Великий Луг. Навіщо Козацька Атлантида постала з Каховського моря
Після злочину, скоєного на Каховській ГЕС, Великі Тіні минулого бачать, як їхні нащадки нищать ворога, що зазіхнув на їхню землю
Варварський терористичний акт, який вчинили російські нелюди, підірвавши греблю Каховської ГЕС, крім очевидних трагічних наслідків – для екології, затоплених територій, економіки, для людей та звірів – повернув Україні те, на що явно не розраховував ворог. З під товщі вод витеклого Каховського водосховища, мов козацька Атлантида, постав Великий Луг – унікальна місцина, що її було знищено та спаплюжено при будівництві найнижчої за течією Дніпра електростанції з т.зв. Дніпровського каскаду. Близько 400 квадратних кілометрів островів та берегів тоді було затоплено дніпровською водою, під нею зникли чисельні села та хутори з багатовіковою історією, вода поглинула та сховала церкви, цвинтарі та родючі землі, які в другій половині 15-го століття стали колискою запорозького козацтва.
Тепер питання: чи багато нинішніх українців знали про Великий Луг? Як виявилося, дуже мало. Так, ці два слова подеколи зустрічаються у фольклорі, але абсолютна більшість з нас і питання собі не ставили, як розшифровується це словосполучення. А тепер – ми дізнаємося про славне і величне минуле, яке свідомо і, як бачимо, не без успіху вороги знищували в народній пам’яті. Ну, щоб потім сказати «никакой Украины не было». А вона є, була і буде.
Як і для чого комуністи втопили батьківщину запорозького козацтва
Знаменитий український і радянський режисер та кінодраматург Олександр Довженко, який був свідком створення рукотворного Каховського моря, писав у своєму щоденнику, що насильно переселені мешканці Великого Лугу говорили: «наше нове море – наше нове горе». У кіноповісті «Поема про море», яку йому не судилося відтворити на екрані, Довженко писав сміливі, як на ті часи, і відверті слова: «Весь Дніпровський Низ, від Запоріжжя до Каховки, зразу став невпізнанним. Пішов під дніпровську воду великий Запорозький Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Все, що батькам і дідам віками здавалося красивим від перших дитячих років, - все щезло».
Грандіозні плани комуністів щодо електрифікації та програми зрошення, а також забезпечення водою Кримського півострова здійснювалися таким чином, що задля абстрактної ідеї загального щастя та добробуту з легкістю нехтувалося нормальним життям конкретних десятків тисяч людей, яких перетворили на вимушених переселенців, що втратили не тільки батьківські хати, але й могили дідів. Лише згадка про втоплене минуле, як холодний ранішній туман, іноді вставала над рукотворним прісноводним морем, щоб розтанути під променями нещадного сонця, яке більше нагадувало криваву зірку – символ комуністичної імперії.
Старший науковий співробітник Інституту географії НАНУ Іван Савчук у публікації для журналу «Локальна історія» наводить чотири завдання, які прагнуло вирішити керівництво СРСР, коли ухвалювало рішення про будівництво Каховського водосховища. Три з них – це збільшення зрошуваних земель, виробництво електроенергії та гарантоване судноплавство, аж із планами будівництва каналу до Азовського моря. Четвертий чинник був суто геостратегічним – у разі нападу на СРСР підрив гребель Дніпровського каскаду створював для наступаючих з заходу військ непрохідну для техніки смугу шириною у десятки кілометрів.
Додамо до цього переліку п’ятий пункт, як тепер виявляється, - чи не найголовніший. Забуття реальної історії України. Росіяни трудилися над цим ще з 17-го століття. Наприклад, абсолютна більшість українських гетьманів, не тільки не померли своєю смертю, ще й поховання були знищені. Аж 1962 року у румунському місці Галаці було знесено церкву, де був похований Іван Мазепа. У когось є сумнів у тому, що цей злочин було інспіровано радянським КДБ? Треба ж було утвердити у свідомості: «України не було і нема, її придумав Ленін»…
З плином часу та розвитком енергетики роль Каховської ГЕС (та й решти дніпровських ГЕС) у постачанні електроенергії суттєво знизилася, вона забезпечувала лише близько 5 відсотків від загального виробітку електроенергії в Україні, хоча і відігравала суттєву роль у балансуванні української енергосистеми.
Ідеї освоєння та зрошування нових земель також не були беззаперечними, позаяк під час будівництва водосховища та електростанції було знищено тисячі гектарів ріллі, 36 тис. гектарів сінокосів і лук, десятки сіл, в яких мешкало майже сорок тисяч осіб. Стосовно планів збільшити вилов риби, вирощувати бавовну та створити повноцінне судноплавство Дніпром у море – усі ці прожекти, тим чи іншим чином, не справдилися або були реалізовані у вкрай недоречний спосіб та зазнали повного або часткового фіаско.
Але своє найголовніше з радянського підходу завдання – геостратегічне, Каховська ГЕС, на жаль, виконала. Підрив греблі, що стримувала води Каховського моря, частково ускладнив наступ ЗСУ в операції зі звільнення окупованих територій, а також спровокував екологічну катастрофу, безпосередні та довготривалі наслідки якої складно переоцінити. Нащадки будівників комунізму під російськими прапорами вчинили злочин, внаслідок якого не лише загинуло чимало безневинних людей, але й штучно створився стан масштабного і довготривалого стихійного лиха.
Відродження через трагедію: Великий Луг - символ свободи для нащадків
Великий Луг вважається колискою запорізького козацтва, недарма в давнину казали: «Січ – мати, а Великий Луг – батько». Історія Великого Лугу, місцевості у Дніпровських плавнях, почалася з утворення Великолузької заплави, утвореною Дніпром та з часом заповненою річковими наносами. Родючі ґрунти та відносна віддаленість від агресивних і войовничих осередків давніх цивілізацій здавна притягували у ці краї людей, які не бажали коритися централізованій жорсткій владі, вчили кооперуватися, об’єднувати зусилля у праці та війні, і відстоювати свою свободу.
Так закладався особливий – запорізький характер воїнів-землеробів, нащадків давньої Русі й предків сучасних українців.
І ще важливий для сучасності, для української політичної нації історичний факт: саме у цих краях, на березі річки Конки, яку також сховали води Каховського моря, була ставка беклярбека Золотої Орди Мамая, чиїми родовими землями була територія майбутнього Кримського ханства.
Деякими істориками вважається, що Мамай був прообразом фольклорного козака Мамая – уособлення народних уявлень про типового запорізького козака. Русинські магнатські й князівські роди Глинських, Острозьких, Ружинських, Вишневецьких та Дашкевичей виводили свої родоводи саме від Мамая, і не лише не цуралися, а пишалися такою спорідненістю. Саме ці роди започатковували той рух як спосіб життя, який згодом обернувся на феномен запорозького козацтва та дали запорожцям декількох великих гетьманів, насамперед – Дмитра (Байду) Вишневецького.
А усім відомий острів Хортиця, де розташовувалася Запорізька Січ, був «верхньою» частиною Великого Лугу і його виникнення як козацької фортеці стало можливим та доцільним саме завдяки людським та природним ресурсам Великого Лугу.
«Пугу-пугу, козак з Лугу!» - вислів, що залишився у народних піснях та думах, був не лише привітанням та способом ідентифікації запорозьких козаків, січовики, вітаючись таким чином, підкреслювали свою приналежність до вільної спільноти, яка мешкала у дніпрових плавнях. Великий Луг, козак, свобода – ці слова набули рис, більших та вагоміших за їхнє словникове тлумачення, перетворилися на символи та усталені синоніми одвічного і непозбувного українського прагнення бути самостійними та вільними.
Російський ворог не знає, чиї тіні він розбудив, але скоро дізнається
У сучасній журналістиці та публіцистиці не заведено звертатися до містики та потойбічного, вважається, що це моветон. Але нині, у дні та місяці жорстокої війни України зі своїм одвічним ворогом, видається вельми символічним і містичним, хоча й донезмоги трагічним збігам, що навмисно забутий, схований під декілька метровим шаром води та здавалося б, назавжди викреслений з української свідомості один з центрів, з якого формувалося те, що ми зараз називаємо Україною та українством – це Місце Сили раптом з'явилося на світ Божий у чи не найвідповідальніший та найдраматичніший період української історії.
Давній козацький осередок, який століттями підживлював народну силу, був палким серцем великого українського тіла, буквальним чином виринув до нас з глибин історії. Щоб зовсім незайвий раз продемонструвати, що Україна жива і житиме, що навіть величезні трагедії та катастрофи для українців є не тільки бідою, алей поштовхом до визволення, демонстрацією прагнення до свободи та незалежності.
Українське козацтво, попри узагальнене уявлення про нього як про кінноту, насправді в основному було піхотою, витривалою та однією з найстійкіших у тогочасній Європі. Навіть «кращою за найкращу» османську, адже лише козаки могли не лише зупиняти, але й перемагати реально найефективнішу кінноту світу. Це українські воїни знесли яничарів у битві за Відень. Цю козацьку піхоту народжував, пестив та гартував Великий Луг.
Російський ворог не знає, чиї тіні він розбудив, але скоро дізнається. Зараз батько Великий Луг виринув з-під багатометрового шару води й дивиться, як його нащадки трощать, давлять та відкидають хижих незваних прибульців. Запорізьке козацтво від початку не було моноетнічним, до його складу входили та ставали його органічною та невід’ємною складовою усі, хто цінував свободу та незалежність, та був готовий відстоювати їх зі зброєю в руках. Так само і зараз поліетнічні, багатомовні, але українські за духом ЗСУ метр за метром звільняють українську землю від загарбників.
Зараз ще надто рано обговорювати подальшу долю Великого Лугу та обмілілого Каховського моря. Що буде на його місці по війні – побачимо і вирішимо, коли російських загарбників буде остаточно викинуто з української землі. Великий Луг неможливо відновити у тому вигляді, яким він був до початку побудови Каховського водосховища, так само як водосховище не матиме попереднього вигляду навіть у разі його повоєнного відновлення.
Великий Луг – це один із ключових символів України та української ідентичності, який зберігся у пам’яті українського народу попри все – через століття колоніального тиску, він є одним з тих духовних стрижнів, частиною станового хребта, довкола якого виростає, міцніє і на якому тримається і завжди триматиметься Україна.
Дмитро Редько. Київ