"Без шрамів": як пластичні хірурги допомагають військовим

Більш як сорок пластичних хірургів об’єдналися, щоб робити унікальні операції, позбавляючи ветеранів і жертв війни – шрамів і рубців

У нас у суспільстві і раніше, і нині, в часи такої страшної війни, часто можна почути, що ми недодаємо чи недодали ветерану – співчуття, уваги, піклування. Ми справді так мало цікавимося тим, як шанують у нас ветеранів, країни, які проходять чи проходили через війну? Якщо об’єктивно, то Україна сьогодні має не лише негативну історію помилок та прорахунків у ставленні до ветеранів війни, а й приклади щирої та дієвої турботи. 

Умовно цю ініціативу можна назвати «Пластика (пластична операція) для військових». Але серед медиків її знають як медичну ініціативу «NoScar». У перекладі з англійської – «Без шрамів». Ініціатива започаткована в 2022 році, вона об’єднує пів сотні хірургів. Військовим та цивільним вже зроблено  близько п’ятдесяти операцій, а ще є двісті п’ятдесят заявок на сайті (зазвичай, щоб потрапити на операцію, треба залишити заявку на сайті ініціативи). Ініціатива «Без шраму» співпрацює із фондом «Неопалимі», який підтримує такі операції, що їх роблять косметологи. Коли там бачать, що потрібне втручання хірурга, то відправляють пацієнта в «NoScar». У свою чергу, коли хірурги бачать, що тут потрібна допомога дерматологів, то відправляють людину в «Неопалимі». Всі витрати несуть, відповідно, лікарі та клініки, на базі якої вони працюють.

Ми прийшли у столичну клініку «Верум» поговорити із Богданом Мирошком, 22-річним військовим родом із Кіровоградської області, який рік тому зазнав важких ушкоджень (втратив око, отримав мінно-вибухові, осколкові поранення всього тіла). Після року реабілітації – буквально наступного дня – йому мали зробити корекцію найбільшого рубця на грудях та реконструктивну операцію повік, щоб очі виглядали приблизно однаково за формою і об'ємом, бо протез, звісно, значно відрізняється від здорового ока…

Я сиджу у кабінеті лікаря, куди заходить симпатична молода пара – Богдан та Юлія.  Вони познайомилися рік тому у шпиталі, а одружилися – у квітні. Видно, як вони люблять, як турбуються одне про одне. Тож ми говоримо із «ще молодими» (усього пів року від весілля!), розпитуючи, що було до того самого поранення, після нього і як подружжя почувається нині. Точніше не просто говоримо, а слухаємо, просто підтримуючи розмову деколи мовчанням, деколи – репліками, а деколи – короткими запитаннями.

ЯК КОХАННЯ ДОПОМАГАЄ ВИЖИТИ ТА ВСТАТИ НА НОГИ

- Я народився на Кропивниччині. Вчився на помічника машиніста електровоза. Коли закінчив училище, то роботи в містечку не було, тож пішов до армії. І якось зразу мені зайшло. ЗСУ – то моє було. Фізично до служби був готовий – займався спортом – бокс, футбол. Тож пробігти крос три кілометри у бронежилеті мені було неважко. А ще я пройшов (Богдан робить паузу) інтернат, знаю, що таке дисципліна. З рідних у мене тільки бабуся, батьків не пам’ятаю.

Почав служити строкову службу, потім уклав контракт із 55-ою бригадою імені Запорізької Січі. Став артилеристом. Чи відчував я, що буде війна? Як більшість, думав, що буде загострення на Сході, але у повномасштабне вторгнення не вірив. Насправді, я уже міг демобілізуватися, але не став. Війну зустрів, коли вже умів працювати на гаубиці МСТА, але потім нас відправили на навчання до Словаччини, вчитися на «Сюзанні». Це хороша гаубиця – швидкострільна, далекобійна.

Ми воювали під Ізюмом, брали участь у Харківському наступі. Армія наша мене по-хорошому дивувала не раз. Раніше ж як було? До війни навантаження було більшим на тих, хто молодший, хто менше служив. А коли розпочалася війна, то все змінилося одразу. Я бачив, як старші по званню, по віку, ті, хто мав дітей, навіть командир нашої САУ-шки, старалися колись мене вберегти, колись просто підтримати. Пам’ятаю,  підносив снаряди, у мене роз’їжджалися ноги, бо снаряд важенний… І раптом підходить командир САУ, каже: «Відпочинь, я понесу». Мені на той момент було 20 років.  

Поранило мене 17 вересня, вночі, у Донецькій області. Коли накрило, нас всіх витягував водій.  Я був без свідомості. Спочатку відвезли у лікарню Мечнікова у Дніпро. А потім перевели у Київ, в Олександрівську лікарню. Там прямо у реанімації зустрів Юлію, вона на зміні була.

- У нього було все перебинтоване, руки, голова, грудна клітина, – згадує Юлія. – Він був скромний такий, сором’язливий. Ніколи нічого не просив. І не казав, коли йому щось боліло. І зачепила мене така щирість... Я сама приїхала з окупованої на той момент території. З Херсонщини. Мені так було шкода хлопців. Я бачила, коли Богдану болить, бачила, коли й знеболення не допомагало – йшла до лікаря, шукали щось сильніше.

Спочатку ми з Богданом почали розмовляти. Потім переписуватися почали у месенджері. Потім він запросив мене на каву і спитав, чи маю чоловіка, чи з кимось зустрічаюся.

- А коли дізнався, що ні, одразу вирішив, що одружуся з нею, – втручається Богдан. – У вересні познайомилися, у квітні – одружилися.

Двоє діток Юлії від першого шлюбу дуже добре прийняли Богдана.

РУБЦІ - ЦЕ НЕ ЛИШЕ «КОСМЕТИКА», ДЕКОЛИ ВОНИ ЧИНЯТЬ СЕРЙОЗНИЙ ФІЗИЧНИЙ ДИСКОМФОРТ

Я розпитую про операцію, яку чекають вони обоє – Богдан і Юля.

- Нам запропонували взяти участь у цій ініціативі в Олександрівській лікарні. Ми зраділи нагоді зробити цю операцію, – каже Богдан. – Мені не подобалося, коли мої рубці люди розглядають на пляжі, не люблю, коли починають розпитувати, звідки вони. Мені не подобалося зранку дивитися на себе в дзеркало, бо я тоді згадував все, що зі мною трапилося.

До нас приєднується доктор Богдана Олександр Маліков, оперуючий лікар клініки «Верум».

-  Я також працюю як інтерн в Олександрівській лікарні, – каже Олександр, – коли побачив Богдана, то запропонував йому операцію за програмою «NoScar». За той час, коли діє ініціатива, у наших лікарів вже серйозний доробок таких операцій. І це не просто пластика для ветеранів. Це операції, які серйозно покращують їм життя. При пораненні спочатку необхідна первинно-хірургічна обробка, тут головне зберегти чистоту рани, щоб вона загоїлася, не давала ускладнення, це далі вже можна займатися відновленням. Наші операції - це не обов’язково усунення якихось косметичних дефектів. Гіпертрофовані рубці від поранення на деяких ділянках впливають на стан людини, можуть з часом збільшуватися, можуть почати боліти, викликати дискомфорт під час рухів. Кожне поранення вимагає окремого підходу. Для відновлення, наприклад, функцій нервів на кінцівках роблять аутотрансплантацію (пересадка людині її ж тканин). Деколи необхідна пластика м’язів. Є багато ситуацій та ускладнень, коли тканин не вистачає, і то пластичний хірург їх перерозподіляє. Українським пластичним хірургам є чим ділитися в цій сфері, з’явилося багато реконструктивних пластик.  А для Богдана наступною буде операція на оці.

-  Мені пообіцяли, що якщо я зможу відновитися, то зможу повернутися до армії до штабної роботи, можливо, у військкомат, – каже Богдан, – мені хотілося б. З роботою важко, але якби добре працювала рука, то й дрібна технічна робота мені цілком би влаштувала.

Ми прощаємося з молодою парою та молодим лікарем.

Я подумала, що оці операції — вони більше ніж просто пластика. Чи просто хірургія. Вони – про турботу. Про те, що в якій сфері б не працював сьогодні лікар, він хоче долучитися. До подолання травм і болю війни. До Перемоги. І з такою медициною, ми точно будемо перемагати.

Наступного дня Богдана прооперували. Все пройшло успішно.

Лана Самохвалова, Київ
Фото – Юлії Овсяннікової