Геннадій, військовослужбовець Інтернаціонального легіону оборони України

Після цієї розмови наша команда довго залишалася під враженням. За багато років нам ще, напевне, не доводилося зустрічати настільки сильної, світлої та оптимістичної особистості. Він, у прямому сенсі слова, повернувся з того світу, залишивши в бою частину себе, але не може дочекатися завершення лікування та реабілітації, щоби стати на протези і знову рушити на фронт. До вашої уваги – буремна бойова історія корінного одесита, громадянина Ізраїлю, незламного українського героя, воїна Інтернаціонального легіону оборони України Геннадія.

- Як вас можна відрекомендувати читачам?

- Мене звати Геннадій. Я боєць Інтернаціонального легіону в складі Збройних Сил України.

- Як ви потрапили до лав Інтернаціонального легіону?

- Кордон я перетнув 24 березня 2022 року з метою вступити до лав ЗСУ та взяти активну участь у звільненні України. Саме з конкретною метою. Я хотів воювати за визволення України. Сам я уродженець міста Одеси, тобто корінний одесит. А колишніх одеситів, як відомо, не буває.

З 1990-го року я громадянин та мешканець Ізраїлю. Коли ми дізналися про широкомасштабне вторгнення російських військ, – рішення їхати сюди, в Україну, та захищати її визріло миттєво. 24 березня 2022 року я перетнув кордон і приїхав до свого рідного міста Одеси. Прийшов до військкомату за місцем проживання. Я прописаний у своєї тітки на Одещині. Це місто за 60 кілометрів від Одеси. Маленьке містечко. Село, можна сказати. Я прийшов до військкомату за місцем реєстрації. Спочатку був такий незначний «конфузик», тому що там не одразу знали – що зі мною робити. Громадянин Ізраїлю, який бажає вступити на службу на добровільних засадах. Я свого домігся. Мене відправили в Інтернаціональний легіон.

В середині липня я підписав контракт. І в середині серпня ми вже були на фронті, в районі Харкова.

- Як поставилися ваші рідні до такого рішення?

- В Ізраїлі я проживав з тринадцяти років. Закінчив школу, відслужив в армії. Щоправда, водієм. Не в бойових частинах. Був одружений. Розлучився. Маю дорослу дочку. Близькі, рідні й друзі поставилися з розумінням. Тому що я ніколи не приховував, що дуже люблю Одесу – своє рідне місто. Я часто приїжджав в Україну відпочивати. Стабільно двічі на рік я бував в Одесі. Тому моє рішення було прийнято безумовно. Це не обговорювалося. Всі прекрасно розуміли, що сперечатися немає сенсу.

- Чим ви займалися, чим захоплювалися до служби в Інтернаціональному легіоні?

- Після армії в 1996 році я пішов працювати водієм вантажівки. Розвозив будматеріали. Потім відкрив невеличку власну справу. У мене була своя машинка. Спокійне розмірене життя.

Займався спортом колись. Як і багато хлопців – боксом. Але це було дуже давно.

- Як починалася ваша служба в районі виконання бойових завдань?

- До Харківської області ми потрапили близько середини серпня 2022 року. І поступово наші завдання, місії, рейди ставали все більш і більш серйозними, ми просувалися вперед. Легіон воює на самій передовій. Думаю, це ні для кого не таємниця. Наскільки я зіткнувся, наскільки знав контингент, – усі були дуже сильно «заряджені». Саме «заряджені» воювати, «заряджені» на перемогу. Збірна зі всіх країн світу. Сполучені Штати, Франція, Британія, Італія, колишні країни пострадянського простору. Практично всі бійці легіону були дуже сильно вмотивовані на перемогу, і сьогодні нічого не змінилося.

- Що розповідають інші легіонери під час спілкування про свій життєвий вибір?

- 100% контингенту легіону є добровольцями. Це люди, яких не цікавлять гроші, це люди, які на добровільних волонтерських засадах приїжджають воювати за визволення України.

ДО ГЛИБИНИ ДУШІ

- Що найбільше запам’яталося з бойових операцій?

- Особливо детально розповідати про бойові операції зараз ще рано. В наші місії входила розвідка. Різний спектр завдань. Достатньо широкий. Можу сказати, що наш легіон завжди справлявся з честю.

Було дуже багато яскравих моментів. На самі бої з часом уже не так звертаєш увагу. Перший раз, другий – адреналін. Потім уже якось не так. Але от, наприклад, повертаємося з завдання через місто. Стоять діти. Махають прапорцями. «Слава Україні!» Це, знаєте, таке – до глибини душі! Не повинно бути такого. Не повинні діти рости і бачити от те, що відбувається зараз. Це, звичайно, моторошно і страшно. Я прожив усе життя на війні. В Ізраїлі війна не припиняється практично ніколи. Але бачити дітей, настільки «заряджених» на патріотизмі, з українськими прапорами… «Слава Україні!» – це було сильно! От такі моменти запам’ятовувалися. Не тільки мені. Усі звертали на це увагу.

- Чи доводилося вам іти вперед, звільняти території?

- Практично завжди. Це наша основна місія. У нас десантно-штурмова рота.

- Які відчуття під час наступу?

- Я думаю, що основне – це бажання досягти своєї мети. Бажання досягти перемоги. Всі інші відчуття і думки в цей момент відступали на другий, на третій план.

- Війна – це досить складно, особливо – сучасна. Зброя і спорядження часто нові, незнайомі, високотехнологічні, плюс фактор стресу. Як ви справлялися з цим, як домоглися спроможності діяти в таких умовах?

- Кожною справою повинні займатися спеціально навчені люди. У «дронщиків» своє призначення, у взводу «джавелінщиків» – у них своє. У мене була одна із найпростіших місій, як може здатися на перший погляд, хоча це не зовсім так. Я стрілець-водій. За кермом почуваюся прекрасно. Мене абсолютно не бентежили і не лякали обстріли, летючі палаючі уламки, нерівності на дорозі. Це все таке. Стріляти я навчився давно. Тому що, якщо взяти до уваги побут в Ізраїлі – то більш-менш ми всі знайомі зі зброєю. Ну, і тим більше, строкова служба в Ізраїлі – якісь навички все одно збереглися. М’язова пам’ять, яка одразу відновилася. Тому з автоматом, з кулеметом і з водінням автомобіля я освоївся практично моментально. Не було ніяких проблем, і я був готовим до виконання будь-яких місій.

ВОЄННИЙ МЕДИК – ЦЕ НАЙВИЩИЙ СТУПІНЬ ДОБЛЕСТІ

- Вам, вірогідно, доводилося евакуйовувати поранених? Розкажіть про це.

- Так. Доводилося. Випадок доволі не простий. Він мені, до речі, досить сильно запам’ятався. Одна справа ризикувати своїм життям, а зовсім інша – коли відчуваєш відповідальність за життя іншої людини. Всього два дні я був водієм «медеваку». Медичної евакуації. І привезли пораненого сапера. Наступив на міну. Йому відірвало частину ступні. Йому було боляче, він моторошно кричав. І я поїхав. До лікарні нам треба було їхати 35 кілометрів. Кілометрів через 14-15 у нас ламається машина. Весь цей час поранений кричить. Ми в центрі населеного пункту. В машині ламається зчеплення і летить коробка перемикання передач. Ще б секунда – я схопив би автомат, вибіг на дорогу, зупинив першу зустрічну машину. Тому що за фактом у мене варіантів було небагато. Потім мені сказали, що за це нічого б не було, і за законом це було б нормально. Але я помітив… Я цю ручку звісно смикав з усіх сил на всі боки. Помітив, що машина їде на четвертій і п’ятій передачі. Треба було її розігнати. І от по цій неймовірній дорозі я її розігнав. Ми доїхали, пораненого довезли і він вижив. На останньому диханні ми вже закотилися в двір лікарні фактично по інерції. І от, як тільки ми заїхали в прийомний покій (там така арочка) – от тут машина зупинилася – і все. Але пораненого я довіз. Після цього сказав: будь-які місії, будь-якого ступеню небезпечності, але за швидку я більше не сяду. Я не візьму на себе цю відповідальність. Дуже було важко морально. Тобто особисто моє суб’єктивне – воєнний медик – це найвищий ступінь доблесті. Це дуже важко морально.

ЗАБРАТИ ДРОН: РАЛЛІ ПІД ВОГНЕМ

- У воєнного водія є багато небезпечних місій. Зокрема, доставка боєприпасів, небезпечних речовин. Чи були такі моменти?

- Насправді таких моментів було достатньо багато. Підвозом боєкомплекту я не займався, тому що сам особисто знаходився зі штурмовою групою. Цим займалися інші водії. Але були моменти, коли, наприклад, мене відправили, для різноманітності (я з технікою не дуже дружу, окрім автомата калашникова), з дронщиками. Наш дрон здуло вітром. Він полетів у напрямку ворога, на інший кінець села. І ми поїхали. Поїхали удвох під обстрілом. Летіли якісь палаючі шматки (сильно не було часу роздивлятися), я дивився чітко на дорогу. І ми врятували дрон. Забрали. Нам вдалося.

- Це наскільки ж дорогим був той дрон?

- Мені, якщо чесно, просто більше жаль було свого товариша. Він сильно хвилювався. Це був його другий, можливо, вихід у якості оператора БПЛА, і він сильно нервував. Я сказав: «Так поїхали. Все буде нормально!». Одним словом, ми поїхали. Дрон ми привезли.

- Яка роль безпілотників та їх операторів у цій війні?

- На сьогодні, я вважаю, що це дуже важлива ніша. Тому що дрони – це наші очі, вуха. Ну, й не тільки. Це дуже важливо, і ми потребуємо спеціалістів. Природно, ми потребуємо також хорошого сучасного обладнання.

ЦЕ ЛЕГІОН…

- У людей, особливо у військових, по-різному складаються «стосунки» зі зброєю та технікою. От, наприклад, машина у вас зламалася повністю, але тільки після того, як довезла пораненого. Чи не виникало іноді відчуття, що «ця залізяка насправді має свій характер»?

- Здається зазвичай. Завжди. Машини абсолютно різні. Японські, американські, корейські, сьогодні уже, природно, англійські. Але я не згадаю випадку, окрім оцього з вивозом пораненого, щоби машина підвела. Тобто у нашій групі є, крім усього іншого, свій першокласний механік. Не можу уточнювати, звідки він, але механік – золоті руки. І залізні, стальні нерви. Він здатен під будь-яким обстрілом холоднокровно відкрити капот, щось подивитися, щось зробити – і ми їдемо далі. Це Легіон (усміхається – ред.).

- Коли ви говорите ці слова – у вас змінюється вираз обличчя. Розкажіть про атмосферу в Легіоні.

- Атмосферу в Легіоні можна описати одним-єдиним, але дуже мальовничим прикладом. Коли зранку, о четвертій - на початку п’ятої, ми збираємось і виходимо у двір попити кави, викурити по сигареті, і коли канадець говорить німцю: «Дай, будь-ласка, мені прикурити», – той йому дає прикурити, а перший відповідає українською: «Дуже дякую». Потім виходить ще хтось, з іншого кінця світу, і теж українською: «Доброго ранку», «Добрий ранок». Я це спостерігав не один раз.

СПРАВЖНІЙ БОЙОВИЙ КОМАНДИР

- Що найбільше запам’яталося із вчинків товаришів?

- Так, був випадок. Не стану описувати місію та її цілі. Нам довелося ночувати в лісі. Було достатньо прохолодно. На голій землі. Ми з собою нічого не взяли, тому що наші плани дещо змінились. І от нашій групі, в тому числі з кількома новенькими зі Сполучених Штатів, довелося ночувати на голій землі. І наш бойовий командир… Він зараз знаходиться в Україні. Дуже хороший хлопець. Я його дуже поважаю. Він сам – громадянин Латвії. Пройшов немало-небагато – сім кілометрів в один бік. Пішов до найближчого села, під обстрілом, знову ж таки. І танк по нас стріляв. В основному запам’ятався танк. Було ще щось «дрібніше», але ми так хотіли спати, що в основному запам’ятався танк. І командир приніс нам ковдри. На собі. Цілу купу ковдр, щоби ми не мерзли. Ось це справжній бойовий командир.

РОСІЙСЬКИМ ТАНКАМ ЖИТИ ДО ДВОХ ДНІВ

- Кожна людина, зокрема і військова, по-різному переживає перший обстріл та перший бій. Що відбулося у вас від моменту, коли ви почули перші «приходи» на свою адресу, до моменту, коли змогли нормально продумано діяти? Скільки часу це зайняло? У когось це секунди, в когось – місяці ротації.

- Думаю, хвилини дві. Після першого вибуху. Тобто просто елементарно треба було зорієнтуватися, де заховатися. Бо це було б просто нерозумно – стояти, дивитися в небо і чекати ракету, яка в тебе прилетить. Але крім бойового запалу і бажання воювати (хотілося курити, природно)… якихось особливих спалахів емоцій я не пам’ятаю. Практично одразу освоївся. Але, думаю, що тут, знову ж таки, дали своє 34 роки проживання в Ізраїлі. Там вибухи і стрільба постійно. Тобто – ми до цього адаптовані. І от коли я перший раз почув постріл з танка, була така реакція: «Ого. І що ж ми будемо робити?». І все, в принципі. Тобто особливо не запам’яталося. Не особливо навіть запам’яталося, де це було (де я перший раз почув вибух). Не буду брехати – не пам’ятаю.

- Що потім сталося з тим танком, який по вас стріляв?

- Наскільки мені відомо – усі російські танки, які по нас стріляли, були спалені або в той же день, або за дві доби після цього. Ми спілкуємося між собою, з іншими розвідниками. Слухи доходять: «Танчик кошмарив». – «А все, його вже спалили». Навіть не три дні. Як правило, це займає дві доби.

- Що таке танк особисто для вас?

- Це бойова одиниця техніки противника, яку необхідно знищити якомога швидше. Будь-якими засобами. З екіпажем, без екіпажу – не важливо. Але його треба знищити. Швидко.

НЕЗАДОВОЛЕНІСТЬ ЗАКІНЧЕНОГО БОЮ

- Вогонь яких засобів ураження був найстрашнішим особисто для вас?

- Все однаково неприємно. В тебе стріляють. Воно свистить, летить, це зрозуміло. Але щоб от так-таки аж «СТРАШНО», – такого не пригадаю.

- Що відчуваєте, коли закінчується бій?

- Коли як. Іноді – відчуття незадоволеності. Таке своєрідне відчуття «недопитого стакана». Іноді: «Ну, закінчилось. Що, все? Ну, поїхали». Ніяких особливих емоцій. Ми завжди з завдання поверталися з чистою совістю. Ми знали, що ми завдання виконали. От, що відчуває людина, коли повертається додому з роботи, зі зміни? «Фу, все, давай, поїхали». Більше нічого. Якщо десь ми знаходилися в безпосередній близькості – так, це цікавіше. Ходили, шукали трофеї. Там походили, тут походили. Подивилися. І все.

- Чого хотілося найбільше в перервах між завданнями?

- По-різному. Залежно – де ми знаходилися. Якщо в Харкові – хотілося виїхати в місто, погуляти. Нас ніхто особливо не обмежував. Але найбільше хотілося назад туди, на передову. Ми сідали, обговорювали, пили каву, говорили. Кожен ділився своїми враженнями. Снайпери своїми, ми своїми, хтось своїми, дронщики – своїми. І от так це все відбувалося. Щоб були якісь сильні бажання? В той час, коли ми були на передовій – хотілось бути на передовій. А якщо ми виїжджали, наприклад, там тиждень-два, от це те, що я особисто бачив, – бійці хотіли повернутися назад. Це у нашій групі.

ЩОБ БІЛЯ ШКОЛИ НЕ СТОЯВ ВОРОЖИЙ ТАНК

- Що вас надихало?

- Я не міг собі уявити, мені й зараз не вкладається в голові, і тоді не вкладалося, що навпроти моєї 68-ї школи в Одесі буде стояти якийсь ворожий танк. Ну, це зі сфери фантастики. Особисто для мене це було б однаково – що танк, що літаюча тарілка. От і все. Заради того, щоби цього не сталося, – я був готовим на все. Я і зараз заради цього готовий на все.

ХОЧ НА ПРОТЕЗАХ – ТА ДО ПЕРЕМОГИ

- Які у вас плани зараз?

- Зараз плани дуже прості. Для того, щоб починати реабілітацію і подальше протезування, – на тілі не повинно залишитися жодної рани, що не зажила. Я от чекаю, сьогодні уже зняли шви, Слава Богу. Чекаю, коли все загоїться. Всілякі дрібні ранки, подряпини. Щоби я був готовим. Починаємо реабілітацію, стаю на протези – і повертаюся назад у частину. Штурмовик із мене, звичайно, тепер буде не дуже, тим більше – кулеметник, але щось будемо робити. Будемо іти далі, вперед, наступати. Це не обговорюється.

- Як вам удається зберігати такий оптимізм і силу духу?

- Я б не сказав, що докладаю для цього спеціально якихось зусиль. Поки ми не доб’ємося перемоги – ми не зупинимось. Ніяк. Під впливом будь-чого. Ми будемо іти вперед, до перемоги.

ОЦІНКА ВОРОГА – ТО ДЛЯ ЕКСПЕРТІВ МОРГУ

- Чи доводилося оцінювати ворога? На відстані пострілу, за радіовійною, за наслідками, які вони залишали після себе на деокупованих територіях, куди ви заходили при наступі? Що являють собою російські окупанти?

- Цікаве питання. Один раз ми оцінили ворога, коли були у Куп’янську. Ми захопили склад. Не знаю, що це було. Пожежна частина, напевне. Здоровенне таке приміщення, якийсь ангар чи гараж, завалений боєкомплектом. Але специфічним. Це були газові балончики, щити, якісь кийки. Поліцейське спорядження, обладнання проти цивільних. Перше враження було: що це за армія, хто з нами сюди прийшов воювати? Ви що, хлопці? Ми зайшли, відкрили цей склад. Там були купа патронів, ящики гранат, але коли ми побачили ці щити і ці газові балони, великі такі-от, – особлива лють з’явилася. Це був один раз. А другий раз ми взяли багато трофеїв, досить нових автоматів калашникова. Тобто якийсь спецназ. Звісно, відчули гордість за себе: «ми “спецуру” перемогли». А так, оцінювати ворога – що його оцінювати? Його треба вбити! Оцінювати його будуть уже потім експерти. У нас дещо інше завдання.

ПРОТИВНИК АБСОЛЮТНО НЕДОСТОЙНИЙ

- Що можете сказати про російських окупантів з того, що бачили в бою?

- Можу сказати, що вони – абсолютно недостойний противник. Якщо співвідношення сил менше, ніж один до десяти (наприклад, я один, їх десятеро), – вони постараються не битися. Або відійти разом, або відстрілятися і після цього роззосередитися та втекти. Я б не сказав, що вони заряджені таким бойовим духом. Не знаю, може десь по-іншому. Але от те, що ми відчули на власному досвіді, – я не бачу в них сильного мотивованого противника.

БАГНЕТ-НОЖІ ПРИМКНУЛИ ДО СТВОЛІВ

- Були перестрілки в посадках. Були одиночні постріли. От наша посадка, от їх, скільки там через поле… Почув дві кулі. Ми лягли, у відповідь постріляли – все, їх уже немає. Ну, от останній бій, в якому я підірвався на міні, – ми захопили ворожі траншеї. Це було нашою основною ціллю. Мало того, ми ще примкнули багнети – хотіли врукопашну з ними. Нам сказали, що це «вагнер» (сміється), ми хотіли перевірити… Вони побігли. Ну, от таке…

- Розкажіть про цей випадок.

- У нас було поставлене завдання захопити ворожі траншеї. І суто з необережності, я настільки рвався вперед, що просто забув подивитися собі під ноги. Я цю міну помітив, на якій підірвався, але вже було пізнувато. «Монка», отакої форми, стояла на пеньку чи якомусь огризку дерева. От я її помітив, кинувся вперед, і в цей момент прогримів вибух. Ну, і все, в принципі. До цього була невелика перестрілочка. Наші побігли вперед. Я поповз назад.

ПЕКЕЛЬНИЙ ШЛЯХ ДО ПОРЯТУНКУ

- Поранення важке. Що відбувалося далі?

- Я пам’ятаю, що повз на руках, кричав: «Лікар, лікар!». Усіма мовами. Було боляче. Лікар мене почути не міг – він уже був далеко попереду, в траншеях. І хоч як би я його кликав – велася активна перестрілка. Мені в спину прилетів ще якийсь осколок, у живіт. Цього, до речі, не пам’ятаю, як воно відбулося. Пам’ятаю, що виповзав на руках. Досить довго повз. Заливало обличчя кров’ю. Я не міг розібратися, скільки очей є, скільки немає.

І от, коли я виповз із цієї посадки в поле, в соняшники, почув українську мову. Не іноземну. Тобто це були не наші легіонери, а хлопці з іншої бригади. Не пам’ятаю, хто це був, але пам’ятаю, що я в нього вчепився і сказав: «Винеси мене звідси». Ну, і вже далі голоси, голоси, голоси. Пам’ятаю – мене закинули в такі ноші, тканинні. Несли досить довго. Пам’ятаю – хтось сказав: «Я втомився. Міняємося». Довго несли. Завантажили в транспорт. За шумом гусениць думаю, що це була, напевне, МТЛБ, «мотолига». Завантажили спочатку в цю «мотолигу». Везли нею. Їхати було боляче. Перевантажили в БТР. Їхали досить довго на БТРі. Швидко. Водій молодець, звичайно. Потім був «медевак», швидка допомога. Далі – лікарня. Далі нічого не пам’ятаю, отямився в Харкові в госпіталі. Ну, от так, якщо коротко.

В ПРЯМОМУ РОЗУМІННІ «З ТОГО СВІТУ»

- Пам’ятаю хлопця, який розірвав мені сорочку. В якийсь момент я відчув отакі чорні сніжинки. Це я добре пам’ятаю. Як пірнаєш у холодну воду, і засинаєш, засинаєш… Було сильно холодно. Він мені розірвав сорочку і отак руку поклав на серце. І от, я пам’ятаю цю гарячу руку, і я, як випірнув – звідти. Напевне він мені врятував життя у цей момент.

- Що ви хотіли б порадити хлопцям, які зараз готуються у навчальних центрах до участі у відсічі російської агресії, на що звертати увагу передусім?

- Я порадив би дивитися під ноги (гірко усміхається – ред.). Звичайно, наскільки це дозволяє ситуація.

ЩОБ ДІТИ РОСЛИ НЕ ПІД ЧАС ВІЙНИ

- Що найголовніше на війні й що найголовніше в мирному житті?

- На війні найголовніше – не втрачати самовладання ні за яких обставин, це раз. А по друге – це товариш, боєць, який іде поряд з тобою. Ось ці два пов’язаних фактори – це найголовніше. А все інше з’явиться. А в мирний час головне – ніколи не знати, що таке війна. І, тим більше, щоби діти ніколи не бачили оцього жаху і не росли під час війни, навіть секунди. Щоб тільки мирне небо було у них над головою. Я вважаю – це головне.

- Чи хочете передати комусь вітання?

- Без згадування звань і прізвищ, я хотів би сказати нашим безпосереднім командирам у легіоні, щоби вони залишалися такими, якими вони є. Ми за ними, як за кам’яною стіною. Це дуже важливий фактор. Це все.

- Як думаєте, чим закінчиться ця війна?

- Природно, тільки нашою перемогою. Це навіть не обговорюється. Це незаперечний факт. Ми переможемо в будь-якому випадку.
І ще, друзі мої, чекайте мене. Я повертаюсь!

Володимир Патола
Фото автора

Читайте попередні публікації рубрики “Легіонери вільного світу”:
1). Майкл, боєць Інтернаціонального легіону оборони України
2). «Найкоротша відстань до ворога у мене була пів метра», – Олександр, позивний «Механік»
3). "Україна зараз воює за весь світ", - медик-доброволець з Нової Зеландії (позивний «Ківі»)