Ольга Гужва, журналістка, волонтерка, громадська діячка

“Для мене війна почалася не 24 лютого 2022-го, а 9 років тому, і між цими двома датами не було миру…”, - говорить Ольга Гужва - одна з тих українок, якими зараз захоплюється весь світ: журналістка, соціологиня, психологиня, медіаекспертка, волонтерка. 20 років пропрацювала в Каразінському університеті на різних посадах, 2008 року заснувала ГО «АСТ», що проводить тренінги з медіаграмотності, організовує школи та різні заходи для журналістів і дипломатів, зокрема з акцентом на те, як писати та говорити про війну. У 2015 році заснувала та очолила онлайн-радіо ЗІР - платформу для навчання студентів і школярів, на якій проводили медіашколи для школярів і студентів, створили тисячі подкастів, а наприкінці 2021 року почали навчати воєнної журналістики. Співзасновниця ГС «Консорціум ветеранських організацій Сходу», який зараз за підтримки IMS реалізує проєкт «Медіацентр Схід». Із січня 2022 року й донині працює як продюсерка на лінії фронту з іноземними медіа, зокрема? з норвезькою VG (https://www.vg.no), а з червня 2022 року є програмною менеджеркою проєкту Ukraine Voices IWPR (Institute for War and Peace Reporting). Про те, як змінилося її життя після повномасштабного російського вторгнення, ми говоримо з Ольгою в Укрінформі, де відбувся організований за її підтримки тренінг з тактичної медицини, розроблений спеціально для журналістів, що планують працювати на лінії фронту. Ця розмова продовжує цикл розповідей про те, як працюють журналісти і журналістки під час війни.

- Ольго, де вас застало 24 лютого 2022 року?

- 24 лютого вночі я повернулася з Гостомеля в Київ, там ми з норвезькою командою VG робили репортаж - якраз матеріал про північні кордони України, наскільки вони захищені. Запитували у військових, чи бачать вони скупчення російської техніки біля Гостомеля і хотіли зупинитися в Ірпені. Але так сталося, що дуже пізно вже поверталися, тому проїхали повз Ірпінь і поїхали далі в Київ. 24 лютого про перші вибухи о 4.20 мені написав чоловік з дому, з Харкова, а я прокинулася від цього в готелі на бульварі Шевченка в Києві.

- Ваша родина в цей час була в Харкові?

- Вони були вдома, це навіть не Харків, це ще ближче до кордону з росією, - Дергачівський район, який був практично весь окупований росіянами.

- Як швидко був окупований?

- Всі прифронтові прикордонні села були окуповані вже зранку 25 лютого. Там вже всюди були росіяни, які пройшли досить далеко. В місцевих телеграм-каналах ми з чоловіком знайшли відео і побачили, що колона російської техніки стояла взагалі поруч з нами, через дві вулиці від нашого будинку. На відео вони просто стояли - мабуть, просто заблукали і не розуміли, де вони знаходяться. Це була колона на кілометри і вони просто не розуміли, куди їм рухатися далі. Їх там наші “накрили”, розбомбили повністю. І це нас врятувало від окупації на той час.

- Ви повернулися додому?

- О, це майже детективна історія, тому що я 10 днів провела в Києві. За ці десять днів було дуже багато пригод, які зараз смішно згадувати, але тоді це було справжнє випробування, тому що я була в колі іноземців і ми не розуміли, що відбувається. Київ атакували, в готелі, крім норвезької команди журналістів, з якою я працювала вже декілька місяців, було багато інших команд зарубіжних медійників. Щоб вберегтися від обстрілів, ми перемістилися на парковку. Туди також перемістилися і місцеві - у них не було сховища, а була багаторівнева підземна парковка, з вентиляцією, з можливістю приносити туди їжу. Звідти є дуже багато фотографій, зараз на це дивишся - ну, просто зовсім інша реальність. Ми нещодавно заходили в цей готель і вони прислали мені повідомлення: “Оцініть, будь ласка, як вам наші номери?”. А їм пишу у відповідь: “Як номери - не знаю, але парковка у вас відмінна”. Посміялися. Але тоді це була жорстока реальність, тому що тоді в Києві були вуличні бої, постійно стріляли, і було мінімум інформації і розуміння того, що відбувається. Напевне, щопівгодини я телефонувала додому, запитувала, що у них. В них так само ситуація була незрозуміла, постійні обстріли. Це було страшно, але ми намагалися працювати, висвітлювати ситуацію в Києві. Пару разів ми вийшли на вулицю і зрозуміли, що, проблема в тому, що ми не розуміємо, хто ці люди з автоматами? Наші? Не наші? Кольоровий скотч на рукавах, який означав приналежність до тероборони чи до військових, з'явився трошки пізніше. А в перші дні було суцільне нерозуміння - де ти, що ти, хто це?

- А як ви могли знімати в ті дні? Тоді ж іще не було акредитації Міноборони?

- Ми не знімали, ми просто намагалися зрозуміти, що відбувається, хотіли хоча би зробити стрім з вулиці, розказати про ситуацію. І ось ти виходиш з готелю в центрі Києва і бачиш людину, в цивільній одежі, в джинсах, але з автоматом. Теоретично ти розумієш, що це, мабуть, свої. І людина також на тебе дивиться і думає: хто ви, чого ви тут ходите? Багато було таких ситуацій, це було небезпечно, в запалі могли і вистрілити. Потім я займалася евакуацією своїх норвежців, треба було відправити команду до кордону, це також був квест. Довелося піднімати всі контакти, всі зв’язки, задіювати наш волонтерський чат, створений ще 2014 року для допомоги хлопцям на фронті.

- Над чим ще ви працювали з норвежцями?

- Я працювала як локальний продюсер, ми спільно готували матеріали для норвезьких телеглядачів про події в Україні. Почали працювати ще з кінця грудня 2021 року, а в січні ми вже працювали на лінії фронту. Ми отримали акредитацію від Міністерства оборони для роботи в зоні OOC, але вони обмежувалися тоді певними населеними пунктами Луганської та Донецької областей. Ми там пропрацювали весь січень, половину лютого, потім зробили матеріали в Києві і планували знову їхати в Краматорськ після 23 лютого. Але так сталося, що фронт прийшов до нас.

- Ви вже не поїхали в Краматорськ?

- Ні. Вони поїхали додому, я їм допомогла евакуюватися. Потім ще мала квест добратися до Харкова. В ті дні на столичному вокзалі був суцільний потік людей і навіть зайти в приміщення вокзалу було неможливо. Я провела майже дві доби на вокзалі тому, що не було потягів: то їх відміняли, то обстріляли вокзал, то ще щось. Врешті, мені пощастило, бо потяг на Харків був порожній, у вагоні було три людини і жінка-провідниця, яка весь час запитувала: “До Харкова? Навіщо ви туди їдете?!”.

Важко повірити, але в цьому ж вагоні їхав російський диверсант, якого потім наші зняли на одній зі станцій... (Далі Ольга розповіла цікаву історію, але її деталі ми повідомимо вже після нашої перемоги - Авт.). Коли приїхала у Харків, багато моїх знайомих відмовляли мене їхати додому, говорили, що наш населений пункт окупований. Тоді багато було інформації, яку неможливо було перевірити, адже жоден транспорт не працював.

- А зв’язок був із родиною?

- Зв’язок був. Я їм телефоную, чую, що все стріляє, вибухає, і вони самі не знають, що відбувається навкруги, не можуть оцінити ситуацію. Різні пабліки повідомляють протилежне і ти не маєш достовірної інформації. Я звернулася до колег, до військових, до поліції - щоб підвезли, але в той день ні в кого не виходило… А потім зовсім випадково таксист зупинився і каже: “Куди довезти?”. Я назвала йому свій населений пункт. Він спочатку відмовився, сказав, що лише до виїзду з Харкова підкине. Кажу: “Ну, давайте хоча б так, а потім вже якось буду добиратися”. Врешті довіз до самого дому, за що я йому дуже вдячна.

- Потім перебували на Харківщині чи виїхали зразу?

- На Харківщині ми ще були півтора місяця, місяць під обстрілами. Тоді було відчуття, що все це скоро скінчиться.

- Те ж саме відчувала. Що з дня на день цей жах припиниться. Пам’ятаю, як в перші дні березня розмовляла з колежанкою з-за кордону, просила засоби захисту для наших журналістів. Вона каже: “Вже все в Європі викупили, ми замовили у виробника, будуть за три тижні…”. Пам’ятаю, як мене обурили ті “три тижні”. Здавалося, що ось-ось все має завершитися…

- Саме так. Мені важко далися ті перші десять днів великої війни - тому що твоя сім’я - там, а ти - тут. І коли я приїхала додому, то відчуття було таке: якщо щось трапиться, ну, якщо снаряд влучить, то хоча б ми всі разом... Фронт - то наближався, то віддалявся, стріляло то десь поруч, то далеко. Та й всю родину на так-то легко було вивезти: дідусь, якому 93 роки, мама, свекруха, собака, коти - всіх дуже важко зібрати в одну купу. Та коли в наш двір прилетіли касетні бомби, дев’ять штук, які вибухали, розліталися по двору, скалки влетіли в будинок, вибуховою хвилею повибивало всі вікна…

- А в який це період часу відбулося?

- Це відбулося всередині березня - 10-го числа я приїхала і десь через тиждень почалися такі щоденні обстріли. Мій дім опинився між окупованою росіянами територією і нашими, над нами все літало, з обох боків. Крім того, він ще знаходиться між школою і стадіоном - це стратегічні об’єкти для росіян, вони намагалися влучити то в один, то в інший об’єкт, зруйнували весь приватний сектор поблизу. Це страшніше, ніж на фронті, тому що це, як морський бій: ти не знаєш, прилетить - не прилетить, влучить - не влучить, це така лотерея, коли ти не розумієш, що відбувається навкруги. Це реально дуже страшно, це відчуття, які неможливо передати, бо ти ніколи раніше їх не відчував.

Ми виїхали всі разом наприкінці березня. Ми їхали дуже довго - тричі зупинялися через комендантську годину. Ми їхали начебто в нікуди - я лише знала, що на мене чекає команда у Львові, це був єдиний орієнтир. Я знала, що приїду і зразу ж поїду у зворотній бік, а що буде з сім’єю - в той момент не розуміла.

- А як дитина сприйняла це все: життя під обстрілами, потім - евакуацію, те, що мама постійно їздить на лінію фронту?

- Дитина дуже переживала, поки мене не було в перші тижні вторгнення, це дуже стресова була для всіх історія. Та коли я повернулася - вона якось заспокоїлася. Під час обстрілів вона постійно казала: “Все буде добре, не може бути нічого поганого…”. І потім я зрозуміла, що вона просто орієнтується на мою реакцію.

Після “прильоту” в наш двір я зрозуміла, що можу ризикувати своїм життям, але я не можу ризикувати її життям. Це було поштовхом, що треба збирати речі. Ми зібралися за 40 хвилин і поїхали.

Коли ми приїхали до Львова, то перші два-три місяці ми жили, взагалі не розбираючи чемодани. Це був такий психологічний захист: я думала, що я не буду його розбирати, бо ми ж скоро повернемося … Але ситуація склалася, як склалася.

- Я знаю, що ви займалися також волонтерством. Я бачила на вашій сторінці в соцмережах фото, як ви збирали амуніцію для вояків. З ким ви це робили, в який період часу?

- Це продовжувалося всю весну, ми активно допомагали хлопцям з нашого "Консорціум ветеранських організацій Сходу", які пішли на фронт. Всі ті, хто залишилися, скажемо так, в тилу, мали змогу допомагати. На початку широкомасштабного вторгнення були різні потреби: їжа, каремати, військова амуніція, обладнання, бронежилети, все-все. І весь цей період - я не можу сказати, скільки це в тоннах - але раз на два тижні зі Львова до Харкова ми відправляли повністю завантажену вантажівку з різними речами - від берців до генераторів. Тоді нам допомагали всі, кого ми знали, всі організації. Вдячна, до речі, Міністерству соцполітики, я не думала, що так буває: вони проплатили нам 300 пар дуже якісних берців, і ми просто взули хлопців - відшивали, враховуючи необхідні їм розміри. А потім я знову почала їздити по два-три тижні на лінію фронту з моєю командою норвезьких журналістів VG.

- Ви є співзасновницею Громадської спілки “Консорціум ветеранських організацій Сходу”. Що це за організація, коли вона з’явилася, кого об’єднує?

- “Консорціум ветеранських організацій Сходу” у 2020 році спільно заснували 5 організацій: 4 ветеранських, найбільш потужних великих організацій Харківщини на той час, і моя організація ACT, яка також працювала в цій площині. Мета створення - об’єднати зусилля ветеранської спільноти, тому що - ми про це вже давно говорили, - у нас, на жаль, ухвалюються закони чи моделюються послуги для ветеранів без ветеранів, не запитуючи їхню думку. Ми хотіли створити голос ветеранської спільноти - консолідований, експертний, для того, щоб ветеранів не розглядали просто як бенефіціарів послуг: ось вам, будь ласка, ми для вас щось зробили - користуйтеся. А щоб вони були творцями цього процесу, щоби з ними про всі ці речі радилися. Я думаю, що ці всі питання будуть ще актуальніші зараз, тому що кількість ветеранів збільшиться в рази. І вже буде неможливо працювати по-іншому, не залучаючи їх до процесів обговорення, створення тих же програм реабілітації чи обговорення будь-яких безпекових питань. Ми маємо багато партнерських ветеранських організацій - і в Сполучених Штатах, і в Канаді, і в Європі. Напрямки, які були в роботі - психологічна реабілітація, регіональні програми, розвиток бізнес-проєктів. Наприклад, ми консультували, як розвивати агро-проєкти. У нас була програма з USAID agro, коли люди, які мають землю, мали написати проект, план, для того, щоб отримати фінансування на створення свого фермерського господарства. Ми допомагали з освітніми програмами, де можна було навчитися і прописати бізнес-план і отримати додаткове фінансування з різних фондів. Проводили тренінги - і з медіаграмотності, в тому числі. Робили такі різнопланові речі.

- Про поїздки на фронт. Що там було найважче - як журналістці, як продюсерці? Були якісь небезпечні для життя випадки? Про співпрацю з Міноборони - чи мали проблеми з акредитацією?

- Почну, мабуть, з кінця - щодо формалізованої процедури. З питаннями акредитації ми стикнулися ще в січні, коли акредитація надавалася лише на Луганську, Донецьку області, - тоді в нас не було жодних проблем. Ми подали документи, пройшов певний час, отримали акредитацію. Потім ми прописали маршрути, подали додаткові документи, нам дали прес-офіцера - і ми поїхали. Ми були навіть в прес-турах з використанням воєнної авіації, що дуже рідко для журналістів організовуються. Що стосується співпраці з Міноборони - все було дуже конструктивно. У нас була така ситуація, коли нас зупинили на одному блокпосту в Луганській області і кажуть: у вас акредитація закінчилася тиждень тому, треба нову, подавайтеся, бо вас зупинять на мосту. Я з телефону заповнила форму, відправила, і поки ми доїхали до наступного блокпосту в мене вже на пошті була нова акредитація. Мабуть, буває по-різному, але якщо дотримуєшся всіх правил, то перепони рідко виникають. Були випадки, коли нам відмовляли в доступі до військового шпиталю, наприклад, - але туди нікого не пускали. Водночас, нам завжди надсилають інформацію, що є можливості поїхати в прес-тур тощо. Моя команда і досвід моєї роботи, це, мабуть, найбільш позитивний приклад того, як повинні працювати іноземні компанії на території держави, де йде війна. Тому я не можу поскаржитися, я можу тільки сказати: все, що відбулося, так, як були організовані процеси, - це правильно, так повинно бути, так це повинно працювати.

- А що головне в роботі журналіста на лінії фронту, на ваш погляд?

- По-перше, це команда і рівень розуміння, довіри всередині команди. Команда має точно розуміти, з якою метою вона їде на лінію фронту, що вона має досягти, і як діяти в разі зміни умов. Наприклад, маємо завдання - хочемо розказати про те, як живуть бійці на передовій, показати один день з їхнього життя в цих умовах. Але, ми приїжджаємо і розуміємо, що не вийде. Бійцям не до того, бо напередодні хтось загинув і люди просто не в змозі про це говорити. Це людський фактор і тому необхідна гнучкість всередині команди, щоб випрацювати варіант Б, варіант С, варіант Д для того, щоб отримати якісний матеріал і при цьому не травмувати людей. На фронті контент-план диктує сама реальність. Не запит споживача, на який ми орієнтуємося в мирному житті, а реальність, яка дуже динамічно змінюється. І це розуміння має головний редактор. Крім того, життя команди, її безпека, - це головне і це не просто слова, це дуже мотивує. Ти розумієш, що би не сталося, тобі не будуть казати: “А що ж ти загубив техніку, а що ж ти нічого не зробив, не зняв, ми стільки грошей на це втратили!”. Ти розумієш, що цього не буде і це спонукає команду спокійно робити якісний продукт.

- Щодо безпеки: коли ви працюєте на лінії фронту, ви маєте в наявності всі засоби індивідуального захисту, відповідно укомплектовані аптечки, страхування?

- Так-так, ми все це маємо. Це спальники, аптечки, навіть протигази і антидоти, ми маємо запас, машина команди їде на лінію фронту повністю укомплектована і за це ми не переживаємо. Перед поїздкою ми мали час і можливість ознайомитися, з чого складається аптечка, приміряти бронежилети, підібрати, підігнати їх на себе. Необхідний набір засобів захисту комплектується залежно від напрямку роботи. Наприклад, коли ми планували їхати в Луганську, Донецьку області, була інформація про фосфорні бомби, - і про всяк випадок все це було укомплектовано. Крім того, якщо з’являлась якась нова опція, наприклад, протигаз чи антидот - ми проходили відповідні тренінги, знайомилися з інструкціями тощо. І це додає впевненості, тому що є можливість пройти це самому, на практиці. Це дуже важливо. Тому що, коли ми вперше потрапили під обстріл наприкінці січня, потім - другого лютого в Новолуганську, перше, що ми зробили, коли повернулися до готелю, то дістали свої аптечки і почали робити те, що ми робили з вами на тренінгу: тобто, накладати турнікети і дивитися, що в нас там виходить.

- Ви нарешті вирішили потренуватися?

- Так. Адже всі тренінги, на які ми до цього ходили, були в мирний час, в комфортних умовах. На них всі приходили красиві, хотіли гарно виглядати на фотографіях і ніхто не хотів робити собі боляче, затягуючи турнікет так, як потрібно, ніхто не хотів робити собі синці. Та після першого ж обстрілу ми зрозуміли необхідність, важливість саме цих навичок. Тому що від цього залежить твоє життя і життя того, хто поруч. Сила і професіоналізм будь-якої команди вимірюються найслабшою людиною в команді. Тобто, якщо в команді одна людина чогось не знає, то це - ціна команди. Якщо вона чогось не може зробити, навіть психологічно, то саме на це треба орієнтуватися. Це рівень команди і треба на це зважати.

- Але ж в бронежилеті тяжко працювати, ви дозволяли собі нехтувати цим захистом, цією безпекою? Скільки годин вам доводилося працювати в бронежилеті і касці?

- По кілька діб доводилося працювати в бронежилеті і касці… І до 24 лютого ми дозволяли собі нехтувати ними - коли їздили на Луганськ, Донецьк я сприймала це як зайву пересторогу. Ну, ми приїхали на позицію, десь дуже далеко щось бахкає, тут солдати кричать: “Одягни каску!”. А вона тяжка, давить, йти полями в бронику незручно, і ти думаєш - я його трошки розстібну… Як тільки приходили до машини - зразу броник знімаєш, а військові кажуть: “Ви ще не вийшли з позиції, а ви вже броники зняли”. Тоді ти не відчував цю небезпеку. Та коли ми вперше потрапили під обстріл, - ситуація змінилася. Ми стали розуміти, що журналісти є мішенню для росіян, - вже тоді вони намагалися обстрілювати медійні групи, налякати, щоб не їздили на передову, не писали.

Коли ж почалася повномасштабна війна, то прийшло розуміння, що прифронтова територія може бути всюди, з будь-якої сторони, і тепер “в полях” ми захист не знімаємо. Навіть, коли ти заходиш в укриття - дозволяєш собі зняти каску, максимум. Бронежилет - ні. Найдовше довелося працювати в бронежилеті більш як два тижні поспіль - ми поїхали на завдання, що мало тривати 3 дні, а повернулися через 16-ть, тому що не могли виїхати з прифронтової зони.

Але, зазвичай, ти 3 дні працюєш на лінії фронту, а потім у тебе є можливість, наприклад, виїхати в якесь більш-менш безпечне місце, де хоча б можна поспати в готелі і немає безпосередніх обстрілів. Але ситуації, коли ти спиш не роздягаючись у взутті - тому що може “прилетіти”, - досить часті. І броник, якщо ти в ньому не спиш, стоїть біля ліжка - тому що ситуація може змінитися будь-якої хвилини.

- Але ж це важко, фізично і морально важко.

- Я не можу сказати, що це легко, це важко.

- Питання щодо якості бронежилетів, в яких має журналіст працювати на лінії фронту. Я знаю, що журналісти хочуть легкий, щоб швидко бігати, а на вашу думку - який треба?

- Все залежить від завдань, які ставить перед собою людина, одягаючи бронежилет. Якщо це снайпер або розвідка, яка виконує певні тактичні завдання, то для них головне завдання - це рухатися швидко, непомітно, зручно, бо від цього залежить їхнє життя. Якщо говорити про журналістів, які працюють на передовій, у прифронтових місцях, то для них бронежилет має бути мінімум 4-5-го класу, а вони не можуть бути легкі, бо це дві пластини, які захищають від осколків, від вторинних уламків. Найбільш небезпечні в роботі журналіста якраз вторинні уламки - це асфальт, бетон, скло, будь-які рештки того, що поруч. І після вибуху, який стався десь поряд, вони летять з такою швидкістю, з такою кінетичною енергією, що пробивають взагалі все на своєму шляху. Тому у журналіста мають бути балістичні окуляри, які закривають повністю очі, бо поранень очей дуже-дуже багато, тактичні рукавички, які дозволяють не травмувати руки, коли ви падаєте і знаходитеся на землі, і бронежилет з усіма засобами захисту, зокрема, із захисним коміром. Так, це важко, але це врятує ваше життя. І я не бачила жодного журналіста, який знаходився на лінії фронту тривалий час, який би зняв із себе якийсь додатковий захист. Ти можеш знаходитися далеко від епіцентру вибуху, але тебе може дістати маленький уламочок. У мене є фото у Фейсбуці, де я тримаю в руці такий маленький уламочок заліза, який невідомо звідки залетів до мене в дім і застряг в коробі дверей, поруч з місцем, де ми ховалися. Він маленький - але цілком може вбити.

Така ж ситуація може бути на лінії фронту, тому з цим жартувати не треба - важко, зате живі.

І ще для журналістів дуже важлива фізична підготовка. Тому що у вашу машину можуть влучити і тоді ви будете повертатися пішки з усім спорядженням, що маєте. Ви можете кинути техніку, але бронежилети і медичні засоби ви не кинете, будете їх нести з собою.

- Зараз іде дискусія про те, що багато жінок на фронті, але у нас бракує відповідної форми, немає спеціальних бронежилетів. А вони взагалі існують - жіночі модифікації бронежилетів, легші, анатомічно пристосовані?

- Військова жіноча форма є і бронежилети існують жіночі. Вони по-іншому зроблені, вони передбачають, що у жінки є груди. У Львові, куди переїхав Харківський завод з виробництва індивідуальних засобів захисту, - вже 300 тисяч бронежилетів виготовив і відправив на лінію фронту, - ми мали робочу зустріч для того, щоб модернізувати бронежилети для журналістів. Тому що не вистачає додаткових кишеньок, підсумків для того, щоб журналісти могли скласти туди і свої речі, додаткові акумулятори, диктофони, телефони, ручки. Бо журналісту потрібна ця купа речей, які ти тримаєш у руках, а руки тобі потрібні вільні, якщо раптом треба буде бігти, падати, ще щось. Ми над цим працюємо. А от щодо жіночих бронежилетів відповідного класу захисту складніше, кажуть виробники, бо коли в тебе отака пластина товста, то дуже важко врахувати ще й груди тут.

На війні, кажуть, немає гендеру зовсім. І це так і є, бо ти приходиш і працюєш у тих умовах, які є. Жінка на лінії фронту стикається з багатьма побутовими проблемами, навіть елементарними, про які вголос не говорять. Навіть сходити в туалет чоловіку простіше, особливо, коли все заміноване навкруги. Іноді єдине місце - це дорога, де зупинилася машина. Чоловіки відвернулися - і все, а ти якось повинна це зробити, в бронежилеті. Це реальність і до цього також треба бути готовими, їдучи працювати на лінію фронту. І це не є популярні речі, про які всі говорять. Наприклад, критичні дні. Це треба передбачати також, їдучи на завдання, це все потрібно брати з собою - тому що ти можеш застрягти десь надовго - редакційне завдання зміниться, або єдиний шлях для виїзду буде прострілюватися...

- Розкажіть про тренінги з тактичної медицини для журналістів. Як виникла ідея їх проводити, як багато вже їх проведено, скільки ще плануєте провести, чи є цікавість у медіаспільноти до них?

- Проект проходить уже 6 місяців, ми проводили тренінги у Львові, Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Одесі. Це тренінги для журналістів не лише з тактичної медицини. Ми намагаємося дати відповіді на ті виклики, які існують під час війни. Наприклад, про етичні стандарти: як брати інтерв’ю у полонених, у жертв зґвалтувань, у свідків. Є проблеми з використанням ненормативної лексики - чи можуть ЗМІ це публікувати, чи не можуть, наскільки нейтральними повинні бути журналісти в своїй професії.

Журналісту під час війни непросто залишатися стороннім спостерігачем, він може висловлювати свою громадянську позицію, може бути емоційним, суб’єктивним. Коли це роблять українські журналісти, це зрозуміло, водночас, іноземні журналісти задають питання, що робити в цій ситуації, це не їхня війна, це не їхнє горе, це не їхня країна, це - наша війна. І в цій ситуації, скоріше, ми відпрацьовуємо стандарти і говоримо, на що ми маємо право. Інший напрям - це безпекові тренінги, тренінги про те, як поводитися на фронті. Це дуже важливо, тому що я бачу, що є нерозуміння - перепрошую - між людьми, які сидять в офісі, і людьми, які працюють у полях. І це непорозуміння не в стандартах, не в цінностях, не в професійних тонкощах роботи, а - в деталях. Це означає, що людина з офісу повинна трансформувати свої компетенції і вміння, додавши туди стратегії виживання. “В полі” новачкам іноді дуже важко збагнути, що ти не просто журналіст, який виконує свою професійну роботу, - ти ж без зброї, ти прийшов просто про це написати, в тебе є акредитація. І у багатьох складається таке хибне враження, що якщо ти отримав акредитацію, приїхав з благою місією, ти журналіст - то це тебе захищає, що в тебе все буде нормально, в тебе не влучать. Але реальність є іншою. На “нулі” діє базова стратегія виживання: спочатку вижити, а потім щось написати, якщо вдасться. Багатьом колегам важко зрозуміти, збагнути, що коли ти потрапляєш в небезпечну ситуацію на лінії фронту, - там інші пріоритети. Ти можеш не виконати редакційне завдання, можеш приїхати без нічого, кинути техніку, але головне, щоб ти був живий. І дуже важливо, коли це розуміє вся команда. Одного разу в Харкові, Північна Салтівка, ми їхали знімати репортаж про роботу пожежників. Наше авто їхало за ними. Але в якийсь момент ми відчули, що ситуація змінилася, мовчки подивилися один на одного - нас було троє в машині, водій розвернувся і ми поїхали в зворотній бік. Через якісь секунди після цього почався методичний обстріл дороги, якою ми їхали, потім почали падати стовпи, летіти уламки... Так, ми не зробили репортаж того дня, але ми його зробили через 3 дні. На жаль, це розуміння приходить лише, якщо ти був у подібній ситуації, його важко збагнути на відстані.

Я переконана - не можна робити репортаж за будь-яку ціну. Ще одна ситуація. Ви, мабуть, бачили такі фото, які мене особисто шокували, - коли відкрили евакуацію з Маріуполя і перші цивільні з «Азовсталі» дісталися на пропускний пункт в Запоріжжі. Понівечена машина, там діти, люди, вони всі перелякані, заплакані, розбите скло, і 25 камер націлені на цю машину… це трошки дико. 

- Тобто, журналіст не мусить переступати певну межу, знімаючи це, і ці шоковані та перелякані люди, в принципі, мають право на приватність?

- Я просто поставила себе на їхнє місце. Бо коли я з родиною евакуювалася, коли ми виїхали за межі Харківської області і заїхали на першу нормальну цивільну заправку, де можна було купити кави, то ми поводилися так само, ми були в шоці. І це, незважаючи на те, що у мене був досвід перебування на лінії фронту. Тобто, ми зайшли, дивилися на цю жіночку на касі, на цю кавомашину, - але після того, як ти просидів місяць під постійними обстрілами, без світла, без нічого, ти не розумів, як це можна просто зайти і попити кави. Ми так і не змогли тоді нічого замовити. А уявіть людей, які провели в підвалах “Азовсталі” на той час майже три місяці … Це важка історія.

- Ольго, ви так спокійно говорите: лінія фронту, Новолуганське, обстріли, пожежі, падають стовпи… Вам не страшно там?

- Страшно. Я на тренінгах про це говорю: коли тобі не страшно - тоді треба йти з цієї історії. Страшно, звісно страшно, всім страшно, і військовим страшно, і дснс-никам страшно, і пожежникам також, всім. Але питання в тому, чи можеш ти в цьому стані робити якісь адекватні речі? Страх - це базове почуття, яке дозволяє тобі вижити в небезпечній ситуації, а потім у тебе є такий невеликий проміжок, де ти можеш діяти адекватно. Коли ти втрачаєш цю адекватність, або коли ти перестаєш боятися зовсім, - то тебе треба вилучати з цієї діяльності або вилучати з команди. Бо такий стан - “та я нічого не боюся, я поїду, куди завгодно”, - це дуже погано, бо тоді людина не реагує на певні речі. І про себе я розумію, що зараз, коли я говорю з командою, то для мене не проблема поїхати в будь-яку точку на лінії фронту, - а насправді це вже є проблемою. Бо в мене вже немає того відчуття небезпеки, яке було на початку війни. Це, як в Києві - тривога, але вже ніхто не йде в сховище. Це та ж сама історія, тільки там, на лінії фронту: “Прилетіло”. Де? А, нічого, то далеко”... І з часом ти до цього звикаєш, ти розумієш, що небезпека поруч з тобою, але ти вже навчився з цим жити. Це не є нормою, але в тебе від цього вже не трясуться руки, як це було на початку. І тому дуже важливо, щоб була ротація журналістів, які працюють на лінії фронту. Якщо говорити про мою норвезьку команду, то у нас ротація кожен місяць. Крім мене, правда.

- Раніше ви працювали в Університеті Каразіна. Університет евакуйований, зараз ви з ним співпрацюєте?

- Я в університеті працювала у відділі реклами та брендингу, ми займалися більше комунікаційними проєктами, у нас було студентське радіо, ми працювали як лабораторія для журналістів. Ще торік, як відчували, ми запровадили військову журналістику і почали зі студентами на цю тематику говорити, провели декілька майстер-класів - якраз всі почали говорити про можливість вторгнення. Але з січня, як тільки з’явився запит на супровід закордонного медіа на лінію фронту, я взяла відпустку за власний рахунок і почала працювати з норвежцями. Бо я пам’ятаю, що з 2014 року не так багато закордонних медіа прагнули висвітлювати нашу війну. Благо, зараз ця ситуація змінилася.

Університет працює, але в скороченому, дистанційному форматі. Студенти продовжують навчатися, а я продовжую працювати на лінії фронту.

Марина Сингаївська

Фото Геннадія Мінченка та надані Ольгою Гужвою