Ілля Зелінський, активіст, тероборонець, захисник Миколаєва

Ілля Зелінський, історик, активіст, учасник АТО/ООС, нині командир взводу 126 бригади Тероборони ЗСУ, з першого дня російського вторгнення захищав Миколаїв, брав участь у визволенні Херсона.

Ще до повномасштабної війни був відомий на Миколаївщині своєю громадською діяльністю, очолювана ним ГО «Бузький Гард» завжди стояла на захисті національних інтересів та історичної спадщини нашого краю. Зараз він обороняє країну на Південному фронті. І хоч це було непросто, але знайшов час і можливість поспілкуватися з кореспондентом Укрінформу.

МИ ДІЯЛИ ЯК ПАРТИЗАНСЬКИЙ ЗАГІН

- Ви боронили країну на Донбасі ще в 2014 році, а в перший же день повномасштабної війни з росією стали на захист Миколаєва. Що вас до цього спонукало?

- Мотивація і тоді, й зараз була однаковою – захищати свою землю. У 2014 році ми з побратимами отримали бойовий досвід, який зараз пригодився. За час, що минув відтоді, створили громадську організацію «Бузький Гард», брали активну участь в суспільному житті нашого міста, області. А ще постійно підтримували фізичну форму, тренувалися. З 2017 року я говорив про загрозу війни, хоча тоді в це мало хто вірив, люди не сприймали цю інформацію. Тому повномасштабне вторгнення для мене особисто не стало несподіванкою.

- Як розпочався для вас той день, 24 лютого 2022 року?

- Ще за тиждень до цієї дати у нас відбулася комунікація з головою ОДА Віталієм Кімом, де ми проговорили алгоритми дій у разі чого. І 24 лютого один із них застосували. Вже о 6 ранку зібралися у заздалегідь обумовленому місці. Було зрозуміло, що в перші дні ЗСУ матимуть клопіт через бюрократичну тяганину, адже центри прийняття рішень повинні передати один одному відповідну інформацію, накази… На це потрібен час. А ми як громадська організація, члени якої вже на той час мали зброю, могли реагувати на виклики миттєво.

Щоправда, при підготовці ми проговорювали дії у співпраці з певними правоохоронними структурами, але в реальності сталося так, що наше громадське формування у складі близько 30 людей діяло як своєрідний партизанський загін. Забігаючи наперед, скажу, що десятеро наших хлопців загинули під час влучення ракети в будівлю ОДА 29 березня…

У перші тижні війни ми виконували широкий спектр завдань: від охорони представників легітимної влади до укріплення будівель, захисту об’єктів критичної інфраструктури міста. Займалися розвідкою і протидиверсійною роботою, практикували вилазки на передові позиції ворога, організували мобільні протитанкові групи, щоб не допустити рашистів у місто. Також ставили секрети біля миколаївського аеропорту, бо була загроза висадки ворожого десанту, а нікого з військових там іще не було.

Також намагалися комунікувати з населенням. Тих, хто був готовий до спротиву, залучали до оборони міста, виготовлення коктейлів Молотова, чергування на блокпостах.

- Усім пам’ятна історія про трофейний автомобіль «Тигр», який поцупили у ворога і доставили до міста. Розкажіть, як це було.

- Так, багато хто бачив той “Тигр” біля ОДА, фотографувався з ним. Його авантюрну історію я раніше розповідав у соцмережах. Було це так. Десь 3-4 березня голова військової адміністрації Віталій Кім покликав мене і сказав, що місцеві сили опору в Снігурівці затрофеїли цінну ворожу техніку – бронеавтомобіль «Тигр» зі справним бойовим модулем. А ще в ньому знайшли важливі документи, мапи, розрахунки артилеристів, записні книжки розвідників. Все це мало цінність для наших Сил оборони.

Кім дав нам свою цивільну автівку, куди ми завантажили зброю для тероборони Снігурівщини. Снігурівка хоч і не була ще на той час окупованою, але вже контролювалася військами рф. Всі маршрути окупантів пролягали крізь неї. Перед самим містом на трасі стояв пересувний блокпост ворога, і маршрут руху русні пролягав мимо ангара, де заховали «Тигр», тож довго переховувати його там було вкрай небезпечно. Перша спроба витягти його не вдалася. Днем пізніше ми все-таки вирішили їхати – навмання, бо плану як такого не було. За нашою інформацією, ворог кочував паралельними трасами, чим ми й скористалися. Приїхали на місце, самооборона передала нам трофей, документи, ми віддали їм зброю і рвонули назад. Зараз я вже спокійно можу цю історію розказати, бо тим, хто брав участь у ній, уже нічого не загрожує.

- Ваш загін мав на той час якусь власну тактику?

- Ми мали лише стрілецьку зброю, тому масштабні завдання не могли виконувати – в такій війні все вирішують артилерія та техніка. Ми не сиділи і не чекали ворога на позиціях, а були мобільними. Нас залучали на розвідку і зачистку населених пунктів.

Як тільки артилерія завдавала удари по колонах росіян, ми зв’язувалися з місцевими й їхали туди, дивилися, що може стати у пригоді для подальшої роботи Сил оборони. Так до нас потрапив ВАЗ «Патріот», на якому пересувалися їхні десантники. Ми притягли його з “сірої зони”. Також ми перевіряли місцевість навколо розбитої колони і доповідали в ОВА обстановку.

Але довго партизанити ми не могли, бо не мали техніки та інших засобів для ведення війни. Тому вступили в 126-ту бригаду ТРО, комбрига та деяких інших командирів якої знали ще з 2014 року. Далі працювали разом з підрозділами 59-ї бригади ЗСУ. У складі передових загонів звільняли Херсон, закріплювалися по узбережжю навколо нього.

НІЯКОЇ “ЛЕГКОЇ ПРОГУЛЯНКИ” ПО ЗВІЛЬНЕННЮ ХЕРСОНА НЕ БУЛО

- Ви брали участь у боях за звільнення правобережної Херсонщини. Що було найважче?

- Переломні моменти почалися ще з кінця серпня, коли ЗСУ пішли в контрнаступ на Херсонському напрямку. Там, як відомо, ландшафт має певну специфіку – лісосмуги, канали, де росіяни добре закопалися, і вибити їх було доволі важко. Тому це вдавалося не з перших спроб, але ми це робили постійно і ритмічно. Весь час просувалися вперед, вибивали їх. Це тягнулося аж до початку листопада, і в якийсь момент їхній фронт посипався. Тільки після 8 листопада ми почали більш динамічно наступати в напрямку самого міста. Тому ніякої “легкої прогулянки” по звільненню Херсона не було, як хтось міг би подумати. Це була важка робота. Ми також очікували, що вони будуть чіплятися за місто, і готувалися до вуличних боїв, але російська армія хаотично відступила.

- Херсон зараз нещадно обстрілюють… Чи можна щось зробити, щоб полегшити життя місцевих?

- Що місто обстрілюватимуть, було відомо заздалегідь. На жаль, географія Херсону така, що він зараз повністю під прицілом. Подібна ситуація раніше була у Миколаєві. Херсон можуть обстрілювати майже з усіх видів озброєння. І це припиниться лише тоді, коли ворога буде відкинуто далі з лівого берега. Але про це наразі ще рано говорити.

- Каховська дамба – чи існує досі загроза її підриву з лівого берега?

- Я мало в це вірю, хоча бути впевненим на 100 відсотків не можна. Якщо ми знову створимо відповідні умови і ворог змушений буде відступати, то все може бути. Адже підрив дамби вже не загрожуватиме підтопленням їхніх передових позицій, які зараз знаходяться в плавнях та на узбережжі Дніпра.

- Скажіть, що особисто вам на війні дається найважче, а що, навпаки, відносно просто?

- Найважче – втрачати людей, а найлегше – підлаштовуватись під ті складні умови, куди ти потрапляєш. Бо для мене це вже не вперше, та й у принципі людина до всього звикає, якими б жахливими ті умови не були. Проходить кілька днів – і ти вже по-іншому все сприймаєш, бо немає іншого виходу.

- Колаборанти: чому їх так багато виявилося у Миколаєві? Чи все робиться для їх виявлення і покарання?

- Коріння лежить в історичній обізнаності: якщо люди розумітимуть наслідки того чи іншого режиму, то вони не будуть ностальгувати за ним, як це у нас спостерігається стосовно Союзу. Коли путін оголошував нам війну, то значна частина його тез ґрунтувалася саме на історичних претензіях. Якби всі критично сприймали цю його маячню, можливо, все було б інакше. Я гадаю, що люди наші мають бути більш освіченими. З іншого боку, держава теж нічого не робила, щоб підвищувати історичну обізнаність місцевого населення. Тому на початку війни було не так багато людей, які розуміли, що відбувається. Мало хто покладався на досвід минулих років, тому не могли морально підготувати себе до того, що росія обов’язково нападе.

А ось рашка вкладала багато грошей у своїх сателітів, які знаходилися тут. Вони ставали мільярдерами, а ми нічого не робили, щоб цьому запобігти. Хоча всі знали ті постаті, знали, що вони агенти кремля. Ми не завадили їхній підривній роботі – й у результаті отримали війну.

- Як ви ставитеся до того, що суди зараз у багатьох випадках застосовують умовну міру покарання до колаборантів?

- Звичайно, негативно, як ще до цього можна ставитися. Щоправда, все залежить від рівня злочину: одна справа, якщо це пост у соцмережах, і зовсім інша, якщо йдеться про наведення ракет чи шпигунство. Як мінімум, цих людей треба позбавляти громадянства. Необхідно створити державні інструменти, які б забезпечували неминучість покарання за такі злочини. Я не маю змоги зараз постійно відслідковувати цей процес, але з того, що бачу, то наче щось позитивне відбувається…

ЯКЩО ДО ВЛАДИ ПРИЙДУТЬ ЛЮДИ, ЯКІ ПРОЛИВАЛИ КРОВ, ТАМ СТАНЕ МЕНШЕ НЕГІДНИКІВ

- Вас не обурює той факт, що у Миколаївській міській і обласній радах досі юридично існують фракції ОПЗЖ, Шарія і їм подібні?

- Авжеж, обурює. Просто зараз нам немає часу і можливості з цим розбиратися. Але якщо це явище залишиться до того моменту, як ми почнемо повертатися з фронту, то будемо вирішувати питання власноруч. На мою думку, має бути заборона партій і позбавлення депутатських мандатів усіх без винятку членів цих фракцій.

- Таке явище як корупція, на вашу думку, після війни може щезнути чи, принаймні, її стане менше?

- Якщо до влади прийдуть люди, які проливали кров, то, я думаю, буде менше негідників, які крастимуть.

- А ви вірите, що ветерани потраплять до влади? Бо в 2014 році теж на це сподівалися...

- Тоді не було такого рівня обізнаності. Повернувшись із фронту, ми зіштовхнулися з байдужістю як чиновників, так і суспільства в певній мірі. Багато хто говорив, що, мовляв, усе неоднозначно. Нам обіцяли пільги, земельні ділянки і таке інше. А по факту держава мало що робила, щоб нам допомогти. І це мало кого тоді бентежило, що свідчить про низький рівень підтримки, який був на той час. Зараз усе по-іншому. Значна більшість людей розуміють, що відбувається, і ставлення до військових дуже змінилося. В першу чергу тому, що ця війна зачепила більшу частину населення.

- До війни ваша громадська організація виступала за те, щоб взяти під пильний контроль держави Миколаївський глиноземний завод, яким володіє російський олігарх Дерипаска. А на початку війни підприємство ледь не стало своєрідним плацдармом для оточення Миколаєва російськими військами…

- Я не раз говорив і писав, що МГЗ – це частина військово-промислового комплексу рф. Ще до початку повномасштабної війни ми говорили, що держава має взяти його під свій контроль, але ніхто нас не слухав.

Напередодні російського вторгнення на посаду директора по загальних питаннях було призначено Аркадія Саркісяна – колишнього військового, ексдепутата держдуми рф, члена ради безпеки рф. У перші дні оборони Миколаєва противник планував закріплення своїх сил саме в районі цього підприємства. Це гарантувало б йому контроль над гирлом лиману та дало б змогу навести зручну переправу по старому, відомому ще з часів шведського короля Карла ХІІ та гетьмана Івана Мазепи маршруту – з Руської коси на Волоську з подальшим виходом на Очаків. Крім того, це ускладнило б оборону Миколаєва, адже якби росіяни перейшли на інший берег, то оточили б обласний центр.

Завдяки діям українських військових та вчасно надісланому підкріпленню плани ворогів було зірвано. Проте ця історія яскраво проілюструвала: про існування загрози всі знали, але нічого завчасно не зробили.

- Зараз триває процес передачі МГЗ українській державі. Ви підтримуєте це рішення?

- Звичайно. Завод не можна закривати, бо це робочі місця й податки. Але його діяльність треба привести до екологічних норм, які не будуть заважати жити місцевому населенню. Ми всі пам’ятаємо ці марсіянські пейзажі, коли навколишні села покривалися пилом від червоного шламу. Адже росіяни не піклувалися про здоров’я українців. Коли завод стане українським, наша влада має вирішити ці питання.

ПОРЯДОК ТРЕБА НАВОДИТИ ЦИВІЛІЗОВАНО, БЕЗ “ПЕЧЕРНИХ” ДІЙ

- Під час війни у Миколаєві загострилася ще одна проблема, яку до кінця не вирішили в мирний час, – декомунізація і демонтаж пам’ятників тоталітарному режиму. Як наслідок, маємо підірваний потужною вибухівкою пам’ятник міліціонерам-чекістам, руйнування "Скорботної матері" на кладовищі й таке інше. Яка ваша точка зору з даного приводу?

- Однозначно, цих пам’ятників треба позбуватися, але не таким чином. Існують цивілізовані шляхи. Ми свого часу зверталися до університету Сухомлинського, на чиєму балансі перебував пам’ятник суворову біля військової кафедри. Його зрештою прибрали. Так само просили міську раду демонтувати барельєф леніна біля кінотеатру «Юність» – теж нас почули. Щодо пам’ятника чекістам, то його теж треба було цивілізовано демонтувати, як і всі йому подібні.

- Ваша організація та інші активісти доклали чимало зусиль, щоб не допустити підняття рівня Олександрівського водосховища і врятувати від затоплення частину Національного парку "Бузький Гард". Днями Південноукраїнська АЕС знову оголосила громадські слухання щодо цього питання. На вашу думку, наскільки доцільно це робити саме зараз, враховуючи, з одного боку, шкоду довкіллю, а з другого – тотальний дефіцит електроенергії?

- Думаю, що зараз це питання не на часі, бо більшість учасників цього процесу знаходяться на фронтах. На моє переконання, ситуація стосується не лише мешканців міста Южноукраїнська. Адже наслідки будуть безповоротні для всього регіону: підвищення рівня води призведе до затоплення історичної національної пам'ятки – острова Гардового. При цьому я розумію, що в нинішніх реаліях це дійсно складне питання. Тому приймати рішення треба дуже зважено. Також не варто забувати про історичний контекст та попередні протиправні дії щодо затоплення, яке вже відбулося.

- У суспільстві побутує думка, що коли ветерани повернуться з фронту, то наведуть порядок у мирному житті. Що стане менше корупції, чиновники перестануть красти і таке інше. На вашу думку, чи вистачить ветеранам сил на це?

- Я думаю, що кожен, хто повернеться з війни, матиме загострене почуття справедливості, й з кимось це навіть може зіграти злий жарт. Адже морально важко бачити в суспільстві ті процеси, яких, на твою думку, вже не повинно бути. Тому ветерани мають зайняти провідну кількість місць при владі. Але при цьому вони повинні вчитися, ставати професіоналами у тій чи іншій галузі, й держава має їм у цьому допомагати, щоб не траплялося “печерних” превентивних дій.

Якщо буде такий підхід, то все вийде. Бо якщо чиновник буде красти, а умовний представник громадськості буде писати про це у Фейсбуці, то це несерйозно. Але так, як було після 2014 року, вже точно не повинно бути. Сподіваюсь, цьому посприяють і наші іноземні партнери, які будуть контролювати ці речі. Може, я якось утопічно думаю, але дуже сподіваюсь, що все у нас буде добре, бо інакше навіщо все ці випробування, які переживає зараз Україна?

НАС РЯТУЄ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ

- Як ви ставитеся до корупційного скандалу щодо закупівлі продуктів харчування для ЗСУ?

- Скажу відверто, нам тут на фронті не до того, щоб стежити за скандалами. Ніхто цим не переймається, маємо важливіші завдання.

- Ваші прогнози щодо закінчення війни?

- Я бачу ситуацію не комплексно, а лише на тій ділянці, де працюю зі своїм підрозділом. Можу лише одне сказати – буде важко, а там уже як вийде.

- Ви, наскільки мені відомо, запеклий футбольний уболівальник. У листопаді-грудні минулого року проходив чемпіонат світу з футболу. Чи вдалося його подивитися?

- На жаль, ні. Тоді був такий час, що не було жодної можливості подивитися хоча б один матч.

- А як ви на фронті відпочиваєте, коли є така можливість?

- Жартуємо, почуття гумору нас рятує. Що до мене, то я сиджу в інтернеті, коли є така змога, спілкуюся з рідними, читаю, слухаю музику.

- А вже думали, що робитимете після війни – може, підете в політику, чи знову займетеся активною громадською діяльністю?

- Після війни насамперед хочу відпочити. А далі буде видно.

Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото з архіву Іллі Зелінського