Такаші Одзакі, японський журналіст

Японський журналіст Такаші Одзакі (Takashi Ozaki) приїхав до України ще на початку повномасштабної війни, щоби побачити все на власні очі. Але залишився і вже понад рік займається волонтерством - у складі капеланського батальйону «Маріуполь» їздить усіма активними напрямками і скрізь допомагає доправляти гуманітарну допомогу як українським військовим, так і мирному населенню у прифронтових містах і селах. Допомагає евакуювати людей і продовжує працювати як журналіст - пише цікаві репортажі, робить фотографії для різних іноземних видань. Його публікації були у легендарному Newsweek та в інших світових ЗМІ.

Такаші настільки перейнявся всім побаченим і пережитим в Україні, що вирішив прийняти хрещення.

У нього вже з'явилося багато друзів в Україні, його полюбили наші солдати, а він молиться за них, щоби всі повернулися додому живими. Такаші каже, що буде тут, доки не закінчиться ця війна, щоб розділити радість перемоги з Україною. Про це та про багато іншого він розповів Укрінформу, додавши, що постійно читає наш сайт, до того ж рідною японською мовою, довіряє і хоче бути в курсі всіх подій, що відбуваються в нашій країні, яку встиг уже щиро полюбити.

- Такаші, коли і чому ви приїхали в Україну?

- До Києва я приїхав 9 березня 2022 року, через два тижні після вторгнення російських військ в Україну. Приїхав сюди з думками, що велика за розмірами росія вторглася в сусідню країну і намагається зруйнувати її столицю та інші міста. Це обурливо. І я захотів побачити на власні очі, що тут відбувається.

- Звідки ви приїхали?

- Я прилетів з Токіо. Спочатку до Бухареста, через Доху (Катар), потім потягом - до містечка біля кордону і в машині швидкої допомоги поїхав на прикордонний пункт пропуску.

Я в'їжджав в Україну і бачив чергу приблизно з 500 українських біженців, які зібралися для евакуації. Там я зустрів прикордонника, він познайомив мене з чоловіком, який відвіз мене до Києва. Ми їхали 11 годин засніженими дорогами, і вже у темряві дісталися столиці.

- Чому ви залишилися в Україні, де тут живете?

- Так склалося, що наприкінці березня минулого року я тимчасово повернувся до Японії через невідворотні обставини. Тоді я сказав собі: «Ця війна ще не скоро закінчиться». Потім я знову приїхав в Україну і вирішив тут залишитися, щоб самому побачити, чим же закінчиться ця війна.

Коли я був у Японії, зустрічався з подругою – перекладачкою з російської мови. Вона познайомила мене з дизайнеркою з Маріуполя, з якою у квітні я зустрівся у Львові, де майстриня знайшла притулок. Саме вона порадила мені поїхати до Запоріжжя і познайомитися з пастором Геннадієм Мохненком з Маріуполя, який займається волонтерською підтримкою ЗСУ. «Тобі обов'язково треба до нього завітати», - наголосила моя знайома. Так я опинився в Запоріжжі.

- Ви журналіст. На яке видання працюєте?

- Я працював позаштатним відеомонтажером протягом 30 років на японському громадському мовнику NHK. Паралельно з цим подорожував світом як фотограф і співпрацював із багатьма світовими газетами та виданнями. Я завжди сам обираю місце зйомки і виїжджаю туди фотографувати. Після того як я передаю фотографії та рукописи, довіряю їх редакторам і дизайнерам відповідних видань. Так за допомогою багатьох людей мої репортажі потрапляють до читачів.

ВОЛОНТЕРСТВО В КАПЕЛАНСЬКОМУ БАТАЛЬЙОНІ «МАРІУПОЛЬ»

- Ви займаєтесь гуманітарною допомогою в Україні, ризикуєте своїм життям. З чого почалось ваше волонтерство?

- Моя участь у волонтерстві в Україні почалася з супроводу капеланського батальйону «Маріуполь» - гуманітарної організації, створеної пасторами-переселенцями.

Наш робочий день починається з ранкової зустрічі та молитви, після чого різні предмети допомоги ми завантажуємо в автомобілі. Серед пунктів призначення  - прифронтові міста Запорізької та Донецької областей, а також звільнені від російської армії Ізюм і Херсон.

Перша експедиція, у якій я брав участь, була до Слов'янська та Краматорська. Туди я вирушив із пастором Геннадієм Мохненком та його капеланським батальйоном  «Маріуполь» 27 квітня минулого року. Тоді там була велика напруга серед населення, бо 8 квітня росіяни жорстоко обстріляли залізничний вокзал у Краматорську, де перебувало багато людей, що евакуювалися. З цією першою експедицією ми тоді привезли велику кількість продуктів харчування для церков, які надавали допомогу людям у  цьому регіоні.

Ми також змогли зустрітися з сином пастора Геннадія, який воює, і передати йому продукти та взуття.

- Знаю, що коли ви відвідували наших солдатів у Гуляйполі, то потрапили під потужний обстріл. Розкажіть про це.

- Гуляйполе росіяни часто обстрілюють через близькість до лінії фронту. І ось у листопаді, коли ми везли гуманітарну допомогу, я разом з чотирма моїми колегами потрапив під обстріл. Тоді ми всі вискочили з машини і сховалися за будівлею. Тим часом я через колегу повідомив військовим про необхідність прикриття. Мені дозволили залишитися в будівлі поліції, де я пробув з 16 по 18 листопада. Я зміг побачити, як поліціянти мобільно реагують на інформацію, отриману з блокпостів. Це були дуже корисні три дні, проведені у пошкодженому підвалі будівлі з чудовими правоохоронцями.

Ніколи не забуду смак борщу, який жінка-поліцейський приготувала для нас у тих умовах, де була розбита інфраструктура.

До слова, після тих обстрілів поліція посилила охорону гуманітарних операцій.

- Ви вже рік працюєте волонтером в Україні. Які події тут вам особливо запам'яталися?

- Особливо запам'яталася доставка різдвяних подарунків у прифронтові міста. Наприклад, Оріхів у Запорізькій області межує з лінією фронту, і там постійно є обстріли. Тому діти весь час перебувають там у підвалах житлових будинків.

Саме 21 грудня такі діти отримали подарунки від церковних служителів з Німеччини, які ми їм довезли. Пам’ятаю, як восьмирічна дівчинка, наймолодша з трьох сестер, отримала коробку з подарунками і по черзі почала діставати їх. Побачивши щасливий вираз обличчя доньки, її мати розплакалася. Це була вражаюча сцена, ще й до того - поведінка кота, який спостерігав за дівчинкою (посміхається, - авт.).

Коли ми відвідали цю сім'ю вже на Новий рік, сестри гралися у своїй спальні з подарованими скакалками. Їх батьки, пам’ятаю, постійно виглядали за двері і слухали звуки обстрілів. Там дітям дуже важко ходити до школи, не кажучи вже про ігри на вулиці...

- Знаю, що наші військові подружилися з вами, і ви їм подобаєтесь…

- Загалом кажучи, солдати для мене мають сильний, роботизований, уніфікований образ. Однак, коли ви зустрічаєте українських солдатів у прифронтовій казармі, вони всі сповнені гумору і дуже індивідуальні. У перервах між бойовими змінами вони проводять час, насолоджуючись чаєм і тістечками. Командири також усміхнені і користуються повагою своїх підлеглих.

Я співпереживав, коли українські військові спілкувалися зі своїми сім'ями, відчував, як вони цінують свою Батьківщину і друзів.

Одного разу мене навіть запросили до сауни в казармі, і солдати зробили мені масаж… Молюся, щоб українські солдати якнайшвидше змогли повернутися до своїх родин.

ПРИЙНЯТТЯ ХРЕЩЕННЯ – ЦЕ ВИБІР УНІВЕРСАЛЬНИХ ЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ

- Ви нещодавно вирішили охреститися. Що вас до цього спонукало?

- Я бачив, як люди з капеланського батальйону «Маріуполь», які втратили свої домівки, втратили майже все, оплакували своїх близьких, і запитував себе, що дає їм енергію допомагати тим, хто цього потребує. Я запитав себе, що є джерелом енергії таких людей для служіння нужденним. І знайшов відповідь – це робота на місцеву громаду, в центрі якої стоїть церква.

В Україні здається, що всі, від старших до дітей, зустрічаються в церкві і там вчаться важливих речей про людяність. Зокрема, протестантські церкви, де збираються члени капеланського батальйону «Маріуполь», ніби відкриті до світу і навчають християнства, використовують християнство як спільну мову. Бачачи це, я був вражений їхньою повагою і готовністю прийняти різних людей, різних рас і культур. У цьому, вважаю, суть християнства. І моє прийняття хрещення - це був вибір, заснований на тому, що я хотів відчути себе ближчим до універсальних цінностей, до яких повинен прагнути світ.

ЩО ЗНАВ ПРО УКРАЇНУ І ЩО ЗДИВУВАЛО

- Що вас здивувало, вразило в Україні? Ви колись були у нас до війни, що знали про країну?

- Я люблю футбол, тому знав про Андрія Шевченка, який грав за італійський «Мілан». Ще коли я був студентом, мене дуже шокувала аварія на Чорнобильській АЕС.

Після ядерної аварії в Японії у 2011 році мені випала нагода зустрітися із заступником директора Чорнобильського музею в Києві. Він навіть виставив мої фотографії атомної електростанції Фукусіма в музеї. Однак, на жаль, я не відвідував Україну до початку війни минулого року.

Є багато речей, які здивували мене, коли приїхав в Україну, але найбільш я був здивований кількістю жінок-водіїв і кількістю чоловіків, які гарно готують.

Мене також здивував той факт, що молоді українці мають власну думку і дуже наполегливі. Це все те, чого варто було б повчитися японцям.

Здивувала і велика кількість японських автомобілів в Україні. Я також добре усвідомлюю, що це суспільство, яке передусім орієнтоване на автомобілі.

Але коли пішки прогулюєшся містом, то помічаєш, що в місті не так багато громадських туалетів. Чисті туалети, звичайно, є у торгових центрах з великими парковками та на заправках, але загалом в інших місцях важко знайти туалет.

Також коли ви заходите в будинок в Україні, кімнати та меблі виглядають чудово, але зовнішні стіни, сходи, вулиці та тротуари багатоквартирних будинків часто не є такими. Чому так? Багато людей мають такі дорогі автомобілі, що японці не можуть собі дозволити. Цікаво…

Також проблемою є те, що нема велосипедних парковок біля квартир. Наприклад, торік я жив і працював на велосипеді з весни до осені. Але друг порадив мені ніколи не залишати його на вулиці, бо його одразу ж вкрадуть. Тоді я жив на першому поверсі, тож міг заносити його в під’їзд, але після того, як переїхав на п’ятий, такої можливості більше не було.

Взагалі, я був здивований деякими речами, які мені доводилося робити, можливо, це пережиток соціалістичної епохи.

- Що ви маєте на увазі?

- У серпні минулого року в українському посольстві в Токіо мені видали візу. Тоді співробітники посольства пояснили: «Ви хочете залишитися в Україні надовго. Будь ласка, отримайте посвідку на проживання протягом терміну дії цієї візи. Це дуже важливо, тому, будь ласка, не забудьте подати заяву на отримання посвідки після в'їзду в країну». У вересні я відвідав Державну міграційну службу в Запоріжжі. Після довгого очікування мені сказали, що картку не можуть видати через війну. Я негайно проконсультувався з працівником посольства в Токіо. Там мені сказали, що «це проблема» і подзвонили в міграційну службу в Запоріжжі. Але коли я знову прийшов в Державну міграційну службу в Запоріжжі, там мені не поставили жодних питань, і результат був той самий. Тож я досі не можу подати заявку на купівлю автомобіля і не маю можливості автоматично переказувати орендну плату.

І хочеться розповісти ще про один випадок. 31 жовтня минулого року гідроелектростанція в Запоріжжі була обстріляна російськими військами. Коли я приїхав на місце, то побачив, що з об'єкта йде дим. Я підійшов до українського солдата, який був неподалік, і зробив кілька фотографій для моєї статті. Потім прийшли четверо військових і затримали мене. Протягом наступних трьох годин мені не дозволяли розмовляти з військовими і забороняли користуватися мобільним телефоном. Нарешті з'явився правоохоронець, який зняв у мене відбитки пальців.

Як би ви поставилися до цих інцидентів? Бо і правоохоронець, і співробітники імміграційної служби виглядали для мене як персонажі фільму про колишній Радянський Союз…

І В УКРАЇНЦІВ, І В ЯПОНЦІВ «ЧИСТІ СЕРЦЯ»

- Що, на ваш погляд, спільного між українцями та японцями?

- Українці так само люблять квіти, як і японці. Якось я навіть взяв інтерв'ю у людини в Запоріжжі, яка професійно вирощує троянди, це її робота. Навіть у Слов'янську, який перебуває під обстрілами, я зустрічав людей, які висаджують тюльпани у своїх садах.

Також Україна славиться своїм борщем. У Японії є місо-суп (mi so shi ru) і дзоні (zo ni), який їдять на Новий рік. У всіх цих стравах багато овочів, і я їх обожнюю.

Крім того, обидві наші країни мають національну особливість цінувати речі. Так, мої батьки пережили бідність під час війни, тому вони не викидають обгортковий папір і мотузки, а використовують їх повторно. Цього тижня я познайомився з мешканцями Слов'янська, які вивозили придатні для використання меблі та інші речі з місця обстрілів. Я зустрівся з ними, і відчув, що це також ознака їхньої рішучості, бо навіть у важкі часи вони хочуть рухатися вперед і продовжувати жити.

Також відчуваю, що багато простих людей і в Україні мають етичне уявлення про те, що недобре брехати або заробляти гроші обманом.

Обидва наші народи люблять чистоту, але я також відчуваю, що чисті і їхні серця.

- Розкажіть нам трохи про себе. Чи є у вас родичі в Японії, про яких ви турбуєтесь? Чи хвилюються вони за вас?

- У мене є цивільна дружина в Токіо. Я просив її приїхати в Україну, але цього поки не сталося. Вона каже: «Коли я бачу людей, засмучених війною, мені теж стає сумно». Я хотів би, щоб вона познайомилася з українським народом, який, попри біль і смуток, пліч-о-пліч важко працює, щоб подолати ворога, прискорити перемогу та розбудувати свою країну...

Мої батьки з розумінням ставляться до мого перебування в Україні.

На жаль, у мене немає дітей. Правда, (Такаші посміхається – авт.) друг із капеланського батальйону «Маріуполь» знайшов у Лимані цуценя-сироту і довірив мені його виховувати. Я би хотів колись забрати його до Японії і познайомити з моїми батьками та друзями.

- Я чула, ви почали вивчати українську мову. Це правда? Яке перше українське слово вивчили?

- Так, це правда, я почав вивчати українську мову. Думаю, першим словом, яке я вивчив, було «добридень». Я мав би почати вчити її раніше. Але в березні минулого року я почав вивчати англійську, тому що чоловік, який віз мене від румунського кордону до Києва, порекомендував мені програму-перекладач для мого смартфона. Він сказав: «Я не розмовляю англійською. Давайте використаємо цю програму, щоб поговорити».

В Україні, розвиненій ІТ-країні, я повірив йому на слово і після цього покладався на програмне забезпечення для перекладу.

Існує також питання, якою мовою тут розмовляти - українською чи російською. На заході, у Львові, було помітно, що люди не люблять російську мову. Однак на сході більшість людей регулярно вживають російську мову, оскільки це мова, якою вони користувалися протягом тривалого часу. Але я почав наразі вивчати українську.

ЗАКЛИК ДО ВСЬОГО СВІТУ: ТРЕБА ЗУПИНИТИ ВІЙНУ

- Що ви побажали б Україні й українцям сьогодні?

- Я знав одного солдата, який колись був членом капеланського батальйону «Маріуполь», який загинув під час боїв у Бахмуті минулого місяця. Я провів з ним кілька місяців на складі в Запоріжжі, завантажуючи і розвантажуючи гуманітарну допомогу. Він був доброзичливою людиною, і я пам'ятаю, як ми з ним жартували і перевозили велику кількість картоплі. У мене на комп'ютері досі зберігається відео, на якому я беру у нього інтерв'ю під час перерви, коли він їв чашку японської локшини рамен.

Я був шокований раптовою звісткою про його смерть і відвідав його могилу минулого тижня разом з колегами. Я хотів би побажати, щоб його смерть не була марною і щоб в Україні настав повний мир.

Є ще одна група людей, яким я хотів би висловити свої побажання.

Це сім'ї, які вижили в підвалах металургійного комбінату «Азовсталь» у  Маріуполі.

Знаю, що батько однієї маленької дитини, якій тоді було лише пів року, став бійцем «Азову» і воював до кінця. Він отримав важке поранення в ногу і досі перебуває в полоні російської армії. Його дружина виїхала з дитиною до Німеччини і чекає на возз'єднання з чоловіком.

Я хочу сказати таким українцям: «Не втрачайте надії!»

Водночас я хочу звернутися із закликом до всього світу: «Що б ви зробили, якби ракета несподівано влучила в житловий квартал і вбила дворічну дитину? Що б ви зробили, якби стався напад на лікарню і загинуло дводенне немовля? Що б ви зробили, якби це сталося в Токіо, в Нью-Йорку, в Лондоні, в Парижі?»

Зараз настав час для керівників усіх міжнародних організацій підняти свої дупи і приїхати до Москви. І заявити: «Ми не підемо звідси, поки Росія не виведе всі свої війська з України!»

Олена Колгушева, Укрінформ