Володимир Гаврилов, заступник міністра оборони України

У програмі «Укрінформ: вечірній стрім» заступник міністра оборони України Володимир Гаврилов та журналіст Василь Самохвалов розмовляли про те, яка зброя потрібна Україні, щоб здобути перемогу. Чому мутують дрони й чи будуть українські комплекси ППО? Експерт також розповів про виконану величезну роботу, пов'язану з вибухами на території РФ, чи в майбутньому зберігатимемо радянські збройні технології та що таке ситуаційна обізнаність на війні.

 ПІЛОТИ ДЛЯ F-16 – ЦЕ ТІЛЬКИ ЧАСТИНА ВЕЛИКОГО АЙСБЕРГА

- Почну, мабуть, із новини, що процес отримання літаків, зокрема F-16, зрушив із місця. Поясніть, чому це така складна тема: надання літаків, обслуговування? Чи можна було б на пальцях пояснити людям, чому такі рішення не ухвалюють дуже легко?

- Є декілька складників цього питання. Номер один – це зовсім інша генерація літаків, ніж те, що маємо ми, і цілком концептуально інші форми, ніж мав Радянський Союз. Їх будували на інших принципах, на інших підходах – системних підходах, де не один літак вирішує, а вирішує система, де літак є важливим елементом. Відповідно підготовку і пілотів, і технічного складу, і наземних служб, і інфраструктури, їх всіх, роблять по-іншому.

Радянські літаки будували під варіант майже індивідуальний, тобто пілот  виходив на завдання, він мав показати фігури вищого пілотажу. І сміливо вийти кудись, застосувати зброю і зникнути, щоб все нормально було. Західні концепції: літак – це елемент ураження. І ти працюєш у команді з іншими, які роблять всі умови, щоб ти виконав своє завдання. Твоє завдання – гарантовано вийти в точку, не вступати в високопілотажні якісь бої, а правильно застосувати ту зброю, яка вразить. І це філософія дещо інша.

- Чи означає це, що нам, крім F-16, потрібні також будуть інші рішення, які доповнять цю систему?

- Так, неодмінно. Елементи інфраструктури, елементи управління, елементи зв’язку і багато інших систем, які нам треба буде засвоювати. Тобто пілоти – це тільки частина великого айсберга, але за ними ще – інженерно-технічний склад, планувальні групи. І це важлива частина, яка інколи навіть важливіша, ніж підготовка пілотів.

- А наскільки ми будемо готові, що для цього потрібно? Мова про тисячі, можливо, людей, які будуть у цьому задіяні?

- Ну, мова не про тисячі, тому що ми не очікуємо отримати одночасно сотень літаків. Ми будемо отримувати їх поступово, якимись партіями, у міру готовності нашої інфраструктури, наших пілотів, нашого інженерно-технічного складу. І це буде якраз отой період вивчення цієї нової спроможності, освоєння і правильного застосування. Ми повинні починати з дуже конкретних, невеликих випадків, і на таку кількість у нас вистачає людей, пілотів, інженерно-технічного складу. Єдине, що їх треба перевчати, от у чому питання буде. І тут залежатиме від їхньої мотивації, від креативності підготовки, застосування методик підготовки. Цей метод унікальний в історії сучасної авіації. Ніколи ще не було пришвидшеного такого терміну підготовки пілотів або інфраструктури для такого типу літаків.

- Ну, під час Другої світової війни, тоді народ сідав одразу…

- Під час Другої світової війни він міг сісти хоч в «месершміт», хоч у «лавочкін», хоч у що завгодно, швидко засвоїти – і пішов. Я пам’ятаю випадок з одним словацьким пілотом, який почав війну на «месершміті», а закінчив на «спітфайрі», причому і на «лавочкіні» літав, здавався в полон і засвоєння платформи робив за тиждень. Сьогодні це ж зовсім інше.

- Часто казали, що генерали готуються до воєн, які вже минули, і мало завжди передбачають. Які висновки ми зробили, які у нас були уроки, як зміниться українська армія, як зміняться армії світу? Тому що тепер, я думаю, вони з великою цікавістю спостерігають за нашою війною.

- Армії світу готувалися до класичної війни, більшість з них. Успішні армії, як американська чи, скажімо, британська, навіть французька, вивчали можливі варіанти нових технологій, вчилися на локальних конфліктах рівня Іраку, Афганістану, тому що з миротворчих операцій ти нічого не вивчиш. І цей досвід у них був обмежений, вони намагалися якось подивитися у майбутнє. Для того щоб глянути у реалізм майбутнього, треба на своїй крові пройти реалізм сьогодення, війну справжню. І саме в цьому реалізмі сьогодення тепер перебуває наша армія. І більшість інших спостерігає, максимально вивчаючи досвід саме нашої армії, як ми це робимо. Ми почали цю війну з військом, яке мало досвід 14-го–15-го років з мотивацією, але з мінімумом досвіду застосування іноземних платформ взагалі. Ми воювали з тим, що у нас було на складах, – це радянське обладнання. Максимум, що ми встигли отримати напередодні вторгнення, – «джавеліни», «стінгери».

І фактично засвоєння нової техніки ми почали, я так думаю, десь з червня-липня минулого року, коли почали заходити «хаймерси». І почалося засвоєння цих нових концепцій, техніки й обладнання.

- Поясніть простою мовою, що означає ця нова концепція, або що справдилося, а що ні?

- Нова концепція армії? Ну, американці найбільше, я вважаю, з погляду військової науки, успішна країна. Вони дотримуються концепції, що, використовуючи сучасні технології, батальйон нової генерації, який має обладнання і працює системно, може стримувати до дивізії класичної. Це означає, що вони не воюють в ближньому бою взагалі. Їхнє завдання – знати про ворога все, де він розміщений, знати, які у тебе високоточні системи є, і вразити, і не допустити ближнього бою, фактично знищуючи його на дальніх підступах заздалегідь. Це було їхнє бачення майбутнього, і вони в цьому напрямі розвивалися і робили певні експерименти. Деякі елементи вони  випробовували в Іраку, зокрема проти тієї ж групи "Вагнер", російських найманців, місцевих бандитів різних, і воно спрацьовувало, і вони вивчилися. Але це були маленькі кейси. Великі кейси з’явилися під час цієї війни. І для нас основний такий виклик був на початку війни, коли ми очікували вторгнення. Військові наші все ж таки розуміли, що такий сценарій можливий, і робили всі припущення, планування.

Ми розуміли, що росіян буде більше, за людьми, техніки у них буде більше, і не так багато варіантів у нас воювати, як бути креативними. А креативними – це максимально засвоїти нові тактичні підходи, нові технології, які дадуть нам змогу знищувати максимальну кількість ворога ще до того, як ми вийдемо з ним у ближній бій. Оця філософія у нас присутня, і ми намагаємося її поширити максимально, щоб зберегти людей, по-перше, і не дати ворогові навіть ніякої віри в те, що він цю війну зможе виграти своїми способами, які він тепер застосовує.

- Західні аналітики писали, що російська армія все одно залишилася артилерійською армією. Ми на якомусь етапі почали якщо не вигравати, то точно не програвати в артилерії. Як це сталося?

- По-перше, ми дуже сильно відставали від кількості артилерії, коли війна почалася, і в нас ніяких не було шансів збільшити цю кількість. По-друге, ми були обмежені в кількості боєприпасів до цієї радянської армії, ми втратили частину, ви знаєте, під час диверсій різних ворогів до початку війни й обмежені можливості виробництва у світі старих зразків боєприпасів радянських. Тому через декілька тижнів після початку війни ми почали думати про поступовий перехід до нових систем калібру 155 мм, наприклад, – це натівський стандарт. Чим він відрізняється від радянського? За нормативами радянськими, щоб уразити один об’єкт калібром 152 мм, ти маєш витратити від 9-ти до 12-ти боєприпасів. За нормативами 155-го калібру – максимум три. З цього виходить, що одна гармата 155-го калібру замінює, як мінімум, 3–4 гармати 152-го калібру або боєприпасів потребує в декілька разів менше, якщо ти правильно її використовуєш і правильно навчені люди. І це перевага простої артилерії, і вона показала ефективність. Тобто фактично кожні 100 стволів – це те саме, що 300–400 стволів 152-го калібру. І фактично ми на сьогодні збалансовані з російською артилерією завдяки ліпшій якості нашої артилерії, більш точної, більш надійної, більш сучасної. І цей баланс є, я вважаю, дуже стратегічно важливим, Росія втратила перевагу в артилерії, як вона починала цю війну, хоча має, може, більше стволів, щось вони там ще із складів добирають, але перспектив у них у цьому фактично дуже мало.

- Традиційно наука каже, що уніфікація – це добро. В армії така-от кількість різної зброї, різних калібрів, вона наскільки є проблемою? Як ми цю проблему розв’язуватимемо?   

- По-перше, ми беремо все, що нам дають, тобто все, що є в наявності в наших партнерів, те, що вони готові нам передати, ми беремо, тому що нам треба підтримувати активність бойових дій, нам потрібно, щоб наші військові повністю мали на руках все, що треба: від стрілецької зброї, артилерії – до складних систем. Це створює на початку великі виклики, проблеми, пов’язані, по-перше, з навчанням людей. Це перший виклик. Другий виклик – утримання і ремонт цієї техніки, запчастини, документація, технічний склад тощо, але все це – виклики перших декількох місяців. Після того як ти навчився це робити, от якось більш-менш система починає все тягнути, але вона не є оптимальною і зрозуміло, що після війни, не в ході війни, а після, ми змушені будемо всі ці різні системи оптимізувати, швидко оптимізувати, від одних відмовитися і кудись віддати, продати, передати, утилізувати, а інші зробити основою на наступні там 10 років.

- Чи не з’явиться в нас спокуса зберегти радянські зразки, чи все-таки перехід на натівські калібри буде в нас неминучий?

- Буде неминучий. Я думаю, до кінця війни ми зробимо той великий крок переходу до іншого озброєння, який би в мирний час у нас забрав десятиріччя. Фактично в форсованому режимі ми входимо в ситуацію, коли більшість озброєння буде не радянського походження наприкінці війни, особливо це стосується артилерії, броньованої техніки рівня автомобілів, бронетранспортерів і навіть танків. Від радянського залишаться, можливо, ще деякі калібри, які проіснують ще там років 10 і все, після цього ми відійдемо в стандарти, які використовують всі наші партнери.

НЕ КІЛЬКІСТЮ ТА СИЛОЮ, ТО ІННОВАЦІЯМИ

- У червні в Міноборони розпочав діяти акселератор інноваційного розвитку, він впроваджуватиме й реалізовуватиме стратегії, програми, проєкти і процеси, прискорюватиме розвій інноваційних спроможностей підрозділів Міноборони та Збройних сил України. Що приховано за цими красивими словами?

- Слово «акселератор», воно має багато значень, але переважно одне – прискорити. Простою мовою, якщо ти маєш артилерію калібру 155 мм, і завдання цієї артилерії – знищити танк російський на глибину до 10 км, і для цього ти застосовуєш боєприпаси 155-го калібру, виходить одна ціна питання. Якщо ти маєш дрон-камікадзе, який спроможний ту ж ціль знищити на цій самій дальності, то вартість цього питання на порядок менша, і він не несе за собою стільки ризиків, як несе, скажімо, застосування артилерії. Ну, ворог, коли працює проти нашої артилерії, він її теж намагається знищити. Коли ти застосовуєш дрони, ти використовуєш більш безпечну для пілотів ситуацію, от, і коли ти це рахуєш, то виходить, що застосування нових технологій, дронів-камікадзе або систем РЕБ, або ще чогось, воно дає ефект вищий, ніж те, що ти маєш на озброєнні. Щоб воно було ефективним, ти маєш створити всі умови для того, щоб воно швидко було прийнято на озброєння, ми це називаємо інновація.

- Це система стартапів чи що?

- Будь-яка ідея, яка допоможе вирішити питання більш ефективним способом і більш дешевим способом, технологічним способом, насамперед. Люди мають багато ідей, більшість стартапів потребують, скажемо так, зрощування до певного рівня, тому що більшість з них не йде зразу в військо. Є платформа «Brave 1», яка працює з нульовими стартапами. Вони заходять на платформу, експерти військові допомагають оцінити, якого рівня готовності це є (є 9 рівнів готовності, 7–9-й рівень – той рівень, яким займається вже Міністерство оборони). Тобто, коли зразок є, на нього є документація, на нього є попередні результати випробовування, заводські, залишилося тільки уточнити деталі, правильно оформити, кодифікувати і віддати у військо. Оця частина, рівень 7–9, – це частина, за яку відповідає Міністерство оборони, і от, щоб вона проходила швидко, було запропоновано створити додатковий механізм – акселератор, який спростить бюрократичні процедури, спростить комунікацію з усіма учасниками, залучить ресурс зовнішній, партнерів. І на виході – щоб не більш ніж 45 днів пішло на перевірку всіх документальних частин цього проєкту, отримання кодифікації його й отримання наказу про допуск до експлуатації. Після цього ми можемо закуповувати за гроші держави, і військо його може отримувати і застосовувати на полі бою. У мирний час це займало до року, у воєнний час – не більше 45-ти днів, ми гарантуємо.

- У чому українці виявилися крутими, які ви висновки зробили з роботи цього акселератора?

- Крутими в усьому, бо коли до нас зайшли перші, я так думаю, біля сотні пропозицій, у минулому році ми оголосили і ввели зміни в постанову, яка спростила процедури. Настільки були різноманітні (пропозиції, – ред.) – деякі дурні ідеї, деякі геніальні, треба було з цього різноманіття виявити ті, які реальні. Їх завжди не більше 10–20 %. Ми концентрувалися на початку тільки на дронах, і ті дрони, маленькі, дерев’яні, залізні, будь-які, які приносили, вони були настільки різними і настільки специфічними, що просто душа раділа за людей, які щось творять. Не всі вони пішли, це зрозуміло, але ті, які пройшли сито експертизи, і далі, і тепер уже воюють у військах, деякі унікальні. Не думаю, що якась дослідницька організація в мирний час змогла б зробити за такий період. Вони спроможні виконувати завдання і в умовах посиленої РЕБ (радіоелектронної боротьби), і вони недорогі, тому що побудовані в нас. Це пов’язано з тим, що, по-перше, суспільство наше дуже високоосвічене виявилося, особливо в інженерії, дуже високий рівень ІТ-технологій. Дуже великий виявився рівень навіть виробництва технологічного, особливо в приватних компаніях, які до війни не займалися військовою справою.

- Це цікаво.

- Вони займалися чим завгодно, але не військовою справою. І оця-от динаміка, і оцей весь масштаб креативності суспільства є нашою основною перевагою в цій війні. У нас навіть клич не треба робити, у нас народ сам стукає у двері, шукає кому, з ким говорити, і громадянське суспільство більш динамічне, ніж наша бюрократія, і ми просто намагаємося його максимально використати.

- Як пов’язані це наше креативне суспільство та ситуації, коли на Москві ледь не в щоденному режимі оголошують операцію «Ковер», щоб знову зупинити авіарейси?

-   Роботизовані платформи в повному обсязі. У нас величезний досвід тепер у застосуванні роботизованих платформ, різних: як своїх, так іноземних. Це стосується дронів, які літають, повзають і плавають, ми все знаємо. За кожним із цих випадків стоїть велика робота людей. Наш досвід і наші технологічні рішення нас автоматично ставлять в передову цього. Тобто ми будемо, я думаю, одними з головних саме в застосуванні роботизованих платформ і їх розвиватимемо. Другий блок – це все, що пов’язано з радіоелектронним компонентом, радіотехнічна розвідка, радіоелектронна розвідка, комунікації. Тобто всі сучасні технології, які ми випробуємо в цій війні, вони в Україні дуже швидко знайшли своє місце.

- Ну, це така суцільна кремнієва долина світової оборонки?

- Оборонки з погляду філософії розбудови, з філософії її розвитку і застосування. І ми тепер працюємо над концепцією створення центру експертизи національного саме із застосування роботизованих платформ. Якщо все складеться нормально, то після членства України в НАТО, коли ми вступимо, це буде 29-й центр експертизи (у НАТО є 28), спеціалізований саме на застосуванні роботизованих платформ у сучасній війні.

- Роботизовані платформи, що плавають, можуть стати нашим брендом?

- Так, абсолютно. Найліпше, що у нас є, ніхто у світі ще не зміг зробити. Наш плюс, що цим займається дуже багато народу, і це дає нам неминучу перевагу в цій війні.

- Буде кілька конкретних питань. Про протиповітряну оборону. От є «петріоти», вони захищають Київ, їх явно недостатньо. Що зробити, щоб їх було достатньо? Чи є перспективи в українських комплексах протиповітряної оборони?

- Комплекси ППО – це дуже, так скажемо, потребує розвинутих речей. Ми на сьогоднішні повинні максимально працювати з партнерами, щоб забезпечити захист, найперше від балістичних ракет, використовуючи комплекси «Петріот».  Росія використовує проти нас весь спектр того, що в них є. Він починається з простих дронів типу «шахідів» і закінчується балістичними ракетами типу «кінджал» та «іскандер». Всередині цього спектру є крилаті ракети різної швидкості, різного базування. Кожна ця ціль має свою специфіку і на кожну - свій набір інструментів, як її знищувати. І ми непогано розвиваємося в напрямі знищення всього, що нижче від балістичних цілей, а балістичні цілі потребують дуже сучасних комплексів.

«Петріот» – це один із комплексів, він не єдиний у світі, є інші країни, які мають схожі цього класу, з усіма ми працюємо, щоб отримати спроможність захищати цивільну інфраструктуру. І я думаю, що тут буде динаміка, ми поступово будемо цю проблему знімати, розвивати національні якісь системи – ми над тим працюємо, просто це не буде швидко.

Те, що нам дали, ми будемо використовувати якомога довше, бо воно дуже дороге, складне, але ефективне. І ми маємо використати максимум життєвого циклу цього озброєння, щоб дотягнути, скільки можна. Одночасно ми повинні все ж таки розвивати якісь національні спроможності.

Ми вивчили всі загрози, які є під час цієї війни. Ми зрозуміли, які системи працюють, які ні, ми зрозуміли, в яких напрямах їх розвивати. У нас є повне розуміння, далі – тільки питання про час і ресурси. Тому будемо розвивати ті сектори, де ми ліпше себе відчуваємо.

- Наскільки правда те, що ми тепер – одна з більш щільних за прикритістю країн у світі?

- З досвіду застосування ППО, я думаю, ми номер один: різноманітного ППО, протиповітряної оборони у нас стільки комплексів, систем, що в світі такого нема, а ефективність їхнього застосування дуже висока. Ефективність 50 % - це великий успіх. А коли ми маємо відсотки 70 і 80, як тепер, це не просто успіх, це якесь диво.

- Який головний виклик? Кількість комплексів, боєприпасів, збільшення щільності?

- Нам треба просто збільшувати кількість, тому що величезна територія. Ну, тут не тільки з кількістю пов’язано, тут з правильною організацією. Це і обмін інформацією, так звана ситуаційна обізнаність, щоб можна було збивати цілі не дорогою ракетою, а більш дешевою, а для цього ти повинен знати, де вона летить, звідки й коли, і можеш досягнути успіху дуже дешевим способом. Оце номер один у будь-якій системі протиповітряної оборони.

- Росіяни кажуть, що, наприклад, у них аналогів нашому бойовому планшетові нема. А про танки… США схвалили відправлення ЗСУ першої партії танків «Абрамс», вони прибудуть в Україну на початку осені. Наскільки достатньо нам цих танків дають і яких танків чекати, коли?

- Те, що дають «абрамси», – вже велика перемога. Рік тому навіть мови не могло йти про це. Скільки їх? Скільки б не дали, будемо всі використовувати. Ясно, що ця нова платформа потребуватиме підготовки, і вони мають бути правильно застосовані. Тому що кожна така платформа потребує не просто виїхати постріляти, а планування…

Має працювати в системі разом з іншими силами, засобами. Будемо раді взяти все, що дають, це буде перший цікавий досвід. Це перший найсучасніший танк, який ми до цього мали, найсучасніший. 

- Ракети. Бачимо приклади дуже вдалого застосування «Storm shadow» і їхніх французьких аналогів, хочеться більше.  Чи ви вірите, що нам все-таки Німеччина і США скоро теж дадуть ракети?

- Усе буде залежати від того, чи ми правильно використовуємо всі ці засоби. У міру того, як ми будемо засвоювати новий рівень технологій, з нами будуть готові працювати далі. Тому ми повинні кожен раз демонструвати, що ми можемо це робити, у нас є люди, у нас є мозок. Тому я не бачу ніяких обмежень, ну і ясно, що в них є політичні обмеження застосувати це тільки на нашій території, не за межами України. Ми це розуміємо, і є певні політичні наші обіцянки. І в рамках цього ніяких обмежень у тому, які нам системи передавати, не буде.

- Що ви робите особисто, щоб переконати їх?

- Постійні комунікації. Там є порозуміння, особливо щодо військових.

- Військові військових розуміють.

- Абсолютно. Загалом, коли вони бачать результат застосування того, що вони нам передали, для них це – величезний стимул рухатися далі. І ми це демонструємо.

- Міністерство оборони в період з 22 лютого 1922-го року взяло на озброєння або в експлуатацію 28 моделей БПЛА різних типів українського виробництва. Це багато, мало, нормально?

- Я вважаю, що за кількістю типів це нормально. Ясно, що ми хочемо, щоб кожен тип мав там тисячу вироблених зразків тощо. Це залежить від конкретного бренду, у кожного з них свої спроможності щодо виробництва, але з усіма ми готові працювати на закупівлю. Не може бути кількості брендів дуже багато. У кожного з них – своя логістика, свої запчастини, свої особливості управління.

Максимум, що ми тепер робимо, – намагаємося уніфікувати вимоги таких систем із тим, щоб там були, скажімо, компоненти, які можна заміняти між системами. Якщо це камікадзе, щоб він був універсальний, щоб системи навігації були теж близько універсальні, щоб модуль можна було перекидати в інший бренд без втрати показників. Бо ця тема уніфікації саме серед дронів тепер важлива.

- Що потрібно, щоб у Москві, Курську, Воронежі та інших містах Росії частіше згадували українських виробників дронів?

- Їх треба просто виробляти, і тут навіть не кількість має (значення, – ред.), а якість, якість і ефективність. Тому що просто сама кількість не дає результату. Ти можеш одним дроном виконати завдання, яке виконують 10 або 20 дронів. Нам просто їх треба постійно змінювати, адаптувати, щоб вони були для ворога викликом постійним. Тобто кожна наступна партія має пройти мутацію того, що було, щось інше з урахуванням досвіду й застосування. Оце ми маємо забезпечити, постійну еволюцію технологій. Не замовили тисячу однакових зразків, які, сподіваємося, пів року будуть воювати, ні. Замовили 100 – подивилися, як працюють, сказали ще 100 доробити.

- Останнє запитання – про боєприпаси. Ми трошки говорили про калібр 155 мм, Україна буде й чи може виробляти це в промислових масштабах? Яка у нас ситуація з патронним заводом?

- Ну, Україна почала  без власного виробництва артилерійських боєприпасів, узагалі артилерійських.

- Зустріла вторгнення.

- Було якесь виробництво стрілецьких боєприпасів, невелике, але було. І фактично ми жили перші місяці на запасах, і плюс потім партнери почали постачати. Але на сьогодні ми виробляємо вже ті боєприпаси, яких ми ніколи не виробляли раніше, радянських калібрів, і масштаби постійно зростають. Україна вийде з цієї війни з власною індустрією з виробництва боєприпасів.

- Радянського калібру чи натівського?

- І натівського калібру також. І ми будемо самодостатні в цьому, тут теж нема ніяких сумнівів. Тобто ми навчилися, і тепер виробництво боєприпасів в Україні зростає, і буде зростати, і розширятися і за номенклатурою, і за якістю.

- Це правда, що тепер виробництво іноземних партнерів насправді не відповідає темпам, із якими на цій війні витрачали боєприпаси, і це змусило їх переглянути ті таблички, які вони розробляли до цієї війни стосовно того, які там запаси треба мати, скільки треба виробляти?

- Вони не були готові зі своїми запасами до того. Відповідно відбулася велике переоцінення, особливо в країнах НАТО, вони запустили програми національні з поповнення запасів боєприпасів. Відповідно тепер величезні інвестиції пішли в Європі, величезні інвестиції пішли в США, і фактично виробництво боєприпасів у світі, у розвинутих країнах виросте в рази. Воно вже росте. Американці, тільки американці, у два-три рази збільшують за рік усе це діло. Більшість боєприпасів піде частково до нас, це дуже важливо. На нас вчилися багато, на помилках своїх, на помилках наших, це таке командне навчання відбулося. Але загалом усе розвивається так, як треба, висновки зроблені, ресурси акумульовані, виробництво зростає, питання, пов’язані із сировиною, вирішують. І ситуація буде набагато ліпша, ніж вона була в першій половині цього року, тепер динаміка дуже позитивна. І хай ворог не думає, що буде гірше. Гірше буде для нього, – це я точно знаю.

Василь Самохвалов

Програма «Укрінформ: вечірній стрім», на якій провідні експерти країни обговорюють актуальні події світу та України, виходить у етер на ютуб-каналі Ukrinform TV. 

Фото: Кирило Чуботін