Свій перший безпілотник ремонтував просто «на коліні»

Волонтер - переселенець з Маріуполя Андрій Гежа полагодив уже понад дві сотні дронів для ЗСУ

Переселенець з Маріуполя 47-річний Андрій Гежа разом із родиною чотири місяці мешкає в Черкасах. Чоловік має майстерню, в якій ремонтує безпілотники для фронту. З початку війни разом зі своєю командою відремонтував понад 200 літальних апаратів. Загалом волонтерить із 2014 року. Розмовляємо на робочому місці  –  на столі лежать кілька коптерів Mavic та інструменти.

З ДИТИНСТВА ЗНАВ – ЩО ДОБРЕ, А ЩО ПОГАНО

-  Мій дід  –  уродженець Кубані. Як треба було мене, малого, похвалити, то кликав козаком. А коли сварив  –  обзивав кацапченям. Відтоді я зрозумів – що добре, а що  – погано,  –  сміється Андрій.

Каже, що війна з росією для нього почалася в 2014 році з кримського “референдуму”. Тоді чоловік пішов до військкомату й попросився в армію.

- У Маріуполі я такий був не один  –  сам бачив у військкоматі товстенний зошит із прізвищами записаних добровольців. Однак після записів ніяких дій не було. А вже в березні в місті з'явилися сепаратисти, які захопили міську раду й кілька поліцейських дільниць. Їхня влада у Маріуполі ще була хитка, непевна й обмежувалася захопленими приміщеннями, а на околицях вже були українські блокпости. СБУ бездіяла, поліція  –  чекала росіян і високих російських зарплат. Однак не було такої агресії, як зараз. Принаймні, начальник одного із похоронних бюро міста поклав на причеп труну, написав на ній великими літерами “ДНР” і так катався містом. Мені за український прапорець на машині тільки розбили скло й подряпали фарбу. Все це результат багаторічної російської пропаганди на Донбасі, цілодобово у вуха людей вносилася як вона, так і близька їй за духом пропаганда місцевих регіоналів. Тобто мізки в людей були промиті капітально, – згадує волонтер.

У червні 2014-го українські війська оточили центральний квартал Маріуполя і після бою звільнили місто від сепаратистів. Відтоді Андрій почав допомагати українській армії  –  ремонтував бензопилки, генератори. Загалом мав чимало роботи у волонтерському центрі.

-  Ситуація змінилася на День незалежності, 24 серпня, коли росія почала пряме вторгнення. Наші добробати були оточені в Іловайську і на його околицях. Тоді до нас, маріупольських волонтерів, звернулися військові з проханням вивезти звідти хлопців, які вціліли й переховувалися. У ті часи цивільним можна було туди заїхати. Точніше, заїхати було легко, але важко виїхати. Загалом я мав п’ять “ходок”, з яких вивіз чотирьох хлопців. Кілька разів їхав даремно, бо хлопців не було. Мабуть, їх вивозили інші. Загалом нічого складного  –  зустрічав в умовному місці й вивозив на підконтрольну територію. Спочатку намагався їхати сільськими дорогами, де ще не було деенерівських блокпостів. В останній поїздці побував під обстрілом, але забрав із окупованої зони добробатівця. Тому ще в Одесі зробили журналістське посвідчення – мовляв, їздив на Донбас висвітлювати бої. Його військовий квиток заховав у обшивку автомобіля й благополучно приїхав, – розповідає Гежа.

За це Андрій був відзначений пам’ятною медаллю «За допомогу Українській армії» від ГО учасників АТО «Справедливість». Тоді ж, у серпні виникла загроза повторної окупації Маріуполя. Усі волонтери виїхали на околиці й почали копати окопи.

- Трохи повагавшись, до нас долучилася й міська рада. Саме копання окопів справило психологічний ефект на ворога  –  він зрозумів, що в Маріуполі ніхто не чекає на “звільнення” й місто доведеться брати з боями, – вважає чоловік.

З налагодженням у Приазов'ї мирного життя Андрій Гежа створив власний ФОП і займався тим, що добре знав і умів,  –  ремонтом. Як волонтер не забував військових із 36-ї бригади й 501-го батальйону морської піхоти  –  лагодив їм усе необхідне. Для цього часто виїздив і на передову. Все закінчилося разом із першими вибухами 24 лютого минулого року.

ВИЇХАЛИ З МАРІУПОЛЯ У ДЕНЬ, КОЛИ РОЗБОМБИЛИ ДРАМТЕАТР

-  Ми жили на околиці міста  –  неподалік була військова радіолокаційна станція й аеродром. Саме станція стала ціллю російської ракетної атаки на світанку. Наступного дня допоміг евакуюватися з міста синові з маленькою дитиною та дружині з доньками. Син поїхав у напрямку Гуляйполя, а дружина з доньками  –  в Запоріжжя. Я залишився в місті разом з командою волонтерів, з якими починали ще в 2014-му.

За словами Андрія, оборона зі східного боку міста трималася дуже добре, й ніхто не знає, чи вдалося б росіянам її прорвати. Однак справжньою несподіванкою стала поява ворога, що легко вийшов із Криму, на західних околицях Маріуполя.

-  Вже 2 березня в місті зникло світло. На той час я був у волонтерському центрі “Халабуда”, бо бої йшли біля мого будинку, а сусідній уже горів. Найстрашніші картини тих днів  –  мертві на вулицях. Після зникнення електроенергії медики вже майже не виїздили  –  трохи пального мали лише поліцейські. Вони доправляли до лікарень поранених, а мертві так і залишалися лежати.

Розповідає, що через велику кількість скла й заліза на вулицях проїхати ними стало дуже важко. В один виїзд втрачалося кілька коліс, а шиномонтажі без світла не працювали. Усі наявні генератори доправлялися в лікарні й шпиталі.

- Почалося мародерство  –  ми з поліцією виїздили на місця, де грабувалися бази, й забирали їжу, паливо й воду на державні склади. Волонтерський штаб займався допомогою не тільки військовим, а й цивільним. Надавали продукти, воду, гігієну, ліки тим, хто звертався до “Халабуди”, а також по бомбосховищах. Саме в березні просто на колінах вдалося відремонтувати свій перший безпілотник, – пригадує Гежа.

Однак ближче до середини місяця стало зрозуміло, що його місія в Маріуполі вичерпалася. Почалося найстрашніше  –  бомбардування літаками.

- У волонтерському центрі через постійні обстріли й бомбардування можна було пересуватися тільки навколішки. 16 березня, після влучання авіабомби в маріупольський Драмтеатр, я виїхав. Віз із собою п’ять жінок і двох собак. Їхали на південь уздовж моря. Виїхали о 13-й, а о 21-й лише заїхали в Мангуш. Саме там побачив, як росіяни ствольною та реактивною артилерією буквально рівняють Марік із землею.

На ранок за порадою дружини автомобіль Андрія Гежі взяв курс не на Бердянськ, куди їхала значна більшість утікачів із міста, а на Пологи. Дорога була значно менше завантажена. Один із телефонів волонтер, за старою звичкою, сховав в обшивку авто. Інший  –  робочий  –  показував на блокпостах.

-  Блокпостів із росіянами й кадирівцями було дуже багато, стояли буквально через кожних 500 метрів, але ніхто не наважувався обшукати автомобіль із 5 жінками й двома псами. При цьому собаки навіжено гавкали, коли вороги лише наближалися до машини. Зате на першому українському блокпості навіть не дзявкнули  –  ніби бабка пошептала,  –  сміється.

НА ПОРЕМОНТОВАНИХ КОПТЕРАХ ПИШУ “ЗАРАДИ БАТЬКІВЩИНИ” ЛИТОВСЬКОЮ

У Запоріжжі родина Андрія Гежі оселилася на південно-східній околиці міста. Із бомбардуваннями у порівнянні з Маріуполем стало легше, але прилітало дуже часто. Росіяни били ракетами С-300 із Токмака, що розташований буквально за кількадесят кілометрів. Тривогу оголошували через 30 секунд після прильоту. Однак Андрій знайшов нове застосування своєму таланту  –  почав ремонтувати безпілотники.

-  Вже у Запоріжжі литовські друзі подарували нашій команді набір інструментів та запасні частини для ремонту безпілотників, і я з колегами почав працювати. На знак подяки на кожен відремонтований коптер клею наліпку з написом литовською “Заради Батьківщини”, щоби було зрозуміло, що ремонт відбувся завдяки допомозі литовського народу. Працюю не для якоїсь окремої частини, а для всіх, хто звертається  –  лагоджу апарати територіальній обороні, Силам спеціальних операцій, морським піхотинцям, артилеристам.

Андрій каже, що вдається відремонтувати близько 80% усього, що потрапляє до нього. Останнім часом надсилають більше прострелених дронів. З кількості безпілотників, які надходять на ремонт, він може визначити інтенсивність боїв: якщо мало  –  на фронті затишшя, багато  –  розпочався чийсь наступ.

- "Мавіки" ремонтуються легко  –  в продажу є багато запчастин, – ділиться подробицями роботи волонтер. – А ось цей безпілотник Autel  –  важкий випадок, бо запчастин майже немає. Доводиться розбирати інші й так ремонтувати. Багато техніки, ушкодженої внаслідок падіння,  –  російські засоби радіоелектронної боротьби додають нам роботи. Ті дрони, які лежали у воді, значною більшістю йдуть на запчастини. Особливе натхнення приходить, коли вдається зробити складний ремонт. Економимо для армії сотні тисяч: середня ціна фронтового безпілотника – від 2 тис. доларів, а вартість ремонту  –  100-150 доларів.

У жовтні, коли обстріли Запоріжжя стали дуже активними, значну частину команди “Халабуди” релокували в Черкаси. Інші залишилися в Запоріжжі й там також займаються ремонтом дронів.

-  Житло в Черкасах значно дорожче, аніж у Запоріжжі,  –  каже Андрій.  –  Воно й зрозуміло  –  обстрілів і тривог набагато менше. Тут я по-справжньому виспався. Війна навчила мене жити сьогоднішнім днем, тому довготривалих планів не складаю. Мій нинішній горизонт  –  максимум тиждень.

На завершення запитую про кінець війни.

-  Я, звісно, не Арестович, але, дивлячись на все, можу сказати, що все має вирішитися цього року. Звісно, Україна переможе. Я навіть у найважчі часи в Маріуполі ані секунди в цьому не сумнівався.

Юрій Стригун, Черкаси

Фото автора