Максим Грищук, прокурор-кіборг, ротний командир 112 бригади ТрО

Це насправді найбільш знайомий мені тип українського військового. Галичанин, а там “до повноліття всі ветерани”, як ви знаєте. У дитинстві – дитячі спортивні табори. Потім Майдан, потім війна. Ну де ж там без галичан, таку воду без них не святять... Потім... в нашому випадку – місце «на виду», тобто крісло очільника антикорупційної прокуратури, і знову війна. І далі вже картина, якою Україна насправді може пишатися: головний антикорупційний прокурор пакує сотні томів антикорупційних справ в евакуацію, а сам опиняється в окопах під Києвом, ще з десятком антикорупційних прокурорів.

Я зустрічаю Максим Грищука на вході в агентство, поки він знімає на телефон виставлену у вітрині нашу виставку фото та інфографіки взірців західної техніки. Намагаюся переконатися, що не помилилася у складеному мною портреті.

- Максиме, то ваш дід був в УПА? (цього у Вікіпедії про Грищука не сказано, просто здогадуюсь).

- В ОУН, – поправляє Максим.

- Нащадки ОУН-УПА завжди знали, що буде війна…

- Не тільки особиста історія, а й історія України взагалі дає зрозуміти, хто у нас є ворог. Ми як дорослішали, читали різні книжки, Горліс-Горського «Холодний Яр», зокрема.

Було зрозуміло, що московія просто так не відчепиться, рано чи пізно ми будемо з нею воювати. Але хотілося надіятися на краще, що ми з ними розбіглися назавжди і все пройде мирно. Втім ця ілюзія в 2014-му році випарувалася.

В 2014-му я працював у Львові в прокуратурі. І коли прочитав, що якісь «зелені чоловічки» захопили парламент Криму, то я зрозумів, що це був російський спецназ, що буде конфлікт – глобальний, Крим відіжмуть. Пішов у військомат записатися в армію. 1 березня 2014-го ще ніхто нічого не розумів, військомати ще не мали вказівок. Я прийшов і сказав: напевно ж будуть формуватися якісь батальйони, запишіть мене. Черговий каже: що ви від мене хочете, ніяких батальйонів нема. Я прошу записати мій номер. Він дістає такий аркуш А4, я звернув увагу, що там уже десь з п’ять прізвищ записано...

Записав мій телефон: каже, добре, я вас наберу, повідомлю. Березень, квітень, вже АТО почалося, ніхто не дзвонить, я в травні приходжу, кажу, війна почалася, чого мене не мобілізують. Мені: ой, та ми забулися, той список загубився, давайте ми вас ще раз запишемо. Аж у серпні прийшла повістка, я мобілізувався.

- Ви були готові до війни?

- У мене був розряд з туризму, мав кілька стрибків з парашутом – це було хобі, був членом «Пласту». Походи, у тому числі в гори, ще в школі давали досвід життя в екстремальних умовах. Тому першу воєнну кампанію я сприйняв фактично як довгий похід. Спорядження є, розуміння, що може бути теж є, бракувало вишколу саме військового. Два з половиною місяці провів на полігоні, це була 80 десантно-штурмова бригада, третій батальйон. Я хотів в десантуру.

Я в армії не служив, але автомат зібрати-розібрати міг. Але коли там взнали, що я розбираюсь в картографії, – доручили викладати картографію хлопцям.

У листопаді ми виїхали в АТО, три доби їхали зі Львова до Ізюма.

- А чого три доби?

- Бо Україною петляли, їхали тільки вночі, бо там і техніка разом з нами йшла. А в грудні батальйон зайшов у Донецький аеропорт. І я був біля аеропорту – в Опитному, Авдіївці. 7 січня відправили саме в аеропорт на коригування вогню.

- Як ви там витримували?

- Перший раз страшно було, під обстрілом дихати на повні груди не вистачало повітря. Але організм звикає, за два-три дні ти вже в різних ситуаціях побував – і коли танк по тобі стріляє, і гармати, і міномети. За кілька днів знов був такий обстріл, і не страшно уже було, чого я тоді так злякався, не знаю. Коли є розуміння бою, як цей снаряд летить, де він може розірватися, де він тебе не може дістати, тоді простіше. Сімнадцять днів у ДАПі був, потім мене поміняли.

- Чим був ДАП для української воєнної історії?

- Тим, чим для Січових стрільців була гора Маківка, чи гора Лисоня в Тернопільській області, де вони зупиняли російський наступ. ДАП – це символ, як Маріуполь рік тому чи Бахмут зараз. Тобто місце сили, де сходилися ми і вороги, і показували, що ми будемо битися за свою землю до останнього набою.

Спочатку ДАП був позицією, яку ми не мали віддати противнику для використання, як аеродром. Потім, коли аеродром фактично знищили, це вже була передова позиція. А в кінці ДАП став символом. Всі знали, що ми в аеропорту тримаємося, і ми трималися. А зараз я думаю, що це був такий капкан для противника. Так ми зараз у Бахмуті робимо. В активній обороні, в умовах щільної міської забудови, перевага артилерії і техніки у кацапів нівелюється. І ворог несе значно більші втрати, оскільки ворог атакує, а ми обороняємося.

- Давайте далі. Ви повертаєтеся в 2015-му році з війни, вас називають “прокурор-кіборг” і починається ваше сходження аж до керівника Антикорупційної прокуратури. Як вам це пішло?

- То свій, внутрішній ворог, з ним набагато складніше боротися. На війні ворог зрозумілий, він спереду, а ззаду тил. А тут він навколо, і ти працюєш завжди з осторогою, виважуєш, збираєш докази. Це складніше психологічно, але не менш важливо, ніж на фронті. Якщо ми організуємо процеси, викорінимо корупцію чи зменшимо її вплив, то набагато ефективніше будуть працювати інституції, в тому числі військові. Сім років ми цим займалися. Ми цим і зараз займаємося, просто зараз знову війна.

- Ви чекали, що почнеться другий етап вторгнення?

- На підсвідомому рівні я розумів, що це не може довго тривати… Лінія фронту розтягнута на кілька сотень кілометрів, Крим окупований, але санкції на росію накладені і все в якомусь статусі кво. Тобто ми ніяк не можемо поставити крапку. Втім, на нас тоді час працював, ми розвивали інституції, будували відносини, викорінювали корупційні прояви. Поступово почала зростати економіка, країна підлаштовуватись під сценарій тліючого конфлікту, але було також розуміння, що вічно цей конфлікт в такому тупиковому варіанті тліти не може. Коли почалося 2021-го року накопичення ворожих військ, коли союзники почали давати тривожну інформацію, було розуміння – щось назріває, особливо це відчувалося в січні 2022-го. В січні, хоч без надії, я ще сподівався, що минеться, але готувався. І готував своїх прокурорів. Я їм пояснив: ми зараз відпрацюємо сценарій на випадок війни, ви маєте бути готові. Десь з 2016-го року я їм часу від часу організовував навчання на полігоні.

- Ви готували до війни співробітників САП?

- Це було як тімбілдинг, хтось їде з тим «на шашлик», а ми теж їздили на шашлик, але паралельно – на полігон стріляти. Прекрасна нагода для підвищення кваліфікації чоловіків, які мають захищати батьківщину.

Але повертаючись до теми: як ми в САП готувалися до евакуації. Там були різні сценарії – розподілили по відділах, по автомобілях, як матеріали евакуйовувати, створили копії з комп’ютерів; вирішили, що в першу чергу робимо, що в другу, сформували маршрути, як ми виходимо, якщо в Києві буде загроза оточення; хто лишається, а хто переміщається. Ще в лютому, навіть, потренувалися на випадок нештатних ситуацій. Я сказав: спробуйте, скільки томів справ влазить в одну машину службову. І ми таки встановили: в меншу машину входить 200 томів, в більшу – 250. Це ж я мав розуміти, бо в мене на руках тисячі томів справ.

Коли 24-го бабахнуло, ми чітко спрацювали. Справи ми вивезли. Потім повернули їх назад, коли стабілізувалася ситуація.

- А для себе що вирішили?

- 24-го я провів нараду, сказав, що головне – холодна голова, чекаємо вказівки. 25 прийшла команда на евакуацію з Києва матеріалів і співробітників. Був список старших по групах. Були контрольні точки, коли їх проїхали – зідзвон. Їхали через Житомирську, Вінницьку область, через Хмельницький, далі – Тернопіль та Львів.

25 лютого, коли остання машина виїхала, ми лишилися з завгоспом. Завгосп каже: залишусь на господарці, щоб майно не розікрали. І мені так неспокійно було, як я можу виїхати з Києва, в мене ж бойовий досвід. Розуміння було, що якщо ми втратимо державу, то антикорупційна робота нікому не буде потрібна. Я подзвонив тоді Генеральному прокурору: мовляв, не хочу їхати, я лишаюся тут і записуюся в тероборону або в ЗСУ. На що Генпрокурор відповіла: добре, зрозуміла.

Зі мною лишилося двоє прокурорів – кажуть: ми також залишаємося в Києві і будемо записуватися до війська. Прийняли тоді рішення, що ми разом. Пішли у свої військкомати, потикались, черги такі здоровенні… А тоді інформація 25 лютого була після обіду, що в Київ зайшла на Оболонь ворожа БМП, вже стрілянина там. Я знову – в військомат, дивлюсь – там, черга чоловік триста. Але ж УБД – учаснику бойових дій – пільга була, без черги пускали. Зайшов у приміщення, а там така сама черга з УБД уже гула. Постояв години три.

- Це який район?

- Шевченківський. Я зрозумів, що до кінця дня взагалі нікуди не потраплю. Дзвоню хлопцям – вони теж нічого не могли пробити. В Дніпровському районі в теробороні сказати, що можуть нас взяти. Приїхали, підписали контракт, дали автомат, чотири ріжки патронів. Все, ми вже в армії. 112-та бригада, 128-й Дніпровський батальйон. Стало спокійніше, впевненіше. Ти ж автоматом, ти вже ворога не з голими руками будеш зустрічати. На другий день ще четверо наших прийшло, а через два дні – ще приєдналися прокурори. І нас вже вже було 12 прокурорських, плюс ще товариші, взвод стрілецький сформували.

- Прокурорів?

- Фактично прокурорів: з п’ятнадцяти чоловік дванадцять були працівники прокуратури. Наші позиції були на лівому березі, Броварський напрямок. Звідти йшла російська батальйонно-тактична група, яку 72-а бригада потім розбила, а ми страхували їх на Броварському проспекті.

- Ви були командиром взводу?

- Так. Я пам’ятаю, перші чотири дні – окопи копали, готували коктейлі молотова… Спали по три години на палетах десь у підвалі, хоча в спальнику.

Розуміли, що ресурсу не вистачає. Тобто розбити танкову колону коктейлями молотова і з кількома автоматами нереально. Розуміли, що максимум затримаємо їх на трошки – на годину, на дві. Але ми сподівалися, і 72-а сподівалася, і всі сподівалися, що затримають росіян. То була якась синергія сподівань. В результаті 72-а їм надавала, вони не дійшли до Броварів.

- БК не вистачало?

- Ну БК (боєкомплект. - Ред) був, але з автоматом ти не сильно повоюєш проти танка. Але у нас був гранатометний взвод, видали кілька радянських гранатометів, тобто ми вже не просто з автоматами були.

1 березня нам кажуть: противник вийшов під Бровари. У нас лишалося дванадцять годин до бойового зіткнення з ворогом. І тут я усвідомив: уже майже тиждень толком не сплю. Кажу: хлопці, ми наче окопи викопали, треба поспати перед боєм, щоб була свіжа голова. А зранку вже інформація зовсім інша: вже нам не 12 було годин давали, а 24, бо 72-ка зупинила ворога.

Що ми робили? Окопи копали, мінували територію, прикидали маршрути висування протитанкових груп: як вдарити, як відійти, де сховатися. І так – до кінця березня. Намагався тренувати хлопців, бо 80% взагалі не тримали автомата в руках.

- Скільки треба часу, щоб навчити людей?

- По нормах – 21 день бойове злагодження підрозділу. Щоб люди звикли один до одного, щоб вивчили, хто в нього в підрозділі, хто командири... Бо тоді прийшли, всі в цивільному, камуфляж мало в кого був, аж через тижні два видали. Всі в основному в джинсах, в куртках, такі собі хлопці з Троєщині з автоматами.

- Нічого собі хлопці з Троєщини, прокурори з автоматами… (дивлюся фото).

- Це ми зараз вже сміємося, згадуючи наш вигляд у перший тиждень війни.

- Не перебільшуйте, дуже пристойно виглядає прокурорський взвод. В цивільному, але вмотивовані.

- Звісно. Вже наступне фото через десять днів, там уже всі в пікселі, такі красиві військові. Освоїлися за кілька днів, як справжнє військо... У нас же було трошки більше часу, ми ж друга лінія були, на підстраховці. А потім кацапи відійшли з Київської і Чернігівської областей. Я казав хлопцям в перший день: пацани, треба втримати, от втримаємо три-п’ять днів, підтягнуться резерви, розгорнемо батальйони в бойові позиції, тоді буде простіше. Ну і втримали... А далі це питання тільки часу, коли ми виграємо цю війну.

- Що далі, після Київщини?

- У травні нас відправили на Харківщину. В районі Балаклеї тримали три місяці лінію фронту. До кінця серпня там були. Буквально за тиждень до наступу нас ротували. Хлопці дуже розстроєні були: ми тут три місяці стояли, тільки поїхали – наші пішли в прорив, вперед.

- Рвалися в бій?

- Так. У нас весь батальйон такий був. А потім повернулися до Києва, було два місяця відпочинку. У жовтні мене призначили командиром роти. Тож я зараз командир роти вогневої підтримки у батальйоні тієї самої бригади.

- Прокурорський досвід допомагає?

- Це різний досвід. Хтось розуміє одне слово, а хтось, наприклад, з третього разу розуміє. Абсолютна більшість це люди, які не мали бойового досвіду, і у кожного своя історія.

Ми стоїмо зараз на Херсонщині. Формуємо вогневі групи ураження – виїжджаємо, відпрацьовуємо. Відпрацювали кілька днів – знову відпочили. Ходимо там на навчання різні – і стріляти, і копати, і займати позиції – тактика, стратегія. Кому стає важко, дають відпустку. У нас вже майже всі на десять днів сходили. Чомусь мене вчать, чомусь я вчу. В Інтернеті дуже багато інформації, при бажанні можна все знайти. У нас є багато натівських книжок.

- Вони ж англомовні.

- Ні, є перекладені. Але спочатку англомовні. Коли дають нове озброєння, то нічого немає. Ти відкриваєш Ютуб англомовний і дивишся як там стріляти з того чи іншого гранатомета. Можна зрозуміти – англійська ж, що тут складного?

- Ви вже зробили якусь періодизацію війни для себе, розподілили її якось на періоди?

- Перший був період критичний, коли треба було втримати ситуацію. Другий – розгорнення наших батальйонів і стабілізація фронту. А з осені 2022-го ми відбиваємо наші території. Ще, я думаю, потрібний невеликий проміжок часу, щоб наші нові бригади сформувалися, набралися сили і вийшли в зону виконання задачі.

- Скажіть, а ви цей рік якось переосмислювали?

- Буває, згадуєш щось, а потім усвідомлюєш, що то було до війни. 2014-й та 2015-й рік – це було дуже довго. А 2022-й дуже швидко якось пройшов. Можливо, це досвід дає, такий собі психологічний захист, щоб якось спокійніше все сприймати. Є чітке розуміння механізмів війни. Є досвід, ти вже переживав різні сценарії – розумієш як може бути. Ну і хлопці дивляться, що командир спокійно реагує і їм спокійніше.

- Наскільки критична для бійця фізична підготовка?

- Передусім, порядок з думками має бути, щоб розуміти для чого ти це робиш. Освіта важлива. Людина з освітою набагато більш гнучка до викликів і вирішення проблем. Ні, я не недооцінюю “фізуху” (як ми називаємо це в армії), але зараз ми воюємо не м’язами, а дронами. Людина з дроном набагато більше може зробити, ніж людина з автоматом.

- Фізпідготовка це витривалість, коли нас закидають “м’ясом”…

- Ця тактика закидувати м’ясом давала ефект в Другу світову. У мене немає сумніву, що ми цю війну виграємо.

- Як армія змінилася за цей рік?

- Ще є куди змінюватися. Є надія, що ті бригади, які вчаться по нових правилах, будуть зразком для інших. Є нові штати, нові правила, але якщо людина все життя працювала по старих сценаріях, по старих нормативах, переходити на нові їй складно. Ми йдемо в правильному напрямку, але це так само як боротьба з корупцією — цілий шлях.

- Коли ви під час вашого керування САП було багато справ – Чаус, справа Труханова. Ви стежите за тим всім?

- Так, стежу. Там теж присутній військовий чинник. Багато свідків, підозрюваних чи вже обвинувачених або виїхали з країни, або десь у війську, або перебувають на територіях, які недоступні, окуповані. Це теж фактор, який затягує розгляд справи. Звичайно ми зараз особливо хочемо, щоб результат справи був в суді і був швидкий. Але не все від нас залежить.

- А було таке, що корупціонери віддали “чесно зароблене”?

- Були такі випадки, були люди, особливо на початку війни, які віддавали застави на потреби Збройних Сил.

- Як це технічно виглядало?

- Запобіжний захід – це не санкція, не покарання. От, наприклад, визначили комусь заставу 50 мільйонів. Це є забезпечення належної процесуальної поведінки, щоб людина не ухилялася від допитів, не переховувалася, при першому виклику слідчого чи судді приходила. І от гарантією такої поведінки є застава. Якщо людина щось порушила, застава може бути звернена в дохід держави. Частина людей самі приходили і пропонували перерахувати або всю застав або частину застави на рахунок Зброй7них сил. Наприклад, не 50 мільйонів, а 5 мільйонів визначаєте заставу, а 45 мільйонів я віддаю на Збройні Сили добровільно.

Чимало було таких випадків.

- Які настрої на фронті?

- Прогноз справа невдячна. Тож я скажу з позиції ротного. Є багато варіантів, як долати тривогу, запобігати психологічній втомі. Ти ж командир, ти ж бачиш, які в тебе в підрозділі настрої. Бачиш, наприклад, що люди уже три місяці під обстрілами – є втрати, психологічно важко, треба ротацію, відпочинок. Або ти розумієш, що дух високий і хлопці готові рвуться в бій.

- Були такі ситуації, коли ви розуміли, що це Бог «виніс вас на руках»?

- Були. Наприклад, наїхали на міну протитанкову, а вона не спрацювала, або затримались там на кілька секунд, а в те місце, куди ти прямував снаряд прилетів. Оці десять секунд тебе й врятували.

- Ви віруючий, так?

- На війні всі віруючі.

- Плануєте повертатися в антикорупційну стихію?

- Так. Ну, навіть коли відпустка була, заходив на роботу, спілкувалися, такі теплі розмови були. Чекають. Хвилюються.

- А скажіть, як вам ідея «військові у владі», коли закінчиться війна?

- Так, військові – це кращі з кращих, це сіль землі, і найбільша довіра у нас до ЗСУ. І точно було б непогано, якби серед тих хлопців, які зараз на фронті, були виділені кращі в тих сферах, де вони працювали чи можуть працювати. Але я вважаю, що на окремі ключові посади в державному управлінні мають бути прозорі конкурси.

В принципі ситуації щодо долі людей описав Еріх Марія Ремарк після Першої світової в Німеччині. Там багато що схоже було. Тільки німці тоді війну програли, а ми – переможемо.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Павло Багмут / Укрінформ