Олесь Федорук, військовослужбовець ЗСУ, доктор філологічних наук

Повномасштабний напад росії наприкінці лютого минулого року мобілізував за внутрішнім покликом у загони захисників України людей найрізноманітніших професій. Серед них – Олесь Федорук, знаний літературознавець, текстолог, який понад два десятиліття досліджує життя і творчість Пантелеймона Куліша. Від 26 лютого 2022 року він боєць ЗСУ.

Відтоді у складі стрілецького батальйону доктор філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України обороняє спочатку Київ, а потім майже півроку — східні рубежі в Покровському та Волноваському районах Донецької області.

Після ротації підрозділу, офіцерові Олександру Олександровичу Федоруку, надали відпустку, під завершення якої ми й поспілкувалися в Укрінформі – про війну, надійних побратимів, сімейну підтримку, біль втрат і віру в перемогу. До речі, стосовно позивного у військовослужбовця не було варіантів: для усіх він є Олесем.

- Пане Олесю, як ви опинилися рік тому в ЗСУ?

- Для мене, як і для всіх людей цивільних професій, це небуденна історія, що знаменує поділ усього життя на «до» і «після». 24-го почалася російська агресія, наступного дня я пішов у військкомат, де записали мої контакти. 26 лютого зателефонували і я знову прийшов у військкомат. Наш 23-й стрілецький батальйон Київського міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки утворився 27 лютого. У той час було сформовано ще кілька таких підрозділів, але ми були перші.

Пригадую у ці дні величезну чергу охочих взяти в руки зброю. Так було не тільки в моєму Святошинському районі Києва. Люди йшли боронити  Батьківщину, дім, родину, все те, що їм дороге та цінне – життя близьких, рідних, мову, культуру. Це був рішучий крок і свідомий вибір. Не поважав би себе, якби в ті дні не пішов до військкомату.

- Яким був ваш ранок 24 лютого?

- Я живу на два міста і... в потязі. Працюю в Києві, а найближчі, родина  – дружина, діти – у Львові, я туди їздив щотижня. 24 лютого рік тому  був у Києві, пробудився на Академмістечку, де мешкаю, від дзвінка. Телефонував брат: «Росіяни б’ють ракетами». Цього ми чекали, на підсвідомому рівні, хоча політики й говорили, що нічого не буде. Раціо промовляло – таке неможливо…

- А хто ще прогнозував з близького кола, що росія розпочне повномасштабний наступ?

- У лютому минулого року, за десять днів перед 24-м, ми їздили відзначати річницю Кулішевої смерті на Чернігівщину, в історико-меморіальний музей-заповідник “Ганнина пустинь” – маєток Білозерських-Кулішів на хуторі Мотронівка. На могилі Куліша, Ганни Барвінок і Білозерського священики Православної церкви України на чолі з Владикою Євстратієм, відправили панахиду… А у Ніжині зупинилися в готелі разом із Тарасом Компаніченком – кобзарем, бандуристом, лірником. Тарас тоді сказав: як почнеться війна, то піду в ЗСУ. І якось мені в голові не вкладалося - Тарас з автоматом. Але почалася війна – і він пішов у тероборону, зараз воїн-кобзар.

Всі ми змінилися... “Стилет і стилос” – є така збірка в Євгена Маланюка. Кинджал і перо. Письменники не раз брали до рук зброю, коли було потрібно. І це зовсім непогано в них виходило.

- У вашому батальйоні, люди яких спеціальностей зійшлися?

- Люди абсолютно різних професій, з якими я ніколи б і не перетнувся в житті, якби не війна. У нас є доктори наук, зокрема, в командуванні батальйону, і кандидатів чимало. Є, наприклад, топ-менеджер популярної мережі продуктових магазинів. Є прокурори і адвокати, хіба що судді, здається, нема.

Багато тих, хто пройшов через АТО. На початку – майже кожний четвертий в батальйоні. Присутність учасників війни 2014–2015 років сильно підтримувала.

Нещодавно у Львові я говорив з Сергієм Леп’явко - колегою, істориком, який теж пішов в ЗСУ, доктором наук і автором восьми популярних книг про історію Чернігова (його двоє синів, до речі, тепер захищають Батьківщину). Він казав, що в Чернігові у них був брак офіцерів. Натомість у нас, у Києві, – навпаки. Уявіть, наш  стрілецький батальйон, за штатним розписом мав 39 офіцерських посад, а прийшло 70 офіцерів. Були випадки, коли капітани, майори і навіть полковник опинялися на солдатських і сержантських посадах. І це було показово для Києва: всі встали на захист Батьківщини.

- Де воював  батальйон за цей рік?

- Спочатку була оборона Києва. Але в перший місяць війни нам не випало брати безпосередньої участі в боях. Пізніше нас вивели в Забуччя. Довший час навчали на Київщині, в Миронівському районі. І тільки в липні визначили бойове завдання на сході, в Донецькій області. Там ми пробули майже півроку на передовій. Спершу в Покровському районі, південніше Мар’їнки, згодом – у Волноваському. Наш батальйон тримав позиції в Новомихайлівці Покровського району. Далі була визначена ділянка оборони між Великою Новосілкою і Павлівкою. Зведена рота брала участь в обороні Павлівки, що на підступах до Вугледара. За весь час, коли ми обороняли ті рубежі, практично не втратили ні сантиметра нашої землі.

В нашому батальйоні сильний бойовий дух. Командування вболівають за підлеглих, за життя кожного воїна. Коли воюєш з такими побратимами – відчуваєш плече і впевненість, що буде перемога.

- Яке у вас враження від спілкування з цивільним населенням на Донбасі?

- Для мене світ Східної України дотепер був, скажу відверто, недовідомий. А тепер я його люблю і шаную. Це наша українська земля, яку треба боронити, наші люди, яких треба захищати і в жодному разі не залишати на розтерзання російській оскаженілій орді. У мене є багато побратимів, які самі зі Сходу і воюють як титани.

- А безповоротні втрати? Як таке переносити на фронті? 

- Говорити про загиблих побратимів дуже боляче. Втратити навіть одну людину – це багато. Кожна людина унікальна. Не буду казати скільки в нас загинуло воїнів. Я пам’ятаю всіх поіменно. Це дуже болючі втрати: Юрій Шматко (позивний «Маямі»), Сергій Півень («Птаха»), В’ячеслав Лазаренко («Литовець»), Солоха («Більбо»), Берестенко, Болдиреєв, Іпатій з Карапишів («Тихий»)...

Це герої і про них треба говорити, писати. Писати історію батальйону, історію Збройних Сил України. Вписувати ці імена в історію України, щоби вони залишилися там навічно. Герої надихають наступні покоління. На тому тримається наша земля.

- Ви народжені в Тернополі, живете в Києві, часто буваєте у Львові, провели там нинішню відпустку. Чи всюди однакове ставлення до війни? 

- ЗСУ, я би сказав, – квінтесенція нашого суспільства. І не може бути інакшого ставлення до усіх, хто захищає Україну, ніж пошана. Герої заслужили не тільки на ордени, медалі, грамоти. Їхні імена мають бути  виписані на скрижалях історії золотими літерами. І так буде.

- Чи  у вас залишається хоч трохи місця для того, чим займалися до війни, – літературознавства?

- То різні світи. Коли ти у Збройних Силах, твої діла й думки спрямовані в єдине русло: як вразити ворога і зберегти життя побратимів і своє. На фронті починаєш найбільше цінувати життя. Життя в його різноманітності, радість і тепло родини, посмішки дітей – це те, що мотивує, заради чого ти тут. Цивільне буття привабливе, туди хочеться постійно заглядати, повернутися бодай думками до родини, друзів, колег. Але це і спокуса, яка відволікає. Чесно сказати, місцями вона може навіть знеохочувати. Бо коли ти розриваєшся, відбувається внутрішній дисонанс і це не є добре.  

- Тобто на війні дуже мало місця для інших думок, окрім тих, які стосуються, власне, війни?

- Залежить від людини, її характеру, вдачі. Є ті, хто воліють щодня спілкуватися і підтримувати зв’язок із родиною, і це їм допомагає. Інші, навпаки, дещо дистанціюються, щоб світ поза військовим підрозділом не хвилював, не відволікав. Знаю людину, яка щодня ввечері о 21-й обов’язково телефонує батькам. Очевидно, це потрібно: і синові, і його матері та батькові.

- Ви були у Львові, спілкувалися із сином-підлітком.  Про що говорили?

- У мене двоє синів. Старший уже більш-менш стоїть на своїх ногах, вчиться у Львівському університеті. Молодший – підліток, я переживаю за його становлення як особистості, мене цікавлять  його успіхи в школі, його оточення, зацікавлення (він грає в шахи і займається балетом). Бачу, як він хвилюється, як чекає на зустріч зі мною. Це не може не будити в мені трепетні почуття. І я дуже вдячний йому, дружині, яка мене підтримує. Взагалі, родина відразу схвалила мій похід у великий світ ЗСУ. Брат мене постійно підтримує, батько.

- Чи випадало вам протягом року спілкувалися із закордонними колегами, з якими співпрацювали раніше?    

-  Коли перебував на Сході, там  були інші обставини, завдання - нам, навіть, бракувало б спільних тем для розмови. А під час відпустки зв’язки пожвавилися. Мені вдалося завершити вступну статтю про Пантелеймона Куліша для зібрання його творів, яку почав готувати до війни. Навіть макет тому вже готовий.

У березні в Нью-Йорку проходитиме традиційна Шевченківська конференція, яку готує Наукове товариство імені Тараса Шевченка в Америці. Мені пропонували взяти в ній участь, зрозуміло, онлайн. Ймовірно, вдасться і я спробую презентувати на ній майбутнє видання.

- Понад 20 років ви вивчаєте постать Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка, які завжди були в системі координат складних  російсько-українських стосунків. Чи якось змінилися ваше сприйняття та оцінки, погляди на події 200-літньої давнини на фронті нинішньої війни?

- Є розуміння, як формувалася українська нація і як продовжує формуватися; як це було у ХІХ столітті, зокрема завдяки творчості і вчинкам Шевченка, Куліша, Драгоманова, Костомарова. Шлях був дуже непростий. І хоча у публічному дискурсі поодинокі їхні слова, вирвані із контексту, або вчинки можуть називати «помилками», насправді це був шлях пошуків. Напружених, інтелектуально насичених, іноді непередбачуваних у своїх наслідках. 

Ми трактуємо події минулого з точки зору сьогодення, дивимося на минуле життя сучасними очима. Але таке мислення спрощене. Той же Пантелеймон  Куліш був неймовірно складний і незручний для однобічного, однозначного трактування, попри те, що він закладав підвалини сучасного українства. Його діяння сучасники не раз не сприймали, його твори випереджали час. Його перекладацька праця, художня творчість, історичні писання – це були цеглини, які лягали в основу, підмурівок того будинку, який ми називаємо Україною. Якби тих цеглин не було, то я не скажу і ніхто не скаже, ким ми були б, але ми точно були б інакші.

-  Ви співробітник Інституту літератури. Зараз, з об’єктивних причин, наукова робота там призупинилася?

- Звісно, робота науковців істотно загальмувалася, особливо тих, хто працює з архівами. Нам, вочевидь, треба спершу перемогти ворога, повернути захоплені міста і села, відвоювати землі, забезпечити собі спокійне мирне майбутнє... Бо ворог, коли ми його виженемо за межі кордонів України, нікуди не подінеться і намагатиметься будь-що здобути реванш.

А світ української науки, зокрема гуманітарної, звичайно, розвивається і розвиватиметься. Як це було і під час Першої та Другої світових воєн.  Парадоксально, але найкращі художні твори і навіть наукові праці можуть писатися в найважчі часи. Національна трагедія, яку ми сьогодні переживаємо, призводить до переоцінки та переосмислення світосприйняття. Це, без сумніву, дасть поштовх до вивчення історії, вплине на розвиток суспільствознавства, українознавства, гуманітаристики в цілому, і не тільки нашої країни, а й усього світу. 

Валентина Самченко, Київ

Фото Руслана Канюки