Олександр Вдовиченко, командир 72 ОМБр

Контури перемоги в цій війні почали окреслюватися вже на початку масштабного вторгнення армії рф у напрямку Києва, вважає один з очільників українського спротиву полковник Олександр Вдовиченко. Більшістю саме дії очолюваної ним 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ заклали основи подальшого перебігу війни. Про це, а також подальші перспективи протистояння – в спеціальному інтерв’ю Тетяни Попової, записаному в рамках проєкту «Хроніки війни».

- ПОПОВА: Як ви дізналися, що буде війна?

- ВДОВИЧЕНКО: Розпочинаючи з початку 2022 року, було передчуття, що буде війна. Всі очікували повномасштабного вторгнення 22.02.2022. І коли воно пройшло, всі з полегшенням видихнули. 23 лютого я проводив діагностування лівого флангу оборони бригади (правобережна Україна). Приїхав з Бородянки, заїхав у Гостомель на заправку, і мені прийшло повідомлення, що завтра з великою ймовірністю російська федерація через кордони республіки білорусь розпочне повномасштабне вторгнення на Київ. Я приїхав до угрупування міста Київ. Вони сказали, що також є така інформація, але думають, що нічого не буде. Я прибув у місце дислокації м. Біла Церква, зібрав нараду і сказав: «Напевно, завтра все розпочнеться». Ми ще уточнили задачі – хто куди висувається, хто як діє. Я пішов у кімнату заснув і прокинувся разом із вибухами ракет по місту Біла Церква і поряд з нашим містом. Через кілька хвилин зателефонував телефон, мене набрав командувач Сухопутних військ генерал-полковник Олександр Сирський і сказав: «Війна, їдь на Київ». Я зібрав список №1 на ОКП бригади, уточнили завдання, змінили порядок пересування на місто Київ.

- ПОПОВА: Чому вас вважають командиром бригади, яка захистила Київ? Так представляють вас у Генштабі.

- ВДОВИЧЕНКО: 72-га бригада на той час була єдина механізована штатна бригада, яка отримала бойове розпорядження – боронити місто Київ. До нас було передано багато підрозділів: підрозділ територіальної оборони, підрозділ Національної гвардії, підрозділ Сил спеціальних операцій, підрозділи ГУР, підрозділи самооборони. Але вони виконували свої завдання в смузі оборони 72-ї бригади. Поки 24-25-26 лютого в Києві було уточнення завдань, 72-га бригада з перших хвилин повномасштабного вторгнення виконувала і виконала своє завдання за призначенням. Ми стали і зайняли вказану смугу оборони і з неї ми не відступили.

- ПОПОВА: А де вона проходила?

- ВДОВИЧЕНКО: Вона проходила на лівобережній Україні – це селище Гоголів, Русанів, Калинівка; правобережна Україна – це Вишгород, вздовж Козаровичів, Гута-Межигірська, Мощун, Горенка, Гостомель, вздовж річки Ірпінь, правий берег. Була задача утримати смугу бригади.

- ПОПОВА: А кому прийшла в голову думка підірвати дамбу, щоб Ірпінь став більш повноводний і вони не могли перебратися на інший берег?

- ВДОВИЧЕНКО: На одній із нарад, яку проводив командувач Сухопутних військ генерал-полковник Олександр Сирський, одна людина, яка знала той регіон, запитала, чому вона не була підірвана одразу. Тому що річка Ірпінь тече в напрямку Київського водосховища і там стоять насоси, які перекачують воду в Київське водосховище, в річку Дніпро. Вже тоді, коли стало відомо, що там стоять насоси і рівень води більше ніж 1,5 м на той час у Київському водосховищі, більше ніж в річці Ірпінь, було прийнято рішення підірвати шлюзи.

- ПОПОВА: В Мощуні росіяни були, просто вони були на іншому березі, так?

- ВДОВИЧЕНКО: Ні, вони були вже на цьому березі, створили плацдарм для наступу. Елітні частини, наприклад, 333-й Костромський полк ВДВ, підрозділи ГРУ, підрозділи 155-ї бригадно-морської піхоти. Вони були зосереджені на цьому невеличкому клаптику землі. Від Мощина до Гути-Межигірської. Там вони захопили плацдарм, там вони кинули понтони, через які переправлялися на наш берег. Але завдяки тому, що річка Ірпінь розтеклася і в деяких місцях вона була більша, ніж 2,5 - 3 км, ворог не міг проводити логістику та евакуацію. Після того, як вони отримували там втрати, розуміли, що вони не можуть проводити вчасну евакуацію, підвозити боєприпаси. В кінці березня вони прийняли рішення на відхід з під міста Києва, при цьому понесли дуже великі втрати.

- ПОПОВА: Чи правильно я розумію, що все-таки в Києві не було ніякого російського танка і не було ніякого прориву? Чи все таки був? Чи якісь групи могли прорватися?

- ВДОВИЧЕНКО: З тієї інформації, що є у мене, через бойові порядки 72-ї бригади, підрозділ противника в Київ не заходив.

- ПОПОВА: А що було тут із Житомирською трасою? Я так розумію, що частково вона була під їхнім контролем у якийсь момент.

- ВДОВИЧЕНКО: Частково саме тут, де ми зараз знаходимося, дійсно був ворог. Вони висувалися з Чорнобильської зони, від міста Іванків, там є кілька доріг. Вони, коли зайшли в Гостомель, то звідти витіснили наші підрозділи ЗСУ, ТРО, Національної гвардії. Після цього вони пішли далі у напрямку Бучі й у напрямку Дмитрівки. Після того, як вони зайшли в Гостомель, то пішли в Горлівку, там є міст через Ірпінь. Це перший міст, який вони хотіли захопити, але їм це не вдалося. Там уже стояли підрозділи 72-ї бригади, росіяни були відкинуті назад. В Ірпені підрозділ Територіальної оборони дійсно показали свою силу і міць, коли люди захищають свої домівки, захищають свою землю, захищають свої сім’ї, – вони не переможні. Там прості, не підготовлені люди, цивільні, які брали до рук зброю, воювали на рівні з тими елітними частинами, які зайшли на територію нашої держави, на територію їхнього рідного міста Ірпінь, Бучі. Там вони колосальний супротив зустріли. Ворог так і не зміг перемогти цей супротив підрозділів Територіальної оборони.

- ПОПОВА: Ірпінь вони не захопили?

- ВДОВИЧЕНКО: Ні, не захопили. В Ірпені точилися важкі бої. Підрозділи територіальної оборони, ГУР, ССО, Альфа, Національної гвардії, підрозділ 72-ї бригади, яка постійно залучала артилерію, танки і мотопіхоту, також працювали з ними в унісон. І коли росіяни зрозуміли, що через Горенку, Ірпінь вони не зайдуть на Київ, вони повторили спробу і зробили плацдарм з Мощуном і Гутою-Межигірською. Там поставили понтони і почали підтягувати туди свої засоби. Коли вони зустріли там супротив, вони ще спробували піти на Житомирську трасу – Макарів, тут, де ми знаходимось. Тут також був спротив вже підрозділу Територіальної оборони, підрозділу ЗСУ, були готові їх тут зустрічали і вони не могли розпорошити сили. Все, що в них є, вони зосередили в напрямку Мощуна. В боях за Київ брали участь усі, кому не байдуже, всі, хто хотів відстояти своє майбутнє – і ми його відстояли. Ми були єдині й сильні, яким би не був ворог, які б не були проблеми, які б не були спроби ворога зламати опір захисників Києва. Я знав, що за мною командувач Сухопутних військ генерал-полковник Олександр Сирський, генерал Валерій Залужний, начальник Генерального штабу генерал-лейтенант Сергій Шаптала, за нами Верховний Головнокомандувач. Весь народ тоді стежи за тим, що відбувалося під Києвом. Були важкі бої під Черніговом, Сумами, на сході України, на півдні України, але все одно всі основні сили і все, що було краще, було зосереджено в боях за Київ. Всі розуміли: якщо впаде столиця, подальший розвиток подій може бути непередбачуваним.

- ПОПОВА: Ще перед війною був якийсь у росії офіцерський корпус, який казав, що неможливо захопити Київ, неможливо захопити Україну, недостатньо сил, не робіть цього. І все одно вони чомусь прийняли таке рішення. А чому? Це був якийсь прорахунок? Вони сподівалися, що ви злякаєтесь і складете зброю?

- ВДОВИЧЕНКО: Захоплені полонені й ті документи, які у них були щодо «проведения учений на незнакомой местности», що мало тривати протягом 3 діб. Вони чекали, що тут будуть зустрічати як визволителів, як їх зустрічали в Криму свого часу, де їм кричали, що все для них, їх чекали. Тут вони зустріли супротив людей, розпочинаючи з перших населених пунктів на півночі Київської області, на півночі нашої держави. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, всі люди, в кого був якийсь контакт з військовими, всі передавали інформацію про пересування техніки, колон, про їхні місця дислокації – де, кого, скільки. І ця інформація різнилася, її було дуже багато, але вона була. Кожна людина, яка опинилася на тимчасово окупованій території, вони боролися за свою незалежність. Коли ми заїхали в Чорнобильську зону, село Дитятки, у нас пробилось колесо і ми зупинились. Нам під’їхали допомагати місцеві й одна бабуся каже: «Ви нас тільки більше не кидайте». Ми сказали, що якщо ми вже сюди прийшли, то більше звідси не підемо.

- ПОПОВА: У них була помилка на самому початку, вони думали, що їх тут чекають. Це була або помилка, або введення в оману.

Як відбувалося потім відбиття росіян від Києва до кордону? Я так розумію, що ви перерізали лінію логістики їм і вони тут опинилися з танками?

- ВДОВИЧЕНКО: У нас не було змоги перерізати їм лінію логістики, тому що противник мав переважаючі сили. Але вони тут несли колосальні втрати, і тієї кількості боєприпасів, яку вони використовували на добу бою, вони її не встигали підвозити, та й інших матеріальних засобів. Крім того, коли вони зрозуміли, що в перші дні й у перший місяць – вони не зможуть це зробити. Вони бачили, що вся світова спільнота стає на сторону добра, на сторону України, що тепер за нашими спинами США, Велика Британія, Польща та інші країни, які допомагають нам матеріально-технічними засобами, боєприпасами, фінансово. Противник зрозумів, що вони не можуть вести на такому фронті, де у них не вистачає ресурсів, повноцінні бойові дії, – і вони залишили Київську область. Ми намагалися їх переслідувати, але вони втікали дуже швидко.

- ПОПОВА: Навіть не встигнувши приховати свої безчинства в Бучі.

- ВДОВИЧЕНКО: Так, це було страшне. Ми заїхали в Бучу в перші дні. В Бучу, Гостомель, Горенку – страшно. Особливо мене приголомшила Буча і Бородянка – центр міста розвалений, ще догорають будинки, тіла людей, це страшно. В передових позиціях у них воювали регулярні частини рф, а позаду йшли кадирівці, вагнерівці, мародери одним словом і їхня росгвардія. Мародери і насильники.

- ПОПОВА: Наскільки західна зброя, на першому етапі у нас її було не багато по номенклатурі, допомогла знищувати танки?

- ВДОВИЧЕНКО: Дуже допомогла. По-перше, допомогла тим, що ми зрозуміли, що ми не одні. По-друге, не можу сказати, що переломили хід війни, і зараз так само буде іти більше і більше, але створили всі передумови, щоб ми перемогли. Тому що вона дійсно більш новітня, більш ефективна. Найголовніше, що ми зрозуміли, що ми не одні. Наразі ми є щит усього цивілізованого суспільства, ми є щит Європи. Ми зараз нищимо те зло, яке потрібно знищити тут. Завтра воно може бути в іншій країні. Цим людям байдуже на всі домовленості, це просто варвари. Ви бачите, що вони творять нашій державі, що вони роблять в наших містах, селах, як вони нищать все живе і святе. Де проходить лінія фронту зараз, там не залишається жодного вцілілого будинку, жодного вцілілого життя, там всюди смерть.

- ПОПОВА: Що ще нам потрібно з точки зору озброєння від наших західних партнерів?

- ВДОВИЧЕНКО: Хорошого завжди мало, а поганого завжди багато. Все, що ми отримуємо, наші військовослужбовці сумлінно і якісно опановують, використовують і нищать противника. Тому що росія – велика країна, і збройних сил у них більше, аніж Збройних Сил України. Але не лише Збройні Сили України ведуть війну, зараз воює вся країна. Збройні Сили воювали до 24 лютого. 24 лютого всі, як один народ, стали на боротьбу за своє майбутнє, за майбутнє наших дітей.

- ПОПОВА: Я записувала російських полонених пілотів. У них у всіх одна фраза: «Я почав літати, бомбити 24 лютого, бомбив два тижні, все було нормально. Нам казали, що ПРО, ППО немає в Україні. А потім мене збили». Що відбулося у перші тижні? Я для себе не можу знайти відповіді. Чому якісь перші тижні їх не збивали? Одного збили 7 березня, другого збили 13 березня. В якийсь момент почали збивати всіх підряд.

- ВДОВИЧЕНКО: Я не офіцер протиповітряної оборони. Вважаю, це тому, що ми ведемо бойові дії з 2014 року. Але підрозділи протиповітряної оборони виконували своє завдання, несли бойове чергування, але практично не застосовували свої можливості. Після цього, коли вони зрозуміли, що в наш повітряний простір залітає противник, що це не наші літаки, а літаки ворога, розпочали якісно діяти. Наразі створюють щит нашої держави. Повага Повітряним Силам.

- ПОПОВА: Російські пілоти кажуть, що більше вони не залітають.

- ВДОВИЧЕНКО: Так само тут було у боях під Києвом. Спочатку вони безкарно літали, а після того, як знищили декілька їхніх гелікоптерів, декілька літаків, вони вже не залітали у зону дії ППО, працювали з максимально допустимої дальності. Теж саме зараз відбувається на сході України. В боях за Київ був один із найякісніших екіпажів – під командуванням колишнього начальника військ Протиповітряної оборони Сухопутних військ. Не буду казати прізвище, але він і розрахунок під його командуванням збили 5 гелікоптерів. Генерал-майор, дійсно патріот, дійсно офіцер.

- ПОПОВА: Захисту Києва, крім вашої роботи, крім роботи ТРО, Нацгвардії, річки Ірпінь, яка також служила свою службу, те, що росіянам не вдалося захопити аеродром Васильків, – це допомогло чи ні? Чи навіть якби вони захопили аеродром, їх би там вибили?

- ВДОВИЧЕНКО: Аеродроми прикривали спочатку 72-ї бригада і деякі підрозділи, а потім цю задачу зняли. Там були підрозділи Національної гвардії та інших військових формувань. Я вважаю, що Васильків дуже далеко, і тоді вже ППО розпочало працювати. Я не можу коментувати дане питання. Але я вважаю, що це не створило б якогось переломного моменту. У нас із того напрямку були військові частини, які могли блокувати даний десант і знищити.

- ПОПОВА: Вони там і спробували висадити десант, але я так розумію, що з ним швидко закінчили...

Чим, ви думаєте, закінчиться війна?

- ВДОВИЧЕНКО: Перемогою.

- ПОПОВА: А коли?

- ВДОВИЧЕНКО: Не знаю. Це було давно, майже рік назад, ми в квітні заїхали в Чорнобильську зону, покинуте місто Полісся чи Поліське. Там з комбатами стояли спілкувалися. І він запитав: «Коли ми переможемо?». Ми сказали: «Ми вже перемогли». Але тепер питання – якою ціною, коли і яких адміністративних кордонів. Хочеться, щоб кацапи втекли так само, як з-під Києва, швидко-швидко з усієї України, включаючи Крим.

- ПОПОВА: Що, на ваш погляд, спонукало їх так швидко втекти? Я записувала інтерв’ю з людьми, які розповідали, що на білій Волзі, яку вкрали на нашому СТО, їздив російський офіцер у парадній формі. Вони реально з парадною формою прийшли?

- ВДОВИЧЕНКО: Я думаю, що боязнь. Тому що ми вже міцніли, створювали резерви, створювали військові частини. І вони напевно боялися нашого наступу, боялися зазнати тут краху. Окрім того, що вони не змогли захопити Київ, ще й зазнати краху. Вони розуміли: якщо буде підірвано кілька мостів через річку Тетерів, вони будуть у повному оточенні. З Житомирської області розпочали наступальні дії у фланг – і ворог зрозумів, що вони можуть опинитися в оточенні. Це моя точка зору.

- ПОПОВА: Яка дата була переломною? Ми знаємо дату звільнення Бучі, але ми не знаємо дату перелому.

- ВДОВИЧЕНКО: Конкретної дати я не знаю. Тому що, розпочинаючи з 24-го лютого по середину серпня, в мене завжди було 24 лютого. Це була десь друга половина березня. Вони зрозуміли, що їм не вдасться ні взяти Ірпінь, ні взяти Мощун. Вони розуміли, що під Києвом скільки людей вони б не поклали…

- ПОПОВА: А скільки вони поклали?

- ВДОВИЧЕНКО: Колись був кацапський фільм, й один генерал каже: «Ми убили очень много противников». Інший питає: «Скільки?». Генерал відповідає: «Миллион». А цей каже: «Ваши потери?» – “Наши потери не счесть». Я не можу сказати, які вони понесли втрати, але по тій інформації, що була, їхні підрозділи – це були регулярні частини, втратили під Києвом від 40% до 60% особового складу регулярно навченої армії. Це тільки коли ми переможемо, коли відкриємо дані, то тоді вже порахуємо і скажемо. Тут під Києвом лягла їхня еліта, так само, як під Черніговом. Вони сюди йшли парадним маршем, думали, що їх тут будуть зустрічати, вони думали, що «3 дня проведения учений на незнакомой местности», як у них було в документах записано, і потім парадна форма – і вони «освободители и победители», але не вийшло.

- ПОПОВА: Які були плани? Що було записано в планах? Бо по тих документах, що публікував New-York Times, там було записано, що вони за два дні мали опинитися десь під Черкасами.

- ВДОВИЧЕНКО: Я не знаю. За три дні вони мали взяти Київ.

- ПОПОВА: Дякую вам, що цього не сталася.

- ВДОВИЧЕНКО: Ми старалися.

Тетяна Попова