«Найкоротша відстань до ворога у мене була пів метра», – Олександр, позивний «Механік»

Продовжуємо серію матеріалів про бійців Інтернаціонального легіону

( інтерв'ю з Майклом, бійцем Інтернаціонального легіону оборони України читайте тут)

Інтернаціональний легіон оборони України зібрав у своїх лавах унікальний колектив. Іноземні добровольці, які прибули, щоб зупинити російський терор в Україні та не випустити його у світ. Поряд з тим, саме до Інтернаціонального легіону потрапило багато етнічних українців, які у попередні роки жили і працювали за кордоном та формально на момент початку широкомасштабної російської агресії були громадянами інших держав. А ще – до підрозділу залучили найкращих українських офіцерів, командирів, інструкторів з високим рівнем бойової підготовки, знанням іноземних мов та серйозним досвідом бойових дій. Власне, вони становлять управлінське ядро підрозділу. Командир взводу ІІ Інтернаціонального легіону з позивним «Механік» відноситься саме до таких.

Його не здивуєш градами, мінометами та артилерією. Він розуміє, що таке залп декількох танків з відстані одного кілометра і не губиться, приймаючи важке рішення, коли ворожий піхотинець знаходиться менш, ніж за метр. Він не з книжок знає, що таке наліт на ворожі позиції, і наскільки важливо, щоб товариші прикривали спину. Воїн упевнено почувається у своєму бойовому колективі, до формування якого доклав чимало зусиль, але застерігає усіх від недооцінки ворога. Він пішов на війну з Майдану, але не втомився за дев’ять неймовірно довгих років, і кожного разу переконує себе повернутися в бій, адже «Якщо не я – то хто?»

Без страху і сумніву

– «Мех» з’явився у нас в Легіоні, коли ми проводили курс в березні-квітні минулого (2022 – ред.) року, – згадує офіцер з позивним «Санта», командир ІІ Інтернаціонального легіону оборони України. – Очі горять, такий завзятий, затятий. Коли я оголосив: «Формуємо інтернаціональний підрозділ. Фронт, схід Луганщина», – він один з перших вийшов і сказав: «Хлопці, куди ж ви без нас? Куди ж ви без мене?». Підійшов, такий весь інтелігентний. Він на Араміса схожий. На художника, на поета. Дуже спокійний, але в ньому така міць відчувається. Доброта, яка від нього йде, і приваблює людей. Люди це бачать і дуже цінують. Він був у складі найкращих випускників програми, яку проводили британські інструктори в Києві, коли ми робили тренінг для ТРО. Він зараз один з кращих солдатів і кращих молодших командирів.

Часто репутація людини відрізняються від її внутрішнього світу. Побратими «Механіка» бачать його невразливим безсмертним суперменом, який б’є сильніше, реагує швидше, стріляє точніше. І це правда, свідками якої стали багато людей у незліченних боях командира впродовж його багаторічної буремної біографії. Нас же Олександр здивував з перших хвилин розмови своєю інтелігентністю, витримкою, надзвичайно глибоким внутрішнім світом і тим, наскільки глибоко він відчуває відповідальність за життя кожного побратима, наскільки сильно переживає через біль та смерті цивільних українців від рук російських військово-терористичних формувань.

Війна – ненормальна подія та ненормальне середовище для будь-якої адекватної людини. На війні люди стають жорсткішими та черствішими. І тим важче воїну, залишаючись людиною у найкращому значенні цього слова, бути серед найкращих у своїй справі – швидким, точним, смертоносним.

Чому «Механік»?

– Взагалі позивний в мене «Мех». Повний – «Механік», – каже Олександр. Це пішло з 2014-го року. Коли ми були ще на Майдані, мені присвоїли такий позивний, тому що ми зробили свою мінібалісту, яка камінням стріляла.

Бойова біографія

– Власне з Майдану все і закрутилося, – згадує Механік. – Довелося залишити цивільну роботу. Після закінчення подій на Майдані я пішов у батальйон «Золоті ворота». Ми з Золотих воріт у 2014 році виїхали під Луганський аеропорт». Потім були Щастя, Сабівка, Родакове, Леніне. У 2015 році разом з Добровольчим батальйоном ОУН – Піски. У 2015-2016 роках Олександр воював у складі батальйонно-тактичної групи 81-ї аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Близько семи місяців – в Опитному під Донецьким аеропортом. Так воно мене і затягнуло. Як тільки росія почала заходити в Україну зі своїми, як вони кажуть, «спасатєльними» діями, я включився. Просто не зміг сидіти вдома склавши руки.

«Перевтілення» у бою

– Коли він чує постріли – він просто починає божеволіти, - розповідає офіцер з позивним «Індія», заступник командира ІІ інтернаціонального легіону оборони України. –  І може застрибнути на бруствер окопа – розстріляти каzапів зверху, наприклад. Отак-от, запросто, причому. Для нього це нормальний вчинок. Очі горять! Особливо, коли йдеться про мінування, використання вибухових пристроїв, – людина міняється вся. Мабуть, більш героїчної людини під час штурмів я не пам’ятаю. При тому, який він воїн – він не залишається мілітаристом по життю.

Навчається і навчає

У 2005-2006 роках чоловік проходив строкову військову службу. Тому у 2014 році вирішив, що має певну підготовку і просто не може залишатися осторонь подій. Своїми знаннями та набутим бойовим досвідом завжди ділився з побратимами.

– Зараз я викладаю бойову роботу з кулеметами, тактику. Готуємо людей максимально. Розумію, що якщо просто сидітиму вдома, – то від мене за даних обставин буде мало толку. Знаючи, що дуже багато знайомих, побратимів загинули, кожного разу доводиться переборювати себе і знову йти воювати.

Війна – випробування для близьких

Ані Олександр, ані його близькі не мають ілюзій щодо загроз війни. І звісно, служба чоловіка під час широкомасштабної війни – це непросте випробування для сім’ї.

– Рідні не в захваті, – зізнається «Мех». – Вони розуміють, що, як не крути, війна – великий ризик, і хто знає, що може трапитись будь-якої миті. Кохана теж це розуміє. У неї є страх перед тим, що може відбутися. Але вона розуміє і мене. Вона знає, що я не можу пропустити ротацію, не можу відійти в сторону, не можу нікуди втекти. Я просто собі цього не пробачу в першу чергу. А ще – близькі усвідомлюють, що моя робота результативна, тому намагаються максимально підтримати мене.

Військові злочини російських окупантів

Чи не найважчі бої підрозділу Легіону, у складі якого воює «Механік», відбулися наприкінці минулого – на початку цього року у Новогригорівці та Бахмуті. Легіонери зіткнулися з безпрецедентною артилерійською активністю російсько-окупаційних військ, продемонстрували неймовірну стійкість, ініціативність та винахідливість, утримуючи героїчну оборону та вживаючи активних заходів проти ворога. Описуючи, на наше прохання, ці події, Олександр небагатослівний:

– Це як завжди, усюди на фронті. Все дуже тяжко. На війні нічого не буває легко. Росіяни застосовують дуже багато тих речей, яких не можна застосовувати взагалі згідно з міжнародними конвенціями. Наприклад, фосфорні бомби, ті ж самі касетні міни. При чому – застосовують максимально проти цивільних.

Емоції Олександра змінюються, і стає зрозуміло, що тема військових злочинів російських військово-терористичних формувань для нього особливо болюча. Не можемо втриматися, щоб не запитати, чи був він свідком таких явищ та наслідків перебування росіян в українських містах і селах.

– Військові злочини ворога? Так. На жаль. Бували всякі ситуації. Доводилося спілкуватися з людьми на Чернігівщині, Харківщині, в Щасті, в інших місцях, де встигли «відмітитися» росіяни. Я уже мовчу про мародерство. Мародерство – це мінімум, що вони накоїли. Набагато страшніше те, що росіяни просто вбивали мовчки цивільних. Дітей, жінок. Зґвалтування –  те, що взагалі ні в які рамки не влазить. І навіть зґвалтування дітей. Наслідки цього, які доводилося бачити і чути, просто знищують мене зсередини. Так, я зустрічався з їхніми злочинами і це не найкраще, що я міг бачити. Не хотілося б цього бачити взагалі. На жаль.

«Просто працюю, як воно працюється»

«Мех» досить небагатослівний в описі бойових епізодів, особливо щодо своїх дій. Про власні відчуття під час бою теж говорить стримано.

– У 2014 році ми відчували повний спектр емоцій – все що завгодно. Тоді я перший раз «познайомився» з мінометами, коли нас обстрілювали, з градами, артилерією. Познайомився з касетними ударами – були такі у Щасті. Мені було легше у 2022 році після цього. В 2015 році, коли в Опитному був, – по нашій позиції працювали три танки на відстані від 800 до 1200 метрів. Знати при цьому, що у танка прицільна відстань дає можливість вкласти снаряд у вікно будинку за три кілометри – було «весело». Зараз досвід дає своє. Я розумію, що можу, що знаю, якось до цього всього звик і працюю. Просто працюю, як воно працюється.

Пів метра до ворога

Інтернаціональний легіон оборони України – це повноцінний підрозділ Збройних Сил України. Його військовослужбовці – справжні лицарі війни. Вони діють у рамках Міжнародних конвенцій та звичаїв війни не просто тому, що так необхідно, а тому, що для них це нормально і природно. Навіть тоді, коли від миттєвості залежить життя, а врятувати може лише випадок та професіоналізм. Олександр – яскравий представник цього бойового колективу. Він не пишається своїми перемогами і, попри побачені за роки війни звірства росіян, завжди намагається з повагою ставитися до людського життя. І навіть до життя нелюдів. Просто тому, що по-іншому не може.

– У 2022 році найкоротша відстань до ворога у мене була може пів метра, може, метр. Десь так. – Згадує «Механік». – Зустрівся з ворогом. Думав зробити по-нормальному, тобто щоби людина здалася, але він, на жаль, почав направляти в мою сторону зброю. Мені довелося приймати рішення, спрацювати трошки раніше. Я стараюся не запам’ятовувати такі речі й особливо не розголошувати…

Шалене рішення у ближньому бою

Звісно, ми не можемо стриматися і запитуємо про бій, який описав офіцер Легіону з позивним «Індія», коли «Механ» заскочив на бруствер ворожого окопу.

– Так, – неохоче погоджується Олександр. – Це також була схожа ситуація. Проводився штурм, точніше, як це правильно називається, – наліт на позицію. Ми зайшли у ворожі окопи. І з одної сторони окопів збилась групка росіян. Вони дуже добре вели з-за кута щільний вогонь, і ми не могли пройти. Я розумів, що потрібно приймати якесь рішення. Чим більше часу ти стоїш на одному місці – тим більше ти є мішенню. Через це мені довелось вилізти нагору, підійти до ворога над окопами і зверху вжити певних заходів. Прийшлось відпрацювати.

Класифікація російських окупантів

За роки війни «Механік» зустрічався з різноманітними видами, групами та підрозділами російських військово-терористичних формувань і може чимало розповісти про їхній характер та поведінку:

– Кадирівці – це взагалі смішна ситуація. Як кажуть, «тікток-війська». Дуже багато їх піарять, але мало з них толку. Є певні групи, які можуть працювати, але здебільшого це розпіарені актори, які небагато варті на полі бою. Звичайна піхота у росіян недостатньо навчена, тобто толком вони не працюють. І взагалі – в російських військ немає належної мотивації, тому що вони прийшли на чужу землю. А коли ворог наступає, і він не знає причини, чому воює, – нормальної мотивації бути не може. Вагнерівці – у них одна мотивація: отримати звільнення від відбування покарання за злочини. Їм кажуть іти вперед. Вони ідуть вперед. Що про них можу сказати – це «м’ясо». Просто, на жаль, «м’ясо», яке кидають на передову.

Втім, «Мех» застерігає від недооцінки ворога і загалом від недооцінки будь-яких факторів на полі бою:

– У 2015 році доводилося зустрічатися з деякими групами російських спецпризначенців. Вони приїжджали з такими гвинтівками, як «Вихлоп», «Вінторез», крупнокаліберними кулеметами «Корд». Ці працюють добре. Не можна сказати, що всі підрозділи ворога слабкі. Здебільшого так, вони не мають чим нас здивувати, але ніколи не можна списувати з рахунків той факт, що за спинами представників низькокваліфікованих масових підрозділів можуть працювати досить професійні і небезпечні окремі групи. Крім того, остерігатися потрібно підлості ворога. Росіяни можуть мінувати поранених, мертвих, мінувати абсолютно все. Це дуже підло з їхнього боку.

Різне походження, але одна мета

Попри те, що у складі Інтернаціонального легіону оборони України сьогодні проходять військову службу представники більш як пів сотні країн, підрозділ демонструє неймовірні можливості. Мовна та культурна індивідуальність кожного воїна зовсім не стає перепоною для їхньої спільної бойової роботи.

– Здебільшого, – розповідає командир про мотивацію колективу, – якщо брати таких людей, як білоруси, грузини (буває, навіть з росії приїжджають люди, які воюють за Україну), – вони мотивовані тим, що коли переможуть разом з нами, – переможуть і в себе вдома, здобудуть перемогу і для своїх народів. Через це вони вмотивовані, і насправді з ними дуже легко працювати. У представників інших країн мотивація може відрізнятися, але ми завжди знаходимо спільну мову. Головне – усі наші побратими чудово розуміють: якщо тут і зараз не зупинити ворога, то він піде далі, далі і далі. Це буде значно небезпечніше для світу, аніж свого часу Третій рейх. Ми разом стараємся тримати ворога на цьому рубежі і наші побратими, які прибули з різних країн, допомагають нам усіма можливими засобами, ризикують життям пліч-о-пліч з нами.

Впевненість у побратимах та впевненість у перемозі України – це те, що найсильніше підтримує, мотивує і надихає Олександра. Після перемоги чоловік планує зайнятися власною справою, сім’єю, нарешті максимально приділити увагу своїй коханій, яку згадує з особливим теплом.

– А ще – нам країну треба буде відбудовувати, – каже Олександр, – роботи точно вистачить надовго. – Емоції чоловіка явно говорять про план і мрію на тому, наступному, життєвому етапі зробити все так, аби більше не треба було брати до рук зброю. Але це мрія і плани на майбутнє.

А поки він залізний «Механ» – досвідчений ветеран, упевнений рішучий бойовий командир, надійний, наче скеля, для своїх і невідворотно смертоносний для тих, кого в цивілізованому світі прийнято називати російськими військово-терористичними формуваннями чи просто «орками».

Володимир Патола

Фото автора