Димитрій Присяжний, капелан, настоятель храму ПЦУ

Капелан Димитрій Присяжний стереотипів не тримається: він упевнено почувається серед військовослужбовців і на мистецьких вечорах, проповідує Біблійні істини і розповідає анекдоти. Допомагати воїнам почав з 2014 року. Два роки тому був головним капеланом Операції об’єднаних сил, координував діяльність колег по всій так званій лінії розмежування, яка насправді була лінією фронту.

Наприкінці минулого року отець Димитрій, настоятель Свято-Покровської парафії в Боярці, став одним з тих перших 100 священників ПЦУ, які отримали з рук Митрополита Епіфанія мандати на право капеланського служіння. Тож тепер він у статусі священика-військовослужбовця в офіцерському званні.

КОНТРНАСТУП 2022 РОКУ І ПЕРЕМОГА 1514-го. ЩО СПІЛЬНОГО?

- Пане отче, чим відрізняються думки, якими з вами ділилися захисники на початку російсько-української війни у 2014 році від нинішніх – часів повномасштабної агресії рф?

- Біль втрат в 14-му році чи в 22-23 – це однаково болісно. Є таїнство сповіді – тож на розголошенні будь-якої особистісної інформації накладено табу. Однак ведемо з захисниками дружнє братерське спілкування на різні теми: мала батьківщина, містечко, село, дружина, діточки, старі батьки, життя до призову, воєнні будні, біль втрат і радість перемог.

- Зараз втрат значно більше, ніж було 2014 року... Наскільки часто воїни звертаються до Бога?

- Як сказав генерал Ейзенгауер, майбутній президент Сполучених Штатів: в окопах немає атеїстів. Маємо й красномовне українське прислів’я: як тривога – то до Бога.

Коли починається обстріл і навколо все палає та двиготить, і юнаки, і уже доволі дорослі люди моляться і хрестяться. Якщо навіть раніше в цивільному житті вони цього не робили; ну, приходили на Великдень раз на рік «кулічі» посвятити. Але на фронті, коли життя висить на волосині, ти згадуєш всіх – і Господа Бога, і Пресвяту Богородицю, і всіх святих.

Часто на війні вирішальним є не сила зброї, а сила віри і сила молитви. Наведу приклад. 8 вересня 1514 року, битва під Оршею, на теренах сучасної Білорусії. Військо українців, литовців, білорусів і поляків під командуванням славетного князя Костянтина Острозького – 15 тисяч, московська орда – 80 тисяч, тобто, сили нерівні. Будь-який військовий аналітик тогочасся дав би невтішний прогноз для армії Костянтина Острозького. Утім, полководець, бувши щиро віруючого людиною, вирушав в похід з молитвою. Мав у своєму війську духовних наставників, котрі молитвою святою благословили. Воїни пішли в бій, маючи хрести на прапорах і завдали московитам нищівної поразки!

- У ХХІ столітті в українців ворог той самий, однак взаємини з церквою, здається, трохи інші.

- Коли контрнаступ відбувся на Харківщині? 8 вересня 2022 року. Я ніколи не забуду, як воїн читає 90-й псалом: “Живі під охороною Всевишнього, помазаний всіх побратимів святим єлеєм...” Й українські захисники із зображенням хрестів на бойових машинах ідуть в контрнаступ. Наших вояків було в рази менше за московітів. Але, як і 508 років тому під Оршею, на Харківщині завдали супротивнику нищівної поразки. Тому що вирушали з вірою, з молитвою святою і з зображенням Животворящого Хреста.

Перші витоки такого заступництва сягають 312 року після Різдва Христового. Небесний покровитель Костянтина Острозького – імператор Костянтин Великий – напередодні вирішальної битви зі своїм супротивником імператором Максентієм, котрий дуже жорстоко переслідував християн, не забув настанови своєї благочестивої матері святої Олени. Вона сказала: “Сину мій, коли буде тобі важко на душі, молитовно звернись до істинного нашого Бога і він дасть тобі знамено перемоги”.

Й ось уявімо собі: темна ніч, Костянтин молиться. І раптом на небі він бачить лик Христа, складений із зірок і напис: “Цим перемагай!” І Костянтин звелів намалювати хрести на стягах і щитах. А вранці розпочалася битва. У Максентія військо було більше, але й воно врешті-решт зазнало нищівної поразки. Ось такий історичний ланцюжок.

Як казав англійський історик Арнольд Тойнбі: історія – це наука про теперішнє і майбутнє, на котрі ми дивимося крізь призму минулого. Як відомо, хто історію вивчає – той перемогу здобуває.

– Однак для перемоги у цій війні України потрібна сучасна воєнна техніка, засоби ППО...

- Коли сила зброї поєднується з силою молитви і віри – це є запорукою того, що перемога буде. У всесвітньо відомому трактаті “Мистецтво війни” китайський стратег Сун-дзи наголошував на тому, що коли ти знаєш себе і супротивника – це запорука твоєї перемоги. Коли ти знаєш лише себе, а не знаєш супротивника – це 50 на 50, колись переможеш, колись програєш. Але, коли не знаєш ні себе, ні супротивника – поразка тобі забезпечена.

Головнокомандувач ЗСУ Валерій Федорович Залужний ретельно вивчив доктрину Валерія Герасимова, начальника російського генштабу і ці знання блискуче використав на полі битви за Україну, завдавши московитам не одної нищівної поразки. Бог дасть – це продовжиться в 2023 році.

СПІЛЬНА МОВА ПРАВОСЛАВНИХ, РИМО-, ГРЕКО-КАТОЛИКІВ, ПРОТЕСТАНТІВ, МУСУЛЬМАН, ЮДЕЇВ І ПОМІРКОВАНИХ АТЕЇСТІВ

- Ви вжили російське слово “кулічі”, тобто паска українською. Як, з погляду капелана, складаються на дев’ятому році війни стосунки ЗСУ з українською мовою?

- Із 2014 року багато зрусифікованих воїнів почали переходити на українську мову. Починаючи з 2019 року, за моїми спостереженнями, майже всі вже користуються, навіть в приватних розмовах, солов’їною. Дехто – суржиком, але вони працюють над собою.

Хоча в зоні бойових дій вчити мову дуже важко. Утім захисники чітко кажуть собі, що мова – це духовний бронежилет. Тому українська мова в тренді не лише в світі, а й серед наших військовослужбовців. Згадайте, скількох російських диверсантів виявляли – тих, які не спромоглися вимовити “паляниця” або “залізниця”.

- У війську є представники різних конфесій. Чи з усіма спілкуєтеся?

- З усіма. Я не організовую дружні зустрічі лише для православних. Запрошую всіх: римо-, греко-католиків, протестантів, мусульман, юдеїв, навіть тих, хто є поміркованим атеїстом.

Молитва – це наша розмова з Богом. Я не примушую під час молитви католика хреститися за православними правилами. Кажу: брати і сестри, хрестіться так, як ви навчені.

За православними канонами, персти або три пальчики – це віра в Трійцю: Отця, Сина і Духа Святого. Два донизу – це дві природи в Ісусі Христі, Божественна і Людська. Хрестимось, промовляючи про себе: “Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа”, торкаючись собі чола – щоб Дух розум благословив; животик вище пупа – щоб освятив душу і тіло та наші внутрішні почуття; праве і ліве плечико – щоб Бог додав сил для повсякденного життя.

Брати римо-католики хрестяться усією п’ятірнею зліва на право. Згідно догматів їхньої церкви, це знаменує п’ять ран Спасителя, які він одержав, будучи розп’ятим на хресті.

Брати – протестанти, не хрестяться, а моляться. Тож ставайте і моліться. Або: “Ви мусульманин? Ассалам алейкум! Сьогодні, до речі, п’ятниця, згідно вашій традиції у вас сьогодні п’ятикратна молитва, намаз. Моліться так, як вас навчили ваші пращури”. “Ви юдей? Завтра субота. Але Бог єдиний для всіх нас і єдина у нас Україна”.

- Хтось відмовляється від спілкування з капеланом?

- Бог один й Україна у нас одна. Ми повинні шукати те, що нас єднає, а не роз’єднує. Як колись навчав блаженний Августин (його авторитет визнається православними християнами і нашими братами католицького християнства): у головному – єдність, у другорядному – свобода, в усьому – любов.

Маємо чітко усвідомлювати, якщо хтось з бійців з якихось причин не має бажання зустрічатися з капеланом, – я його вибір поважаю. Дякуємо за щирість, за відвертість. Наголошую на тому, що Господь Бог себе людям не нав’язує, священик теж не повинен.

Якщо з якихось причин хтось із військовослужбовців не має бажання чути з вуст капелана про Бога, – живи і роби так, щоб бійці самі тебе про нього запитали.

Як капелану заохочувати бійців? На позиціях нарубати дров, щоб буржуйку розтопити, приготувати вечерю, допомогти принести водички.

ДВА АНЕКДОТИ ВІД КАПЕЛАНА

- Пане отче, тобто ви захисникам на передовій рубали дрова?

- Звичайно. Начистити картоплинку, зварити гарний куліш. Коли після “броника” у бійця спина виснажена – дати можливість лягти і зробити йому лікувальний масаж. Я колись вивчав шиацу. Точковий масаж помічний після бою, коли голова паморочиться, або коли вона після декількох недоспаних ночей, яка кажуть, як гарбуз печений.

Якщо ти проповідуєш любов до Бога, до ближнього – ти маєш не лише про це розповідати, а на практиці втілювати ці Біблійні істини, Євангельські ідеали. Рослина пізнається за своїми плодами, а людина, якщо вона навіть в духовному сані, – за своїми вчинками. І дуже добре, коли сідаємо з захисниками по-товариському, як колись козаки при багатті, спілкуємося.

Можу заспівати, розповісти влучний анекдот. І ви знаєте, тоді спілкування починає набирати зовсім інших рис, більшої довіри. Коли відчувається дух військової родини, то багато штучних бар’єрів зникає, як колись зник Берлінський мур.

- Який найчастіший анекдот розповідаєте?

- Їх багато.

- А читачам розкажете?

- Помирають священик, який у сущому сані прослужив 50 років, і п’яниця-водій, який 50 років працював за кермом. Священик очікує, що його візьмуть в райські оселі, тому причепурився, вдягнув найкоштовніше облачення, замовив собі найкоштовнішу труну. П’яниця-водій: вбрання найжалюгідніше, труна найдешевша. І раптом священик помічає, що його спускають в пекло, а іншого – до раю. Дуже обурився: «О Господи, за що? Я стільки тобі вірою і правдою служив». А Господь відповідає: «Річ в тім, що коли ти в храмі проповідував – люди при тому спали. А коли п’яниця-водій віз людей, вони молилися».

Це до того, що капелан має бути тактовним. Інколи натиснути на гальма і дати можливість хлопцям перепочити, а не ще більше їх завантажувати. І з приводу спиртного я також наголошую: «Ой, ти куме-веселуне, чарці не здавайся, якщо земля хитається – за небо тримайся. Спокуса велика: «Ну, що ти мене не поважаєш, що й півлітра не вип’єш?» Завжди кажу: «Хлопці, запам’ятайте, повага вимірюється не чарками, а випробуваннями і роками».

Ще один анекдот. Опиняються рашисти вже на тому світі після того, як українська арта їх добряче підсмажила. Собі міркують: все вже, відмучились. І раптом не вість звідки голос Степана Андрійовича Бандери: «Доброго вечора, ми з України!»

- Ви не тільки анекдоти умієте розказувати, співаєте під гітару, робите екскурси в історію, розповідаючи, скажімо, про Степана Бандеру. Це у вас освіта, самоосвіта, захоплення, зацікавленості?

- Я колись очолював єпархіальну паломницьку комісію, якщо світською мовою, це туристичний відділ Київської облдержадміністрації. Власне, на базі нашого Покровського храму міста Боярка (це передмістя Києва), де я вже настоятель понад 25 років, ми колись і створили цей паломницький центр. Возив всюди паломницькі групи.

Все почалося з 1999 року, коли у складі української делегації ми відвідували Рим. Після побаченого – храмів, монастирів, чудотворних ікон – мені хотілося, щоби більший загал наших парафіян і не лише – познайомити зі святими місцями України і світу. На тепер побував у 33 країнах. Перед тим, як вирушати у паломницький тур з парафіянами, спочатку сам маршрути проходив, щоби потім додати до розповіді родзинки.

Був час, коли я представляв свою церкву за кордоном під час круглих столів, міжнародних конференцій. А наприклад, у Південній Кореї досліджував тему їхньої війни з Північчю. Коли всіх гостей запрошували на трапезу, я для себе випрохав мандрівку на 38-му паралель, яка розмежовує Південну і Північну Корею…

ПРОЦЕС ПЕРЕХОДУ В ПЦУ ВАЖКО, АЛЕ ПРОСУВАЄТЬСЯ

- Повернімося в Боярку. Знаю, що кілька років там священик церкви МП публічно засуджував поважного віку жінку, яка організовувала в українській церкві прощання зі своїм завжди проукраїнським чоловіком -освітянином. Як тепер співіснують там ПЦУ з УПЦ МП?

- Боярка – це не якась химерна «комсомольська слава», як весь час в радянському союзі нам вішали на вуха «локшину» про Павку Корчагіна. Боярка була одним з осередків спротиву радянські владі, де відбувався потужний рух за автокефалію Української церкви. У Боярці бував Симон Петлюра, Євген Коновалець зі своїм полком, Марко Безручко – герой оборони Замостя під час Варшавської битви, Іван Чмола – засновник української гілки «Пласту» і багато інших постатей: художник Микола Пимоненко, письменник Шолом-Алейхем, родина Кістяківських і багато інших непересічних особистостей нашої історії. У 1920-1930-х роках на теренах Боярки діяла автокефальна українська церква і лунала служба українською мовою. Тож процес переходу в ПЦУ важко, але просувається. На жаль, в Боярці священики московського патріархату тримаються надто вперто, розповідають про якусь канонічність.

Коли ми в Боярці в 1997 році зорганізували громаду Української Автокефальної Православної Церкви, навколо було 5 московських парафій і ми одні. Майже 8 років орендували приміщення в районній аптеці, 16,5 квадратів. Якщо потрібно одержати ліки для тіла – це центральний вхід, якщо для душі – з торця.

- А яка зараз церква, де ви настоятелем?

- Ділянку для будівництва храму вибивали майже 8 років і довели, що навіть в корумпованій державі далеко не все купується і продається. Принципово чиновникам різних рівнів не давали ні копійки хабаря. Постановили, що рухаємося з вірою і молитвою. Якщо храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці має тут стояти і Матінка Божа це благословляє, то рано чи пізно це станеться.

Ділянка для Боярки, де ми тепер, – це все одно що для Києва Майдан незалежності. Вже збудували малий храм, в перспективі – зведення собору, де передбачається бібліотека, читальний зал, благодійна трапезна для знедолених, лекторій, паломницький центр з готельними місцями. На території плануємо український етноцентр, де проводитимуться майстер-класи з писанкарства, пекарської, ковальської справ, а також – святкуватимемо релігійні та національні свята, як це було притаманно нашим пращурам. Пам’ятаєш своє минуле – достойний свого майбуття.

- Скільки зараз парафій у пристоличному місті Боярка з населенням до Великої війни понад 35 тисяч мешканців?

- Зараз, дякувати Богові, парафій Православної Церкви України в Боярці – 5, московського патріархату – 6. Як казав один з архієреїв, нехай краще буде одна парафія, але дієва, ніж десять недієздатних. Зважаючи на це, маємо майже паритет.

- Зараз парафіяни ПЦУ – це цілеспрямовані проукраїнські люди.

– Звичайно. Я ніколи не був у московському патріархаті. На першопочатках прийняття духовного сану був в Автокефальній Церкві. Радію, що після Об’єднавчого Собору 2018 року ми в єдиній Українській церкві. І як наголошує наш Предстоятель Владика Епіфаній, двері нашої Церкви відчинені для всіх.

Не всі, на жаль, мають бажання туди увійти. Ієрархи московського патріархату всіляко гальмують цей процес, однак люди поступово прозрівають. І війна, що почалася в 2014 році, і широкомасштабне вторгнення 24 лютого минулого року багато що відкрили, і багато масок спало.

Люди побачили хто є хто, хто є молитвеником за українську армію, а хто є коригувальником вогню рашистської артилерії. І таких прикладів можна навести дуже багато. Я наголошую на тому, що спасіння у Христі, а не в москві. Ми – церква київської благодаті, а не московської знаті. Це за ці роки я впровадив два таких афоризми в церковній царині.

ПРО РОЛЬ У ФІЛЬМІ «ОБМІН»

- Ви часто буваєте у світському просторі: на творчих вечорах і виставках… Наскільки це буття у культурницькому просторі важливе, необхідне як частина духовності та віри?

- У нас церква відокремлена від держави, але не від суспільства. Згадайте слова Святого писання. Христос сказав: «Ідіть і навчіть». Він не сказав: «Сидіть і чекайте, пасивно спостерігайте». Священик має іти, якщо в цьому є необхідність, до в’язнів, до хворих, не лише до людей в духовному сані, але й до світських співгромадян.

Присутність священика на цікавій події в музеї ламає багато стереотипів. Церкві потрібен не виконавець в облаченні з кадилом і кропилом, священик має нести промінчик віри, в тому числі – і митцям. До речі, я є науковим консультантом Боярського краєзнавчого музею. Окрім виставок художників – не лише нашого міста, але і району, інших теренів Києва і Київщини, – там є постійно діюча виставка АТО, деякі експонати я привозив особисто із зони бойових дій.

Музеї – не лише місце виставок, це завжди теплі зустрічі, особливо коли зима. Як казав Джон Берроуз, зима це та пора, коли люди повинні зігрівати одне одного своїми словами, почуттями, турботою – і тоді вже ніякі холоди не будуть страшні.

Господь каже: «Я був голодний, ви мене нагодували, спраглий – напоїли, нагий – одягли, мандрівником – прийняли мене, був хворим і в’язнем – ви мене відвідали». Тому священики мають приходити в різні середовища. Церква як любляча духовна ненька завжди була зі своїм народом і в часи випробувань, і в часи розквіту. Не випадково кажуть, що одне лихо на двох – це пів лиха, одне щастя на двох – це подвійне щастя. Тому відвідуємо і храми мистецтва.

- У художньому фільмі «Обмін», який презентували наприкінці минулого року, ви – капелан. Образ військового священика є ще у «Наших котиках».

- Є ще епізодична роль Євгена Нищука у ролі капелана у фільмі Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги». Коли загиблого бійця з позивним «Серпень» – героя В’ячеслава Довженка вивезли з Донецького аеропорту до Пісок, над ним молився капелан. Загалом тема капеланства не надто досліджена і на широкому екрані не часто представлена в Україні.

У фільмі «Обмін» ми були на знімальному майданчику з В’ячеславом Довженком, Дмитром Лінартовичем, Владиславом Мамчуром та іншими. Акторство – це мистецтво перевтілення. Я дав зрозуміти, що і в кіно буду лишатися самим собою.

- Записала ваш ще один вислів: людина мудрує, а Бог керує. Дай Боже, щоб усе співпало.

- Дай Боже.

Валентина Самченко, Київ.

Фото: Геннадія Мінченка та надані Димитрієм Присяжним.