Пам’яті скульптора, музиканта Тараса Лавріва (позивний «Джура»)
Школа бойового гопака, яку очолював чоловік, тепер названа його ім'ям
«Він завжди хотів воювати. Не просто стріляти, ходити у камуфляжі — він хотів боронити країну. Він говорив: «Я готовий померти за Україну», - так розповідає про військовослужбовця полку «Азов» Тараса Лавріва його дружина Юлія.
Тарас народився у родині репресованих у прикарпатському місті Долина. З дитинства захоплювався козаками та історією. У юнацькі роки був пластуном гуртка «Вовки». Навчався у Львівському коледжі ім. Івана Труша та у Львівській національній академії мистецтв, де займався скульптурою. У Долині Тарас після батька очолив Дитячу художню школу. Ще раніше викладав дітям спортивні заняття з айкідо та бойового гопака. Нині ця школа матиме його ім’я.
«Діти його дуже любили попри те, що він був до них строгим, але справедливим. Пам’ятаю, у нас йогу проводять, а поряд у залі вони з дітьми гімн співають, до того ж – на увесь голос. Так, це був справжній патріот. Гімн співали майже кожного заняття. Його учні мають нині пояси, нагороди і продовжують справу Тараса. Але є діти, які досі не йдуть до інших тренерів, бо не можуть забути Тараса. Була у нього якась особлива харизма, впевненість у собі. Пригадую, 24 лютого він подзвонив увечері і сказав, що занять не буде, бо він йде на війну. Тобто, це рішення прийняв у перший день війни», - пригадує колега Тараса, керівниця студії сучасного танцю, фітнесу, йоги та гімнастики Лариса Кордасевич.
«Тарас вночі дізнався про запровадження воєнного стану. Відразу сказав, що сидіти вдома не буде і йде на війну. Так, я не хотіла, щоб він їхав, але відмовляння нічого б не дали. Якщо Тарас прийняв рішення, він це робив обов’язково. Він був справжнім чоловіком», - пригадує дружина Юлія.
Вона розповідає, що Тарас був досить різким і рішучим у питанні своєї країни, мови. Навіть у транспорті, коли грала російська музика, він не залишався байдужим і наполягав, аби її вимкнули і звучала українська. Взагалі, каже Юлія, Тарас любив музику. Був гітаристом у багатьох львівських гуртах.
Скульптурою займався більше, коли навчався у Львівській академії мистецтва. У Долинській художній школі досі залишається погруддя Івана Франка, яке виконав Тарас. Погруддя Шептицького чоловік передав для Гошівського монастиря.
«Він дуже хотів служити саме в «Азові» і знайшов хлопців, які йому допомогли потрапити туди. Коли Тарас служив у Києві, ми часто говорили телефоном. Коли він йшов на завдання, попереджав, що кілька днів зв’язку з ним не буде. 30 березня він теж мені сказав, що йде на завдання. Але ні про Маріуполь, ні про секретну операцію нічого не сказав. Я нічого не знала», - запевняє Юлія.
Вже пізніше стало відомо, що після звільнення Київщини від російських окупантів Тарас із побратимами з «Азову» вирушили на деблокаду Маріуполя. До міста військові летіли гвинтокрилами. У Маріуполі мали підійти до «Азовсталі», щоб передати медикаменти, зброю та забрати звідти поранених. Але дійти туди не вдалося. За однією з версій, військові не там висадились.
16 квітня про смерть чоловіка дізналась Юлія від патронатної служби «Азову». Вона довго не могла в це повірити, бо знала, що її Тарас служив на Київщині. Пошуки тіла тривали понад пів року.
На опізнання жінка їздила до Києва. Пригадує, в очі відразу впало татуюванням з вовком. Це були їхні парні тату, про які просив Тарас.
«Я ніколи йому не перечила. Ми тоді зробили вовка та вовчицю. В мене вовчиця залишилась на згадку. Такий вовк тільки в нього був. Ходили до майстра. Решта татуювання, які були на Тарасові, йому зробила я, коли ми хотіли стати майстрами тату», - розповідає Юлія.
Коли вона знайшла тіло чоловіка, то написала у Фейсбуці: «Тарас скоро буде вдома! Прошу не казати мені «може то ще не він», чи «Тарас живий, я не вірю». Це боляче, я пів року намагаюсь змиритись з думкою, що Коханого більше немає і не буде, бо з самого початку знала правду. Я опізнала його на власні очі по татуюваннях, які сама ж робила...»
Рішення про кремацію тіла чоловіка Юлія теж ухвалила на його прохання.
«Ми ще замолоду говорили з Тарасом про поховальні речі. Він тоді казав, що за кремацію, бо звичайне поховання, вважав, забруднює довкілля, багато землі на це відводять…», - пригадує жінка.
Каже, коли прийшла ця страшна година, вона нагадала рідним про це і вони її теж підтримали.
25 жовтня у Києві тіло Тараса кремували, як він і заповідав дружині. Вранці 27 жовтня прах загиблого бійця привезли в рідну Долину. Поховали героя 29 жовтня на Долинському міському кладовищі. Під час прощання загиблого посмертно нагородили «Залізним Пластовим Хрестом».
У Тараса залишились мама, дружина Юлія та двоє доньок.
В одному з інтерв’ю Юлія зізналась: «Якби треба було, я пішла б так само. Я хочу виховувати дітей так, як це робив Тарас… Щоб вони були сильні, знали, що є наша земля, за яку треба стояти».
Посмертно Тарас Лаврів нагороджений відзнакою «За мужність» за самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України та вірність військовій присязі.
Вічна пам'ять Герою!
Фото: Юлія Лаврів, Фейсбук-сторінка Школа Бойового Гопака "Вовк" ім. Тараса Лавріва м. Долина, Суспільне