В Україні в нього немає ні майна, ні дому, але є БАТЬКІВЩИНА, яку потрібно боронити від рашистської орди
Як українець покинув роботу в Іспанії й повернувся захищати свою країну
Розвідник з 65-ої ОМБР Тарас Григорович Михальчук хоч і має істинно українське ім’я та прізвище, але народився в Росії, воював в Афганістані, у Придністров’ї та в Нагірному Карабаху, жив в Україні, а перебрався з сім’єю в Іспанію.
В Україні у нього немає ні майна, ні дому – але є БАТЬКІВЩИНА, яка потребує воїнів для боротьби з рашистською ордою. Коли приїхав у Тернопільський військкомат проситися добровольцем, там були в шоці: росіянин з Мурманська проситься в ЗСУ!
- Та свій я, свій, – заспокоював здивованих працівників центру комплектування Тарас Михальчук, капітан Української Армії на позивний «Іспанець». – Ви ж приписку дивіться, а не місце народження, бо і живу я взагалі-то в Іспанії.
Так професійний розвідник з позивним «Іспанець» у 55 років знову повернувся на війну – вже вчетверте за своє життя. Розповідь про життя Тараса Михальчука як приклад відданості й незламності духу українського лицарства почнемо з його спогаду про один з перших епізодів участі у російсько-українській війні на запорізькому напрямку.
ВИВІЗ ІЗ БОЮ ЗА НЕСТЕРЯНКУ БІЛЬШЕ 40 БІЙЦІВ
- Нашому батальйону в серпні минулого року була поставлена задача: взяти Нестерянку. Ми завдання виконали і селище зачистили. Але другого дня росіяни почали контрнаступ і запекло штурмували, аби відбити той населений пункт. Треба було евакуювати поранених.
Комбат каже: «Нема кому – Тарасе, поїдеш?» Я взяв Ніссан Патрол – це великий місткий джип, і поїхав на евакуацію в Нестерянку. Шість поранених ледь влізли в машину… І серед них – командир 8-ї роти. Якось проскочив по мінному полю, де краєм колеса двічі (!) зачепив протитанкову міну (на щастя, вона не спрацювала). Ту міну потім знайшов наш сапер і сфотографував мені на пам’ять.
Потім знову наказ – і довелося їхати вже на інший кінець Нестерянки, де наших хлопців росіяни затисли під час другого штурму і почали розстрілювати танками прямою наводкою. Там були і ССОшники, і бійці нашої бригади – десь біля 40 чоловік. Приїхав за нашими – а першими вивіз спецпризначенців.
Потім ще кілька разів вертався за нашими, забрав одного пораненого й одного контуженого. По 9-10 чоловік набивалися в той Ніссан, при складених сидіннях.
Загалом зробив 5 ходок. У машині були сидіння й обшивка в крові. Але всі живі, ми свою задачу виконали – і це основне.
А вже на другий день ми знову поїхали в Нестерянку, забрали нашого Юпіка (нідерландський бронетранспортер YPR) і наших убитих… Декого збирали фрагментами. Прямий постріл танка – це невесело. Потім той Ніссан накрило прильотом реактивного залпу, він став як решето – посічений кулями й осколками від снарядів.
Після того, як вдалося за 5 разів вивезти з Нестерянки більше 40 чоловік, мене всі питають: «Богдана дали? (орден Богдана Хмельницького – ред.)». «А хіба мене хтось подавав? – кажу у відповідь. – І ордени та медалі я вже маю: за інші бойові дії… Та й не для того я їхав на ту небезпечну евакуацію – просто робив свою роботу. Бо ж маю трохи досвіду участі у воєнних конфліктах і війнах. До речі, в Оріхівському районі «на іксах» наша бригада воювала проти 22-ої бригади російського спецназу ГРУ, в якій я колись служив. Така от іронія долі…
ЧЕТВЕРТА ВІЙНА ІСПАНЦЯ
Це вже його четверта військова кампанія. Перша була в Афганістані (на «срочці» з 1985-го по 1987-й рік), потім Нагорний Карабах (Суша, Сумгаїт, Агдам, 1988-89 роки) і Придністров’я (з 1992 по 1994 роки брав участь у бойових діях у складі Нацгвардії). Тепер от повномасштабна війна з Росією…
Дружині рік тому, коли вона сказала: «Нащо воно тобі?», відповів, що просто хоче кращої долі для землі, яка стала його Батьківщиною.
Він із сім’ї військових: батько служив офіцером на атомній підводній субмарині в Російській Федерації (тоді в Мурманську Тарас і народився). Його батько родом з Дубенського району на Рівненщині, із села Шепетин, там він і похований. Мама ще жива, живе неподалік Шепетина в Голубах. У Дубно живуть Тарасові двоюрідні брати, там же похований і дід (бабця – в Шепетині).
У 1988 році Тарас Михальчук поступив у військове училище, але не довчився – бо після Карабаха побив замполіта курсу і його відчислили. За його словами, він тоді «ще той був «подарунок», як, у принципі, й зараз».
Згодом пішов служити у спецназ Національної гвардії (з 1991 року підрозділ Внутрішніх військ, розформований в листопаді 2000 року), де у складі маневрених бойових груп з прикордонниками тривалий час виконував бойові завдання на кордоні з Придністров’ям.
Придністровська війна, або як її ще називають молдовсько-російська війна, почалася 2 вересня 1990 року, коли Придністров'я офіційно оголосило про суверенітет від Молдови (тоді ще входила до складу СРСР). Через наш кордон регулярно пробували прорватися групи бойовиків.
Там, на кордоні, й отримав орден Богдана Хмельницького – за порятунок наших людей, які тікали від переслідування сепаратистів з ПМР. Тарас Михальчук визвався зайти вночі на ворожу територію і вивів на нашу сторону групу з 15 осіб.
Уже за незалежності закінчив у 1994 році Харківське вище командне училище Національної гвардії України. Командував ротою спецпризначення.
У 2000 році в званні капітана звільнився із лав Національної гвардії України – на той час еліти Збройних Сил. До речі, його комбатом був славнозвісний Сергій Кульчицький (Герой України, загинув у 2014 році біля Слов’янська).
- Мало того, що нас розформували, – згадує Тарас Григорович, – так мене тоді ще й «киданули» з житлом, – це теж була одна із причин, чому я не захотів служити далі. До переїзду за кордон мешкав у Тернополі. У 2005 році поїхав на заробітки в Іспанію. Працював інженером по монтажу й обслуговуванню ліній та роботів на таких фабриках, як Сват і Ніссан. У 2012 році перевіз в Іспанію всю сім’ю. Старша донька там визнала свій диплом, закінчила дві магістратури і працює комерційним директором, а менша через місяць отримає університетський диплом по дизайну і графіці.
Я все вкладав в освіту дітей, – продовжує мій співрозмовник. – Та й сам тепер є резидентом Іспанії і ще три роки тому міг би отримати громадянство і не їхати ні на яку війну. Та від іспанського паспорта відмовився, бо я – українець. І хоч живу в Іспанії, маю роботу, зйомне житло, та коли почалася війна, приїхав в Україну добровольцем. Єдине, що попросився – не в тероборону, а в ЗСУ. Після моєї добровільної мобілізації потрапив у 65-ту бригаду, був начальником розвідки третього батальйону. Отримав майора. Тепер служу заступником командира батальйону. Готую бійців до контрнаступу. Адже воювати треба не лише хотіти, а й уміти.
Сергій Скібчик,
військовий кореспондент, пресслужба 65-ї бригади