Pour la liberté: із “Французького легіону” в “Закарпатський”

Святослав Сойко з Ужгорода найбільше любив гори та рідну землю, він примчав рятувати її від ворога у перші дні великої війни й загинув за неї

Рівно рік тому, 24 березня на Запорізькому напрямку під час зачистки села Мирне загинув розвідник 128-ї гірсько-штурмової бригади Святослав Сойко. Альпініст, гірський гід, дайвер, легіонер іноземного “Французького легіону”, боєць розвідувального взводу піхотного батальйону “Закарпатського легіону” 128-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ. Нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня, похований на Алеї слави в Ужгороді, але назавжди живий у серцях рідних і друзів.

...Жили в Ужгороді четверо друзів, разом ходили в гори, грали в КВК, дивились футбол, жартували й раділи життю. Коли росіяни напали на Україну в лютому 2022-го, троє з них пішли на війну. Перший – Святослав Сойко – був із родини військових, служив у Французькому легіоні, на війну примчав з-за кордону через два дні після вторгнення і того ж дня пішов до військкомату, став розвідником Закарпатського легіону. Він загинув 24 березня 2022-го на Запорізькому напрямку. Двоє інших хлопців із четвірки ніколи доти не були у війську, але стали до лав армії також, бо їхній друг подав достойний приклад. А четвертий із компанії, який не зміг піти на війну через сімейні обставини, був єдиним, хто лишився у місті, коли з війни привезли Святослава. Він зустрічав його разом з мамою Слави в Ужгороді. Зараз усі хлопці кажуть, що рік тому разом зі Святославом померла якась частинка їх самих. Найкраща частинка.

...Жила в Ужгороді сім'я: батько – військовий, мама – бухгалтер, і двоє синів. У 2014 році коли росія вторглася в Україну, батько, якому на той час уже було 58, пішов на війну, відвоював на Донеччині. У 2022-му, коли росіяни вторглися вдруге, обидва сини стали до лав армії. Старший – Святослав у той час, коли більшість людей з України рухалися за кордон від війни, поспішав у зворотному напрямку. Він знав, що буде корисним своїй країні зараз. Повернувся додому на третій день війни, зранку встиг хіба випити кави вдома на кухні й сказав: “Ма, я у військкомат!” За місяць він загинув – як розвідник “Закарпатського легіону” (так неофіційно називають 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду). Коли його ховали 4 квітня в Ужгороді, на велелюдному похороні мама казала, що вірить: син загинув недарма, завдяки жертві її дитини та тисяч таких чиїхось синів українці збудують нову сильну державу. А вони, ці хлопці, стануть її міцним фундаментом.

...Жив в Ужгороді Святослав Сойко – хлопець, що понад усе любив свободу, гори й рідну землю. Він був альпіністом, гірським гідом, сам підкорював і допомагав іншим закохуватися в гори. Довго жив у Франції, працював також у Грузії. На момент початку війни акурат проходив курси гірських гідів у Киргизстані – але кинув усе і буквально на третій день війни, здолавши тисячі кілометрів, стояв у черзі до військкомату в Ужгороді. Він мріяв про школу альпінізму для дітей в Ужгороді, навіть підібрав ділянку в місті для цього – таку, щоб поряд було кафе, щоби батькам було зручно чекати дітей із заняття. Щойно в січні оформив приватного підприємця в Україні, бо хотів займатися турами в Карпати і прагнув, аби все було прозоро, як він любив. Але в лютому прийшли росіяни... Хлопець відклав усі свої мрії і пішов на війну. Сказав мамі, що це – останній шанс урятувати Україну. Святослав точно знав: якщо не буде держави, не втіляться не лише його, а й мрії багатьох українців. І він зробив усе, щоб цьому запобігти. Виклався на повну. Він віддав за це своє молоде, повне мрій і планів, життя.

ВІН УСЕ ЖИТТЯ ПРАГНУВ СВОБОДИ, НАВІТЬ ХОБІ ВІДПОВІДНІ ПІДБИРАВ

Друг Святослава Віктор Романов каже, що Святослав Сойко для нього зокрема, та й для усіх хлопців з їхньої четвірки був тим, на кого вони рівнялися.

- У нас було багато спільного: інтереси, ігри, веселощі; але він при цьому завжди був дуже вихованим і серйозним. Він проявляв такі якості, які не всі хлопці у 18 років проявляють. Мене особисто завжди захоплювала його особлива любов до свободи. Це вже зараз, згадуючи усе наше спільне минуле, я розумію, що саме через неї він обирав собі такі хобі: гори, альпінізм, дайвінг. Він поїхав за студентською програмою на Аляску, потім виїхав до Франції, вступив до лав “Французького легіону”... Словом, він обирав заняття, які дають відчуття свободи від цього світу, – каже Віктор.

Він говорить, що Святослав навчив його багатьох речей.

- Він був із тих небагатьох людей мого віку, до чиєї думки я прислухався. Деякі його поради досі пам'ятаю. “Твоя свобода закінчується там, де починається свобода інших”, – казав він. І радив також ніколи не задумуватися, що про тебе подумають інші, а просто робити те, що подобається.

Пам'ятаю також ті роки, коли Слави довго не було в Ужгороді, я скучав – тоді ще не було інтернету, щоб списуватися чи зідзвонюватися щодня. Це був довгий досвід розлуки. Але також відтоді наша дружба перейшла на інший рівень: коли він приїжджав, ти був готовий приділити більше часу, аби набутися разом, послухати його розповіді, – каже друг воїна.

Коли почалася російсько-українська війна, Святослав уже не проживав в Україні. Він закінчив службу в “Легіоні” за кілька років до цього, мав бізнес, пов'язаний з альпінізмом і походами в гори.

- Хоча я б не здивувався, якби він і в 2014-му пішов на війну. Але тоді пішов його батько. Зараз під час вторгнення Святослав був в Ужгороді на третій день після початку війни. Він мені зателефонував 26-го, попросив підвезти. Каже, що вже був у військкоматі, я відповів, що теж якраз збираюся туди. Ми зустрілися в місті, просто купили каву і постояли з нею біля кафешки – обоє розуміли, що невідомо, коли ще нам випаде така нагода. Він мені казав тоді, що, мовляв, я маю скіли, які потрібні на війні, знаю, як це все має відбуватися, я принесу користь державі. Його вражала і захоплювала велика кількість мотивованих чоловіків, котрі стояли в чергах у ті дні й ішли захищати свою землю, домівки, рідних, – каже Віктор Романов.

Чоловік говорить, що йому було легше йти до війська, знаючи, що його друг теж десь там – ви в одній команді, просто він в різних підрозділах.

- Ми переписувались майже щодня, чи то фотки скидали якісь одне одному, я часто питав, що робити – він у зону бойових дій потрапив на місяць раніше за мене, тож я хотів розуміти, до чого готуватись. У день, коли Слава загинув, я йому написав, що пошкодив його спальник, жартував, мовляв, ну, ти ж на мене не злитимешся за це. Він не відповів. Ця тиша мене насторожила днів за два-три. Писав йому далі, мовляв, давай, не дурій, я знаю, що тебе такою дурнею як порваний спальник не проймеш... Потім ми вже всі зрозуміли: щось сталося, почали шукати по групах серед полонених, зниклих безвісти. За якийсь час стало зрозуміло, що Святослав загинув. Я писав йому ще довго після його похорону. Мене на прощання не відпустили: наш підрозділ якраз переміщався, це було неможливо.

На могилу Святослава на Алеї слави в Ужгороді Віктор потрапив під час своєї першої відпустки. Зараз, після того, як його комісували за станом здоров'я, ходить туди кілька разів на тиждень. “Ти розумієш, що людини немає – а серце все одно не приймає”, – каже він.

І ще, додає Віктор, дуже сумно, що жоден із друзів не зможе втілити Святославову мрію про школу альпінізму в Ужгороді – просто тому, що ніхто з них цього не вміє робити.

НАЙЧАСТІШЕ ЗГАДУЮ НАШІ ПОХОДИ В ГОРИ: ЯКОСЬ МИ ЙШЛИ ДО ЛІСУ ЗІ СВОЇМИ ДРОВАМИ

Роман Кармішкін пішов добровольцем в армію трохи пізніше за двох своїх найкращих друзів – 18 березня. На той час Святослав та Віктор уже служили. Романові треба було владнати домашні справи: тільки після того, як дружина приїхала з-за кордону й забрала до себе доньку, чоловік зміг піти до війська. За розподілом потрапив до прикордонників. Також не мав жодного досвіду – в армії не служив.

- Для мене Святослав був прикладом по життю. Я теж знав, що піду до війська, просто в мене це вийшло пізніше. Я не можу досі звикнути, що його нема. Таке враження, що не стало якоїсь важливої частини самого себе, – каже Роман.

Найчастіше він згадує спільні походи в гори.

- Це було тоді ще, коли не було інтернету та GPS, ми пішли на Свидовецький масив із роздрукованою картою, без компаса. І зрештою, зійшли не на ту гору і заблукали. Потім за тією картою шукали дорогу. Ох і весело ж було! Якось було таке, що йшли зимою на Комсомольське озеро в Лумшорах. В Ужгороді тоді вже було +10, а там – сніг по пояс. Ми провалювалися, але йшли, і зрештою, таки випили пива на кінцевій точці. Був іще випадок: якось зібралися в гори, погода була дощова, і ми подумали, що в лісі ж дров сухих не буде, то краще взяти свої. Купили ті дрова, спакували їх у рюкзаки і так завантажились в маршрутку. Треба було бачити, як на нас дивилися місцеві: троє дорослих людей ідуть у ліс зі своїми дровами! Але нам то було в кайф, – розповідає Роман.

Іще він згадує, як Святослав прищепив йому любов до футболу і, зокрема, до команди “Манчестер Юнайтед”.

- Ми постійно дивилися англійську футбольну лігу і вболівали за “Манчестер”. Збиралися то в нього вдома, то в мене, або в барі неподалік від мого будинку. Коли приходили, завжди просили дівчину-офіціантку увімкнути нам матч. Це був такий наш ритуал, – згадує друг героя.

“ПРАЦЮЮ НАД КОМІКСОМ В СТИЛІ “МАРВЕЛ” – СВІТ МАЄ ЗНАТИ ПРО МОГО ДРУГА-ГЕРОЯ!”

Артем Варгаліонок був тим єдиним із ужгородської четвірки, хто лишався в місті, коли туди привезли загиблого Святослава. Він пішов з мамою друга в морг на упізнання.

- Я з Віктором і Святославом був постійно на зв'язку – взяв собі це за правило. Потім, коли Роман теж пішов в армію, і йому писав щодня. Могло бути таке, що хлопці день-другий не реагували на повідомлення. Коли зі Святославом обірвався зв'язок уже на довший час, ми всі шукали бодай якусь інформацію про нього. Потім подзвонила мама Слави і сказала, що він загинув, але не було підтвердження. Ми продовжували обдзвонювати морги Запоріжжя, Дніпра. Зрештою, знайшли, його впізнали там, у морзі за татуюванням, ми знали, що це Святослав ще до того, як побачили його тіло в Ужгороді. Але мені навіть у голову не приходило не йти на упізнання – треба було підтримати тоді маму Слави, – розповідає Артем.

Він каже, що Святослав був йому другом, з тих, котрі на все життя.

- Ми після школи й універу переважно були в розлуці, але це не позначилося на дружбі. Проходять роки – і люди роз'їжджаються, а в нас такого не було. Постійно були на зв'язку, якщо я їхав у тур Європою, то намагався його видзвонити, щоб спробувати перетнутися. Ми їздили до нього в Грузію, коли він працював там гідом. Словом, постійно спілкувалися.

Артем каже: те, що Святослав приїхав на війну та одразу пішов до військкомату, нікого не здивувало, бо він був людиною, яка мала вчинити саме так.

- Я зустрів його в місті в перші дні війни, просто коли їхав машиною, уже потім дізнався, що вони бачилися з Віктором і що Славік уже в лавах армії.

Артем Варгаліонок працює над видавництвом коміксів, у 2021-му році підписав контракт із “Марвел” на переклад і друк трьох коміксів. Коли почалася війна, якраз працювали над першим і в лютому мали віддавати в друк. Це був “Каратель”, його випустили пізніше, влітку, уже з присвятою Святославу – “Присвячено моєму другу і герою Святославу Сойко”, цей напис є на форзаці коміксу. Зараз Артем працює над створенням окремого коміксу про Святослава.

- Це не буде історія про війну чи про нього як героя-розвідника. Це буде моя згадка про друга. Я хочу розказати історію, як ми з ним ішли на Говерлу. Це було давно, років із 10 тому. Він тоді жив у Франції, приїздив в Ужгород раз на пів року – й одразу в гори. Дзвонить мені якось Славік, мовляв, хочеш завтра на Говерлу? Та, кажу, давай. Я того ж вечора почав шукати якийсь вживаний спальник, рюкзак, а вже вранці ми поїхали маршруткою у Рахів. Ми зі Святославом мали одну спільну пристрасть – були фанатами “Володаря перснів”. І от ми йшли на Говерлу й уявляли себе гобітами, що несуть кільце на гору. Ми обганяли попутників – уявляли, що тікаємо від них, і вигадували, що вони – це лангольєри, які їдять час. Нам було так весело тоді! Я дуже хотів би це відтворити, хочу розказати людям про свого друга, – каже Артем Варгаліонок.

Зараз він шукає художника для проєкту та пише сценарій. Такий проєкт реально втілити за пів року, навіть менше.

- Що би Святослав сказав, якби побачив цей комікс? Він би посміявся і сказав: “Прикольно!” – говорить Артем. – Нам усім важко його відпускати. Напевно, кожен із нашої четвірки скаже: “Святослав найкраще мене розумів”. У нього був цей дар, справді. Тому ми так його любимо. Я знаю його сто років, але ніколи його не бачив у якомусь конфлікті, ми сотні разів сварилися між собою, але ніхто з нас ніколи не сварився з ним.

Святослав залишив друзям дуже багато спільних історій, з яких можна посміятися.

- Якось Славік запустив дреди, це десь на перших курсах універу ще. Вони сиділи у Роми вдома, і той каже: я тобі зараз один відстрижу. І відстриг. Причому, той, що просто над чолом. Славік хотів його стукнути, але так якось промахнувся, що впав і сам ударився. Він потім тиждень ходив із відстриженим чубом та фінгалом під оком.

Ці спогади дуже допомагають зараз. Згадуєш їх, каже Артем, і менше болить втрата.

- Я досі чую його голос: “Артьомчик!” – цю інтонацію, акцент. Я рік знаю, що більше немає четвертини мене, із цим живу. Часто зідзвонююся з його мамою, питаю, чи треба якась допомога. Звісно, вона щоразу каже, що не треба, вона дуже сильна жінка. І до Святослава часто забігаю. Я живу недалеко від Алеї слави, та й там лежать уже мої однокласники також... Є до кого...

СВЯТОСЛАВ ХОТІВ, ЩОБИ ДІТИ ЗАЙМАЛИСЯ СПОРТОМ

Мамі Святослава я телефоную якраз тоді, коли вона повертається від сина з кладовища.

“Так, мені зручно говорити, я якраз саме від нього йду”, – каже пані Ольга в слухавку.

Насамперед говоримо про роковини: сім'я віруюча, тож готуються до служби Божої в церкві, також попросять про молитву монахів, потім зберуть друзів удома...

- Знаєте, рік пройшов... Здавалося б, мало стати легше, але не легшає зовсім... Я згадую останні його слова. Він приїхав тоді 26 лютого і сказав: мам, це наш останній шанс відвоювати Україну, якщо зараз ми цього не зробимо, більше шансу не буде. Саме так і сказав – останній. Таке враження, що він знав, що це саме для нього останній шанс... Іноді мені здається, що якби ж я тоді змогла його відмовити, відвернути... Хоча й водночас знаю, що не стала би відмовляти синів: що ж це – чужі діти там, на війні, а я своїх відмовлятиму?! – каже пані Ольга Сойко.

Мама героя каже, що він понад 10 років не проживав в Україні, мав роботу й нерухомість у Франції.

- Але останні кілька років, коли приїжджав, постійно говорив, як змінилася країна, який зручний у нас сервіс, що ми просто звикли до всього цього і не бачимо в порівнянні. Він готувався до того, щоб жити тут, планував запустити школу альпінізму для дітей в Ужгороді, планував також водити європейців нашими горами, думав над маршрутами, перевіз частину речей... У січні перед війною навіть приватного підприємця оформив, я ще допомагала йому через “Дію”...

А потім сталася війна...

- Святослав приїхав додому о другій ночі з-за кордону. Ранком тільки попив кави з нами на кухні, сказав, що йде на свою квартиру речі забрати. А тоді повернувся додому і сказав, що він уже став на облік у військкоматі й на другу годину має бути там із речами. Він пробув удома всього півтори години...

Зараз мама героя говорить, що в сім'ї зайняті тим, аби пам'ять про Святослава жила.

- У місті назвали вулицю, де ми живемо, іменем Святослава, також до Дня захисника мені передали його орден “За мужність”, зі школи приходили – брали фото для меморіальної дошки про нього... Ми зараз хочемо на честь Святослава зробити дитячий майданчик біля нашого будинку, щоб там діти могли займатися спортом – так, як він цього хотів. Це, звісно, буде не його мрія про школу альпінізму, та все ж добра справа для дітей.

У ГОРАХ ВІН БУВ СВІТЛИЙ, РАДІСНИЙ І НАТХНЕННИЙ

Про те, який був Святослав у горах, говорю з відомим ужгородським гідом, зараз також воїном ЗСУ, Костянтином Балабановим.

- Він був світлий, радісний, натхненний... Він захоплювався скітурними (скі-тур – це проходження маршрутів на спеціальних лижах, які завдяки своїй конструкції дозволяють як підніматися вгору, рухатися рівними поверхнями, так і швидкісно спускатися схилами, – ред.) темами по Карпатах, хотів поставити це на рейки і пропагувати скі-тури та скі-альп (вид спорту й активного відпочинку, що поєднує гірські лижі й альпінізм, – ред.) тут у нас на Закарпатті з акцентом на європейських туристів: словаків, поляків, чехів, французів... Карпати цікаві для західних лижників тим, що тут великі можливості для дикого скі-туру – у горах, де нема підйомників. У Європі це інакше.

Перед війною у січні, каже Костя, вони зі Святославом встигли сходити в такий скі-тур на Мармароси.

- Я навіть не пам'ятаю, коли ми зі Святославом познайомилися – таке враження що він завжди існував, коли він бував удома, ми часто бачились. Наші зустрічі починалися зі слів: “Пішли поговоримо про гори!” Також дружили в соцмережах та спостерігали один за одним, обговорювали маршрути, варіанти походів. Ми мали почати спільний проєкт, але сталося 24 лютого. Я пішов на війну наступного дня після нього. Усе відклалося, і навіть не думаєш зараз про це, – каже гірський провідник.

Костя Балабанов говорить, що для нього смерть Святослава була шоком і потрясінням.

- Він мав дуже добру підготовку в “Французькому легіоні”, мав досвід, спорядження, він перетягнув сюди купу своїх пацанів...

Костянтин каже, що колись, після війни він обов'язково повернеться до ідеї скі-турів нашими карпатськими “Гуцульськими Альпами” – Мармаросами.

- Хоча й не уявляю, як зможу, бо ці гори – завжди були моїм місцем натхнення, а востаннє я там був саме зі Святом. Я завжди згадуватиму про нього, як буду там. Він мені посміхатиметься з-за кожного повороту. І воно завжди болітиме...

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото з архівів друзів Святослава Сойка