Як повертатимемо Україну на деокуповані території? Частина 2
Укрінформ публікує другу серію важливої дискусії між людьми, до чиєї думки українці прислухаються
Поштовхом для дискусії став блог колишнього очільника Інституту Національної пам’яті, головного «декомунізатора» країни, народного депутата України Володимира В’ятровича, який запропонував подумати про те, якою має бути державна політика на звільнених від окупації територіях. І дав невеликий перелік опцій: жорстка українізація на кшталт іспанської реконкісти, більше лагідна, або взагалі – відкласти це питання.
Не знаємо, чи можна відкласти питання українізації (про це міркують наші спікери), але не варто уникати та відкладати тему про майбутнє людей та звільнених регіонів. Бо ми нікуди не дінемося від жорстокої правди. За даними СБУ, на окупованих територіях були жителі, які погоджувалися здавати наші позиції ворогам за посади в окупаційній адміністрації, за вкрадену машину, російський паспорт... Зрештою, ми мали і колаборантів, хто зраджував без жодних обіцянок благ, а з «ідейних міркувань». Як нам діяти надалі аби ніколи знову? Як облаштовувати звільнену Україну? Ми запропонували обговорити цю тему людям, чия думка однозначно є авторитетною в Україні.
Серія матеріалів буде такою собі експертизою для тих, кому приймати рішення у такій стратегічній темі й такій тонкій матерії, як взаємодія з людьми на нещодавно окупованих територіях після повернення туди України.
Публікуємо другу частину (з першою можна ознайомитися – за посиланням).
ПЕРІОД ДЕТОКСИКАЦІЇ ДЕОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ МАЄ БУТИ НЕ МЕНШИМ, НІЖ БУВ ПЕРІОД ОТРУЄННЯ
Євген Дикий, ветеран російсько-української війни, науковець, публіцист:
- Це питання ні в якому разі не слід відкладати, бо тоді нам так агукнеться, що не раді будемо поверненню цих територій. Це перше.
Друге. Потрібно чітко розділити території, які були окуповані ще у 2014-му та після 2022-го. Останні не потребуватимуть якоїсь особливої політики. Там все доволі просто: це населення - жертви тимчасової окупації. Ми виділяємо там тих, хто брав безпосередню участь у діяльності окупаційної влади: видавав патріотів, працював у так званих правоохоронних органах тощо. Цих людей треба зразково-показово засудити, причому надовго, по статті державна зрада та за інші їхні злочини. Але в першу чергу - за держзраду. Паралельно знаходимо усіх тих, хто чинив опір рашистам і нагороджуємо, показуємо їхній героїзм. Не тільки тих, хто загинув, які ті 16-річні хлопчики нещодавно (Тігран Оганнісян і Микита Ханганов, - Ред.), а й тих, хто нехай буквально трошечки допоміг, хто просто в соцмережах кидав, приміром, координати ворожої техніки, хто переховував наших бійців… Щодо решти... Маємо допомогти їм повернутися до нормального життя наскільки це можливо. Швидше за все, багато хто з них житиме в зруйнованих домівках, ми зараз це бачимо на деокупованих теренах. З ними працюватимуть психологи так, як зараз, наприклад, психологи працюють з мешканцями Бучі. В усьому іншому — нічого особливо.
Третє. Вертаємося до тих теренів, які прожили під окупацією з 2014-го року. Крім тих, хто брав безпосередню участь в організації референдумів, проголошенні так званих ЛНР і ДНР і подібне, решта – також вважаються жертвами окупації. Питання, чому вони за всі ці роки не виїхали звідти не ставимо, бо може бути мільйон причин, з яких люди не покидали власні домівки. Тобто ми не робимо всіх апріорі винними, хоча тих, хто винний персонально слід, знову ж таки, виявити і засудити. А персонально винних тут буде набагато більше, зокрема у зв’язку з мобілізаціями, які там проводилися. Окремо треба буде вирішувати, що робити з бійцями ЛНР/ДНР, враховуючи, що, з одного боку, у нас для них є амністія, але ця амністія діє для тих, хто добровільно здається в полон або перейде на наш бік. А коли просто вони всі перестануть чинити опір через те, що ми перемогли у війні, ну, це навряд чи є підставою для амністії. З іншого боку – у багатьох з них будуть пом’якшуючі обставини, адже далеко не всі вони йшли служити добровільно. Більшу частину просто переловили під час примусової мобілізації 2022-23 років. Тож це буде тонке питання, його треба буде розглядати, зокрема і в судах. Але це персонально.
Можливо, значна частина з них полегшить нам життя і відійде разом з відступаючою російською армією, і далі житиме в Росії. Однак вертаємося до тих, кого ми вважаємо, все ж таки, жертвами окупації. Вони прожили 9 років у дуже токсичному інформаційному полі. Їм промивали мізки - це жертви окупації фактично із зміненою психікою. Нам треба забезпечити їм «детоксикацію». І для початку я би вжив дуже важливий превентивний захід: встановив би, що право обирати, і тим більше обиратись усім, хто прожив 9 років під окупацією, повертається тільки після того, як вони стільки ж років проживуть в деокупованій зоні. От 9 плюс 9. Період детоксикації має бути не меншим, ніж був період отруєння. Це не означає, Боже збав, позбавлення їх громадянства. Це спеціальне тимчасове обмеження права голосувати та обиратися на певні посади. Звідси автоматом витікає, що на цей же період там взагалі не має бути органів місцевого самоврядування, а мають бути тільки органи виконавчої влади встановлені напряму з Києва. Ну, фактично військово-цивільні адміністрації. Це перше, що треба буде зробити. Але самого цього мало. Просто на 9 років позбавити їх права обирати і покинути напризволяще – це, м’яко кажучи, неправильна політика. Ми тоді через 9 років отримаємо багато негативних ефектів. Що робити?
Наступні 9 років після деокупації там має проводитися спрямована інформаційна політика. Скажу контроверсійну річ: боюсь, що де в чому нам доведеться повчитися у радянської влади. Тобто, коли радянська влада проводила так звану совєтізацію приєднаних до Радянського Союзу територій, наприклад, Західної України, Балтійських країн. Це була продумана політика, яка передбачала не тільки встановлення окупаційної адміністрації та придушення опору. Радянська влада відправляла чисельний десант управлінців та педагогів на місця. А в першу чергу - брали в свої руки школи, впроваджувалися радянська освітня модель і радянські освітні програми. До речі, те саме, тільки дуже коряво робить нині Росія на окупованих територіях. Треба буде закликати волонтерів, щоб вони усе покинули й поїхали хоча б на рік повикладати в школах Донбасу, Криму. Не варто сподіватися, що ми просто місцевим учителям дамо українські програми й українські підручники, й все стане на місця. Так це не працює.
Крім того, на перші роки нам треба буде створити великі програми навчання для студентів – саме пільгового, цільового, поза загальним конкурсом - навчання дітей з деокупованих територій у столичних вишах. Та й узагалі – у вишах саме ніколи не окупованої частини України. Можливо, варто подумати про відкриття філій провідних вишів у Криму та на Донбасі. Коли я був «могилянським» викладачем, то з тодішнім, а тепер вже знову нинішнім ректором Сергієм Квітом, ми працювали над відкриттям філії Могилянки в Севастополі. Це були десь у 2005-2007 роках і ми тоді були дуже близькі насправді до цього відкриття.
Тобто нам потрібна буде там саме дуже активна освітня і інформаційна політика, причому двостороння. Їхати туди вчити і забирати дітей звідти вчитись сюди. Тільки так ми за якийсь час можемо вирівняти оту прірву, яку викопала Росія за ці 9 років.
Стосовно кримського півострова є ще один важливий аспект. Там є свій корінний народ киримли. Власне, там є три корінних народи, але, на жаль, два інших росіянам вдалося фактично повністю знищити. Тобто караїми і кримчаки де-факто не існують, як достатньо чисельна етнічна група. А от киримли вижили. Киримли, яких ми не зовсім правильно постійно називаємо кримськими татарами. Якщо ми цього питання не вирішимо, то й вирішення питання майбутнього Криму без урахування права на самовизначення народу киримли ніколи не буде правильним та послідовним. Коли я кажу, що, місцеве населення не має обирати і бути обраним упродовж 9 років, то для киримли я б зробив виняток. Більше того, гадаю, що як тільки війна закінчиться, то першою зміна в Конституцію має стосуватися статусу Криму. Замість автономної республіки невідомо кого, а де-факто росіян, треба зробити саме автономне державне утворення народу киримли в складі української держави. Це буде чесно і послідовно. Ми, українці, століттями боролися за нашу незалежність і самовизначення, і ми маємо визнавати таке саме право за іншими корінними, автохтонними народами на їхній території.
Суто формально – якби киримли захотіли повної незалежності, то вони мають таке право. Але, враховуючи скільки їх є нині арифметично, про незалежність мова не йде. А йдеться про автономію в складі української держави й цю автономію маємо їм запропонувати ми самі. І відповідно всю політику на півострові вибудовувати з двох рук: з твердої руки Києва та з руки повністю самоврядної автономної влади киримли, з ї представницьким органом - Меджлісом.
У НАЙБЛИЖЧІ 10-15 РОКІВ ТРЕБА ЗАЙНЯТИСЯ ІНФОРМАЦІЙНО-КУЛЬТУРНИМ ЛІКУВАННЯМ, РЕСТАВРУВАННЯМ ДЕОКУПОВАНИХ РЕГІОНІВ
Віталій Гайдукевич, журналіст, телеведучий:
- Існує низка проблем, які потребують нашої уваги. Проблема перша, яка є актуальною для всієї України, - це процес деімпералізації, який ми зараз переживаємо, і який в жодному разі не повинен спускатися на гальмах. Щодо цього процесу державна і місцева влада мусять бути безапеляційними, не може бути компромісів у скасуванні імперського намиву. Втім, коли щось скасовується, то те, що залишилося, наче ємність, треба чимось заповнити. Природа не терпить порожнечі. Ця ємність має заповнитися питомо українськими сенсами, контентом і так далі. Якщо в дуже широкій рамці — заповнитися питомо українським культурним пластом. Тому дуже важливо, щоб Україна — як суспільство, так і влада — не робили нічого подібного до “замаху” на український дубляж у кіно під вивіскою "давай навчимо всіх англійської". Українці просто не будуть ходити в кінотеатри і дивитися фільми англійською мовою з субтитрами. Це призведе до знищення української дубляжної індустрії, це вдарить по кінодистриб'юторам. Люди почнуть завантажувати фільми з Інтернету і дивитися їх вдома, що зробить дубляж низької якості більш поширеним. Не можна такого робити, бо це підкосить позицію української мови, підкосить наші позиції щодо деімперіалізації на всій території України, навіть у тих регіонах, які не були під окупацією.
Проблема друга — це окуповані території, а особливо це стосується Донеччини, Луганщини та Криму, які з 2014 року жили під масованим пресом російської пропаганди. Людям на цих територіях добряче промили мізки. Не всім, звісно, але йдеться про переважну більшість. Відтак нам треба чітко розуміти, що на Донбасі, в Криму в найближчі 10-15 років не можливо буде вирішувати будь-які питання і проблеми через звичне для нас місцеве самоврядування. Найближчі 10-15 років цих людей потрібно буде абсолютно категорично тримати в українському культурно-інформаційному середовищі, виправляти їх, навіть не озираючись на якісь вимоги наших друзів європейців, які точно наполягатимуть на проведенні там виборів. Ні, жодних виборів. Після того, коли ми ці території деокупуємо там одразу ж мають бути створені військово-цивільні адміністрації. І люди, які працюватимуть у цих ВЦА — діятимуть у жорсткій підпорядкованості, у жорсткій зв'язці з урядом, президентом, парламентом. Отже, про вибори забуваємо на роки й займаємося інформаційно-культурним лікуванням, реставруванням цих регіонів. Перш за все молоді, зі старшими буде складніше. Наше завдання — взятися за молоду людину і виховати з неї відповідального українського громадянина і виборця.
Якщо взяти період 10-15 років, то це три виборчі цикли. Щодо людей старшого віку... Нам критично важливо скористатися досвідом країн Балтії щодо деімперіалізації. Йдеться про пониження в громадянських правах, наприклад, через позбавлення громадянства, через заборону обіймати певні посади, обирати й бути обраним. Решта громадянських прав за людьми, які роками жили поза українським культурним і політичним пластом, зберігаються. Але вони не можуть впливати на дії будь-якого рівня влади.
Чи не надто жорстко? Думаю, що ні. З часом вони зможуть відновити усі свої права. Як? Склавши відповідний іспит. Певен, це точно не стане проблемою для тих громадян, які окупацію перетерпіли, які чекали на повернення України. Натомість проблемою це стане для тих, які питомо є совками, колаборантами. Їх буде страшенно корчитиме, вони намагатимуться усіляко опиратися, заявляючи: “Да как вы смеете? Мы не будем этого делать, вы нас не заставите?” Як то кажуть — нє, то нє. Проте таких виборців Україні не треба. Адже вони знову сприятимуть будь-яким негативним моментам щодо поширення на нашу територію впливу російського імперіалізму. Це один фактор.
Наступний — стосується процесу денацифікації, який свого часу проходила Німеччина. Ті, хто жив у Німеччині поруч з нацизмом і толерував, допомагав або закривав очі на гітлерівські злочини, повинні були стати свідками всіх жахіть, пропустити їх через себе. Американці проводили процес денацифікації досить жорстко. Людей змушували ходити в кінотеатри, дивитися на великому екрані кадри звірств нацистів, або брати участь в ексгумації тіл, бо інакше вони не отримували продуктові картки. Альтернативи не було, вони мусили це робити. Та от, я веду до того, що люди на деокупованих територіях, можливо, не в такій формі, але також повинні будуть стати свідками всіх злочинів, які принесла ця війна, щоб повністю викоренити будь-яке толерування у бік Росії. Знов таки, маємо бути свідомими в тому, що такі дії можуть комусь не подобатися в Європі, оскільки європейці досі не сповна розуміють, в яких жахіттях зараз живе українська нація. Щоб це зрозуміти, треба стати ногами в ексгумовану могилу в Бучі. Отже, ми повинні наголосити, що питання дерусифікації, питання деімперіалізації й питання посиленої українізації звільнених територій — це не питання демократичних свобод, а це питання виживання української державності на цих територіях. Відповідно не вестиметься ніяких дискусій з цього приводу. Безумовно, методи, які ми використовуватимемо, вони мають бути зі збереженням здорового глузду, але в контексті вищезгаданих досвідів країн Балтії та повоєнної Німеччини. Інакше отримаємо пролонговану проблему, яка потім повернеться нам бумерангом.
НА ЗВІЛЬНЕНОМУ СХОДІ І ПІВДНІ ПОТРІБНІ БУДУТЬ УПРАВЛІНЦІ ВСІХ РІВНІВ, КУЛЬТУРНІ МЕНЕДЖЕРИ, ВЧИТЕЛІ ТОЩО
Дмитро Крапивенко, журналіст, воїн ЗСУ:
- Після перемоги слід готуватися до великого переселення і високої соціальної мобільності. Ми ж не хочемо бачити деокуповані території знелюдненою пусткою і купою тліючих руїн? Ми ж не хочемо, щоб там буяли паростки сепаратизму? Тому багатьом доведеться пакувати валізи. І йдеться не тільки про роботяг з дрельками чи інженерів з планшетами. З ними якраз все зрозуміло. На звільненому сході і півдні потрібні будуть управлінці всіх рівнів, культурні менеджери, вчителі тощо. Дуже багатьом активістам, ветеранам, просто небайдужим і фаховим людям слід буде попрацювати в цих регіонах. Я не кажу, що місцеві кадри треба якось дискримінувати чи утискати. Але кадрів там точно бракуватиме. І там будуть потрібні люди, щоб відбудувати і відродити ці території. Не можна буде допустити, щоб там при владі залишалися вчорашні колаборанти чи просто випадкові люди. Попрацювати доведеться добряче, щоб ніколи знову...
Так, це буде не «зелений туризм». Про зону комфорту забудьте, там її доведеться творити наново. Доведеться віддати по кілька років свого життя Донбасу, Приазов'ю, Криму. Без цього ніяк. Примушувати до цього безглуздо, стимулювати — так, можливо. Нарешті, для наступних поколінь політиків має бути must have робота на звільнених територіях, без цього рядка в резюме подальша політична кар'єра буде неможливою. Не думаю, що обов'язково зараз слід писати якісь закони, встановлювати рамки, то ще трохи передчасно. Але ця необхідність має бути усвідомлена як обов'язкова складова повоєнного життя.
Розмову вів Мирослав Ліскович. Київ