Діти війни: викрадення росією маленьких українців як злочин геноциду
Яка доля українських дітей на чужині і чи буде покарана за цей злочин рф
З початку повномасштабного вторгнення з території України в росію примусово були вивезені тисячі українських дітей. За офіційними даними, йдеться про депортацію понад 16 тисяч маленьких українців. Серед них є також діти-сироти, діти, які потребують особливого піклування, діти, чиїх батьків було вбито російськими нелюдами. І з кожним днем викрадених маленьких українців стає все більше. Такі дії росії підпадають під визначення воєнного злочину, геноциду та злочину проти людяності. До відповідальності за це винні можуть бути притягнуті судом ООН у рамках міждержавного позову на підставі конвенції про заборону геноциду та потенційно перед Міжнародним кримінальним судом (МКС), а також можливе притягнення до відповідальності за воєнні злочини в українських судових інстанціях. Однак прикладів справ щодо примусового вивезення дітей немає. В історії ще не було подібних прецедентів.
Отже, для чого росії українські діти? Як повернути їх додому та покарати агресора?
ПОЗБАВЛЕНІ БАТЬКІВЩИНИ, РОДИНИ, МОВИ ТА ІДЕНТИЧНОСТІ
«рускій мір» від початку повномасштабного вторгнення, за офіційними даними, вбив в Україні 461 дитину. Окрім вбивств, катувань, ґвалтувань, каліцтва, росіяни також незаконно вивозять українських дітей в рф, де їм швидко змінюють громадянство, щоб віддати на усиновлення, декого навіть при живих батьках чи родичах в Україні, крадучи у такий спосіб українське майбутнє та ідентичність.
«Доля дітей в рф – це повна асиміляція українських дітей в російську спільноту. Як наслідок – втрата української ідентичності. І така доля чекає не лише на дітей-сиріт, але й на тих діток, яких розлучили з батьками, батьки яких загинули на очах у дітей від російських ракет та куль, а в Україні є рідні, які їх шукають», - сказала кореспонденту Укрінформу в Гаазі начальниця Департаменту захисту інтересів дітей та протидії насильству Офісу Генерального прокурора України Юлія Усенко.
З початку повномасштабного вторгнення, за офіційними даними, росія депортувала з України 16222 українських дітей, і ця цифра з кожним днем тільки зростає, оскільки діти становлять найбільш незахищену категорію українців. Це може бути тільки верхівкою айсбергу, адже рф не надає відповідну інформацію.
«Українських дітей переміщають і на непідконтрольну територію, і на територію рф, часто спочатку на непідконтрольну Україні територію, а в подальшому до рф. Складність чіткого обліку таких випадків пов’язана з тим, що слідчі органи та прокурори самостійно здобувають та документують ці факти, країна-агресор не надає жодних даних, ні безпосередньо, ні через міжнародні організації чи треті країни», - зазначила Усенко.
Вона також підкреслила, що «усиновлення», «передача під опіку», «тимчасове влаштування» - це різні юридичні статуси та процедури, в межах яких діти-сироти та позбавлені батьківського піклування передаються на виховання в сімейні форми.
«Коли ми говоримо про долю наших дітей, депортованих до рф, ключовим є те, що дітей передають на виховання у російські сім’ї, в іншу людську групу, якщо говорити мовою міжнародного права. І такі факти ми фіксуємо. Більше того, рф проводить відповідну політику на своїй території, змінює законодавство, створює умови тощо, зокрема для можливості всиновлювати наших дітей за російським законодавством», - зазначила Юлія Усенко.
А також розповіла, що від початку повномасштабного вторгнення саме Офісом Генерального прокурора було зареєстроване перше кримінальне провадження за фактом примусового переміщення більше 2 тисяч дітей на тимчасово окуповані агресором території, до рф та білорусі. Потім такі факти реєструвалися і обласними прокуратурами за фактами переміщення окремих дітей, груп дітей, закладів інституційного догляду, будинків дитини, центрів соціально-психологічної реабілітації.
«російська влада забирає в українських дітей право на збереження індивідуальності, користування рідною мовою, культурою та іншим правами, визначеним Конвенцією ООН про права дитини, вчиняючи серйозні порушення міжнародного гуманітарного права... Наша мета – притягнути винних у цих злочинах до відповідальності, і мова йде не лише про тих, хто безпосередньо здійснює переміщення, відповідальність має понести кожен чиновник рф, який поширює і заохочує таку політику по відношенню до наших дітей», - наголосила Усенко.
ГЕНОЦИД ПО-РОСІЙСЬКИ: ЯК ЦЕ ПРАЦЮЄ
Британський юрист, екс-суддя Міжнародного кримінального суду (МКС) Говард Моррісон в коментарі Укрінформу сказав, що незаконна депортація цивільних осіб за етнічною ознакою є елементом геноциду.
«Чому вони це роблять... вони просто хочуть усунути можливість того, що ці діти виростуть і підтримуватимуть Україну. Люди просто так не йдуть і не забирають дітей. Очевидно, що це організовано, тобто це було сплановано і реалізовано. Тому потрібно з’ясувати, хто це спланував і реалізував, які є докази проти окремих осіб або груп осіб, а потім пред’явити їм відповідні звинувачення», - зазначив він.
Можна навести переконливі аргументи, що примусова депортація росією українських дітей з України до росії є геноцидом відповідно до визначення цього злочину у статті II Конвенції про запобігання та покарання злочину геноциду від 1948 року та статті 6 Римського статуту Міжнародного кримінального суду.
«Відповідно до статті II Конвенції про запобігання та покарання злочину геноциду, злочин геноциду скоєно, коли особа вчинила певні заборонені діяння з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку. Згідно зі статтею II(е) Конвенції, одна з таких заборонених дій – це примусова передача дітей з однієї національної, етнічної, расової чи релігійної групи в іншу. Таке ж саме визначення геноциду міститься і в 6 статті Римського статуту Міжнародного Кримінального Суду (МКС)», - пояснив у коментарі Укрінформу Юрій Пархоменко, партнер Вашингтонського офісу міжнародної юридичної фірми «Foley Hoag», задіяний у міждержавних спорах, зокрема у справах про воєнні злочини та геноцид.
Він також зазначив, що для доведення злочину геноциду потрібно підтвердження поза всякими сумнівами як забороненого діяння (у даній ситуації – примусове переміщення дітей з однієї національної, етнічної, расової чи релігійної групи в іншу), так і спеціального наміру повного або часткового знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи як такої.
«Що стосується доведення забороненого основного діяння, то численні звіти авторитетних міжнародних організацій свідчать про те, що російська влада свідомо та примусово розлучає українських дітей з їхніми батьками та викрадає дітей з дитячих будинків, а потім примусово перевозить їх до росії, де віддає їх на всиновлення. росія навіть змінила свою нормативно-правову базу, щоб “прискорити” процес усиновлення таких дітей. Таким чином, немає сумнівів у тому, що росія вчинила заборонені діяння», - сказав Юрій Пархоменко.
Однак, необхідно ще довести, що росія вчинила ці дії зі спеціальним наміром повного або часткового знищення українців як національної, етнічної групи як такої.
«Задовольнити цю вимогу у суді не є простим, особливо без наявності прямих документальних доказів. Однак, навіть за відсутності таких доказів, спеціальний намір все одно може бути встановлений на підставі певних ознак, таких, наприклад, як загальний контекст, у якому вчиняється заборонене діяння (у даній ситуації – широкомасштабна війна, задекларована мета якої – знищення України як нації, а українського народу як окремої національної групи); рівень організації, масштаб, та систематичність забороненого діяння; дегуманізація певної групи та публічне поширення і підтримка політики ненависті до неї; відсутність розслідування і притягнення до відповідальності за грубі порушення прав людини та серйозні порушення норм міжнародного гуманітарного права як під час, так і після скоєння цих злочинів», - пояснив Пархоменко.
Він також наголосив, що майбутнє національної чи етнічної групи залежить від наступних поколінь, тобто дітей, які виростуть і стануть членами цієї групи, розмовлятимуть національною мовою, продовжуватимуть її звичаї й традиції.
«Деякі джерела вказують, що росія примусово вивезла на свою територію більше сотні тисяч українських дітей. Це велика цифра, яка, на жаль, продовжує зростати. росія після примусового переміщення українських дітей віддає їх на “усиновлення” неукраїнським сім'ям, які часто проживають у віддалених від України місцях. Можливість того, що їхню українську національність буде знищено, а українську мову, звичаї та релігію буде змінено, може мати серйозні наслідки для українців як національної групи. Крім того, примусове переміщення українських дітей росією відбувається на жахливому тлі систематичних, організованих і масштабних злочинів росії, спрямованих проти українців через те, що вони ідентифікують себе як окремо виражену групу. І ці злочини, за підтримки російського уряду, супроводжуються офіційними заявами та публічною риторикою, в яких дегуманізують українців, заперечують їх право на існування та ідентифікацію себе як українців, а також закликають до знищення українського народу», - підкреслив Юрій Пархоменко.
Ця трагічна ситуація схожа на те, що угруповання «Ісламська держава» (ІД) вчинила проти єзидів, релігійної групи в Сирії. За даними Незалежної міжнародної слідчої комісії щодо Сирійської Арабської Республіки, угруповання ІД вчинило геноцид проти єзидів шляхом примусового переміщення єзидських дітей до інших груп. Зокрема, ця комісія встановила, що «ІДІЛ прагнула знищити єзидів» не лише шляхом вбивств, але й шляхом «вилучення єзидських дітей з їхніх сімей і передачі їх бойовикам ІДІЛ, тим самим ізолюючи їх від віросповідання й звичаїв їхньої релігійної громади та знищуючи їхню ідентичність як єзидів».
Варто зазначити, що Україна та росія є сторонами Конвенції про запобігання та покарання злочину геноциду від 1948 року. Конвенція надає Міжнародному суду ООН юрисдикцію над порушеннями цієї Конвенції. Окрім порушення справи проти росії відповідно до Конвенції про запобігання та покарання злочину геноциду, існує і можливість індивідуального притягнення до кримінальної відповідальності відповідно до Статуту Міжнародного кримінального суду (МКС). Хоча росія не є учасником Статуту Міжнародного кримінального суду та не визнає його юрисдикції, злочин геноциду, який підпадає під юрисдикцію Суду, є частиною міжнародного звичаєвого права, яке є чинним для всіх держав. Україна визнала, що Суд має юрисдикцію щодо можливих злочинів, скоєних на її території з листопада 2013 року, тим самим визнавши юрисдикцію Суду переслідувати росіян, які вчинили злочини геноциду. Прокурор МКС вже відкрив розслідування по ситуації в Україні у березні 2022 року.
«Для того, щоб притягти до відповідальності певних осіб, таких як путін, потрібно позбавити їх імунітету згідно з міжнародним правом», - підкреслив Юрій Пархоменко.
ПРИМУСОВЕ ПЕРЕМІЩЕННЯ ДІТЕЙ ЯК ВОЄННИЙ ЗЛОЧИН І ЗЛОЧИН ПРОТИ ЛЮДЯНОСТІ
Примусове переміщення, або депортація мирного населення, зокрема дітей, заборонена статтею 49(1) Четвертої Женевської конвенції. Згідно зі статтею 147 Четвертої Женевської конвенції та статтею 85(4)(а) Додаткового протоколу I, депортація або переміщення мирного населення з окупованої території є серйозним порушенням цих конвенцій і протоколів і має переслідуватися в судовому порядку, окрім випадків, коли мирне населення має бути переміщене з міркувань безпеки або з міркувань військового характеру.
росія також порушує багато інших положень, визначених у міжнародних договорах. Наприклад, стаття 24 Четвертої Женевської конвенції та стаття 78 Додаткового протоколу I дозволяють лише тимчасову евакуацію дітей до нейтральної держави за згодою батьків або опікунів і вимагають створення системи для реєстрації місця перебування всіх евакуйованих дітей. Важливо зазначити, що стаття 50 забороняє змінювати сімейний або особистий статус дітей, включаючи національність чи громадянство. Численні повідомлення вказують на те, що росія грубо порушує ці положення.
«Хоча Женевська конвенція та Додатковий протокол I не передбачають жодних юрисдикційних механізмів, що дозволяли б подавати позови проти росії до міжнародних судів і трибуналів, примусове переміщення та депортація є злочинами, за які притягують до індивідуальної кримінальної відповідальності відповідно до Статуту Міжнародного кримінального суду (МКС). Відповідно до статті 8(2)(b)(viii) Статуту, депортація або переміщення державою-окупантом під час міжнародного збройного конфлікту всього або частини населення окупованої території, в межах або за межі цієї території, є воєнним злочином», - пояснив Пархоменко.
За його словами, відповідно до статті 7(1)(d) Статуту, такі дії можуть також трактуватися як злочин проти людяності, якщо це є частиною широкомасштабного або систематичного нападу, скоєного свідомо і спрямованого проти мирного населення.
«Вже відомо про велику кількість примусово переміщених дітей, про систематичні та організовані методи їхнього розлучення з батьками та опікунами, а також про зміну нормативно-правової бази для їх прискореного “усиновлення”. Всі ці факти вказують на вчинення військових злочинів та злочинів проти людяності, які ведуть до індивідуальної кримінальної відповідальності перед Міжнародним кримінальним судом», - наголосив він.
ВАЖКА ДОРОГА ДОДОМУ ТА БОРОТЬБА ЗА КОЖНЕ МАЛЕНЬКЕ ЖИТТЯ
Станом на 6 лютого 2023 року в Україну вдалося повернути 128 дітей. З числа повернутих, більше 50 дітей разом із батьками чи вихователями наразі перебувають на території країн ЄС.
«Ви запитаєте, чому така маленька цифра у порівнянні з кількістю тих, хто перебуває у депортації. Але для нас це не цифра 128 – це 128 дитячих життів, за поверненням на Батьківщину яких робота великої кількості людей, які місяцями працюють, щоб повернути хоча б одну дитинку, це багато безпекових ризиків, у тому числі й для тих, хто допомагає в цьому. На питання, хто ці люди і як це відбувається, я відповідати не можу, бо це не просто нашкодить процесу повернення тих дітей, які чекають, але й може вартувати комусь життя. Після Перемоги нашої України обов’язково про все це поговоримо. А зараз маємо багато роботи, яка наближає цю перемогу та мир у сучасному світі», - сказала Укрінформу начальниця Департаменту захисту інтересів дітей та протидії насильству Офісу Генерального прокурора Юлія Усенко.
Вона також наголосила, що задля повернення маленьких українців додому потрібні об’єднані зусилля міжнародної спільноти та реальні кроки.
«Україна робить від себе все можливе, але, на жаль, цього недостатньо. Звичні інструменти дипломатії не діють, вимоги міжнародного гуманітарного права на агресора не діють, тому єдиного механізму не існує, а типові правила не працюють. Наше завдання – бути в постійному пошуку таких шляхів та бути в діалозі з тими, хто нас підтримує»,- додала Юлія Усенко.
Тож боротьба триває, щоденна, копітка та подекуди небезпечна. І так буде допоки всі українські діти не повернуться додому, а винні понесуть справедливе покарання. Це не має повторитися ніколи та ні з ким.
Ірина Драбок, Гаага