У Гаагу за досвідом: Пошук зниклих безвісти та документування воєнних злочинів
Про що делегації українських громадських організацій розповіли у Міжнародній комісії з питань зниклих безвісти та МКС
Щодня в Україні дедалі більше людей, які вважаються зниклими безвісти, зростає кількість потерпілих та свідків воєнних злочинів росії. Представники українських громадських організацій та родичі зниклих безвісти протягом тижня перебували в Гаазі, щоб на власні очі побачити та розібратися, як працює Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти (МКЗБ), а також Міжнародний кримінальний суд (МКС), за якими стандартами документуються порушення міжнародного гуманітарного та кримінального права, яку допомогу надають жертвам та як відбувається захист свідків.
У штаб-квартирі Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти їм показали лабораторію та розповіли про ідентифікацію осіб, ДНК-експертизи, а також поділилися своїм досвідом роботи в різних країнах, адже організація займається пошуком зниклих безвісти під час стихійних лих та війни. Зокрема, комісія займалася ідентифікацією людей, які загинули під час геноциду у Сребрениці. Результати цієї роботи долучили до обвинувачення в Міжнародному трибуналі щодо колишньої Югославії.
З Україною комісія почала співпрацювати ще 9 років тому, коли росія нахабно вдерлася в нашу країну і розпочала жорстоку війну. У 2014 році Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти працювала у Слов’янську, коли було виявлено братську могилу, а також долучилася до ідентифікації тіл загиблих після збиття росіянами літака рейсу MH17 у небі над Донбасом. Після повномасштабного вторгнення росії комісія з питань зниклих безвісти також активно підтримує Україну та планує запустити велику програму, щоб допомагати родичам та близьким зниклих безвісти відшукати своїх рідних, а також створити в Україні механізм, який допоможе організувати та прискорити ідентифікацію останків на місцях масових поховань. Зібрані матеріали стануть доказами у судових процесах.
ДНК-ЕКСПЕРТИЗИ ЯК БЕЗЗАПЕРЕЧНИЙ ДОКАЗ
Гаага. У великій залі для зустрічей майже самі жінки. У кожної своя історія, яка привела в столицю міжнародного правосуддя. Вони повертали своїх чоловіків з полону, їхали в саме пекло бойових дій, щоб на власні очі побачити місце загибелі близької людини та з допомогою ДНК-експертизи ідентифікувати та підтвердити факт смерті. А потім поховати з честю та бути впевненими, що вони оплакують саме своїх чоловіків, братів, друзів. Ці жінки – українки, які створили громадські організації, щоб боротися за справедливість та притягнення до відповідальності всіх винних у воєнних злочинах на території України, об’єднувати зусилля з міжнародними організаціями, створювати спеціальні програми для психологічної та правової допомоги бійцям та цивільним, котрі повернулися з полону, налагоджувати процеси пошуку та ідентифікації зниклих безвісти.
Експерти Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти зустрілися з представниками 13-ти українських громадських організацій, щоб поділитися досвідом та знаннями. Зокрема, розповіли про роботу лабораторії, ідентифікацію на основі ДНК-тестування.
«Вперше нас запросили в Україну в 2014 році, після виявлення перших масових поховань у Слов’янську. Можу вас запевнити, що з 2014-го ми намагалися знайти фінансування, щоб розпочати програму в Україні. Тож це був тривалий процес. Отже, ми нарешті отримали фінансову підтримку, але це сталося, на жаль, після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Я багато разів була в Україні, останній візит відбувся у липні 2021 року, щоб зустрітися з колегами та скласти Меморандум про взаєморозуміння. Так хотілося б, щоб ми розпочали роботу в Україні раніше, бо наразі потрібно все налагоджувати з самого початку, а в країні триває війна. Але маємо, що маємо, та ми знайдемо спосіб це зробити», – сказала в коментарі Укрінформу генеральна директорка Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти Кетрін Бомбергер.
У 2014 році комісія допомагала з ідентифікацією останків загиблих, які були в літаку рейсу МН17, йдеться про 298 осіб. Більшість загиблих, 196 чоловік, – громадяни Нідерландів. Пані Бомбергер каже, що фахівці працювали 24 години на добу, 7 днів на тиждень, щоб ідентифікувати осіб, які перебували на борту. Щодо війни росії в Україні, йдеться не про літак – жертв набагато більше. І жодна країна не може сама впоратися з такою великою кількістю зниклих безвісти. Варто зазначити, що Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти – це міжурядова організація зі штаб-квартирою в Гаазі. Її мандат полягає в тому, щоб забезпечити співпрацю урядів та інших інституцій у пошуку осіб, зниклих безвісти внаслідок конфліктів, порушень прав людини, катастроф, організованої злочинності, і допомогти їм у цьому. Це єдина міжнародна організація, яка займається виключно проблемою зниклих безвісти.
«Ми ще не уклали угоду про співпрацю з Україною та сподіваємося це зробити найближчим часом. Враження від роботи МКЗБ дуже позитивні, і тепер нам залишається лише впоратися з тим, що, по суті, є бюрократичним процесом. Важливо й те, що ми є надійною та неупередженою міжнародною організацією. Дотепер ми розглядали деякі окремі епізоди, індивідуальні випадки, коли Україна просила нашої допомоги. Але потрібно змінити спосіб роботи та перейти від звичного розслідування однієї справи до розгляду тисяч справ фактично одночасно. Бо для України світ змінився після 24 лютого 2022 року», – зазначила Кетрін Бомбергер.
Її організація була залучена до справи про геноцид у Сребрениці. Численні експертизи та Міжнародний трибунал ООН довели, що то було сплановане та організоване масове убивство боснійських мусульман військами Республіки Сербія 13-22 липня 1995 року під час Боснійської війни.
«Ми використовували ДНК як перший спосіб ідентифікації, нам вдалося ідентифікувати 7000 із 8000 мусульманських чоловіків і хлопчиків. Їхні тіла були перепоховані в багатьох братських могилах, щоб приховати скоєні злочини. Отже, ми почали використовувати ДНК, а на той час ніхто інший не використовував цей метод у таких масштабах. У багатьох випадках тіла були розчленовані та поховані по всій східній Боснії. Причому часто залишки одного чоловіка знаходили в 11 різних місцях, за 50 кілометрів одне від одного. Ось чому ми почали використовувати ДНК. Зрештою, ми змогли впізнати цих людей, знову зібрати їхні тіла до купи. Як міжнародна організація ми змогли надати неупереджені докази для судових процесів, що сприяло притягненню до відповідальності більшої кількості злочинців. І це буде критично важливо й для України», – підкреслила генеральна директорка Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти.
НЕЗЛАМНІ УКРАЇНКИ В ГААЗІ
Про притягнення до відповідальності винних у трагічних подіях в Україні мріє Наталя Зарицька, дружина полоненого азовця, керівник об’єднання родин «Жінки зі сталі». Разом із іншими представницями українських громадських організацій вона побувала в будівлі Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії. Для українок було дуже важливо дізнатися про специфіку його роботи та переслідування осіб, відповідальних за тяжкі порушення міжнародного гуманітарного права на території колишньої Югославії. Трибунал розглядав такі серйозні злочини, як умисне вбивство, тортури, незаконне депортування та захоплення заручників. Передбачено судове переслідування за застосування отруйних речовин, знищення міст та сіл, історичних пам'ятників. На жаль, такі злочини для України вже буденна реальність.
«Одна з книжок, яку ми прочитали з чоловіком після його повернення з полону, – це книга авторства Славенки Дракулич, її назва “Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі”. І ви знаєте, я її читала в палаті реабілітаційного центру у Львові. Я просто кожною клітиною відчувала за описом автора приміщення міжнародного суду, і мені здавалося, що я теж була в цьому суді. Всі думки матеріальні. Тоді я читала та думала, що обов’язково побуваю в цьому суді, теж відчую його атмосферу. Сьогодні це сталося. Дуже хочеться, щоб так само, як в тому трибуналі, були притягнені до відповідальності всі винні у війні в Україні. Я переконана, що вони відповідатимуть за все, росіяни, які зробили це на наших землях. Тому нам потрібно спільно діяти, розробляти спільні алгоритми», – наголосила Наталя Зарицька.
І вона, і її колеги приїхали до Гааги з великою кількістю запитань. Зокрема, українок цікавили процедури притягнення до відповідальності, а також що сім’ї наших захисників та цивільних, які піддавалися тортурам та катуванням, можуть зробити для того, щоб ці злочинці були покарані, за якими протоколами діяти та як правильно документувати злочини.
«Мій чоловік був на «Азовсталі», потім був захоплений у полон, перебував в Оленівці, в донецькому СІЗО. Він зазнав тортур та на щастя був звільнений. Але, як і багато звільнених хлопців і дівчат, мій чоловік втратив здоров’я, втратив частину життя та 90% свого соціального оточення, яке знищили росіяни. Тож наразі дуже важливо не втрачати час і чітко розуміти, яким чином ми можемо фіксувати ці злочини та яким чином збирати свідчення у звільнених з полону та свідків. Власне, така була мета моєї поїздки. Зокрема, цікавило питання співпраці з міжнародними організаціями. Хоч Україна є достатньо сильною, але наших сил не достатньо, щоб притягнути винних до відповідальності, тож нам потрібна підтримка. Також ми самі не впораємо з розшуком зниклих безвісти. Добре знаходити людей, коли знаєш де шукати. А їх треба шукати у російських колоніях, таборах, катівнях. Тому потрібен доступ до місць, де утримуються наші люди, і тут теж дуже важлива міжнародна підтримка», – наголосила Зарицька.
Правозахисниця Ганна Демиденко, яка представляє громадські організації «Жіночий ветеранський рух» та «Юридична сотня», розповіла, що особисто їздила в зону бойових дій шукати зниклого безвісти друга сім’ї, тож вона з власного досвіду знає, який важкий процес пошуку та ідентифікації, як важливо мати відповідь на питання: жива людина чи ні.
«Має бути напрацьований єдиний алгоритм дій. У нас вже десятий рік війни, а єдиної системи немає. Я думаю, що має бути розроблено декілька інструкцій, своєрідні дорожні карти для різних категорій: для військових окремо, для цивільного населення окремо, як діяти, куди звертатися. Ще має бути комунікація з родинами, правова підтримка, психологічний супровід», – наголосила вона.
ЗУСТРІЧІ В МКС – КОРИСНИЙ ДОСВІД ТА НЕЙМОВІРНІ ЕМОЦІЇ
Представниці українських громадських організацій також відвідали Міжнародний кримінальний суд. Зустрічі проходили у форматі офрекордс. Спочатку всім присутнім розповіли про окремі організаційні моменти проведення засідань суду. Цікаво, що свідки перебувають у спецкімнаті, що розташована над судовою залою за куленепробивним склом, ніхто не може бачити їх у тій кімнаті. Також без спеціальних навушників свідки не можуть чути, про що говорять у судовій залі. Справа в тому, що певні частини судового засідання є конфіденційними та закритими, якщо так вирішить суд.
З представниками українських громадських організацій спілкувалися керівники різних відділів, аналітики, психологи, професіонали, які працюють з потерпілими та свідками, забезпечують їхній захист, а також фахівці, що займаються питаннями компенсацій.
Юристка ГО «Правозахисна група «СІЧ» Юлія Полєхіна зазначила, що була приємно здивована тим, як багато уваги приділяється психологічній підтримці постраждалих. Психологи не лише допомагають жертвам підготуватися до процесу, а й допомагають суду правильно комунікувати з цими людьми, щоб уникнути додаткової травматизації.
«Для нас було важливо розібратися, як організовані процеси в МКС. Ми познайомилися з різними відділами, було спілкування з психологом, з департаментом захисту свідків та жертв, також обговорювалися питання щодо репарацій. І всі ці процеси дуже важливо розуміти, бо нас постійно питають, яким чином все влаштовано в міжнародних судах. У нас довготривалий супровід людей, які до нас звертаються, а далеко не всі готові свідчити та йти в суд, тому така інформація дуже важлива. Багато людей хочуть забути тортури та катування, хтось боїться, хтось не хоче говорити, тому дуже важливо надавати психологічну підтримку. Ми збираємо свідчення та займаємося документацією. Я безпосередньо веду Дніпропетровську та Запорізьку області, в кожного своя зона відповідальності. Ми займаємося документацією по всій країні. Ми маємо розуміти, як робити все правильно. Це дуже важливо, щоб потім свідчення не можна було спростувати. Ми маємо довести умисел, зокрема, щодо геноциду. Сьогодні в нашій базі даних понад 36 тисяч епізодів по всій території України, і це різноманітні злочини», – розповіла Юлія Полєхіна.
Менеджерка проєктів Центру громадянських свобод Анна Попова каже, що в МКС почула важливу інформацію стосовно захисту свідків та потерпілих, виплат репарацій, компенсацій.
«Було також цікаво, що вони нас запитували: наскільки українське суспільство розуміє саму структуру МКС, чим займається МКС, які в нього повноваження, юрисдикція. Приємно бачити зацікавленість працівників МКС щодо ситуації в Україні. Водночас, на моє особисте переконання, це все доволі тривалі процеси, називали цифри від 4 до 8 років. Але надважливо діяти вже зараз, адже для українців це дуже великий термін, бо щодня гинуть цивільні та військові. Навіть чотири роки – дуже тривалий час і багатьох свідків воєнних злочинів вже може не бути в живих», – наголосила Попова.
Зустріч у МКС була також неймовірно емоційною. Керівниця об’єднання родин «Жінки зі сталі» Наталя Зарицька показала шматочок пластику та пояснила, що він слугував ложкою для її чоловіка, коли той був у полоні.
«Я дуже добре пам’ятаю момент повернення мого чоловіка. Він вийшов з автобуса та руками хапався за повітря, він втратив 44 кг ваги. Перше, що сказав: «Мала, люблю тебе, я вдома, близько не підходь, у мене можуть бути воші». Він був у дірявих речах і, коли перевдягнувся у нові, чисті речі, а я пакувала його старий дірявий одяг, то з кишеньки випав шматочок пластика. Я хотіла його викинути, а він, знаєте, з такою цінністю за нього вхопився, бо це була його ложка. Я її бережу як талісман і вожу з собою, щоб показати, яким було його життя», – плачучи розповіла Наталя Зарицька.
Серед спікерів МКС були й ті, хто відвідав Україну вже після повномасштабного вторгнення. Було очевидно, що їм усім важко повірити, як у 21 сторіччі, у сучасній Європі, у країні, що зовсім поруч, можливі такі тортури та знущання.
Тепер у МКС є особливий український прапор – його подарували українки, що побували тут. На синьо-жовтому полотні підписи наших бійців на згадку про тих, хто боронить свободу, гідність та честь не тільки своєї країни, а й усього людства та людяності.
Ірина Драбок, Гаага
Фото автора