Під надійним прикриттям броні
Бойовий екіпаж танкової роти про свою роботу: «Танки – локомотиви наступу. Нам їх треба побільше»
Будь-який наступ починається з артилерії, але виграється піхотою. Однак піхота не може перемогти у штурмі без прикриття броні. Тому танки під час наступу грають роль не лише високоточного мобільного засобу ураження, а й психологічну роль – «броня прикриє». «І прикриває завжди», – стверджує майор Віктор РАТУШКО, командир 2 танкової роти 65 ОМБр. Саме тому 12 військовослужбовців цієї роти мають державні нагороди і почесні відзнаки. Якби ще новітню техніку давали тим, хто краще вміє воювати…
КОМАНДИР РОТИ: «БОЙОВИЙ ДОСВІД ЗДОБУВАЛИ НА ПОЛІ БОЮ»
- Рота була сформована у бригаді з мобілізованих, – з гордістю розказує про свій підрозділ його командир Віктор В’ячеславович Ратушко. – Коли ми займали позиції на Запоріжжі, бойовим досвідом роботи на танках володів лише один – командир бойової машини сержант Віталій Ейсмонт (кілька місяців тому отримав первинне звання молодшого лейтенанта). Тож бойовий досвід чоловіки – а це переважно прості дядьки старшого віку – здобували на полі бою.
Маємо в нашому підрозділі й приклади героїзму, і самопожертви, відзначені урядовими нагородами. Зокрема, старший сержант Михайло Голубєв, старший механік-водій роти, який врятував на полі бою підбитий танк і успішно вивів його; той же Віталій Ейсмонт і весь його екіпаж.
Сьогодні це один з найбільш досвідчених та боєздатних бронетанкових підрозділів бригади. Воюють на старих радянських танках Т-72 АВ, переданих у Збройні Сили України союзниками.
Ніяких американських бредлі й німецьких леопардів тут не бачили (хоч і дуже мріють на них повоювати). Зате Т-72 освоїли на відмінно; успішно на них воювали в обороні, а тепер – і у наступі. До речі, по точності ведення вогню й ефективності ураження цілей із закритих вогневих позицій танк у рази переважає артилерію. Це грізна зброя в руках досвідчених воїнів, якими бригада по праву гордиться.
- Найбільше за один день наш танк випускав 40-50 снарядів, – розповідає Віктор В’ячеславович. – Працюємо переважно по укриттях противника і ворожій піхоті. У наступі наші бойові машини часто б’ють прямою наводкою і при цьому заходять на 600–1000 метрів на територію російських окупантів. Тож воювати вже вміємо і будемо бити рашистів до повного їх знищення на українській землі. Нам би тільки танків побільше…
МЕХАНІК-ВОДІЙ: «Я СЛУХАЮ НЕ ДВИГУН, А ВИХОДИ НАШИХ СНАРЯДІВ І ПРИЛЬОТИ ПО БРОНІ»
Механік-водій танка Т-72 Михайло ГРЕТЧУК, 53 роки, родом з Івано-Франківської області. Мобілізований, у бригаді з квітня 2022 року. Досвіду бойового не мав; крайній раз водив танк у 1988-1990 роках, під час строкової служби в Німеччині. Але з початком повномасштабної війни довелося згадати навички, забути про вік і вагу, щоб навчитися бити рашистів і щодня виживати у танку. Нагороджений почесною відзнакою оперативного командування «Захід» – бригадним хрестом. Як це, коли танк працює прямою наводкою, і що слухає мехвод під час бою?
Техніку у танковому батальйоні отримали не нову, це старі радянські танки, передані польськими партнерами, але західного там не було нічого, окрім польських написів на приладах і агрегатах. Ця техніка вже своє відслужила, башта і гармата вимагають щоденного обслуговування через знос. А скільки мотогодин і кілометрів від’їздила ця сталева машина, механік і полічити не береться.
- Оскільки іншої нема, то доглядаємо і бережемо свого танчика як рідного, щоб не підвів у скрутну хвилину, – розповідає танкіст Михайло Гретчук. – Торік, наприклад, три місяці підряд, день у день, працювали по рашистах – танк ні разу не підвів. Регламентні і сервісні роботи виконували на місці, прямо в зоні бойових дій перед наступним виїздом (правда, кілька днів ремонтували привід башти). Чи важко воювати у 53 роки? Звісно, що так; вік і здоров’я вже не ті, щоб на броню застрибувати. Але хто як не ми? Дома чекають дружина, донька і внучка – хто їх має іти захищати окрім мене?
Що найбільше запам’яталося в наступі? Найважче в бойовій роботі танкістів – це наступ і стрільба прямою наводкою.
- Якщо раніше, до контрнаступу, ми працювали переважно з укриття і регулярно міняли позиції, то у наступі практично всі ці дні ми працювали прямою наводкою на прикритті піхоти та подавленні вогневих позицій противника в окопах і в посадках.
Що таке пряма наводка? Це коли ти підходиш на метрів 800–900 до рашистських окопів, працюєш по них – але й сам опиняєшся в зоні видимості їхніх ПТУРистів і гранатометників. Тут уже рулетка 50х50: або ти їх розсієш і змусиш закопатися якомога глибше, або вони тебе дістануть з якогось «Корнета», артою чи безпілотним «Ланцетом». Російські дрони, так само як і українські, висять весь час у повітрі і коригують дії своїх підрозділів.
Робота танка прямою наводкою – дуже ефективна, але під постійними ворожими обстрілами. Луплять по танку з усього, що мають. Відчуття не передати словами; напружене все тіло, розум і відчуття. Переживаєш за екіпаж, за техніку, за себе, бо ще хочеться трохи пожити.
За один бойовий виїзд (а від запуску двигуна і до повернення танка в укриття проходить 6-8 годин) механік-водій втомлюється більше, ніж будівельник за три дні роботи.
- Два крайніх дні підряд екіпаж нашого танка забезпечував вогневу підтримку штурмових груп 65 бригади. Відстрілювали з боєукладки майже всі протипіхотні «подарунки» рашистам. Якщо раніше з укриття посилали снаряди на 8-9 кілометрів, то тут доводилося бити на відстані менше кілометра, при цьому іноді заходячи на ворожу територію на кілометр-півтора. Один танк на полі – як на долоні. Летить з усіх стволів з усіх сторін. А днями он на міні підірвалися. Пощастило, що була протипіхотна, то гусінь вціліла і танк повернувся живим. Інакше б спалили.
Основна задача водія танка – вивести машину в бій і з бою. Парадокс, але Михайло Васильович під час бойової роботи слухає не шум двигуна (він у ньому впевнений), а вихід снаряда і прильоти по броні. «Отримували» і з мінометів, і з арти. Залізо витримало, люди теж.
Але найбільше танкісти бояться ПТУРів – протитанкових керованих ракет. 17 червня йшли у наступ двома танками – хлопців спалили, ракета прилетіла просто в башту, командир загинув, навідник поранений, а механік контужений.
Було, що за один бій тривалістю 1 годину найбільше випустили всі 17 осколочних снарядів (всього в боєукладку входить 22 снаряди, серед них бронебійні, осколочно-фугасні і кумулятивні). Боєукладку снарядів екіпаж завантажує руками, вага, наприклад, осколочного снаряда – 23 кілограми.
- Коли повертаємося з бою – у всіх відчуття легкості на душі: що відпрацював, що вертаєшся живий і здоровий, страх потихеньку відходить. Ми свою роботу робимо з честю. Екіпаж сьогодні відпочиває. Завтра знову на бойові… Ще один день наближає нас до перемоги.
НАВІДНИК ТАНКА: «МЕНІ ПОВІСТКУ ДРУЖИНА ПРИНЕСЛА»
Василь ШЕРЕМЕТА, 53 роки, Львівщина, Самбірський район. Мобілізований у квітні 2022 року. Навідник танкової гармати з некурящого екіпажу танка Т-72, який також крайній раз сидів у танку 32 роки тому, у 1988-му під час служби в Німеччині. Має почесний «Золотий хрест» від головнокомандувача. Завдання в екіпажі – піймати ціль візуально чи по заданим координатам і вразити її, доки противник не почав працювати по бойовій машині. Василь Романович з охотою розповідає про особливості своєї роботи в екіпажі.
- Я завжди бачу тільки перший прихід нашого «подарунка» по цілі, далі піднімається дим і пилюка. Доводиться відкривати люк і протирати приціл, часто під вогнем. А танк, скажу я вам, завжди лагоминка для ураження.
В ефективній роботі екіпажу дуже багато залежить від командира танку, він керує одночасно і механіком-водієм, і навідником, при цьому відслідковує поточну бойову обстановку і приймає блискавичні рішення для виживання бойової машини. Згаяні секунди на роздуми – і танк уже в прицілі ворожих протитанкістів.
Як ми працюємо? Після прориву штурмових груп нам сапери забезпечують прохід за лінію фронту шириною 3 метри, обабіч – міни. По такому коридорчику треба проїхати 8 кілометрів до точки відпрацювання, умудритися не наїхати на міну, відстрілятися, при цьому весь час маневруючи, розвернутися і повернутися в безпечне місце. То це ще та задача для механіка-водія.
А навідник – очі танка і його зброя. Саме тому так уважно екіпаж прислухається до виходів своїх снарядів. Час від перезарядки до пострілу – приблизно одна хвилина. А кожен постріл – то збережене життя когось із наших піхотинців-штурмовиків.
Наше завдання – провести піхоту за собою і знищити якомога більше живої сили окупантів, дати можливість піхоті підійти до ворожих позицій і зайняти їх. Якщо ми знаємо, що п…дари сидять у тій посадці – значить, треба туди метати снаряд за снарядом, щоб викосити їх, змусити залягти, поки за цей час підходить наша піхота під прикриттям танка.
Найбільше танкісти бояться прямого попадання керованої ракети, яка здатна пробити товсту броню і за рахунок кумулятивного ефекту знищити за секунди весь екіпаж. Коли на тебе наведено 7 ПТУРів, як це було з танком земляка Василя Шеремети, – шансів вижити нуль… Бойова машина нашого екіпажу йшла на 500 метрів позаду і встигла відійти із зони ураження.
А ще стараються ніколи не залишатися без снарядів. Адже в любий момент піхота може попросити вогневої підтримки – а танк уже відходить, бо виконав задачу. До речі, назад на всяк випадок ідуть по похідному, з повернутою на 180 градусів баштою – щоб водій бачив куди їде і у випадку чого міг покинути бойову машину.
Як танкісти вибирають цілі? Це вже єпархія командира танка: він отримує завдання для екіпажу перед боєм і дає цілевказівки. Але без командирського планшета, в якому генерується маршрут, бойова машина нічого не варта – на війні навпрямки не їздять. Танковий постріл ефективний на дальності від 3.5 до 9 кілометрів (якщо по навісній балістичній траєкторії бити з максимально піднятим стволом).
Після успішного бойового виходу і повернення «додому» танкістів чекає рутинна робота ще на 4-5 годин: треба заправити бойову машину, перевірити системи, почистити затвора, ствол, дозарядити боєукладку, прибрати гільзи і перевірити лоток із снарядами, прогнати конвеєр, перевірити і розрядити кулемет.
Як дома ставляться? Підтримують, переживають, бояться і моляться. «Мені повістку взагалі дружина принесла, – з гумором розказує навідник. – Вона в школі працює, їй вручили цей папірець, то дзвонить і питає: брати чи ні. Кажу, забирай і неси додому».
Зять Василя Шеремети також воює, був під Бахмутом.
КОМАНДИР ВЗВОДУ: «КОЖЕН МЕТР ЗВІЛЬНЕНОЇ ЗЕМЛІ ДІСТАЄТЬСЯ НАМ КРОВ’Ю І ПОТОМ. АЛЕ МИ ПОТРОХУ ПРОСУВАЄМОСЯ ВПЕРЕД»
Молодший лейтенант Віталій Станіславович ЕЙСМОНТ, «Білий», 43 роки, командир танкового взводу і командир екіпажу. Родом з Нової Каховки, що на Херсонщині. В його хаті живуть рашисти, тож чоловік знає, за що воює. У 2015-16 роках служив у Криворізькій 17-ій танковій бригаді, в яку попав з четвертою хвилею мобілізації. Тоді офіцерського складу не вистачало, тож Віталія Ейсмонта, який мав вищу освіту, одразу призначили на посаду командира взводу, яку обіймав рік і чотири місяці. Пройшов з боями Світлодарську дугу, Миронівське водосховище, Попасну у зоні ООС, тож бойовий досвід має.
- У зоні проведення АТО/ООС бойові виходи нашої броні були трохи інакші – переважно для стримування супротивника, били з укриття або прямою наводкою на відстань 2-3 кілометри по розвіданим цілям, – розповідає він. – Після 24 лютого 2022-го противник у нас не той, що був у 15-16 роках: вони тепер більш професійно воюють, бо ми їх навчили боятися українських Збройних Сил. І тактику вони міняють часто, як і ми. Це і дистанційне мінування, і дронові атаки, і масовані удари протитанкових розрахунків та наведення артилерії по тепловій сигнатурі двигуна.
Зараз ми працюємо в наступі, що в рази важче, і специфіка інша: лінія наступу і оборони міняється ледь не кожні кілька годин. За один бойовий вихід завдання теж можуть мінятися кілька разів. Доводиться більше імпровізувати і проявляти чудеса обережності, щоб виконати бойову задачу і вижити самому. Коли ти їдеш на полі бою менше як за кілометр від противника, в зоні прямого ураження – небезпеку відчуваєш прямо шкірою; в рази зростає і відповідальність за екіпаж і машину.
Середній вік нашого взводу – за 50 років. Звичайні люди, прості дядьки, які служили ще під час Радянського Союзу, коли в армії вчили не з танка стріляти, а бички збирати, бордюри білити і траву фарбувати. Більшість наших танкістів ніколи не стріляли із танка під час своєї строкової служби. Але всі ці мужні чоловіки прийшли захищати свою землю, навчилися достатньо непогано і професійно виконувати свою небезпечну роботу і ніколи не скиглять. За цей рік вони отримали той досвід, якого в нас не було і який сьогодні дозволяє щодня заглядати смерті у вічі – і повертатися живими. Але досвід цей дається важкою працею: майже кожного дня у нас бойове злагодження, ми постійно виїжджаємо на полігони, відпрацьовуємо тактику ведення бою і відходу на планшетах, на картах, часто – безпосередньо на місцевості. І щодня – бойові виходи. Словом, воюємо.
Проти нас окупанти застосовують все, що мають: «Корнети», авіацію і артилерію; огризаються переважно дронами-камікадзе і масово – ПТУРами. До всього за рік активної фази війни вони мають дуже укріплені позиції, з яких важко вибити їх навіть танком, тому кожен метр звільненої землі дістається нам кров’ю і потом. Але ми потроху просуваємося вперед.
Що можу сказати про війну? Як я її бачу? Це війна за уми, за світогляди, це війна пропаганд. Люди в нас більш мотивовані, бо ми захищаємо свою землю, а рашистів просто заставляють іти воювати.
У технологічному плані ми маємо певну перевагу, бо нам надають західну зброю, – але інформаційну війну ми програємо. На фронті техніка і солдати російської армії програють, а от серед свого населення російська пропаганда зробила все, щоб не залишити інакомислячих і щоб, попри великі втрати, війна продовжувалася.
Тому ми воюємо не просто з російською армією, а з усім російським народом. Там, «за порєбріком», вже немає ні друзів, ні братів – лише рашисти, для яких все українське – вороже, яке треба знищити і спалити.
У чому полягає робота командира танку? Я – основний навігатор, вибудовую маршрут і через планшет наводжуся на цілі, будую логістику маршруту під час бойових виходів, плани відходу і евакуації. Словом, забезпечити життєздатність танка в бою – це і є робота командира.
Спершу треба вивчити місцевість, визначити панівні висоти і можливі вектори атаки на танк, найкоротші безпечні маршрути через карту мінних полів, прорахувати директрису наших танкових пострілів, зафіксувати все це на планшеті. Якщо є можливість – пройти маршрутом пішки, щоб чітко визначити орієнтири безпечних проходів і цілевказівок, характеристики ґрунту і рельєфу, вогневі засоби прикриття танка і засоби ураження противника.
А ще бій – це взаємодія і координація з іншими підрозділами. Танки самі не працюють – без тісного зв’язку з нашими БПЛА-розвідниками, з артилерією і з піхотою. Танк, як і один боєць, – у полі не воїн. Тому принагідно хочу подякувати і розвідникам та саперам, і нашій піхоті, і артилеристам, і пілотам та операторам дронів.
Особливо важко у наступі штурмовим групам (у піхоті їх називають «махра»), які кожного дня вгризаються в окуповану землю, зачищають посадки, ворожі позиції і окопи. І гинуть.
Аеророзвідка – очі будь-якого наступу. Її ніколи не буває достатньо: дрони збивають, глушать, вони виходять з ладу; це розхідний матеріал на війні, якого дуже не вистачає у всіх підрозділах.
Планшет – це наш електронний помічник в загальній системі управління боєм, адже триметрову карту в танку під час бою розгорнути і подивитися нереально. Він має автономні карти і може працювати навіть в умовах РЕБ. Але сигнал іде через супутник, і інколи він підвисає. Тому періодично доводиться відкривати люк і висовувати планшет, щоб піймати сигнал – прямо під час руху в бою, без зупинки, бо зупинка – це вірна смерть.
Які емоції в бою? Страх. Але страх контрольований. Це нормальний інстинкт – боятися, це сприяє обережності. Лють – в мене особисто її нема, я давним-давно до орків не відчуваю нічого. Просто треба виїхати, відпрацювати і повернутися назад. Головне – виконати задачу максимально швидко, на 100 відсотків, і при цьому вижити.
Чого найбільше боюся? Лишитися на місці бою, коли підведе техніка чи озброєння. Техніку ми бережемо, у нас її не так багато, і головне завдання командира – повернути машину і екіпаж з бою цілими і неушкодженими. А найважче – втрачати своїх друзів у бою. До того не можна звикнути. Ніколи.
Як потрапив у бригаду? На збірний пункт я прийшов сам. Коли почалася активна фаза війни, я працював у Польщі, тож мусив терміново вертатися на Україну. На той час мою домівку в Новій Каховці вже окупували. На окупованій території лишилися моя дружина з дітьми. Я майже півтора місяця планував операцію по їх порятунку, бо рашисти на окупованих територіях насамперед шукали «атошників». Слава Богу, що завдяки волонтерам і добрим людям вдалося вивезти свою сім’ю з окупації. Скажу чесно: довелося на кожному блок-посту платити окупантам, тож всі мої заробітки пішли на порятунок рідних.
Сім’я зараз у безпеці. А я пішов воювати. Тепер єдине, що я хочу і про що мрію – повернутися додому після перемоги і побачити свою сім’ю.
Сергій Скібчик
Фото Ярослава Зиня