Дмитро «Орест» Козацький, фотограф, екскерівник пресслужби полку «Азов»
Хочу повернутися у звільнений Маріуполь, згадати все і прийняти факт, що міста вже нема
Завдяки фотографіям та відео екскерівника пресслужби полку «Азов» Дмитра Козацького з позивним «Орест» світ дізнався правду про те, як відбувалася оборона Маріуполя. Разом зі своїми побратимами військовий упродовж 84 днів перебував на металургійному комбінаті «Азовсталь», а потім ще чотири місяці пробув у російському полоні. 21 вересня Дмитро став одним із 215 українських захисників та захисниць, які повернулися в Україну з російського полону.
Укрінформ уже неодноразово писав про Козацького. Цього разу журналістці Укрінформу вдалося зустрітися з Дмитром у його рідному місті Малин на Житомирщині, куди він попри щільний графік приїхав на вихідні. Про його перебування на «Азовсталі», російський полон, закордонні поїздки, вихід із полку «Азов» та плани на майбутнє читайте в інтерв’ю.
У МАРІУПОЛЬ, ЯКОГО ВЖЕ НЕМАЄ, ПОКИ ВАЖКО ПОВІРИТИ
- Дмитре, як часто буваєте в рідному Малині після звільнення з російського полону?
- Я тут взагалі другий раз. Перший – приїжджав на один день на похорон до бабусі, а наступного дня ми відлітали у Вашингтон. Другий – зараз, і то відпросився, щоб додому заїхати на вихідні перед поїздкою у Варшаву.
- Маріуполь був вашим другим домом до повномасштабної війни. Днями ви опублікували в соцмережі фото вцілілого будинку, де ви жили, на фоні зруйнованих довкола багатоповерхівок. Яким вам запам’ятався мирний Маріуполь?
- Я приїхав у Маріуполь на військову службу наприкінці 2015 року і майже постійно там жив. Це надзвичайно розвинене місто. Я цікавлюся урбаністикою, і мені було дуже цікаво спостерігати, як воно розвивається. До того ж Маріуполь для мене – це місто багато чого великого і першого: моєї першої серйозної роботи і крутої посади, яку мені запропонували; сильного кохання; покупки і ремонту квартири. Малин для мене теж місто, де багато чого сталося вперше, а от у Маріуполі відбулося моє дорослішання.
- Маріуполь зараз болить дуже багатьом людям. Дехто з тих, хто вимушено виїхав із міста, каже, що не зможе туди повернутися, адже там пролито багато крові. Натомість є чимало людей, які хочуть приїхати в місто і прийняти його таким, яким воно є. Ви особисто поїхали б у Маріуполь після того, як його звільнять ЗСУ?
- Так. Навряд чи я там зможу жити на постійній основі, але хотів би туди приїхати, щоб побачити свої улюблені місця, які, звісно, вже всі зруйновані. Я також хотів би потрапити на територію «Азовсталі», щоб у спокійному темпі подивитися, що там залишилося. Хочеться приїхати туди, щоб відрефлексувати, згадати все, пережити його, відпустити і прийняти той факт, що Маріуполя вже немає. Зараз я цього ще не можу прийняти попри те, що бачив фотографії звідти. Знаєте, це як реаліті-шоу. От коли побачу все на власні очі, то прийму цей факт.
ЗАПАХ ІЗ «АЗОВСТАЛІ» ПОСТІЙНО ПРО СЕБЕ НАГАДУЄ
- Вас запрошували до онлайн-спілкування з глядачами у різних містах, які в межах кінофестивалю «Docudays UA» переглядали фільм «Фортеця Маріуполь. Орест». Те, що повторно це все бачите і обговорюєте з аудиторією, повертає вас подумки знову на «Азовсталь»?
- Насправді мені легше це все передивлятися, бо я його пережив не тільки через екран, а й через своє життя. От ми з вами зараз спілкуємося, а я знову відчуваю запах крові і керосину - чи чого там, що використовується в авіабомбі. Я не можу зрозуміти, що це за запах, але я його запам’ятав, і він інколи з’являється на якомусь психосоматичному рівні.
Складно переживати тим, у кого там загинули близькі, і тим, у кого зараз рідні в полоні. Я це все пройшов. Я екстраверт, і мені краще виговоритися. З кожним разом я це все спокійніше згадую. З одного боку, добре, що я емоційно легше усе сприймаю, а з іншого – всередині, на емоційному рівні я наче знецінюю ці всі події численними розмовами про них.
- Перебуваючи на «Азовсталі» ви усвідомлювали, що своїми фото та відео фіксуєте історію?
- Я розумів, що це треба фільмувати і показувати прямо зараз, у момент, коли вирішується, виживемо ми чи ні. Але розуміння, що це може увійти в історію, не було. Коли йде мова про Маріуполь, він мені болів, і я хотів показати це всьому світові.
- Ви пробули на «Азовсталі» 84 дні. Можете розповісти, яке враження чи подія вам найбільше запам’яталися?
- Перші дні. До того щодня я проїжджав повз комбінат і мріяв потрапити на завод, бо я цікавлюся індустріальною архітектурою. Яскравою була емоція, коли ми тільки туди заїхали: круто, цікаво, бо ти можеш походити, порозглядати.
Друга емоція - негативна. 15 квітня авіабомба впала у бункер поруч із нашою кімнатою, там винесло повністю одну кімнату.
Мала бути евакуація цивільних, але постійно обстрілювали та скидали боєприпаси з дронів, і ми не могли взагалі вийти і евакуювати людей. Ми там залишилася (у цивільних – ред.), потім вночі туди прилетіла авіабомба, і всі виходи повністю завалилися. Слава Богу, тоді ніхто не загинув. Від вибуху утворилася велика діра. Якщо ви дивилися відео про евакуацію цивільних, то саме нею їх підіймали. Ми з того бункера вранці вибігали й дивилися, чи над нами нічого не літає.
Зрозуміло, що було багато неприємних моментів. Якось я прибіг від цивільних під обстрілами у наш бункер, де знаходилися поранені, і туди теж прилетіла авіабомба. Вона завалила операційну. Наскільки я пам’ятаю, там, слава Богу, нікого не було, просто завалило всю апаратуру.
Завалило також кімнату з пораненими, і вони загинули.
Для всіх військовослужбовців найтяжче на війні – це втрата побратимів, а ми, на жаль, бачили це на «Азовсталі» щодня. Люди з твого підрозділу на військовій службі стають твоєю сім’єю, друзями, і втрачати їх дуже боляче.
- На «Азовсталі» ви також фільмували цивільних, зокрема й дітей, які там ховалися від обстрілів. Чи знаєте, як склалася в подальшому їхня доля?
- У Нью-Йорку я зустрічався з Ганною Зайцевою, яка була там із наймолодшою дитиною (на початку вторгнення сину Ганни було близько трьох місяців, жінка з дитиною пробула в укриттях меткомбінату 65 дні. - ред.). Мені також писала одна жінка з бункера і дякувала. Аня Зайцева розповідала, що більшість тих людей були евакуйовані на підконтрольну Україні територію. Ще частина залишилася в Маріуполі. Я не засуджую цих людей, хоча деяких можу, які були там зі своїми «соображеніями» і постійно обурювалися.
МОЛИВСЯ В ПОЛОНІ, АБИ ПОТРАПИТИ НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ МАМИ
- Розкажіть, як дізналися про евакуацію з «Азовсталі» і як сприйняли той факт, що після неї доведеться потрапити в неволю?
- Я був майже на всіх етапах прийняття цього рішення, бо жив і працював на командному пункті, тому чув усе. У мене настільки сильний інститут поваги до свого командування і довіри до нього, що навіть не виникало жодних сумнівів. Я був спокійний, що буду разом зі своїми побратимами. Якогось сильного хвилювання не було, хоча був тремор, коли ти йдеш до противника.
Днями жінки у деяких групах (в соцмережах – ред.) взяли мою цитати з інтерв’ю «Голосу Америки»: «В полоні було дещо спокійніше. Тому що ти знав, що будеш живий. Головне просто протриматися. Неясно скільки, – місяць, два місяці, рік – але вийдеш живий». Багато хто із них на мене накинувся, мовляв, я дурень, знецінюю те, що відбувається в полоні. Я поважаю всіх рідних полонених і співпереживаю їм, у полоні перебуває багато моїх близьких друзів. Тільки чомусь ніхто не дочитав наступну фразу (в тому інтерв’ю – ред.): «Однак таке відчуття було до моменту теракту в Оленівці».
- Тобто цю фразу вирвали з контексту?
- Так. Знаєте, мені трохи важко сприймати критику, яка не зовсім доречна. Коли мені кажуть, що я знецінюю те, що було в Оленівці, мало хто знає, що я там пережив.
- Ви були в колонії в Оленівці під час теракту?
- Я не був саме в тому бараці (де стався теракт – ред.), але я в той день перебував в Оленівці. У мене там загинув один друг, іншому видалили селезінку.
- Ви взагалі знали, де саме перебуваєте, під час полону?
- Коли ми виходили в евакуацію, то знали, що нас везтимуть в Оленівку. Два місяці я був в Оленівці. 2 серпня мене вивезли в Донецьку прокуратуру і пояснили, що інкримінують статтю «Участь у терористичній організації» кримінального кодексу так званої «днр». Ця стаття оголошувалася кожному «азовцю» і декому ще доповнювалася. Ввечері мене перевезли в ізолятор тимчасового тримання в Донецьку, а 4 серпня – в Донецьке СІЗО, де я був до моменту звільнення. Туди в основному звозили азовців.
- Що вам давало сил вистояти в полоні?
- Мені пощастило, що мене не закрили в одиночній камері, як наших командирів, бо я людина дуже соціальна і не знаю, чи зміг би в психічному плані це все пережити. Мене заспокоювала підтримка і присутність поруч моїх побратимів та віра, що це рано чи пізно закінчиться, просто треба все пережити. Нам там нічого не залишалося, окрім спілкування, що полегшувало перебування в полоні.
- Неодноразово зустрічала таку фразу, що на фронті немає невіруючих. А ви весь цей час на «Азовсталі» та в полоні вірили в Бога?
- Скажу вам, що на війні не всі віруючі. Щодо мене, то я молився та звертався до Бога, і мені ставало легше. Коли я був у Донецькому СІЗО, за день до того, як почався процес обміну, я ліг ввечері і прочитав «Отче наш», попросивши в Бога потрапити до мами на день народження. Вона віруюча, завжди наставляла мене на правильний шлях і заслуговує на це. Буквально через 15 хвилин після молитви почали відчинятися камери, нас виводили по декілька людей і перевіряли за якимось списком. Це було після відбою, чого раніше не траплялося. Я вже виліз із-під ліжка, бо в мене було відчуття, що мене зараз викличуть, і мене й справді викликали. Ми потім уже не могли спати. Я був упевнений, що це обмін, і наступного дня таки розпочався процес обміну. Нас почали з камер виводити, ми підписували якісь документи, потім нас вивозили. І так я потрапив до мами на день народження.
- А чому ви були під ліжком? У камері не вистачало всім місця?
- Так, не було місця, бо в камері, яка розрахована на 10 людей, нас перебувало 25.
НЕ ХОЧУ ЗАЛИШАТИСЯ АВТОРОМ ЛИШЕ ДЕКІЛЬКОХ ФОТОГРАФІЙ
- У фільмі «Фортеця Маріуполь. Орест» є епізод, де ви розповідаєте, що під час перебування на «Азовсталі» у вас практично не було жодних емоцій, і коли разом із побратимами залишите комбінат, вони, ці емоції, всі відкриються, як консервна банка. Дмитре, після повернення з полону ви вже дали волю всім своїм емоціям?
- Я їм даю волю, але не всі вони виходять. Мені кажуть, що моя психіка добре підготовлена: я або легко приймаю, або відбиваю те, що мені непотрібно. Мені іноді навіть хочеться поплакати, але не зовсім виходить. Ще треба час.
- Перед евакуацією з «Азовсталі» ви просили, аби ваші фото відправляли на різні конкурси. Поки ви перебували в полоні, світлини і фільм «Останній день на “Азовсталі”» отримали чимало нагород, у тому числі й за кордоном. Ви на це сподівалися? Як сприйняли ті нагороди, коли повернулися в Україну?
- У полоні про це не було роздумів. Мені приємно, що мене в певній мірі визнали як фотографа в професійному плані. Для мене як творчої людини це важливо. Більше всього мене тішить, що ці фото принесли користь у висвітленні трагедії «Азовсталі» та Маріуполя, були постійним нагадуванням про військовополонених. Для мене важливіше, ніж нагороди, те, що мої фотографії використовуються на різних мітингах, вечорах пам’яті, фотовиставках, публікаціях, присвячених Маріуполю, «Азовсталі» та військовополоненим.
Мені іноді дорікають, хоча я й сам це чудово розумію, що не можу в повній мірі радіти усім цим нагородам, бо усвідомлюю, яка ціна за них заплачена.
Я не хочу залишитися автором лише декількох фотографій. Маю надію, що ще зроблю визначні світлини.
- Ви тепер впізнавана людина. Як на вас реагують на вулицях і в транспорті? Така увага вам не заважає?
- Не заважає, але мені дуже незручно, бо я звичайна людина, яка просто виконувала свою роботу. Через призму себе я бачу, як змінилося ставлення українців до військовослужбовців, але прикро і незручно, що не помічають інших військових, які не такі медійні. Чому не говорять про немедійних людей, які зараз у полоні?.. Всі ці фотографії та відео були зроблені завдяки захисникам «Азовсталі», які тримали зброю в руках, обороняли місто та мене, коли я працював. Щоразу я прошу представників ЗМІ, аби вони шукали історії людей, які зараз перебувають у полоні, та розповідали їх.
У США ВИКОРИСТОВУВАЛИ КОЖНУ НАГОДУ РОЗПОВІСТИ ПРО УКРАЇНУ
- Ви нещодавно повернулися зі США. Якою була мета тієї поїздки?
- Мене запросило посольство України в США на презентацію книги «Relentless Courage: Ukraine and the World at War», на обкладинці якої моя фотографія («Світло переможе» - ред.). Вона має на меті показати іноземцям, зокрема, американцям, гірку правду про те, що робиться в Україні. У ній чутливий контент, тут фото трупів, але, на жаль, це те, що зараз відбувається у нас, і про це треба говорити, бо під обстрілами щодня помирають люди.
Ми їздили на різні інтерв’ю із послом України у США Оксаною Маркаровою. Мене запросив на показ фільму «Свобода у вогні: боротьба України за свободу» режисер Євген Афінеєвський. У фільмі є мої кадри і трохи про мене говорилося. Ми їздили представляти цей фільм, після кожного показу у нас був блок запитань та відповідей.
На одному із заходів ми зустріли сенаторку, якій розповідали про «Азовсталь», військовополонених, про те, що нам потрібна зброя. Ми також показували цей фільм у Держдепі. Використовували кожну можливість говорити про Україну.
- Днями ви повідомили у соцмережах, що вийшли з полку «Азов». Чим далі плануєте займатися?
- «Азов» належить до складу Національної гвардії, і я вийшов із підрозділу, але в Нацгвардії залишаюся. Зараз шукаю собі посаду в Національній гвардії або в системі МВС. Я так само залишаюся військовослужбовцем до закінчення воєнного стану.
Я не хочу, щоб люди мене героїзували. Деякі ЗМІ почали писати, що я нібито вже під Бахмутом. Я написав цей твіт, аби мене більше не представляли як “азовця”. Не хочу завдавати ніяких репутаційний втрат підрозділу, якщо я раптом щось зроблю не так.
- 2022 рік, який добігає свого кінця, став переломним для нас усіх. Попрошу вас, підсумуйте його. Що для вас було найкращим і найгіршим цьогоріч?
- Найгірше – це Маріуполь, «Азовсталь» і полон, те, що там досі перебувають багато людей. Найкраще – це об’єднаність і сміливість українського народу.
- Дмитре, що б ви побажали українцям у 2023 році?
- У мене пісня одна й та ж, і вона не змінюється. Я зрозумів, наскільки багато людей мають близьких, які зараз у полоні. Ми у Вашингтоні зустріли дівчину, яка навчається у Джорджтауні, і виявилося, що це сестра мого побратима, з яким ми сиділи в одній камері у Донецькому СІЗО. Він досі в полоні.
Я бажаю, аби в найближчому часі всі дочекалися своїх близьких із полону і взагалі з війни, яка закінчиться тільки нашою Перемогою.
Ірина Чириця, Житомир