Пам'яті бойового медика, капелана Олега Марінченка

Коли в бліндаж прилетіла міна, він прикрив своїм тілом хлопців, прийнявши на себе більшість осколків

Спецпризначенець та водій-тілоохоронець Олег Марінченко в молоді роки кардинально змінив життя. Він був висвячений у старшого диякона, а з 2014 року став капеланом та бойовим медиком.  

Військові називали його «Архітектор», «Отче», «Батюшка», «Священник», «Капелан» та приходили за порадами. Одна з них дуже вразила Олега. Хлопці запитали, а чи можна стріляти по храму, в якому переховується ворожий снайпер.

Олега поважали за життя, з повагою згадують і за рік після загибелі.

Укрінформу пощастило знайти людину, яка особисто знайома з ним. Друг Олега, Андрій Полухін (був помічником капелана до повномасштабного вторгнення, після - мобілізувався до 24 ОМбр, як санітар медичної роти, зараз - фотокореспондент служби звʼязків з громадськістю) поділився своїми спогадами та допоміг написати цей матеріал.

«Ми були дуже близькі з Олегом, з однієї церкви і потім разом несли капеланські служіння з 2014 року. Познайомились у 2005 році, коли я прийшов в церкву «Дім Небесного Архітектора» (церква євангельських християн). Олег був дияконом», - починає розмову Андрій.

Виявилось, що Олег був учасником Революції Гідності. При тому, що в церкві не так багато людей, які відкрито брали участь у подіях, які тоді відбувались, хоча більшість підтримувала їх і Олег був одним із них. Андрій каже, що тоді міг відкрито говорити з Олегом про Майдан, про те, як можуть і відбуваються певні події.

Потім Олег першим приєднався до добровольчого капеланського підрозділу…

«Ми не просто капелани, ми пройшли підготовку з тактичної медицини, щоб нести якусь функцію, навіть якщо ми не можемо брати до рук зброю. Бо любов - це завжди дія», - згадує Андрій.

Сам Олег в одному з інтерв'ю про це говорив так:

«Я служив у свої часи (проходив строкову службу, - ред.) під Москвою, в спецназі з хлопцями - білорусами, росіянами і українцями. Коли почалась війна, мене заділо за сердце, як ті, з ким я служив, можуть піти на нашу землю вбивати. Тому я хотів їхати воювати, протистояти цій навалі, захищати свою сім'ю, місто, країну, землю. Але в церкві старші брати сказали, що я повинен бути як священик - бути з хлопцями, молитись за них, молитись з ними, духовно укріпляти їх».

За його словами, тоді військовий на ім'я Ігор (псевдо «Шторм») почав формувати батальйон військових капеланів і служителів. До нього входили диякони, пастори церков різних конфесій. Олег довго думав, де саме він буде корисний та потрібний, але доля склалася так, що він потрапив на Донеччину, де був разом із захисниками Донецького аеропорту.

«Мене завезли на вежу (донецький аеропорт), де вже були бійці Правого сектору і 79-ої бригади. Прибігли до мене і кажуть: «Батюшка, а чи можемо стріляти?» І показують на монастир, де сидить снайперша. Дуже далеко вона могла стріляти. Хлопці не могли висунутись. Там великий калібр був, що бетон «прошивав» на 5-10 см, а снайперша в церкві ховалась. А я їм кажу, що церква - то не будівля, це спільнота віруючих людей. І вони подякували, мовляв з душі провину зняли. Мене це вразило, що люди не звірі. В них є почуття, совісті, честі», - так розповідав про той випадок Олег.

Його друг Андрій про цю історію з церквою також знає, від Олега. Каже, що вона сталася при першій ротації Олега, в листопаді 2014 року. Андрій змінив його в січні 2015 року.

Після того вони почали їздити на ротації разом, але були на різних точках фронту.

«Я брав завжди із собою гітару, аби хлопці могли відволіктися від військових буднів, від військової атмосфери і повернулися, хоча б в уяві своїй, додому. Ми спілкуватись багато з хлопцями щодо їх ставлення до військових дій, до майбутнього. Бо людина, яка у війні, може забути, про що вона мріяла. Я інтроверт по характеру і мені треба було проявити себе, щоб почати спілкуватись з хлопцями. А Олег міг абсолютно спокійно почати говорити, він любив готувати і робив різні смаколики хлопцям на позиціях, багато міг розповісти. Він багато знав, бо проходив ще за часів радянського союзу не просто службу в регулярних військах, а в спеціальних військах. Був гранатометником. Він міг абсолютно спокійно говорити на будь-які теми після досвіду в аеропорту, його дуже швидко починали поважати», - розповідає Андрій.

В короткій довідці про Олега, яка є в Вікіпедії, зазначено однією фразою, що до того, як стати священником, Олег був тілоохоронцем. Питаю у його друга, чи правда це.

«Він мав навички екстремального водіння і навіть викладав. Він дійсно був тілоохоронцем. Олег прийняв віру наприкінці 90-х і вірив в Бога щиро. Він не відкинув свої минулі навички, хоча і змінив ставлення до багатьох речей», - відповів співрозмовник.

Олег і Андрій були капеланами в різних підрозділах. Про загибель свого друга він дізнався від його побратимів. Це сталося 18 серпня 2022 року під Херсоном. Олег поїхав на позиції, де були поранені бійці, аби надати допомогу як парамедик.

«В цей час в бліндаж прилетіла міна і він прикрив своїм тілом хлопців, на себе прийняв більшість осколків. Ще деякий час Олег був у свідомості, а потім загинув», - згадує Андрій.

Сам Олег, в одному із своїх останніх інтерв'ю сказав, що «кожен має виконувати свою справу до кінця по совісті і честі».

Тому свою справу - рятувати - він виконав на всі 100%.

Капелани називали між собою Олега «Архітектором», бо він служив в церкві «Дім Небесного Архітектора», військові називали його по-різному, але всі говорять, що Олег - людина з великим і щирим серцем.

Фото надані другом Андрієм Полухіним та з Фейсбуку Марінченка