Поїхав евакуювати родину з Маріуполя і став заручником

Журналістам у Відні та делегаціям в ОБСЄ розповіли про захоплення Росією у заручники українських цивільних осіб

Одним з найпоширеніших злочинів, які чинить російська окупаційна армія в Україні, є свавільні затримання та взяття у заручники цивільного населення. Відповідно до норм міжнародного права, такі дії становлять, щонайменше, воєнний злочин. А зважаючи на масштабність та систематичність практики депортації українців у спеціальні місця утримання, мова може йти й про вчинення злочину проти людяності, що є ще більш тяжким міжнародним злочином.

Особливо масово це практикувалося на південному сході України, а також у Київській, Чернігівській, Сумській і Харківській областях, які потрапили під окупацію в перші тижні повномасштабного вторгнення. Цивільні затримувалися безпідставно, свавільно, часто навіть без пояснення причин – на блокпості чи на вулиці, у пункті "фільтрації" чи ж просто у власних помешканнях. Декого згодом, після допитів та побиття, відпускали, однак більшість було вивезено на територію РФ. Як, зокрема, нашого колегу, кореспондента "УНІАН" Дмитра Хилюка, якого окупанти разом з батьком схопили на вулиці у рідних Козаровичах на Київщині – 75-літньому чоловіку пощастило і його все ж відпустили, однак син-журналіст досі перебуває в полоні, у невідомому місці утримання десь на території РФ.

Скільки таких простих цивільних людей, захоплених загарбниками, – наразі достеменно невідомо, оскільки інформацію про утримуваних цивільних осіб Росія нікому не надає. Медійна ініціатива за права людини (МІПЛ), яка займається розслідуванням російських воєнних злочинів, зокрема насильницьких зникнень, станом на початок квітня 2023 року ідентифікувала 948 цивільних заручників, яких утримують в РФ і на окупованих територіях. Однак, як підкреслюють в Ініціативі, їхня фактична кількість "може бути у 5-7 разів більшою».

На підставі звернень родичів, чиїх рідних та близьких затримали російські військові, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець оцінює цю кількість у близько 20 тис. осіб. А після звільнення окупованих територій, за його прогнозами, вона може виявитися ще більшою.

Цивільних заручників утримують на окупованих територіях України та в самій Російській Федерації, їх весь час переміщують, у тому числі вглиб РФ. Також МІПЛ зафіксувала випадки, коли людей утримували на території Білорусі – у фільтраційному таборі у містечку Наровля неподалік від українського кордону. На підставі свідчень колишніх бранців, МІПЛ розробила інтерактивну карту місць, де РФ утримувала або досі утримує цивільних заручників та військовополонених – понад 100 пунктів, від Донеччини та Херсонщини й до Іркутської області.

Попри їх статус некомбатантів, до затриманих цивільних осіб загарбники ставляться так, як і до українських військовополонених, з якими їх разом часто й утримують – психологічне та фізичне насильство є нормою.

Ця важлива тема свавільних затримань та захоплення у заручники українських цивільних осіб минулої п’ятниці стала об’єктом уваги у штаб-квартирі ОБСЄ у Відні, де місії України, ЄС та США спільно з МІПЛ провели закритий захід "Зниклі в окупації: де Росія утримує українських бранців". Делегації країн-учасниць могли ознайомитися з картою місць утримання Росією українських цивільних заручників та заслухати свідчення самих постраждалих, зокрема, колишнього заручника В’ячеслава Завального, який був схоплений окупантами під час спроби евакуювати свою родину з Маріуполя у березні минулого року.

Безпосередньо перед заходом у Гофбурзі колишній бранець, який провів у російському полоні 10 місяців, поділився своєю історією на зустрічі з журналістами у будівлі української місії при ОБСЄ.

ЗАТРИМАННЯ НА БЛОК-ПОСТУ, ПОБИТТЯ ТА ІМІТАЦІЯ РОЗСТРІЛУ

"У день повномасштабного вторгнення РФ моя сім’я знаходилася у Маріуполі, я був у Києві. Зв'язок з Маріуполем зник 4 березня. У ЗМІ почали з‘являтися повідомлення про страшні руйнування та бойові дії, які перемістилися у центр міста. 5 березня моєму сину виповнилося 7 років. Свій день народження він відзначив у підвалі власного будинку під обстрілами. Я був вимушений взяти машину і поїхати за ними, щоб їх евакуювати", – розпочав свою історію 53-річний В’ячеслав Завальний, інженер за професією, який працював у боулінг-клубі.

На той час російську армію зупинили в районі Оріхова Запорізької області, десь за 200 км від Маріуполя. У цьому районі точилися бойові дії, і цивільних людей не пропускали на виїзд у бік зайнятих росіянами територій з міркувань безпеки. Через це В’ячеславу довелося близько двох тижнів чекати у Запоріжжі. Він моніторив Телеграм-канали і бачив, що його район у Маріуполі вже "був повністю зруйнований". В один із днів на зв'язок вийшла дружина – їй вдалося зарядити телефон від генератора і піднятися туди, де було мобільне покриття. Наступного дня, 22 березня, чоловіку "вдалося прорватися через лінію розмежування", щоправда, відразу потрапивши під обстріл.

Коли він проїхав близько 50 км, на блокпосту росіян його затримали. За словами інженера, підозри викликав, зокрема, його вік – у свої на той час 52 роки зовнішньо він виглядав значно молодше. Крім того, російські військові знайшли у його телефоні карту бойових дій – одну з тих картинок, які публікувалися у Телеграмі й які люди відслідковували та пересилали одне одному, щоб краще розуміти, де конкретно відбуваються бої.

"Ті солдати, які мене спочатку охороняли, не проявляли агресії, просто чекали. Коли приїхали офіцери, то все стало по-іншому – розпочався суворий допит. Вони підозрювали, що я є українським розвідником, – розповів Завальний. – Біля моєї голови стріляли з пістолета, потім пістолетом розбили лице, також стріляли біля ніг. Вимагали, щоб я написав якесь зізнання".

Потім його разом з іншими затриманими цивільними відправили "копати собі могилу та готуватися до розстрілу".

"Це було інсценування, нас не розстріляли. Але одній людині, яка рила собі могилу, прострілили ногу. Вони дуже шкодували, що не можуть нас одразу розстріляти через якийсь наказ", – зазначив чоловік.

Після цього свавільно затримані цивільні провели близько трьох днів у підвалі, в очікуванні, поки їх "перевезуть кудись далі" . За весь цей час їх лише один раз погодували і дали воду.

Але особливо тяжко було двом українським солдатам, які, переодягнувшись у цивільний одяг, намагалися вийти з оточення – "їх били всю ніч".

ДОПИТ "СХОЖОГО НА УКРАЇНСЬКОГО ОФІЦЕРА" ЦИВІЛЬНОГО У МЕЛІТОПОЛІ

Після цього В’ячеслава разом із ще трьома чоловіками, зі зв’язаними руками та зав’язаними очима, запакували у пікап і перевезли на нове місце "для допитів". Як виявилося згодом, це був уже окупований росіянами Мелітополь.

"По приїзду нас побили. Ті особисті речі, які були, забрали. Потім нас виводили на допити, з кожним говорили окремо. Я попросив подзвонити своїй дружині, щоб сказати, що я, скоріше за все, не приїду. Вони дозволили мені це зробити – хотіли дізнатися, куди я подзвоню насправді. Адже у них була підозра, що я шпигун, і таким чином вони намагалися знайти хоч якусь зачіпку, щоб упевнитися у цих підозрах".

Весь цей час затримані лежали на підлозі, до туалету виводили із зав’язаними очима.

При цьому росіяни були підготовлені до допитів та перевірки захоплених українців. Кожного затриманого вони "проганяли" через наявні у них бази МВС України на предмет служби у Збройних Силах, виданої зброї тощо.

"У моєму випадку це їх ще більше засмутило та викликало ще більше підозр. Адже я їм зовнішньо чомусь дуже здавався українським офіцером, а по всіх цих базах за мною нічого не значилося, я не служив в армії", – повідомив Завальний.

За його словами, він наполегливо закликав росіян відпустити його, щоб евакуювати сім’ю, яка знаходилася під обстрілами у Маріуполі.

"Вони мені сказали: "Ви, скоріш за все, поїдете на обмін". Усі подальші місяці, знаходячись у тюрмі в Росії, я постійно згадував цю фразу", – зазначив Завальний.

ОЛЕНІВКА ТА "ПОСАДКА ЕЛОЧКОЙ" НА ШЛЯХУ "НА ОБМІН"

З Мелітополя затриманих цивільних – а разом із В’ячеславом їх було вже близько 25 осіб – було перевезено в колонію в Оленівці під Донецьком, яку окупанти перетворили на фільтраційний табір.

 "Там ми були у бараку разом з військовослужбовцями. Розмежування ніякого не було. Можна було визначити: якщо цивільний – то у цивільному одязі, якщо військові, які потрапили у полон у результаті бойових дій, – то у формі".

В Оленівці чоловік провів два тижні. Як він розповів, за цей час фільтраційний табір значно розрісся: якщо на момент прибуття там було десь із 600 людей, то при залишенні – вже близько 2 тисяч.

"Там я пробув два тижні. Потім приїхали машини, з’явився російський офіцер, без знаків розрізнення, у балаклаві. Він сказав, що ми поїдемо на обмін. І повіз першу партію зі 100 людей з бараку, де я знаходився. Ми опинилися у другій партії. Це було 15 квітня".

Забігаючи наперед, слід зазначити, що ні на який "обмін" тоді з Оленівки нікого не везли. "Коли я повернувся, то розшукав сім’ї тих людей, які були зі мною в Оленівці та поїхали у тій першій партії зі 100 осіб. Вони виявилися у Воронежі, Таганрозі, по всій території РФ", – зазначить пізніше у розмові з журналістами колишній бранець.

Тоді ж, у квітні, "на обмін" чоловіків перевозили у вантажівці, розсадивши їх на полу в особливий спосіб.

"Мені сказали, що для нашої ж безпеки, щоб ми спокійно доїхали, нам треба сісти у машину особливим чином. Я потім дізнався – у НКВД це називалося "посадка елочкой". Усі сідають у кузов вантажівки, кожному наступному руки просуваються під пахви і потім на них надіваються наручники. На кожній вибоїні наручники затягувалися, – розповів В’ячеслав. – Ми їхали всю ніч і вранці опинилися на аеродромі. Наручники з моєї руки знімали хвилин тридцять, тому що вони так сильно затягнулися. Свої природні потреби люди справляли у машині, сидячи на підлозі. Протягом усієї поїздки стояв дикий крик. Особливо важко було тим, які сиділи на початку кузова, тому що уся маса людей з’їжджала на них".

На аеродромі бранцям зав’язали очі скотчем і завантажили у транспортний літак. Через кілька годин льоту їх вивантажили та одразу запакували в автозаки, якими доставили в російську тюрму – Курське СІЗО №1.

ТОРТУРИ У КУРСЬКОМУ СІЗО ТА БОЖЕВІЛЬНИЙ СЛІДЧИЙ

"За традицією цього закладу, нас одразу побили на так званій "прийомці". Цього разу мені дуже повезло, бо коли виводили з камери, то мене хитнуло – чи то від втоми, чи хтось штовхнув, і я ударився головою об кут дверей. Було багато крові, і їм прийшлося мене перебинтувати. Таким чином, мене не били. Усіх інших – до ранку. Було видно, що люди, які нас били, вживали алкоголь, від них ішов перегар".

За словами В’ячеслава, до цивільних заручників з України адміністрація СІЗО ставилася інакше, ніж до утримуваних там кримінальних в’язнів, які могли переміщуватися і до яких приходили адвокати.

"З нами поводилися по-іншому. У нас проходили перевірки, вранці та ввечері, коли нас виводили в коридор та били. У моїй камері був чоловік, цивільний з Волновахи, яка так само постраждала, як і Маріуполь, її просто не існує. Внаслідок бойових дій у нього загинули усі рідні. Коли його затримали, то він навіть не встиг поховати свого племінника, тіло залишилося десь удома. Це була добродушна проста цивільна людина. І кожного разу, коли вони його виводили у коридор і влаштовували побиття, то він просто не міг стриматися… у нього текло по ногах. Також вони використовували собаку і підтравлювали її, декого вона кусала".

У колонії бранці здали зразки нігтів та волосся, як їм було сказано, на аналіз ДНК. В очікуванні своєї черги на "процедури" та численні допити вони знаходилися у нестерпній позі – на колінах, з руками у наручниках за спиною.

"В один із днів нас у наручниках вивезли у слідчий комітет, приїжджала військова поліція. Мене вразило те, що у кабінеті слідчого були бюст та портрет Сталіна. Наприкінці допиту мені почало здаватися, що я розмовляю з божевільною людиною – він говорив, що ми будемо розбивати ваші міста та стирати їх, допоки ви не підкоритеся", – розказав Завальний.

За його словами, слідчий на ім’я Валерій Донецький "написав в епістолярному жанрі мою історію" і дав її підписати. При цьому підписував її В’ячеслав Завальний у якості свідка.

"Вони все ще, напевно, самі не знали, що буде з нами, оскільки це були перші півтора місяці війни, і все пішло не за планами Росії. І вони намагалися вселяти нам надію, що нас обміняють, відпустять, і що ми нікому не потрібні. Але, звичайно, після переїзду, тортур і цієї "прийомки" в Курську я вже нічому не вірив".

КОЛОНІЯ У ТУЛЬСЬКІЙ ОБЛАСТІ ТА 33 ЗЕРНЯТКА ГРЕЧАНОЇ КАШІ

І не вірив він недаремно.

6 травня українських цивільних бранців, після чергових побоїв, вивезли на аеродром та перемістили в інше місце утримання – у виправну колонію у Тульській області.

"Ми приїхали, і все повторилося: нас знову побили і розкидали по камерах. У нашій камері було 24 людини. Усі – цивільні, окрім одного чоловіка. Це місце знаходиться у місті Донський Тульської області, "ИК-1", виправна колонія. Ми були в окремо розташованій будівлі на території великої колонії".

У цьому місці своєї розповіді колишній заручник акцентував увагу присутніх журналістів: "Я звертаю вашу увагу на назві цих тюрем, тому що у них є начальники, вони відомі. Я вважаю, що ці люди мають понести таке ж покарання, як понесли начальники концентраційних таборів після Другої світової війни".

Жодного зв’язку із зовнішнім світом незаконно утримувані українські цивільні не мали. І навіть не знали, який сьогодні день чи навіть час доби.

"Усе літо 2022 року нас морили голодом, насипали дуже мало їжі. Одного разу ми нарахували 33 зернятка гречаної каші. А чаю давали 50 грам чи й менше. Люди були виснажені, – розказав колишній бранець про жахливі умови в російській колонії. – Нас без жодного приводу виводили на вулицю та били. Ми проводили час стоячи, нам не дозволяли сидіти. Залежно від самодурства людини, яка була на зміні, залежала кількість присідань, які ми повинні були робити, інколи доходило до 3 тисяч".

Не краще була і ситуація з медичним забезпеченням. Так, у камері В’ячеслава був чоловік з газовою гангреною на ногах, йому давали сильні антибіотики.

"Тим, у кого були проблеми зі здоров’ям, треба було підніматися на другий поверх, коли їх виводили у медпункт. Дорогою до медпункту вони піддавалися побиттю. Назад – так само. Це називалося профілактика для здоров’я".

ПОВЕРНЕННЯ ПО ОБМІНУ І ПРОБЛЕМИ ЗВІЛЬНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ЗАРУЧНИКІВ

На переконання В’ячеслава Завального, вижити йому могло допомогти те, що він був фізично підготовлений, займався спортом. Вийти на волю та повернутися додому вдалося лише 8 січня 2023 року – внаслідок обміну.

"Моя сім’я самостійно виїжджала з окупованої території близько трьох тижнів. У них не було їжі, не було грошей, – додає він після завершення своєї історії, відповідаючи на питання журналістів про долю дружини та сина. – Зараз вони у Берліні. Ми досі не зустрілися. По "Скайпу" лише говоримо. Я не можу вільно проїхати, у нас війна".

"Вас відпустили?", – перепитують ще раз журналісти обставини звільнення.

"Вони (російська сторона – ред.)? Вони нікого не відпускають. Мене обміняли на російського військовополоненого. Ви маєте зрозуміти, що вони нікого просто так не відпустять", – відповідає колишній цивільний заручник.

І підкреслює, що він був саме заручником: "Я був на території РФ. Це тяжкий воєнний злочин – викрадення громадян України та переміщення їх на іншу територію. Для цього існує термін – заручник".

Відповідно до МІПЛ, українські цивільні заручники часто обвинувачуються формально в Росії у вчиненні "актів міжнародного тероризму", "державній зраді" та протидії "спеціальній військовій операції". Однак більшість з них утримуються навіть без висунення звинувачень, а інформацію щодо них Росія не надає ані їхнім родинам, ані Україні, ані міжнародним організаціям.

І в цьому полягає велика проблема. Адже відсутність будь-якого статусу у цивільних осіб, свавільно захоплених російськими військовими, ускладнює процес повернення їх додому. Правових механізмів їх звільнення практично не існує, оскільки ці люди взагалі не повинні були бути затримані.

Згідно з МІПЛ, деяких із цивільних заручників російська сторона перевдягає у військову форму та обмінює як ніби українських військовополонених на російських військовополонених. Інших цивільних просто обмінюють разом із військовими. Декого відпускають, так само без пояснення причини, як і затримують. Багатьом цивільним, які перебувають на окупованих територіях, після звільнення наказують виїхати з рідних населених пунктів.

"Щодо механізмів, то це складно, оскільки за міжнародним гуманітарним правом заборонено брати в полон цивільних осіб. Лише військовослужбовці можуть бути взяті. Тому міжнародне право і не передбачає чітких механізмів для звільнення цих людей. Бо вони мали б бути звільнені без будь-яких умов, оскільки їх взагалі заборонено брати в полон", – відповіла на пресконференції у Відні аналітикиня МІПЛ Любов Смачило на запитання кореспондента Укрінформу про можливі механізми звільнення цивільних осіб, затриманих російськими окупантами.

А як щодо ролі Червоного Хреста?

"Ми знаємо конкретні місця утримання в Росії. Ми попросили Червоний Хрест поїхати туди та відвідати ці місця. Але вони кажуть, що їм складно отримати доступ до цих місць, Росія не надає, – зазначила представниця МІПЛ. – Однак ми переконані, що Червоний Хрест має робити більший тиск на Росію з метою відвідування цих місць. Як уже згадував В’ячеслав, у цих місцях разом утримуються і цивільні особи, і військовополонені. Тому, відповідно до усталеної практики, Червоний Хрест може відвідувати такі місця. Інша справа, що коли росіяни й дають доступ Червоному Хресту, то вони в таких місцях ховають цивільних осіб, перед візитом просто переміщують їх в інші місця утримання чи в іншу будівлю, бо знають, що це заборонено щодо цивільних".

"Чи контактували з вами представники МКЧХ чи інших міжнародних організацій під час незаконного утримання?", – цікавлюся також у В’ячеслава Завального.

 "За усі 10 місяців – ні", – коротка відповідь чоловіка чітко характеризує всю "ефективність" зусиль МКЧХ, ООН та інших міжнародних організацій у питанні феномену українських цивільних заручників.

Василь Короткий, Відень