Головний здобуток – то наші люди. Фактор, який не спромоглися врахувати росіяни

Так, війна – це жахлива сторінка життя людини. Проте в цей час акумулюється як погане, так і гарне, величне навіть. І головний здобуток – то наші люди. Цей фактор, як на мене, не могли врахувати росіяни і навіть наші прихильники у світі. Це наша таємна зброя була, наш «ядерний» потенціал. Дай Боже, щоб ми його зберегли і використали у мирному житті.

Згадую. Гарних сусідів, які не бояться підійти до росіян і запитати, для чого вони вибивають двері у моїй квартирі. Френдессу (так правильно?), яка в умовах окупації організовує майстра, щоб ті двері поставити на місце. Подругу Галину Лисенко (фактично родичку), яка переховує тебе, перевіряє, чи можна довіритися перевізнику на виїзд на вільну територію. Людей, які пишуть тобі: якщо потрібна допомога, прихистимо – заберемо і вивеземо. Колег, які щодня страхують, коли ти працюєш. Друзів, які перевіряють, чи ти – це ти у месенджері?

Пости херсонців неймовірних, які словом своїм протистоять ворогу. Сашко Корняков, який фотографує місто в окупації. Інші колеги – Анжела Слободян, Олена Ваніна та Євген Кучеров, Оксана Наумова, що лишалися у місті. Це не всі, звісно. Дівчат із пресслужб ОВА і мерії, що були і в окупації, і виїхали. Усі працювали, ризикували. Чоловік, який сидів поруч у автобусі, коли ми виїжджали з окупації. Він мовчав усю дорогу, лише коли проїхали останній блокпост ворога, прошепотів з ненавистю: “Нічого, недовго вам тут лишилося”. Жінка, що випікає хліб у Херсоні, розповідає, як допомагала з окупації ЗСУ: удари по логістиці ворога – і на її рахунку.

Волонтери, військові, цивільні. Чиї прізвища знаю, чиї не знаю. Хто пройшов через тортури, хто зумів уникнути цього. Люди по селах неймовірні, які не здавалися і не здаються, тримаються. Ті, хто писав мені у месенджер і чиї пости я озвучувала. Ті, хто писав про всяк випадок, якщо його заберуть. Ті, хто досі пише мені з окупованого берега і виходить на зв'язок. Чи вже не виходить, бо не може.

Діти українські, що малюють у вільних містах на дитячих майданчиках українські прапори, хоча мають багато інших кольорів у рюкзачках. Малята у візочках, що наспівують «Червону калину».

Цей перелік – лише невеличка частина того, що треба згадати. Це емоції людей, які є нашою найважливішою зброєю.