Арктичний рейнджер у Бахмуті

«Ви, українці, показали світові приклад єднання. І це передається далі», – Олівер, військовослужбовець Інтернаціонального легіону оборони України 

Інтернаціональний легіон оборони України зібрав у своїх лавах дійсно унікальних людей. Олівер – громадянин Швеції. Але частина його родини – з Естонії. До широкомасштабного вторгнення він працював менеджером у пекарні. Вільний час присвячував родині та музичній групі. Чоловік активно спостерігав за подіями російсько-української війни і готувався сказати своє вагоме слово у випадку «якщо». «Якщо» настало 24 лютого 2022 року, якраз на День Незалежності другої Батьківщини Олівера – Естонії. Справжній вікінг оцінив це, зокрема, і як свою особисту образу та виклик. Адже так не повинно відбуватися в сучасному цивілізованому світі. Заздалегідь обдумане та підготовлене рішення було прийняте миттєво.

За спиною героя пів десятка успішних місій у різних країнах, безцінний командирський та бойовий досвід і дуже серйозна військова спеціалізація. А головне – велике щире серце, незламна воля та здатність навіть після влучання декількох уламків ворожого снаряда успішно завершити завдання. На відвазі, досвіді й холоднокровності таких людей тримаються цілі підрозділи у найважчих обставинах тривалих пекельних боїв. Сьогодні Олівер воює за перемогу України.

– Розкажіть про свою професію і захоплення до цієї війни.

– Я працював менеджером у пекарні в Швеції. Свою військову кар’єру завершив вісім років тому. Займався випіканням хліба, був керівником відповідного відділу в пекарні. Граю в дез-метал гурті. Це моє хобі. Також, звісно, займаюся своїми дітьми. Вони вже досить дорослі, найменшому 17 років, але ви знаєте: малі діти – малі клопоти, великі діти – великі клопоти.

– Розкажіть, будь ласка, про свій попередній військовий досвід.

– Я служив на різних  посадах у шведській армії з 1996 року. Пройшов підготовку за спеціальністю арктичного рейнджера. Моїм головним завданням була робота у складі протитанкового підрозділу: переміщення по місцевості та ураження ворожих танків. Брав участь у кількох місіях: Косово, Македонія, Афганістан, а також коротка місія в Ліберії.

– У Вас дуже серйозний бойовий досвід. Ви розуміли ризики війни. Чому вирішили їхати в Україну?

– Мене підштовхнула до цього моя сімейна історія. 24 лютого, день, коли почалася війна (про яку всі говорили, що вона не почнеться), – це День Незалежності Естонії. Значна частина моєї родини з цієї країни. Це свято для нас важливе. Це було досить дивно, бо ми збиралися святкувати День Незалежності у той самий день, коли Росія вторглася в Україну. Ще до цього я сказав своїй сім’ї, що, якщо війна таки почнеться, я мушу поїхати. Тому вони знали, що цей процес уже був запущений.

– Як відреагувала сім’я на таке складне рішення?

– Дружина була засмучена, звісно ж. Але вона вже звикла, що у певні періоди життя я був за кордоном. Вона думала, що ця війна буде трохи схожа на попередні місії. Тому на початку  прийняла мій вибір, хоч і не була надто щаслива з нього. Що стосується моїх синів, то вони зрозуміли мене. Вони ще досить юні, та все ж.  Сьогодні вони пишаються мною, а тоді, на початку, ми з ними досить багато говорили на ці теми, коли я вже приїхав до України. Вони казали: «Так, судячи з того, що показують по телебаченню, справи не дуже добрі. Бережися!» Звичайно, сини не хотіли, щоб я загинув, але вони усвідомлюють ризик.

– Розкажіть про свій військовий досвід в Україні.

– Спершу я потрапив до Посольства України у Швеції. Тоді, згідно з інструкціями, наданими посольством, я відправився до Польщі, і згодом добрався до навчального центру Легіону. Пізніше ми переїхали з заходу України на північ, і там уже проходили навчання спільно з першим батальйоном. Потім нас відправили в Харківську область. У жовтні я на один місяць поїхав додому через сімейні причини, а коли повернувся, мене запитали, чи хочу я приєднатися до свого попереднього батальйону. Отже, від листопада  по теперішній час я там і знаходжуся.

– Що було найважче і найскладніше в бойових ситуаціях?

– Всі, хто був у бою, знають, що бойові дії – це хаос. Тобі потрібно самому зібрати всю інформацію, а буває, що інформації немає взагалі. Деколи треба приймати власні рішення. А може статися так, що біля тебе будуть поранені, і треба буде надати їм допомогу. Доводиться бачити, як ранять твоїх побратимів. Ти намагаєшся їх «залатати» і витягнути звідти. Це, мабуть, найважче. Ну і те, звичайно, що дехто з наших братів і сестер таки загинув.

– Чи бажаєте розповісти про когось із побратимів – тих, хто зараз воює, або тих, хто загинув?

– Всі хлопці, з якими я тут працював, спершу  були просто незнайомі для мене люди. А через тиждень ви вже наче сім’я один для одного. Тобі достеменно відомо, за яку футбольну команду вболіває твій товариш, чому він не п’є каву, і як він спить. Ти знаєш про цю людину все. Ви дуже швидко стаєте братами і сестрами один для одного, і це вражає. Ви розумієте сильні та слабкі сторони один одного: що людині вдається добре, а в чому їй потрібно допомогти. І ви допомагаєте один одному зберігати порядок у підрозділі, підтримуєте чим потрібно. Все це стосується і загиблих побратимів. Всі вони були чудовими солдатами. Я пишаюся тим, що служив із ними. І я сподіваюся зустрітися з ними всіма у Вальгаллі.

– Що Ви можете сказати про ворога? І чи можете порівняти його з противником, з яким доводилося стикатися під час Вашої минулої військової служби?

– Так, стосовно однієї місії я можу зробити таке порівняння. Це було в Косові у 1999 році, коли ми переймали контроль над Косовом для міжнародної адміністрації ООН. Ми там зіткнулися з армією Югославії. У них була подібна тактика, схожі підходи до ведення війни і загалом подібне мислення. Але на цьому подібності закінчуються. У нашій війні дуже велика роль артилерії. Росіяни, яких ми бачимо навпроти – сподіваюсь, для них це останній раз, коли вони нас бачать, – якщо вони близько, ми вирішуємо це питання самі, якщо далеко – викликаємо контрбатарейний вогонь з нашого боку.

Також протягом кількох останніх місяців я звернув увагу на те, що нам протистоять дещо кращі російські підрозділи, ніж раніше. Вони більш мотивовані. Звичайно, простіше розповідати, що наш ворог слабкий і так далі, але ніколи не можна недооцінювати противника. Використовуйте їхні слабкості, але постійно аналізуйте, що вони роблять, як, коли і чому.

– Можливості ворожої артилерії відчули на собі багато людей. Чи були у Вас зіткнення з російською піхотою або бронетехнікою у ближньому бою? Які висновки Ви для себе зробили про їхні сильні і слабкі сторони?

– В режимі вогню прямим наведенням їхні танки і БМП працюють професійно. А от взаємодія з піхотою у них не настільки добра, і це мене дуже тішить. Вони посилають піхоту попереду себе, і насправді нам це вигідно. Загалом взаємодія між піхотою і механізованими підрозділами у них не дуже налагоджена.

Але танки – це небезпечні «звірі», і якщо проти вас працює навчений танковий екіпаж, вам краще залягти та зосередитися на тому, щоб його знищити. Власне це теж певною мірою змінилося: у попередні місяці екіпажі чимало разів керували своїми танками вкрай безрозсудно. Було кілька ситуацій, коли дивишся і думаєш: нащо ти це робиш, ти ж знаєш, що тебе уб’ють. Та все ж, коли по тобі працює танк, стає не до жартів. Геть не смішно стає.

– Чи доводилося при штурмових операціях, при звільненні територій або в інших ситуаціях бути свідком того, що залишали після себе росіяни?

– Коли ми заходили у прифронтові села, там не було людей. Очевидно, всіх або вивезли звідти, або ж вони загинули. У селах трохи подалі, за кілька кілометрів від лінії фронту, живуть тільки літні люди.

Російська техніка? Згорілу російську техніку можна побачити всюди. Це просто фантастика. Деколи зустрічаємо і повністю функціональну техніку, яку вони залишили при відступі. І, звичайно, окопи, сухі пайки, залишені боєприпаси. Коли ми заходили в окопи,  бачили все, що вони там залишили… Я розумію, що окопне життя – це невесело, але, мабуть, їхні офіцери не розповіли їм, що в окопах, взагалі-то, треба прибирати...

Ще один момент – трупи. Російські трупи зазвичай залишаються у прифронтових селах. Росіянам  це насправді байдуже, вони не забирають трупи своїх бійців. Бувало, ми кілька разів підбирали псів, які гризли ці трупи. Тварини залишилися там самі, без їжі...

– Що можете сказати зі свого досвіду про те, як російські окупанти користуються мінами і вибухівкою?

– Так, вони використовують міни. Також гранати (зазвичай Ф-1) у якості розтяжок. Але найбільш поширеними є міни типу МОН, які ми бачили у багатьох операціях. Коли ми захоплюємо ворожі позиції, ми намагаємось пройти їх якомога швидше, щоб вони не встигли їх замінувати. До цих пір нам щастило, ми не натрапляли на міни. Коли пересуваємось по дорозі чи у лісі, посилаємо вперед саперів для прочистки шляху. І йдемо за ними слід у слід, щоб було безпечніше, бо можна натрапити і на протитанкову міну, і на протипіхотну, звісно ж.

Розуміння важливості мінної безпеки я вперше отримав на війні в Косові. Там було безліч мін. Місцеві жителі використовували розтяжки з ручних гранат для захисту своїх осель. Ти вже розумієш, що не варто висувати шухляди з шафи до того, як усе перевірив. З цими речами треба просто бути обережним.

– Це абсолютно правильно, що Ви попереджаєте нас, що ворог залишається небезпечним. Та все-таки Ваш досвід успішного наступу й оборони свідчить про те, що Ви з Вашими товаришами змогли бути сильнішими. Як Вам це вдавалося?

– Чітка ціль, чітка мета, яку потрібно досягти. І вогнева потужність кожного солдата. У ближньому бою наші вороги не настільки влучні. Зазвичай, коли ми наступаємо, вони відходять. Вони бояться ближнього бою. Коли я говорю про ближній бій, я маю на увазі відстань, наприклад, 50 м. Вони не дуже підготовані до цього. Ми це використовуємо, тиснемо і ще раз тиснемо. Також потрібна агресія, без сумніву. Наступати потрібно агресивно, але при цьому кожен має розуміти, що він робить. Агресія повинна бути контрольована. Це не якась безумна біганина.

– Розкажіть про Вашу найгарячішу сутичку в ближньому бою.

– Це було кілька місяців тому. Я був у групі вогневої підтримки для двох штурмових груп, які мали зайняти ворожі вогневі позиції і відтіснити противника назад у посадку. Цілий ранок по нас вели постійний вогонь два танки і одна «Рапіра», а також зі сторони посадки по нас стріляли російські солдати. Тож ми стріляли в ту посадку, мабуть, з усього, що у нас було: 40 мм гранати з гранатометів, РПГ, АТ4, гвинтівки 5,56 мм, кулемети 7,62 мм. Ми добряче прочесали цю лісосмугу і притиснули противника до землі. Коли ми пішли звідти, було досить тихо. В той час наші штурмовики вибили росіян з їхніх позицій. Того дня ми досягли  мети. Але ми втратили кількох хлопців.

– Розкажіть, будь ласка, про своє нещодавнє поранення.

– Нашим завданням було евакуювати одного з наших хлопців із окопів. Це була траншея довжиною 200 метрів. Ми ушістьох несли одного пораненого. В траншеї було по коліно води, також там було багато інших перешкод. Тож на ці 200 метрів ми витратили годину, а може й більше. Коли ми дійшли до кінця траншеї, нам треба було рухатися далі, до евакуаційної дороги. Перш за все ми спробували знайти укриття. Там був знищений танк, за яким ми зайняли укриття, щоб трохи перепочити перед останнім ривком до точки евакуації. Як тільки ми почали рух і пройшли, може, метрів десять, по нас щось прилетіло. – Мабуть, це відпрацював танк. Мені влучило в шолом, а інший уламок розітнув плече. Пошкоджені лише м’які тканини, але площа поранення досить велика.

– Що відбувалося далі? Як евакуювали вже Вас? Як Ви надали собі допомогу?

– У нас було декілька поранених від того обстрілу. В момент влучання один із нас йшов попереду зі зброєю у дозорі, а інші несли ноші з пораненим. Коли відбулося влучання і я усвідомив, що поранений, я закричав: «Поранений! Поранений!». Дозорний уже зайняв укриття і відгукнувся: «Йди до мене! До мене!» Це тактично правильний варіант дій у таких ситуаціях. Треба вивести себе з-під вогню. У тебе може бути стрес, контузія, ти можеш не розуміти, де знаходишся, або можеш панікувати. Тому дуже добре, якщо в такий момент хтось підкаже тобі: «Йди сюди!» Я підійшов до нього, він спробував накласти мені турнікет, але поранення було надто високо. Потім ми оглянули мою голову, яка була загалом в порядку, і я одягнув свій шолом. Тоді підійшов ще один наш хлопець. Ми наклали на нього турнікет. І так далі, один за одним. Тоді той боєць, який перебував в укритті і не був поранений, відправив нас на точку евакуації. Я з іще одним товаришем, який міг ходити, пішли туди і там зачекали, поки евакуаційний транспорт перевезе решту хлопців поближче.

– Чи вдалося евакуювати пораненого, за яким вирушили на завдання?

– Так, він зараз у госпіталі. З ним усе нормально. Він сильна людина.

– Ми раніше спілкувалися з Вашим побратимом Геннадієм. Що можете розповісти про нього з досвіду роботи в одній команді?

– У нас була невеличка група трохи старших людей – Гена, Джонні і я. Зазвичай ми з Геною прокидалися трохи раніше і йшли пити каву (він завжди додавав у неї багато згущонки), спілкувалися і відпочивали. Він спокійний хлопець. І має чітке розуміння, чому він тут. Пригадую один епізод: нас вивозили з бою на БТР, дорога була вибоїста, мене підкидало і я міг у будь-який момент звалитися з БТР. Але він схопив і втримав мене. Завдяки йому я не впав.

– Які Ваші плани на найближче майбутнє?

– Сподіваюся на швидке одужання. Потім беру коротку відпустку і повертаюся назад до свого підрозділу.

– Де Ви берете сили повертатися до бойових дій навіть за таких обставин?

– Це все мої друзі. Вони – моя сім’я. Я навіть не роздумую на цю тему. Я не можу себе жаліти через те, що я поранений, коли знаю, що мої друзі, моя сім’я, воюють далі. Так, це дає мені сили. Ну і, знаєте, ми вперті. Я маю естонське коріння, а естонці вперті (хтось може навіть назвати це дурістю). І шведський спокій, звичайно. Ми спокійні, але коли вже щось вирішили, то робимо це.

– За що воюєте особисто Ви, в першу чергу?

– За перемогу України.

– Чи знаєте інших побратимів-співвітчизників у цій війні?

Так. Ми підтримуємо зв’язок між собою, обмінюємося новинами. Це і мої друзі-шведи, з деякими з них я служив раніше, і деякі естонці. Ми розповідаємо один одному про те, що відбувається. Загалом я маю непогане уявлення про те, хто де зараз знаходиться.

– Як Вас зустрічають під час відпусток удома?

З повагою, звичайно. Вони розуміють, навіщо я це роблю. Всім дуже цікаво, як тут усе відбувається. Але зі свого попереднього досвіду я знаю, що деколи навіть не варто розповідати в деталях про все, що ми робимо. Достатньо сказати, що все нормально чи не дуже добре, або що все йде згідно з планом. Люди хочуть знати, звісно ж.

Багато з моїх давніх армійських друзів питають, як у мене справи, як я почуваюся, адже мені скоро п’ятдесят… Та перестаньте! Ставайте хоч двадцятеро проти мене, я ще ого-го! Фізичні дані у мене на рівні. Ми треновані, з фізичною витривалістю проблем немає. Що стосується психологічної стійкості, то деколи дуже добре мати суміш молодих і більш зрілих бійців. Досвід старших і креативні ідеї молодих («А давайте спробуємо отак!») разом дають дуже добрий результат.

Так, людям вдома цікаво знати. Я, мабуть, за кілька тижнів поїду до Швеції. Там всі підтримують Україну. В центрі нашого міста встановили чи не найбільший прапор України. Людям не байдуже, багато хто допомагає як волонтери. Багато шведів приїхали сюди. Ви, українці, показали світові приклад єднання. І це передається далі. Ти бачиш, як люди об’єднуються навколо єдиної мети, просто щоб допомогти чимось. І це надихає. Від цього в мене мороз по шкірі.

– Що найбільше вразило Вас в Україні з невійськових моментів?

– Дві речі. Першу я вже згадав: те, як українці можуть об’єднуватися і діяти разом як один кулак. Ну і друга річ – це, звісно, ваше пиво.

– Зараз Бахмут – одна з найгарячіших точок, і Ви, власне, приїхали звідти, з самого пекла бойових дій. Які особливості боїв за це місто безпосередньо в ці дні?

– Там жорсткі бої. Жорсткі, інтенсивні, цілодобові бої. Масивний вогонь артилерії, кулеметів, ракетні обстріли. Це позиційні бої, оборона і наступ на позиції. Інтенсивність дуже висока. І ціна висока теж, звичайно. Я не буду говорити про відсотки, яке співвідношення вбитих росіян до вбитих українців. Але росіяни несуть там величезні втрати. Величезні. Та наші втрати теж великі. Та у нас теж є втрати. Але нам треба триматися, і ми можемо триматися. Потрібно надсилати додаткові сили, проводити ротацію військ – як це й було раніше. Україна робить це вже вісім місяців. Вісім місяців, на хвилинку! Це вражає. Та все ж противник продовжує наступати, використовує бронетехніку. Зараз вони чекають, коли ґрунт підсохне, і тоді, можливо, зможуть активніше застосовувати танки та механізовану піхоту. Але я все ж не уявляю, як вони зможуть захопити все місто.

– Чи маєте бажання порадити щось нещодавно призваним військовослужбовцям, які невдовзі потраплять у район виконання бойових завдань?

– Так. По-перше, серйозно ставтеся до медичної підготовки. Я знаю, що багато з тих, хто приїжджає сюди, вже мають добрий рівень медичної підготовки зі своєї попередньої служби. Але будьте уважними під час тренувань з медицини і надання першої допомоги.

Також зараз починається теплий сезон, тому дбайте про свої ноги. Вони будуть намокати, смердіти, і так далі. Але ви маєте стежити за ногами, бо нам, солдатам, потрібні дві речі: повний шлунок і здорові ноги. З їжею тут проблем немає. Отже, потурбуйтеся про хороше взуття, і стежте за своїми ногами.

– Ви зі скандинавської країни. Відчуваєте в собі дух вікінга?

– Авжеж! Це поле бою нам давно відоме. Останній раз скандинави і слов’яни жили тут разом тисячу років тому у києво-руській державі. Поєднайте вікінга з козаком – отримаєте вибухову суміш!

– Чи бажаєте передати комусь вітання?

– Хочу передати вітання всім, хто підтримував мене під час мого перебування тут. Українці, дякую за вашу гостинність, яку ви продемонстрували мені в багатьох ситуаціях! Мої бойові побратими, ви – найкращі! Брати по зброї, дякую вам усім!

Також хочу подякувати своїй сім’ї. Ви сильніші за мене. Дякую вам!

Володимир ПАТОЛА

Переклад – Олександр ГОРАЛЬ

Фото з архіву Олівера

Попередні публікації циклу читайте тут:

 "Україна зараз воює за весь світ", - медик-доброволець з Нової Зеландії (позивний «Ківі»)

Геннадій, військовослужбовець Інтернаціонального легіону оборони України: Оцінювати російських окупантів буде експерт моргу. Наша справа – їх просто убити

«Найкоротша відстань до ворога у мене була пів метра», – Олександр, позивний «Механік»

Майкл, боєць Інтернаціонального легіону оборони України:  Без страху не буває сміливості