Розвідник Сергій Халупінський: “Найжирніший” трофей вполювали на російській Курщині
Черкаський журналіст розповів, як став розвідником
З колегою-журналістом Сергієм Халупінським ми кілька років працювали в одному з місцевих видань. Навіть столи стояли поруч. Сергій розбирається у зброї — він пошуковець, який власними ногами обійшов місця найбільших боїв Другої світової на Черкащині. 24 лютого минулого року пішов до армії, де воює й досі. На початку березня сержант Халупінський приїхав у Черкаси в коротку відпустку. На зустріч приходить у цивільному одязі — білому светрі з логотипом одного благодійного фонду.
- Удома перебрав увесь гардероб, — усміхається. — Лише це підійшло, бо все інше велике, ніби зі старшого брата.
За рік війни колега побував у багатьох гарячих точках — Сєверодонецьку, Лисичанську, Бахмуті та Авдіївці. Останній місяць частина була в Сумській області, де готувалася стримувати можливий наступ росіян. Війну Сергій розпочав на посаді начальника складу групи матеріального забезпечення бригади. Згодом був оператором контрбатарейної боротьби, а зараз служить аеророзвідником.
- Перші ракетні удари ворога прийшлися зокрема й по військових складах, — розповідає. — Тому для мене війна почалася ледь не з першого дня — одягти, нагодувати й озброїти військових було нелегким завданням, яке коштувало чимало нервів. У березні минулого року треба було бодай одягти хлопців так, щоби це було схоже на армію, а не на махновців. До квітня були на Черкащині — вчилися, тренувалися. Думали, що воюватимемо тут, бо ворог був уже на Київщині, пробував закріпитися на Полтавщині. Однак перед 1 квітня я зайшов у штаб і побачив у командирів карту — краєм ока підгледів, що ми висуваємося в Луганську область у район Сєверодонецька. Конкретніше — в село Воєводівку. Були там довго, аж до середини літа.
ТРИ ДНІ НАРОДЖЕННЯ У ЛИСИЧАНСЬКУ
28 червня під час виходу з Лисичанська я мав три дні народження, смерть ходила дуже близько. З ночі готувалися до відходу, нам треба було вивезти зі складів матеріальні цінності. Уночі в компанії двох паливозаправників я вивіз вантажівкою МАН першу партію. Їхали без фар, майже навпомацки. Наскочив на танкову гусінь та так, що відразу відпав глушник. Думав, по нас влучили з артилерії. Але коли паливозаправники проскочили, зрозумів, що це лише аварія. Доїхали до місця призначення, вивантажилися. На світанку закинули в наш бандеромобіль дві діжки пального для роботи генераторів і вирушили назад у Лисичанськ. Дорога прострілювалася, бо в долині вже були орки, а на горі — наші. Йшли безпосередньо по лінії зіткнення. Після одного з приходів у вікно залетів камінчик. Мій товариш Леон, що був за кермом, узяв його в руку й відразу обпікся. Виявилося, то осколок, який пролетів крізь відчинене вікно між моєю рукою і головою. Тільки зупинилися — у нашому напрямку прилетів касетний пакет “Граду”. Хтось ззаду гукнув: “Тікаймо в зеленку”. Пересиділи й повернулися до колони. Останній снаряд упав прямо по центру ґрунтовки, коли вже заводилися. А ледве в'їхали у Лисичанськ, як 120-міліметрова міна прилетіла з боку нафтопереробного заводу в гараж, що був від нас метрів за п’ятнадцять. Гараж рознесло в мотлох, нас розкидало вибуховою хвилею. Добре, що той гараж узяв на себе майже всі осколки.
ПОКЛИКАННЯ РОЗВІДНИКА
Від початку війни сержант Халупінський неодноразово просив командування про переведення в розвідувальну роту — він вважав, що там його знання будуть корисними. Кілька місяців усі спроби завершувалися невдачею.
- Це був складний і тернистий шлях. Три мої рапорти про переведення до розвідників пішли - як вода в пісок. Просто на фронті ніхто не буде заморочуватися твоїми бажаннями. Працюєш начальником складу, то й працюй собі. Тут не місце щось міняти з власної ініціативи. Але згодом моя наполегливість таки перемогла. У листопаді я вже був оператором відділення контрбатарейної боротьби батареї артилерійської розвідки. Наше завдання - виявляти ворожу артилерію й подавляти її вогнем. Як тільки ворог починає обстріл, ми засікаємо координати й передаємо нашим. Трапляється, що ці координати лише приблизні, а ми не можемо, як росіяни, обстрілювати весь квадрат. Тоді на місце посилаємо безпілотник, який точно виявляє ціль і координує вогонь нашої артилерії. Зараз я вже працюю з “мавіком” у Сумській області. Там на російській Курщині вполювали найжирнішу ціль — екіпаж наших пілотів виявив самохідну артустановку, яка докучала піхоті. Передали координати артилерії. Хлопці настільки ідеально поклали снаряд, що від радощів мало не розцілували екран планшета! Емоції такі, що навіть не знаю, з чим це порівняти.
Сергій каже, що на Сумщині вони навряд чи довго затримаються. Завдання їхньої бригади — не штурмувати, а стримувати наступ ворога. А це найкраще робити на Донбасі. Тому питання від'їзду із Сумщини на Донеччину — справа часу.
- Думаю, ми довго не затримаємося на Сумщині — повернемося на Донбас. Там уже знаємо місцевість, а це на війні важливий козир. Всюди, де стояла наша бригада, було дуже гаряче. Після Сєвєра і Лисичанська воювали під Авдіївкою — Водяне, Опитне, Піски. Донецький аеропорт бачив у бінокль. Звідти нас крив танк — взагалі найстрашніша зброя на цій війні. Мобільний, вискочить з укриття, зробить кілька пострілів - і ховається. Якщо пощастить, ти маєш 2-3 секунди щоби сховатися. Також мав справу з російським гелікоптером Ка-52. Це було 28 червня. Взагалі того дня ми здійснили чотири ходки “дорогою життя”. На одній із зупинок на вершині гори я почув звук вертольота. Льончик спокійно так каже: “Спокуха, наші працюють”. Я теж так думав, поки не побачив червону зірку на фюзеляжі. Він випустив дві ракети над нами в якусь дальню ціль. Відстрілявшись, знову опустився в долину. Звідти відразу випірнув другий вертоліт. Я вже тримав у руках гранатомет, але до пострілу не вистачило лічених секунд. Дуже шкодую, що затримався. Просто ми таких вертольотів досі не бачили.
ПРО РОСІЙСЬКИХ МОБІКІВ І НАШИХ ЖДУНІВ
Запитую, чи доводилося розмовляти з полоненими.
- Особисто не доводилося. Бачив запис одного донецького мобіка, якого полонили наші розвідники. Його в росії піймали на виході з магазину й навіть не дали заїхати додому — відразу відправили на фронт. За кілька днів наші хлопці штурманули їхню позицію. Він не стріляв, а відразу підняв руки догори. Хоча це стандартні відповіді — зі слів полонених усі вони не стріляли й не вбивали. Всі були мобілізовані силою. Хоча трапляються й ідейні — кілька разів наші хлопці переповідали, що в безнадійній ситуації такі підривають себе гранатами або стріляються. Є “ідейні” й серед мирного населення — ждуни. Весною 2022-ого на Донбасі мені кілька разів відмовлялися продавати цигарки. За їхньою схибленою логікою українські солдати винні в тому, що росія їх обстрілює. Мовляв, якби вас не було, то й не було би обстрілів. На Сумщині ситуація кардинально протилежна — ми заїхали туди пізно увечері й хотіли лише купити “мівіни”, аби швидко приготувати вечерю. Однак місцеві нам принесли скільки різноманітних харчів, що це було схоже на міні-весілля. Сумську область теж обстрілюють росіяни, але тут ні в кого не виникає думок звинуватити в цьому українських солдатів.
На Донеччині мені довелося багато поїздити й побачити. Дуже подобався Бахмут — старовинне містечко з численними кав'ярнями. Лисичанськ і Сєверодонецьк теж були доволі приємними містами, але просто на моїх очах із наближенням фронту там стрімко згасало життя — все зачинялося, ховалося, тікало.
За словами Сергія, росія досі має перевагу в озброєнні, але вже не таку, як улітку.
- Під час оборони Сєверодонецька й Лисичанська на кожен наш артилерійський постріл ворог відповідав двадцятьма. Зараз на Сумщині встановився абсолютний паритет: на їхній постріл ми відповідаємо своїм. Однак я не думаю, що закінчення цієї війни вже близько, зброї у ворога достатньо. Єдина їхня проблема — вони не знають, за що воюють. Питаєш у полоненого мобіка: “Чого ти сюди приперся?” Він у відповідь: “Захищаю тут свою батьківщину”. У чужій країні зі зброєю він захищає свою батьківщину, виявляється, телевізор повністю відімкнув їм логіку. Тому думаю, що війна триватиме ще щонайменше рік.
Наостанок запитую, чи важко було призвичаїтися до мирного життя.
- Зараз усе нагадує мені другий рік АТО.
- Маєш на увазі окопну війну? — перепитую.
- Ні, не на фронті, а в тилу. Люди психологічно звикли до війни, як свого часу звикли до АТО. Ніщо нікого не шокує. А так не повинно бути, бо контраст із фронтом просто величезний.
Юрій Стригун, Черкаси
Фото Сергій Халупінський