той момент поряд із будинком. Ми якраз обговорювали послідовність розбирання верхніх плит і побачили, що зверху почало сипатись. Усе обвалилось вмить. Ми відразу зробили перекличку по раціях. Дякувати богу, всі наші були живі, техніка не постраждала. Це реально було диво, бо в той момент з обох боків працювало приблизно 15-20 людей", - каже чоловік.

Зараз із будинку відселені всі мешканці, він є аварійним. Але люди приходять аби забирати речі, що вціліли.

Рятувальник каже, що в ті дні співробітники ДСНС  "перелопатили" голими руками та ломами тонни цегли й бетону. З-під завалів діставали понівечені тіла, частини тіл, знаходили документи та фотокартки загиблих людей.

«Де ви сили берете?» - питаю.

«Я не знаю. Не знаю, як у нас не сідають «батарейки». Це, мабуть, просто бажання допомогти. Розуміння того, що є ті, кому дуже потрібна наша допомога, додає сил. Ми завжди віримо і сподіваємось, що врятуємо життя. «Двохсотого» знайти - це останнє, чого ми хочемо», - говорить Олег.

Питаю в нього, як серед тієї купи будівельного сміття, що лишається від будинків після ракетної атаки, вони примудряються знайти, наприклад, чийсь паспорт.

"Нам треба бути уважним, щоб розгледіти тіло людини під завалами. Тож і документ чи фотокартку знайти нескладно. У тобі наче якась програма спрацьовує, ти розумієш, що на такій-то ділянці живої людини вже не знайдеш, тож зосереджуєш увагу на дрібницях", - пояснює він.

ВИЇЗД З ОКУПАЦІЇ БЕЗ ЖОДНОЇ ЗГАДКИ ПРО ДСНС

Олег родом із Якимівки. Це селище в Мелітопольському районі, нині воно окуповане.  Олег з родиною виїхали 3 квітня, донька та дружина зараз живуть на заході України, а він повернувся до Запоріжжя працювати.

"Я присягав на вірність українському народу і прагнув виїхати з окупації. Дуже складне було рішення, бо там залишилась матір. Але родина вирішувала спільно", - каже він.

Чоловік залишив вдома форму, посвідчення і все, що могло б видати його місце роботи під час проходження блокпостів. Каже, що російські військові перевіряли все дуже ретельно.

Прошу його розповісти трохи про евакуацію. Згадує, що тоді випадково побачив в одній з місцевих груп у соціальних мережах оголошення про формування колони, яка мала виїхати з Мелітополя.

"Було повідомлення, що завтра формуватиметься колона, і в такий-то час група буде стартувати з певного місця. Це був бардак. Я написав повідомлення в групу, залишив свій номер. Сказав, що має бути в колоні не більше 7-8 машин. Так мені радили наші військові, з якими я тримав зв'язок. У день виїзду, о 6-й ранку ми зустрілися з тими, хто мав їхати у складі колони. То були люди з Мелітополя, Херсонщини, Якимівки. Ми вишикувались у колону і поїхали через Токмак, Пологи. Я вирішив, що так правильно, бо до того три дні поспіль ішли дощі, і в Кам'янському (Василівський район) ми б не проїхали ґрунтовою дорогою. О 6:30 ми виїхали і 16:40 ми були на підконтрольній Україні території. Моя донька, коли побачила жовто-блакитний прапор, а потім підійшов капітан і сказав: "Дуже радий бачити на нашій території", сказала: "Тату, а можна я з цим дядьком обіймуся?" Капітан тоді дав їй зефірку", - пригадує Олег.

За його словами, після їхньої колони окупанти не випускали людей через Токмак три тижні.

Олег додав, що в той день вони проїхали 38 ворожих блокпостів.

Яким буде повернення до рідної Якимівки, він навіть не уявляє, але понад усе хоче побачити свою матір. Жінка має інвалідність, з окупації не захотіла виїхати, бо там похований чоловік. Зараз їй не вистачає медикаментів і Олег шукає можливості аби передавати їх. Зізнається, знайшов одну людину. Має привезти з Якимівки теплі речі для дитини і дружини, а потім спробує відвезти ліки. Проте, російські військові витрушують і викидають ліки на блокпостах або ж вимагають величезні гроші за провезення.

Олег каже, що після повернення, поїде на дачу й обов'язково в Кирилівку, на Азовське море.

"Я ніколи не міг подумати, що моя дитина буде жити у воєний час. А зараз донька пішла в художню школу і намалювала малюнки та зробила маленьке слоненя, яке дуже хоче передати нашим військовим", - додає Олег.

СУХІ РУКАВИ

Повертаємося до розмови про роботу. Рятувальник каже, що 7 років тому, коли йшов працювати в ДСНС, розумів, що доведеться діставати тіла загиблих.

"Ми наче зомбовані своєю справою, жодних емоцій чи амбіцій. Ніхто не знає, які можуть бути масштаби руйнувань навіть через хвилину. Ми готові працювати не просто 24/7, а стільки, скільки вистачить сил. Якщо ми матимемо хоча б маленьку зачіпку, аби знайти під завалами живу людину, то ми вхопимось за неї. Але навіть знайти тіла, то теж наше завдання", - говорить він.

Чоловік зізнається, що був вражений, коли побачив величезну кількість добровольців, які приходили допомагати рятувальникам. Дуже вдячний волонтерам, які розгорнули на місцях "прильотів" намети, забезпечили гарячими напоями й обідами як рятувальників, так і мешканців.

А ще він зізнається, що не раз у нього виникало бажання піти на фронт і взяти до рук зброю, але ж розуміє, що рятувальники ДСНС потрібні в містах.

"Хтось має виконувати цю роботу: розбирати завали, виїжджати на пожежі. Терпіння всім нам і тим, хто нас чекає. Ми всі розуміємо, що кожна зміна може бути останньою, але завжди віримо у краще", - говорить він.

Насамкінець Олег згадує, що до війни в його рідній пожежній частині перед зміною завжди бажали один одному "сухих рукавів", а зараз кажуть: мирного неба та якнайменше обстрілів.

Ольга Кудря, Запоріжжя

Фото Дмитра Смольєнка та пресслужби ДСНС